Там, де козам роги правлять

І. Бійка

Увечері, коли вже сутеніло, мжичка перестала, але в повітрі висів мокрий, пронизливий туман. Хмари грубою поволокою прослалися над землею, здавалося, вони от-от поглинуть вершини дерев у парку і стрімку вежу ратуші.

Відчайдушно дзеленькаючи, сповнюючи вулицю деренчанням і скреготом старого залізяччя, злетів униз розхитаний трамвай. Незабаром за ним поважно, тихо шелестячи шинами під рівномірне цокання копит, скотилися дрожки.

З ліхтарів сіялося жовте, тьмяне світло на мокрий брук. Тротуари тонули в мороку, ще глибшому від тіней крислатих лип, з чорних гілок яких падали краплі води.

А проте собача погода в той суботній вечір не налякала мешканців міста. По дірявих, розбитих тротуарах сунули юрби перехожих. Одні кудись поспішали, щулячись у своїх потертих демісезонних пальтах, інші ліниво плентали, зупиняючись перед вітринами скупо освітлених магазинів.

Перед кінотеатром було гамірно і людно. Від широких вікон, за шибками яких усміхалися з фотографій актори, на тротуар падали снопи яскравого світла люмінесцентних ламп. Біля каси чорнів здалеку помітний великий напис: «Квитки на всі сеанси продано». Люди з недовір’ям читали ті слова, потім відходили розчаровані й сердиті. На них бистрим оком поглядали молоді хлопці, що крутилися в натовпі, перепродуючи квитки.

— Дві десятки — як задарма! Таки-ий фільм!..

Одні лаялися, відганяючи геть тих спритників, а інші, кривлячись, усе-таки платили загадану суму. Адже субота буває тільки раз на тиждень...

Раптом на вулиці пролунав різкий свист, люди перед кінотеатром заметушилися, почулись квапливі кроки, з’явилися міліціонери.

— Напад на кооператив «Квиточок»...— вдоволено засміявся якийсь вусатий добродій, зацікавлено спостерігаючи сцену, що блискавично розігрувалася поряд.

Молоді спекулянти квитками сполохано озиралися навколо, шукаючи шпарини, якою можна було б чкурнути від міліції. Один з них швидко кинув позад себе пачку рожевих папірців, і в ту ж мить міліціонер схопив його за плече.

— Пане начальнику, за що мене? Я тут випадково... на побачення прийшов...

Другий вирвався, чимдуж побіг через вулицю, в тінь старих лип.

Вродливий юнак років близько двадцяти уважно стежив за подіями. Міліціонери були вже недалеко. Тоді він підступив до літньої пари, що покидала освітлене місце перед кіно.

— Так їм, негідникам, і треба, може, нарешті буде лад! Через них у кіно не потрапиш...

Укутана в тепле пальто жінка приязно глянула на юнака.

— А так, так... Ми вже другу суботу повертаємося ні з чим. Старий пізно приходить з роботи, я жду з обідом, коли там у черзі стояти. А потім уже не дістанеш...

— Обережно, будь ласка! Ніяк іще цих вибоїн у тротуарі не залатають...

Послужливий хлопець допоміг літній жінці обминути вибоїну. Вони саме проходили повз міліціонера. Той пильно глянув, але, побачивши, як чемно юнак підтримує жінку під руку, подумав, що ці троє — зразкова сім’я.

За хвилину вони були вже в тіні дерев, які довгим рядом позначали напрямок вулиці. Гамір біля кінотеатру віддалявся, поволі стихав.

— Ну що ж, мати, треба вертатись додому...

— А треба! Так їм і треба, шибеникам...— зітхнула жінка.

Юнак, який весь час тримався коло них, озирнувся навколо, порився в кишені.

— То я вже піду своєю дорогою,— сказав, зупиняючись. А тоді простягнув руку до поважної літньої жінки:— Прошу, це вам, панове, на наступний сеанс...

Вони, нічого не розуміючи, дивилися на нього. Жінка машинально взяла рожеві талони.

— Що це?

— Квиточки, щоб ви не поверталися додому ні з чим... Коли б не ви, мене б накрили, це точно. У мене їх он іще скільки! — Він махнув їм перед очима пачкою рожевих квитків і, трошки піднявши настовбурчений кашкет, посвистуючи, зник у темному провулку.

А чоловік і жінка стояли мов остовпілі. Тільки десь через хвилину літній добродій вибухнув гнівом.

— Ти бачила такого негідника, такого шибайголову... Де тут міліція? Чемний знайшовся!— вигукував він.

— Тихше, Антеку, тихше.— Жінка ліктем притисла чоловікову руку.— Не заводься, а то ще вернеться і черкне чимось по очах...

— Я йому поверну...— І не докінчив, бо жінка сикнула так недвозначно, що він похнюпився, замовк і тільки сердито сопів.

— Шкода, щоб квитки пропадали, хоча це наче й нечесно... Зараз почнеться сеанс, ходімо.— І потягла чоловіка до ясно освітленого входу в кінотеатр. Там уже все заспокоїлося. Не було й сліду міліції, але ніхто й не пропонував квитків.

«Чемний» хлопець, злісно всміхаючись, стежив здалеку за парою, яка, сама того не відаючи, врятувала його від біди. «У баби більше розуму,— подумав він,— є квитки, то чого журитися...» Глибше насунув на голову кашкет, плюнув крізь зуби. Лютий був. Витягнув з кишені пачку квитків і дивився на них, підраховуючи, скільки він втратив у зв’язку з сьогоднішньою історією. Тепер не скоро буде такий французький фільм. А взагалі діло починало занепадати. Дедалі частіше втручалася міліція. Мабуть, треба пошукати певнішого заробітку...

Дрібні клаптики порваних квитків упали на землю, мокли в брудній воді. Він ще й притоптав їх закаблуком.

Брів повільно, міркуючи, як провести решту вечора.

Здалеку світилася вивіска поганенької, занедбаної харчевні. Він пішов швидше, штовхнув рипучі двері. З залу, повитого клубами диму, бив у ніс гострий запах пива. Більшість столиків було зайнято, відвідувачі вже добряче підпили. Юнак сів ближче до виходу. До нього зараз же підійшов офіціант із сірим, зім’ятим обличчям.

— Пане Франусь, дайте що перекусити і пляшечку оранжаду заради суботи,— посміхнувся двозначно хлопець.

Офіціант фамільярно схилився, вискаливши в посмішці зіпсовані, нечищені зуби.

— З оранжадом номер не вийде. Здуріли з тими перевірками. Сьогодні вже дві було... Хіба що ви підійдете до телефону...

— Та все одно, аби швидше.

— Зараз буде зроблено... А на закуску можна котлетку, перший клас, із капустою і картопелькою... Кухоль пивка до того...

— Добре, добре, що це ви, Франусь, так сьогодні розпатякались?— Юнак сердито блиснув очима.

Офіціант занадто добре знав своїх гостей, щоб дискутувати ще з «красунем Едзьом». Відійшов безшумно.

Тоді Едвард Залєський неквапливо рушив за перегородку, де в коридорі був телефонний апарат. За хвилину вийшов офіціант із склянкою горілки і солоним огірком у клаптику паперу.

— Ну, будьмо здорові!— Молодик вправним рухом перехилив склянку, двома ковтками випив пекучу рідину. Блаженно засунув у рот солоний огірок.

Офіціант узяв у нього з рук склянку і швидко зник з нею у бічних дверях коридора. «Красунь Едзьо» повернувся в задимлений зал, пильно оглядаючи його, чи нема знайомих. Трохи знехотя заходився їсти поставлену перед ним котлету. Настрій у нього був не вельми радісний. Все якось ускладнювалося. Стосунки в домі зятя, де він жив, ставали щораз гірші. Квартирка була тісна, дітей прибувало, і господарям був тільки зайвий, дедалі відчутніший клопіт з парубійком, який до того ж приходив пізно вночі, зчиняючи гармидер. Заробітки його останнім часом теж були мізерні. Витративши немало сил і коштів, він організував досить вигідне діло — спекуляцію квитками в кіно, але тепер це заняття ставало надто ризиковане. Приятелі натякали йому на іншу «роботу», але на те він не хотів іти...

Коли Едек вийшов з душної харчевні, надворі вже трохи проясніло, і він глибоко вдихнув свіже повітря. На вулицях тепер було менше людей. Веселий гамір долинав тільки від одного кафе, де завжди охоче збиралася молодь Ольштина. З вікон кафе падали широкі смуги світла. Поряд кольоровими лампочками і музикою з охриплої від старості пластинки заманював яскраво розцяцькований тир. Там товпилися хлопці, одні — простоволосі, інші — в модних, напханих ізсередини папером кашкетах.

На тротуарі, хихикаючи і попискуючи, невеликими групками юрмилися дівчата.

— Привіт! Привіт!— без особливого захоплення відповідав на привітання Едек, підходячи до групи збуджених хлопців, які намагалися влучним пострілом виграти пляшку вина. Після кожного невдалого пострілу вибухав дружний регіт.

Якийсь блондин із старанно зачесаним волоссям довго цілився, аж губи закусив од завзяття. Промах. Спробував ще раз. Знову промах. Кругом аж гуло від сміху й глузування.

— А дай-но мені.— Едек безцеремонно взяв у блондина пневматичну рушницю. Той хотів було протестувати, але, зустрівши погляд незнайомця, стримався.

Едек не цілився довго. Він стільки разів випробовував щастя в цьому тирі, що добре знав таємницю кожної з трьох рушниць. У цієї, з бордовим прикладом, мушка була перекривлена ліворуч... Тріск, і дерев’яна фігурка в центрі мішені, хитнувшись, перекинулася. Вулицею прокотився вигук схвалення. Другий постріл, і фігурка закрутилася мов шалена. Глядачі ревіли од захоплення. Хазяїн тиру, скривившись, подав Едекові дві пляшки поганенького фруктового вина.

— Вип’ємо, друже?— озвався до переможця якийсь миршавий, нахабний тип.

Едек на мить завагався, потім недбало кинув йому пляшку. Сам узяв другу, стукаючи об ріг будки тиру, відколупнув сургуч, долонею вибив корок, потім перехилив пляшку до рота. Вино було кисле, несмачне, відгонило брагою. Едек запитливо глянув навколо, і одразу ж до нього жадібно простягнулося кілька рук.

— Благодійницьку касу організовуєш?— почувся знайомий голос.

Едек озирнувся і з радістю побачив двох найближчих своїх спільників по спекуляції квитками. Вибрався до них з натовпу.

— Не схопили вас?

Юзека тоді взагалі не було біля кіно, а я втік у зал, на контролі саме стояв свій чоловік. Сотнягу довелося йому за це одвалити...— Останні слова чепурно вдягнений високий парубійко вимовив з жалем.

— Варто було... Могли б судити... Тебе ж уже двічі відпустили. Рецидивіст...

Усі троє засміялися. Поволі, роззираючись на дівчат, повз яких проходили, вони повернули біля ратуші на Старе Місто.

— До «Вітрил»?— запитав чепурун.

— Не знаю, побачимо. Робити нічого...

З темної вулиці вони звернули ліворуч, де здалеку видно було під’їзд ресторану «Під вітрилами».

Нерішуче зупинилися коло високого дерева. На мокрому стовбурі біліло кілька оголошень. Блимали вогниками цигарки. Спльовуючи, хлопці зрідка кидали слова.

— Знаєш, Едек, учора Красавчик погрожував, що від тебе мокрого місця не зостанеться... Був п’яний як чіп, от і ляпав язиком. Ти бережись, то бандюга, яких на землі мало...

— Я його не чіпаю. А що тоді в шию дістав, то що ж, сам почав,— додав сердито.

Низький, кремезний хлопець у студентському кашкеті застережливо похитав головою:

— Пам’ятай, що тон тип здатний на мокре діло...

— Ану його к чорту! То що, ходімо до «Вітрил»?

— Можна...

— Замість он тих... Братва повертає вже не своїми ногами...

З ресторану, покрикуючи, в їхню сторону посувалася чимала компанія, добряче напідпитку.

— Гляди, Едек, це Красавчик із своїми...— раптом тихо мовив студент, потім швиденько зірвав з голови свій кашкет і старанно сховав його у внутрішню кишеню пальта.— Може бути скандал, а мені не хотілося б вилетіти з інституту...

Едек насупив брови. Шукаючи легких заробітків, він зв’язався з розпущеними неробами, серед яких не бракувало і справжніх бандитів та злодюжок. Іноді вони виступали як спільники, але значно частіше між ними спалахували гострі сутички. Звичайно Едек виходив з них переможцем і цим здобув собі неабияку повагу серед спекулянтів квитками та всяких вітрогонів. Винятком був Красавчик... Цей вважав, що Едек — його суперник, а він не терпів навколо себе нікого, хто применшував його авторитет у хуліганському світі. Бридкий, з великим, через усю праву щоку, шрамом від ножа, він дістав у своєму середовищі прізвисько Красавчик... Оце він і йшов тепер з трьома дружками та дівчиною, що мало не висіла на його руці.

Едек з товаришами відійшов убік, щоб не заступати дороги. Помітив, як дівчина великими очима втупилася в нього. Впізнав її. То була подруга Красавчика. Вона вже давно більш ніж зацікавлено зиркала на вродливого хлопця. Едек визнавав, що вона гарна, та й годі. Йому було байдуже до неї, і він тільки здвигував плечима, коли товариші казали, що дівчина нібито шукає нагоди познайомитися з ним.

Тепер її настирний погляд занепокоїв Красавчика. Він пильним оком окинув трьох юнаків, що стояли край тротуару. Впізнав Едека. Став мов укопаний, тоді, закричавши, рвонувся вперед. Дівчина судорожно вчепилася за його рукав, намагаючись не допустити скандалу. Його дружки теж, видно, не мали охоти до бійки, бо силкувалися стримати свого вожака.

П’яний, засліплений люттю Красавчик і не збирався слухати їх. Однією рукою стараючись вирватись од дівчини, він другою витягнув з кишені якийсь довгий, загорнутий у газету предмет. Дівчина крикнула, спробувала відтягнути його. Тоді Красавчик з усієї сили навідліг ударив її рукою в обличчя так, що вона аж заточилася, мало не впавши на огорожу.

Цього вже й Едек не міг витримати. Досі він хотів уникнути сутички і, стиснувши кулаки, стояв на місці, стежив. Тепер же, побачивши, як Красавчик ударив дівчину, він накинувся на нього, ухиляючись від загорнутої в газету залізяки. Все завирувало, дружки з обох сторін теж миттю включилися в бійку. Дівчина кричала, навколо неї перекидалися тіла, хтось падав, схоплювався, виставивши кулаки, рвався вперед, бив щосили, потім, діставши сам страшний удар, заточуючись, відступав убік.

Красавчик мав славу вуличного забіяки. І тепер він саме атакував Едека, проворний, пильний і спритний, мовби того дня у нього не було в роті ні краплини алкоголю. Знову замахнувся схованою в газеті трубою, але зараз же болісно застогнав, у плечі відчув біль від влучного удару, пальці його розтулилися, залізяка, брязнувши, випала на тротуар.

Раптом Едек відчув, як супротивник ударив його, навалюючись усім тілом. Він захитався, спіткнувся об край тротуару і впав спиною на землю. Красавчик майже сів на нього, б’ючи кулаками в обличчя, в голову. Едек устиг вивернутися, скинув із себе противника, відштовхуючись до крові розбитими об брук руками, схопився і відскочив убік. Він уже випростався, коли сильний удар в обличчя знову відкинув його назад.

У роті Едек відчув нуднуватий смак крові. Закусив тільки губи, відчуваючи, що слабне, що ще один такий удар, і Красавчик новою перемогою потвердить свою славу нездоланного. Едек схилив голову, втягнув її в плечі, зігнувшись, спробував ще раз, уже востаннє, кинутися на ворога. Ослаб, можливо, недавно випита горілка позбавила його сили, і супротивник весь час мав над ним помітну перевагу. Едек заточився, виставив руку затуляючись од нового удару... І раптом відчув у правій руці щось важке і тверде. Скоріше догадався, аніж побачив, що це дівчина подала йому залізну трубу, яку випустив Красавчик. Не думаючи, розпалений бійкою, він одскочив зненацька вбік і, зібравши рештки сил, замахнувся. Красавчик не встиг відхилитися. Залізо глухо стукнуло його по голові. Той тільки застогнав і як стій рухнув на землю...

Едек, ще не тямлячи себе, розпалений, весь тремтів, ладен битися далі. Та й ті п’ятеро ще вовтузилися, захоплені бійкою. Раптом дівчина піднесла руки до обличчя і, перелякана, поволі, дрібними кроками почала відступати назад. Едек побачив жах на її обличчі і в рухах.

Тієї ж миті хлопця привів до тями наглий крик когось із дружків Красавчика:

— Убив його, убив...

Едек глянув. Його супротивник лежав нерухомо, розкинувши руки. І тоді все раптом стихло, бійка миттю вщухла. Всі стали, охоплені переляком. Битися — це не дивина, це була їхня стихія, битися, але ж не вбивати...

У цьому раптовому мовчанні почувся тихий свист і тупіт людей, які бігли сюди. У відповідь засвистіло далі, десь біля ратуші.

— Міліція! — гарячково прошепотів хтось.

І всі, неначе в них влилися нові сили, кинулися тікати, розсипаючись хто куди. Тільки дівчина, затуляючи руками обличчя, зосталася біля Красавчика, який нерухомо лежав на бруківці.

— Не знаю, не знаю... Він неживий... Не знаю хто, не знаю...— ще було чути крізь темряву хлипання дівчини, яку, прибігши на місце пригоди, допитували міліціонери.

Едек, петляючи поміж купами цегли на будівництві, яке було поряд, чув ті слова і зрозумів з них тільки одне — страшне підтвердження ще неясного попереднього усвідомлення того, що він зробив. «Неживий, неживий...»

Легко, вже не боячись погоні, відголоси якої ще долинали сюди з іншого боку, він вибрався з розкиданих площ Старого Міста на круту вуличку Визволення. Засапаний, вибіг на неї і, ховаючись у тіні, швидко повернув од ратуші ліворуч, обминаючи гамірний район кафе.

Він хотів тепер опинитися якнайдалі від того місця, де зчинилася бійка. Боявся світла і людей. Не міг зібратися з думками, голова в нього боліла, в ній гуло й стукало. Відчував кров, що застигала на губах і щоці, помітив, як кілька перехожих стривожено дивилися на нього. Глибше насунув на очі кашкет, щоб на обличчя падала більша тінь, вибирав темні закутки, що, зрештою, було неважко, бо місто було погано освітлене.

Йшов непевною ходою, заблудившись раптом серед вулиць, які він так добре знав. Сірі, мокрі від безперервної мжички стіни кам’яних будинків, безпорадні дерева з обламаними гілками, з яких капала вода, перехожі, що квапливо минали його,— усе це стало йому чуже, мовби перенесене сюди з іншого світу. Він уже не думав навіть про те, що тільки-но сталося, про дівчину, про Красавчика, про втечу від міліції, яка гналася за ним. Ні про що, власне, не думав. Просто йому було дуже важко і кепсько.

Минув тунель і тепер мало не біг вулицею, що піднімалася вгору. Далеко позаду лишився освітлений простір біля нового, спорудженого кілька років тому готелю. Хлопець повернув ліворуч. Ховаючись у густих садочках, тут дрімали багаті вілли, тулячись у злагоді до маленьких убогих будиночків.

Едек зупинився перед хвірткою, що, поскрипуючи, гойдалася на старих завісах. Провів рукою по губах, відчув липку кров.

Натиснув ручку низьких дверей і, почувши з-за них буркотливий жіночий голос, невесело зітхнув.