Там, де козам роги правлять

IV. Перші постріли

Лісничий сидів за столом похмурий. Їв мало, бурмотів щось сам до себе, часом поглядав на Павла, який сидів навпроти, потім знехотя усміхався, хитав головою.

— Що вам муляє, дядьку?— спитав молодий лісник з бадьорим, рум’яним обличчям і бистрими очима.

— Та нічого, нічого, всякі там свої клопоти...

Едекові стало ніяково. Подумав, що пан Гасинець, певно, дізнався від Метека про його злочин і міркує, як би тепер позбутися небажаного гостя. А може... може, і щось більше? Може, хоче віддати його міліції? Едек горбився над столом, а думки його то вгамовувались, то знову нестримно бунтували. Ні, він не допустить, щоб його взяли, він тікатиме... Але як же Метек проговорився? Едек спідлоба глянув на товариша. Стомлений, блідіший, ніж звичайно, той мовчав, ніби теж піддався загальному настроєві.

Лісничий відсунув тарілку, забряжчали виделка, ніж. Закурюючи цигарку, якось несміливо і лагідно усміхнувся до Павелка. Він любив свого вихованця, радів, що той сильний, спритний, уміє дати собі раду в житті.

— Знаєш що, давай встанемо сьогодні десь опівночі. Ти візьмеш другу рушницю, пробіжимось по лісу...

— Шастають? — кинув той догадливо.

— Вже тиждень. Двох биків убили, це я точно знаю. Кількох сарн і козла теж не вистачає. Чути постріли. Часу нема, погода стоїть гарна, треба поспішати з вивозкою, про насіння без угаву торочать, щоб більше дали. Нарешті спохватилися, що треба саджати, бо інакше переведуться ліси...

— А ці тим часом користаються, зло не спить...— тихим, ніби не своїм голосом втрутилася раптом лісничиха.

Едек забув про недавнє горе. Слухав жадібно, переводячи погляд з обличчя на обличчя. Насувалася якась пригода, про це свідчили не тільки слова, але й поводження лісничихи, смутної і зовсім не такої рішучої, як завжди. Наважився, запитав:

— Браконьєри?

Лісничий сумно кивнув головою.

— І що, не можна їм нічого зробити? А звідки у них зброя? За це ж, мабуть, суворо карають, правда?

Пан Гасинець іронічно засміявся:

— Дуже суворо! Добре, якщо оштрафують на п’ятсот злотих, а часто кінчається просто зауваженням. А за бика такий бандит може взяти й дві тисячі. Статті Карного кодексу до них ніхто не застосовує, дідько його знає чого...

Едек завагався:

— Може, я теж пішов би з вами, га? Все одно сиджу без діла...

— Облиш, людино добра. Тут можна добряче по голові дістати, не варто ризикувати, до того ж без зброї. Та й що ти розбереш у лісі в темряві. На це треба мати нюх і зір лісника. Зрештою, заблудишся десь, тільки клопіт буде. Відпочивай, хлопче, і не мороч собі нічим голови.— Лісничий підвівся з-за столу.— Треба ще заглянути до старшого лісника. Він хотів побалакати зо мною, але вдень було ніколи.

Лісничиха прибирала зі столу. Занепокоєно поглядала на чоловіка. Останнім часом він знову скаржився на болі в шлунку. Коли хвилювався — починала пекти печія, тоді він раз у раз пив розведену соду. Ось і тепер бряжчав у кухні склянками.

— Хоча б уже Міхалек скоріше повернувся. Допоміг би трохи.

— А де він?

— У Зельонці. Лісник Зига пішов у відпустку, так він заступає. От-от повинен уже вернутися.

Метек рушив до дверей, і Павел подивився на нього:

— Не посидиш із нами?

— Пізніше, ти ж іще побудеш?

— Завтра ввечері повертаюсь. У нас теж повно роботи, і взагалі...

— Батько мені казав про те «взагалі»!.. Гарна хоча б?

— Ат, плітки це, завжди ви щось вигадаєте.— Павел зніяковів, почав крутити гудзики на куртці.

Едек ясно бачив, що після розмови в човні Метек уникав його. Минуло вже чотири дні, а вони не вибралися вдруге на риболовлю. Коли Едек щось сказав про це, Метек послався на зайнятість. Коли тільки можна було, він старався не спускатись із свого горища. Едек прислухався до його кроків на скрипучих сходах. «Ну що ж, іще день, два, і треба буде вшиватися звідси»,— думав він.

— Глушина в цих Сумах! Тільки ліс шумить, тітка гримає, вода хлюпоче в озері, та й годі. Не те, що в великому місті.

Павел доброзичливо всміхався до нього. Він був високий, ставний, лісницький мундир підігнав спеціально по фігурі. Аж пашів здоров’ям. Едек поряд з ним був зовсім мізерний, а що вже казати про Метека.

— Тут спокійно,— відповів.— І тому гарно.

— Я от ні за що не захотів би весь час бути у великому місті. Був кілька разів в Ольштині, і завжди мені здавалося, що я заблуджусь поміж будинками. Але дівчата там гарні...— раптом засяяв він усмішкою, певне згадавши щось.

— Забагато й цього добра. Вони теж набридають... Нащо вам ці набої?

— Дядька немає, то я зроблю про всяк випадок кілька штрикавок для браконьєрів. Сідайте, побалакаємо...

Він витяг з кишені картонну коробочку з грубо змеленим перцем, з кухні приніс сіль. Едек стежив за цими незрозумілими приготуваннями. Побачивши його міну, Павел зареготався:

— Стара штука. Замість кулі в патрон кладеться пакуночок перцю з сіллю. Летить далеко. Вліпиш такий заряд браконьєрові нижче спини — він тиждень крутиться, місця собі не знаходить, бо сіль і перець залазять під шкіру, і ні виколупати їх, ні вимити. І вже легко пізнати, кому закортіло звіриною полакомитись чи дерево вкрасти... Правда, це не дозволяється, нібито може бути зараження, але мені здається, що лікарі перебільшують. Просто, як кажуть, негуманна зброя. Не така страшна, як атомна... Мене один старий лісник навчив, він уже на пенсії, живе у першій хатці, як в’їжджати од нас до Піша. Приходить інколи до дядька, а ліс знає, ого!

— А чого ви називаєте лісничого дядьком?— озвався Едек.

Молодий лісник потягнувся, аж у суглобах затріщало, і, замість відповіді, раптом сказав, приязно всміхаючись:

— Давай будемо на «ти». Не люблю говорити так офіційно.

— Згода.

Подали один одному руки.

— В сусідньому будиночку живе твоя сестра, правда? Щось я чув, а до пуття не знаю. Вибач за цікавість...

— Тут нема ніякої таємниці. Називаю дядьком, бо батьком не можу, хоча саме так і треба було б. Вони Марисю й мене виховали, ми тоді отакими,— показав рукою від підлоги,— були. Метека ще на світі не було... Дядько був лісником коло мого рідного села. Батьків наших несподівано арештували. Я і сестра в той час у тітки були. Марисі минув рік, мені ненабагато більше. Лишились ми у тітки. А потім тітка вмерла. Лісничий — він уже давно переїхав до містечка — довідався про це, дав притулок сиротам. Колись вони з батьком товаришували... Так ми й жили в них усю війну. Уже втрьох, бо на світ несподівано появився Метек. Після війни жили в Ольштині, потім я закінчив лісовий технікум. Сестра вийшла заміж, я стажуюсь, за кілька років, може, самому дадуть лісництво. Звичайна річ.

— Добрий чоловік цей лісничий, — замислено мовив Едек.

— Добрий? Цього мало... Вони обоє дуже, дуже добрі. У дядька серце як у дитини, хоч він уміє бути й суворий. Не терпить скандалів, ніякої підлоти. Скільки разів він мене шмагав! І я не нарікаю, він правильно робив... Ну, набої готові, тепер аби тільки попався який браконьєр. Дядько страшенно любить ліс, звірину він би на руках носив, побачиш, як зимою підгодовуватиме. Знає кожне звірятко в своєму лісі. А тут весь час браконьєри шастають. Він навіть догадується, та й я теж, що їх ціла компанія, але ж треба схопити за руку, бо інакше нічого не доведеш...— Павел уважно подивився на Едека.— Довго думаєш тут сидіти? Може, працюватимеш у лісі? Завтра побалакаємо, я ще хочу трошки поговорити з сестрою, бо вже пізно, вона скоро ляже спати. На Добраніч.

— Слухай, Павел, а завтра мене лісничий не візьме?

— Ні. Це ризиковано, інколи трапляються такі браконьєри, які однаково легко можуть стріляти і в оленя, і в лісника. Дядько не захоче наражати тебе на небезпеку... Ну, бувай.

— Бувай!

Едек лишився сам. До кабінету зазирнула пані Гелена, спитала, чи не хоче він свіжого молока,— щойно видоїла. Хлопець зніяковів од такого піклування, подякував.

Дивився на стіни, завішані мисливськими трофеями.

Над невеличкою, оббитою червоним плюшем кушеткою розкинув крила здоровенний глухар, дивився без ніякого виразу скляними очима. Рядом з іклами диких кабанів були роги оленів. На кожному розі — по п’ять, сім, на найбільших навіть по дев’ять відростків. Залєського зацікавив цей мисливський світ, у пам’яті зринули десь почуті чи прочитані оповіді про нетрі, про облави. Тут, певно, водяться й вовки, така глушина...

Вгорі щось застукало, потім почулися кроки. То Метек, мабуть, закінчив сьогоднішню науку. Звідки у цього хлопця така твердість і сила волі! Вчиться день і ніч. Хоче надолужити ті роки, коли йому довелося перервати навчання, щоб лікуватися. Едек з гіркотою згадав, як по-дурному закінчив свою науку він сам. Ще рік — і мав би атестат зрілості, а так — повис у порожнечі. Та що ж — вовчий білет, як казали,— то не дрібниця. Його не хотіли прийняти до жодної іншої школи. Сидів удома, потім пішов на роботу, бо сестричка й зятьок бурчали, що життя дороге, прогодувати його нелегко... Ех, нехай йому чорт, чого там шкодувати!

Вийшов у коридорчик. Хотілося перекинутись кількома словами з Метеком. Той саме чалапав скрипучими сходами вниз і стомленими очима глянув на товариша.

— Напрацювався?— спитав Едек.

— Може, не так напрацювався, як намучився від того, що не здолаю сам усе збагнути. А книжок немає. Треба буде знову їхати до Ольштина, порадитись, просити допомоги...

Залєський здригнувся. Невже це натяк?

— Мабуть, і я поїду з тобою. Пора вже мені вертатись. Коли ти збираєшся?

Він говорив спокійно, але всередині у нього все збурилось. Ні, він не хотів повертатися, не хотів. І раптом у голову стрельнула рятівна думка. Випередив Метекову відповідь:

— Спробую ще в Піші, може, на фабриці є яка робота. От якби шофером, добре було...

— Ти водиш автомобіль?

— Працював півроку. А потім напився і розбив машину. Мене й витурили. І це ще добре, могло бути гірше — тюрма... Тепер я б уже не пив під час роботи...

Метек тільки на мить пожвавішав, а тоді знову став байдужий. Позіхнув широко, аж затріщало. Едек засміявся.

— Дивись, а то щелепи зірвеш із завісів, кажуть, таке буває.

— Спати хочеться. І ти б уже лягав...

— Слухай-но, а може, підскочимо завтра на рибу? Може, піде краще, ніж того разу?

— Не знаю, мені ще багато зубрити. Ідіть з Павлом...

Запала мовчанка. Едекові стало ясно, що Метек уже не хотів мати ніяких близьких стосунків з ним. Уникав його. Ну що ж, після того, що він довідався...

Одначе це боліло йому, страшенно боліло. І він схопив товариша за руку.

— Метек, слухай, ти повинен поговорити зі мною, повинен.

— Про що?

— Ти добре знаєш про що. Іди сюди.— Едек майже силою втягнув його до кабінету. Метек не впирався, сів на червоній кушетці.

— Кажи.

Едек ходив сюди й туди по невеличкій кімнаті. Тепер йому забракло слів, він не знав, як висловити все те, що кипіло в душі, що так сильно йому боліло.

— Зрозумій, Метек, я не певен. Ніхто ще не міг нічого знати...— вибухнув він раптом.

Метек приклав палець до губів, застерігаючи, щоб говорив обережніше.

— Гаразд, я можу тихше, хоча мені все байдуже... Ну, а якщо навіть і правда, якщо той і загинув, то що? Я ж не хотів, я оборонявся. Він би мене вбив. Він пересилював. Це випадок, що дівчина подала мені тоді трубу. Розмахнувся з останніх сил. Де ж тут моя вина, де?

Гасинець зсутулився, ще дужче зблід. У тьмяному світлі гасової лампи обличчя його провалилося, тільки очі поблискували.

— Не знаю, я не знаю, наче й правда твоя, але щось тут не гаразд. Мене самого це мучить. Я розумію тебе, хочу розуміти, проте цього мені мало, мало...

— То що я маю робити? Іти віддатись міліції? Хто мені повірить, що я цього не хотів, що то випадково, що він сам напав на мене, що я не збирався битись? Метек, ти мені поміг, не відмовляйся ж і далі, поможи. Це ж страшно...— Голос його раптом спав, у ньому забриніла туга, якась похмура покірність.

Гасинець стиснув голову обома руками й сидів так, похитуючись то в один бік, то в другий. Його тінь танцювала на стіні, де висіли роги та ікла.

— Не знаю, я справді не знаю,— повторив з болем.

Замовкли. Годинник почав видзвонювати одинадцяту.

Надворі почулися кроки. Гладка Мірця, яка доти спокійно спала під столом, схопилась і, тихо дзявкаючи, покотилася коридором.

Увійшов лісничий, вніс із собою знадвору холод у теплу кімнату. Здивувався, побачивши хлопців.

— Гомоните собі? Гарна пора, я теж люблю в отаку годину згадувати всяку всячину. Тільки час не дозволяє.

— Уже йдемо спати. Говорили з Едеком про шкільні роки...

— Ага, ну гаразд. Бувайте, мені пора, через три години вирушаємо з Павлом на браконьєрські стежки. Щоб його чорт узяв, того бандита чи бандитів, хто там їх знає. Такого рогача застрелити — знаєте, просто чудовий. Аж серце болить.

Залєському здалося, що товариш на добраніч міцніше потис йому руку. Метекова долоня була волога від поту.

Заснув Едек несподівано швидко. А він так боявся тих хвилин, коли погасиш свічку, а сон не йде і сцена бійки на вулиці в Ольштині оживає перед ним з жахливою чіткістю. Тепер же він навіть не встиг ні подумати про ставлення Метека, ні щось вирішити — захропів, мов нічого й не було.

Прокинувся, розбуджений шумом і гавканням Рекса. Бас цього собачиська — лютої вівчарки — він розпізнав би за кілометр. За вікном було чорно. Ніч. Едек потер рукою лоба, прислухався. Що там діється? За мить пригадав, що лісничий і Павел вибираються на обхід лісу. Запалив сірника, нерівним вогником заблимала свічка. Було чверть на четверту. Коли б швиденько одягнутися, може, все-таки Гасинець візьме його?

Скрипнули двері. Уже виходили. Нічого не вдієш. Едек щільніше закутався в ковдру. Ночі були холодні. За вікнами стиха шуміло — то вітер бушував у гілках ялин, шарпав голе віття лип, що широко розрослися перед хатою.

Тепер уже вія спав кепсько. Раз у раз прокидався, дивився на годинник. Стрілки посувалися лінива. Після п’ятої години тіні в кімнаті поріділи, незабаром у вікна зазирнув несміливо світанок, одразу ж стало ясніше, встав ранок, припорошений інеєм, який видно було на червоній черепиці хліва.

Ще якийсь час Едек перевертався з боку на бік. Унизу й на подвір’ї чути було, як поралася лісничиха,— вона вже починала свій день біля господарства. Від будинку, в якому жили робітники, долинуло дитяче щебетання. То прокинулися Павлові небоги.

Едек вискочив з ліжка, щоб розігрітися, махнув кілька разів руками. Напіводягнений вибіг до кухні. Надворі було вже видно, небо на сході рожевіло, холодний від морозу диск сонця викотився, зацікавлено глянув на землю.

Накинувши на плечі пальто, Залєський стояв біля дороги, розглядаючись навколо. Досі, окрім того дня, коли приїхав до Піша, він не вставав так рано. Захоплено дивився кругом — усе було в ранковому світлі зовсім не таке, як завжди,— веселіше. На липі, серед гілок, защебетала якась пташка, потім Кульгавий, затято гавкаючи, погнався за білкою, яка мала нахабство в його присутності спуститися додолу. Звірятко прудко підбігло до найближчого дерева і за мить уже з безпечної гілляки, пустотливо перехиливши голівку, поглядало на роздратовану дворнягу.

Раптом Едека хтось штовхнув, він аж здригнувся. То сарна так вітала його, вимагаючи хліба. Ніхто не знав, звідки вона взяла цю звичку. Хлопець погладив її по довірливій голові, пішов на кухню, понишпорив там, шукаючи якихось кусків. Лісничиха поверталася з хліва, несучи дійницю, яка здалеку пахла теплим, свіжим молоком.

— О, рання пташка! Не по-міському це, правда? Ходімо на молочко.

Едекові сподобалось і молоко; того ранку, хоч уночі й погано спалося, він почував себе бадьорим і спокійним. Розчулено подумав про Метена. Боїться хлопець, вагається, одначе не виганяє його, хоче знайти вихід із цього становища.

Допивав уже не перший кухоль молока, коли десь недалеко в лісі довгою луною прокотився постріл. Лісничиха зблідла, притисла руки до грудей. Едек вискочив надвір, З лісу долинали крики; по верховіттях дерев прокотились один за одним ще два постріли.

— Це наші. Може, ті бандити у них стріляють? — прислухалася, вже опанувавши себе, пані Гелена.

— Це там?— показав рукою Едек.

Жінка кивнула головою, хотіла спинити його, та хлопець не слухав — скільки сили в ногах, мчав дорогою туди, де могло статися щось лихе.

Пробіг, може, з кілометр, може, менше. Знову постріли. Ще якийсь оклик. Потім стихло. Едек став. Куди бігти далі? Звісно, праворуч, але чи це вже тут звертати? Бір стояв дерево коло дерева, біля підніжжя ялин-велетнів ріс густий навіть тепер, без листя, чагарник.

Затріщало галуззя, десь близько виразно почувся тупіт ніг. Едек витріщив очі, напружився, мовби готуючись стрибнути, сам не знав, чого сподіватися. Трохи далі від нього, як добре кинути каменем, з гущавини на дорогу вискочили два чоловіки. Озирнулися, побачивши Едека, пірнули в ліс по другий бік дороги. Залєський швиргонув пальто на землю. Рвонув услід за ними. «Це, певно, браконьєри»,— думав він, важко дихаючи від того шаленого бігу. Нижчий, у сірому пальті, вже зник у густих кущах. Але другого Едек бачив добре. Високий, трохи сутулий, він мчав, обминаючи кущі, дерева і ями. Коротка темна куртка щільно обтягувала його спину. В правій руці чоловік міцно стискав рушницю. Едек не зважав, що гілля шмагає його по обличчю, що він спотикається об якісь горбики. Гнав щодуху, був ближче й ближче до втікача. Ледве переводячи подих, голосно крикнув:

— Стій! Стій!

На той окрик високий чоловік обернувся, ще біжучи, придивлявся до Едека. Потім раптом зупинився, підніс до плеча рушницю і, не цілячись, вистрілив. Гук луною загудів по лісу. Едек завагався. Це нерівна боротьба, коли за таким женешся з порожніми руками. Десь далеко-далеко позаду почулося гукання. Ховаючись за товстим, зеленим од моху стовбуром, Едек крикнув ще раз:

— Стій!

Браконьєр погрозив йому кулаком і гучним голосом кинув:

— Гляди, г...о собаче, вдруге пальну тобі просто в лоб...

І рвонув далі, щомиті оглядаючись.

Едек не здавався. Від дерева до дерева біг позаду. Проте відстань між ними швидко збільшувалась. Місце тут було нерівне, в густих заростях, ставало нижче й нижче, під ногами раптом зачвакало.

Коли нарешті він зупинився, втікача вже не видно було, тільки здалеку ще чувся тріск гілляччя. Зненацька так само затріщали гілки й позаду. Едек блискавично обернувся.

Гасинець і Павел підбігали страшенно задихані, стривожені. Побачивши, що Едек цілий, полегшено зітхнули. Вівчарка, яка була з ними, мала нещасний вигляд: сідала, крутилася, бігала навколо, терлась носом об землю.

— Туди побігли... Це вони?

— Вони. Стріляли в тебе?

— Один раз. Той високий.

— Ну певно! Облиш, людино добра, такого страху нагнав на мене. Де це видано — з голими руками бігти за таким бандитом. У нас він теж стріляв і добре цілився. Павлові просвистіло біля самого вуха.

— Наволоч! — лаявся Павел, люто блискаючи очима.— Ми б схопили їх, коли б не тютюн...

— Який тютюн?

— Це пройдисвіти, бувалі браконьєри. Рекс вислідив їх за молодим ялинником. Гарне місце, там такі олені ходять! Собака вів добре, потім я його пустив, близько вже. Ідемо слідом, гавкання стало коротке — значить, пес уже коло них. І раптом чуємо — пищить, скавулить, виє. Підбігаємо — тих негідників і сліду нема, тільки шумить по лісі, так тікають. А Рекс корчиться на землі, тре лапами очі, чхає, виє од болю. Тварюки — як собака напав на них, сипонули йому в морду і в очі жменю тютюну... Найкращий гончий довго не може отямитись, коли йому сипнути тютюну в ніздрі.

— Але все одно ми перебігли їм дорогу,— додав лісничий. — Ми краще знаємо цей ліс. Тільки вони скоро помітили нас і звернули. Коли Павел підбіг ближче — почали стріляти. Раз, тоді ще двічі...

— А потім було ще три постріли!

— То я стріляв, і Павел — для острашки.

— Перцем із сіллю,— значливо моргнув Павел, майже до шепоту стишивши голос.— Шкода, не вдалось, а то б попочухався, виючи гірше, ніж Рекс.

— Ми вже перестали гнатися, коли раптом почули твій голос, а тоді — постріл. Ну й злякався я, що влучив бандит, бо від такого можна всього сподіватись, йому легко будь-кого вбити... Облиш, людино добра, все це гарно, але нерозумно. Це тобі не забава,— докоряв лісничий, у той же час поглядаючи з явною симпатією на Едека.

Вернулися додому. Побачивши їх, лісничиха і Метек полегшено зітхнули.

— А ви знаєте їх? Хто вони такі? — допитувався збуджений Едек.

— Вищого я не впізнав, хоч уже вдруге бачу його в лісі. Другий теж обличчя мені не показав, але, здається, я знаю, хто то... Хай начувається...

Едекові аж страшно стало, коли побачив, яке обличчя було у Гасинця, коли він вимовляв ті слова. Воно стало тверде і суворе.

Збудження поволі спадало. Лісничий одразу ж після сніданку пішов подивитися, як там збирають насіння, Павел заспішив до сестри, Метек подався до себе нагору. Що найбільше обрадувало в той день Едека, це такий, як раніше, теплий погляд товариша.

Залєський ще добру годину тинявся по двору, пішов до озера, на якому здіймалися гривасті хвилі, годував сарну, що ні на крок не відступала од нього, і зрештою наважився. Вчорашня розмова з Метеком була надто ясна, щоб він міг і далі, як останнє ледащо, сидіти склавши руки, зловживаючи гостинністю цих людей. Розшукав лісничиху.

— Я збираюся в Піш. Може, будуть якісь доручення? І, будь ласка, не ждіть мене з обідом, я буду там довго, вернуся, певно, аж надвечір...

Вона не здивувалася. Попросила дещо купити. Едек узяв сумку і десь близько одинадцятої вирушив у дорогу, яку добре пам’ятав ще від першої подорожі з Метеком. Якось бадьоріше відчув себе, коли вийшов на дорогу і будинок лісничого зник за стіною лісу. «Найгірше, поки ще ні на що не зважишся,— думав він.— Тепер усе з’ясується».

Позаду хтось голосно гукнув його. Едек слухав, здивований. Із-за повороту дороги показалася лісничиха. Приклавши, як рупор, долоні до рота, гукала на весь ліс:

— Зараз же вернися назад...

Едек подумав, що сталося, може, якесь лихо і потрібна його допомога. Задихавшись, підбіг до неї. Жінка була сердита.

— Ти що, десять з гаком кілометрів — пішки? Не в таких черевиках лазити по лісових дорогах... Іди візьми велосипед.

— Ніде буде його залишити.

— Зоставиш у першій хаті, у старого лісника...

Ідучи потім стежкою обіч дороги, Едек був щиро вдячний пані Гелені за її піклування. Усміхнувся, згадавши, як вона, завертаючи його, вдавала, що сердиться...

Нарешті доїхав до шосе. І тут почав крутити так, мовби за ним сто чортів гналося. Давно вже не їздив велосипедом. Шини тихенько шурхотіли по рівному, гладенькому асфальту; Едек був у гарному настрої. Коли б він влаштувався на роботу, то в крайньому разі можна ж було б жити в Сумах, тільки їздити щодня. Так, але де ж би він узяв велосипед,— адже тепер треба економити, спекуляція під кінотеатрами скінчилася...

— Курча печене,— бурчав він сам до себе,— який чесний став...

А проте почував себе добре. Обдумував, що треба зробити в Піші, і не зоглядівся, як шмигнув коло перших будинків містечка. Згадав про лісника, повернув назад. Повз нього промчала обшарпана «Варшава». Перша машина, яку він стрів по дорозі.

Старого лісника Едек не застав, але якась жінка, довідавшись, що він од Гасинця з Сум, охоче поставила в себе велосипед.

Минула вже дванадцята година, коли Залєський дістався до фанерної фабрики. Здивувався, що його без ніяких церемоній з пропуском впустили на територію. Зайшов у відділ кадрів. Ні, роботи для шофера, на жаль, немає. Взагалі зараз немає місць, влітку легше, коли і в лісі, й у полі робота в розпалі, частина робітників звільняється. А зима — це мертвий сезон, кожен іде на фабрику. Хоча хто його знає, може, десь за місяць знайдеться місце і для шофера — вони мають одержати з капітального ремонту старий «додж». Нехай залишить адресу, коли щось буде, то його викличуть.

Ні, адреси Едек не хотів лишати. Краще бути обережним. Дідько його знає, як там ще кінчиться з ольштинською історією. Сказав, що він тільки шукає, де б найняти квартиру. Сам узнаватиме.

На деревообробному комбінаті його взагалі не хотіли прийняти — було вже пізно. Зрештою, його все одно можуть узяти тільки за підсобного робітника — розвантажувати деревину.

Едек звик до чималих сум, і тепер його жахнула сама думка про те, як можна прожити на кількасот злотих. Інша річ ті, що мають свій будиночок, господарство, а тут тільки підробляють.

Гарного настрою як не було. Хлопець запитав ще в кількох місцях, але тепер, узимку, з роботою було нелегко. Його втішали,— хай, мовляв, навідується. Та він знав ціну таких обіцянок — пам’ятав їх, коли свого часу хотів знайти якусь роботу в Ольштині.

Людей у закусочній не було. Брудні, у плямах столи і засмічена підлога не дуже приваблювали. Але Едекові хотілося їсти, і обід йому сподобався, до того ж він випив одну чарку горілки, потім другу. Повеселішав. Коли виходив, у буфеті замовив іще добру чарку. Вже сутеніло. На вулицях стало більше людей. Що ж робити далі? Афіша біля ринку кривими літерами оповіщала про новий фільм. Едек надумав подивитись, які культурні розваги є в цьому похмурому кутку. Містечко не подобалось йому. Аж здригнувся, подумавши про те, щоб оселитися в ньому. Або велике місто, або хата в лісі, найгірше — це щось таке середнє, бр-р...

Здивувався, коли, зайшовши до універмагу, побачив, як багато різного краму в цьому сільському магазині. Довго ходив від одного відділу до іншого, вибираючи подарунки для господарів. Так йому хотілося оддячити їм за гостинність. Виконав і доручення лісничихи. Було вже близько шостої, пора в кіно.

На тротуарі перед магазином, спираючись на велосипеди, стояли дві дівчини і з ними — лісник. Здивований Едек упізнав Павла. Той підкликав його, познайомив з дівчатами. Обидві були вчительки з села на протилежному від Сум березі озера. Поспішали додому, чемно висловивши сподівання, що, коли Едек живе у Гасинця, то вони, певно, зустрінуться ще не раз. Непогані були, особливо старша — невисока й дуже струнка...

— Чого ти з самого ранку шукаєш у Піші? Казала тітка, що поїхав, обіцяв повернутися тільки на ніч...

— Узнавав, може, десь потрібен шофер, але поки що — нічого...— І швидко змінив тему.— А ці вчительки нічого собі. Та, нижча, може дуже сподобатись. Тільки чого вона якось так чудно говорить?

Ішли тротуаром, Павел вів свій велосипед.

— То мазурка[1], вона з цих країв.

— Німчура, значить.

— Здурів чи що, вона така німчура, як і ти...

Еден не дуже зрозумів, але подумав, що це не так уже й важливо.

— Головне, що вона гарна. Бачив, які груди?

— Ага. Ну, старий, мені пора...

— Їдеш до Сум? Стривай, може, і я махну рукою на кіно та поїдемо разом?

— Я в другий бік. Завтра повинен бути на роботі, а ще хотілося б заскочити в одне село. Неблизька дорога — добрих кілометрів п’ятнадцять.

— У тебе там дівчина?

— Ага. Ну, бувай! Тижнів за два приїду надовше. Старий обіцяє мені ще до свят дати відпустку. Отоді погасаємо, озеро вже, мабуть, замерзне, окуні братимуть. Бувай!

— Бувай.

Едек знову лишився сам. Сумка була важка, він перекидав її з руки на руку. Насилу знайшов кіно.

Зал був повний. Ледве встиг сісти, як погасло світло. Едек умостився зручніше. Він любив кіно, завжди бачив там якийсь інший світ, цікавий, не такий сірий, як його життя. Показували італійський фільм, і Едек якраз не дивився його в Ольштині. Дія захопила його — сидів схвильований, втупивши очі в миготливий екран...

Стало жаль, коли засвітили світло. Знову було похмуро і брудно. Не поспішаючи, плив разом з натовпом до виходу. Холодний, пронизливий вітер замітав жалюгідні тротуари. Люди швидко розходилися на всі боки.

Едека обминув якийсь чоловік, високий, у куртці в обтяжку. Видалося, ніби знайомий. Раптом Едек аж употів. Наддав ходи. При вході на ринок горів ліхтар. І в тьмяному світлі він упізнав чоловіка. Так, то був браконьєр, який уранці стріляв у нього.

Що робити? Хлопець озирнувся. На вулиці — нікого. Тільки здалеку долинали якісь голоси та на другому боці ринкової площі маячило кілька постатей. Едек рушив швидше, щоб не згубити браконьєра з очей. Навіть трошки підбіг. Той оглянувся, раз, вдруге і раптом завернув у якийсь двір. І тоді Едек, не довго думаючи, побіг, узявши сумку в ліву руку.

Ні, то було не подвір’я, а вузький завулок — тупик. Кілька низеньких хатинок тісно тулилися з обох боків. Тут було темно, хоч око виколи. В першу мить Едек не бачив, куди йти. Не чув і кроків того типа в куртці. Хлопець пройшов трохи вперед, став, прислухаючись, може, де стукнуть двері. Тиша. Вдивлявся, поволі звикаючи до темряви. Нікого. Він заглибився в тісний завулок. Ні, далі йти не варто, нічого тут не зробиш. Коли б іще не в голими руками, а так — небезпечно. Пошукав поглядом — може, виламати штахетину з огорожі. І в цю мить із-за якогось повороту вилетіла довга рука, Едек відчув страшний удар, потім другий і, скрикнувши, упав на землю.

— Другий раз живий не вийдеш, сучий син! — почув голос і водночас — тупіт ніг, який віддалявся в темряві.

Насилу підводячись із землі, Залєський уже роззявив рота, щоб крикнути, але передумав. Нічого це не дасть, скоріше його самого заберуть у міліцію, почнуть допитуватись, розбиратися. Ні, цей номер не проходить...

Плюнув, відчуваючи на губах кров. Провів рукою по обличчю. Ран не було. Подумав, що браконьєр таки добре лупонув його. «І очі має — впізнав мене! Уранці, женучись за ним, я був без пальта, а за ту мить, коли він на вулиці побачив мене в пальті, важко було запам’ятати риси і постать...»

Знову плюнув, тепер уже від люті і розчарування, які піднімалися в ньому. Дістав у морду, і, зрештою, чорт його знає, від кого. Підняв сумку, помацав навколо землю, чи не розсипалося що.

Назад, до лісництва, їхав куди повільніше, ніж уранці, і все переживав гіркоту поразки. На лісовій дорозі місцями доводилося вести велосипед, бо ліхтарик майже не світив.

У Гасинців ще не спали. Метек з батьком сиділи в кабінеті біля якоїсь карти. Привіталися з ним спокійно і сердечно. Едекові стало жаль покидати цей затишок, світло гасової лампи, тишу лісу і води, сарну, яка, наполегливо штовхаючи, вимагала їжі. А він, їдучи сюди, надумав повертати до Ольштина. Досі ще нічого не з’ясувалось, і це мучило його.

Знехотя розповів про свою пригоду. Йому було соромно, що так попався.

— Облиш, людино добра! Все одно це мало що дало б. Які докази, що він браконьєр? Од нас вимагають, щоб упіймали на гарячому. Викрутився б, підставив би свідків, та й усе... Треба його в лісі піймати, і я таки піймаю, от побачите.

Лісничиха покликала Едека їсти. Метек того вечора не сидів над книжками — боліла голова. Лісничий запитав мимохідь, що там у Піші.

Хлопець розповів про невдачу з пошуками роботи. Помітив, як Метек змовницьки моргнув батькові. І йому, не знати чому, стало прикро.

— Я ж казав, облиш, людино добра, з тією роботою... Усе в свій час буде. А так знову ходитимеш кілька днів з кривою пикою...— Замислився на мить.— Ти, хлопче, казав, що був шоферам? Права маєш? Ну, гаразд, а з трактором-тягачем упорався б?

— Три місяці їздив на тракторі...

— Добре, що Метек сказав мені про це. Так от, якщо маєш охоту, то завтра можеш починати. У нас одного шофера призвали в армію. Була відстрочка, але вже скінчилась. А робота спішна, не можна й дня пропустити. То згоден?

Едек не знав, як і дякувати. Хотів неодмінно щось робити, хоча б для того, щоб згаяти час, щоб менше думати про недавнє минуле...