Там, де козам роги правлять

XXIV. Клем

Справа колишнього лісничого Марцінського завершувалася. Слідство вже закінчилося. Прокурор іще раз викликав мешканців лісництва на допит. Едек ставився до цього байдуже, а от Міхал і Метек дуже переживали ці допити, кожен по-своєму. Для Метека вони були зв’язані з похмурими спогадами про Вежбика, палія, який, тікаючи, знайшов свою смерть серед крижин на озері.

В настроях Міхала сталася велика зміна, це всі бачили. Після тієї риболовлі хлопець став такий, як був раніше,— лагідний, веселий, сміхотливий. Геть змінилося його ставлення до Клема. Доти він ставився до поета поблажливо, з перейнятою від інших мешканців лісництва усмішкою доброзичливої зверхності, а тепер, здавалося, бачив у ньому немовби символ глибоких і шляхетних почуттів. Добрий хлопець не міг повірити своєму щастю. Письменник відзначив його, присвятив йому оповідання в книжці, сотні й тисячі примірників якої розійдуться серед людей — це просто виходило за рамки його уяви. Міхалові здавалося, що він нічим не заслужив такої шани, приписував це доброму серцю Клема і намагався віддячити за неї щирістю та прив’язаністю.

Кожної вільної хвилини він ходив за ним, мов тінь. Якби Клем велів, Міхал пішов би на все. Усе, що казав Клем, він слухав з величезною повагою, хоча б ішлося про зовсім дріб’язкові справи. І в той же час він полюбив його всією силою свого самотнього серця. Клем став для нього найближчою людиною. Завдяки цьому відійшли десь його мазурські клопоти. Коли така людина, як Клем, подарувала йому свою дружбу, то що означають чиїсь там шпильки, лайки, несправедливість? Треба розуміти їх, щоб побачити, чого вони насправді варті.

Саме в цей час од матері й сестри надійшла посилка з усякими дрібницями. Ще тиждень тому це стало б приводом для нових мук і сумнівів. Тепер же він сприйняв ту посилку байдуже, а потім написав обом — матері й сестрі — теплий, сердечний, але рішучий лист, у якому сповістив, що він назавжди залишиться в Польщі, на батьківській землі. Свій лист він дав прочитати Клемові. Поета зворушили і це довір’я, і самий зміст того досить незграбного твору, і він палко обняв Міхала. Згодом довірливо розповів про лист Гасинцям і Метекові. Лісничий схвально покивав головою.

— У кожного є вразливе місце. Своєю присвятою ти влучив у таке місце в Міхала,— сказав він задоволено.

Клем багато працював, знаходячи для себе відповідні умови. Метек щодня од самого ранку був на воді. Минуле літо він присвятив навчанню. А тепер з подвійним завзяттям надолужував втрачені можливості порибалити. Едек знову трясся на своєму тракторі. Синці поволі сходили з обличчя, вже можна було показуватись на люди.

Кульчик любив ці самотні передобідні години. Коли він був стомлений роботою, то відпочивав, пишучи листи до Елі. Усвідомлення того, що ця дівчина є на світі, що десь там, у далекій Варшаві, вона думає про нього, що за кілька тижнів вони знову зустрінуться, і на той час він уже напише чималу частину гарної книжки, давало йому велику радість. Часом він аж дивувався, як багато в тій радості незнаного йому раніше спокою. Все своє коротке життя він крутився коло жінок, думав, що кохає, а потім зазнавав гіркоти розчарування. Сьогодні ж він бачив, що ті почуття були оманою, скоріше відбиттям його туги, аніж реальною формою справжніх захоплень. Вони швидко минали, вивітрювалися з пам’яті.

І ось тепер — Еля. Його життя набуло зовсім інших барв, він міг так багато сказати про нього, а куди більше розумів — і зуміла ж ото маленька дівчина з милою усмішкою так розширити його світ!

Вони дуже часто писали одне одному. Уже це неабияк дивувало його. Клем не любив писати, відповідав не завжди і несвоєчасно. Та й листів од дівчат він пам’ятав не дуже багато. Тепер від рядків дрібного письма, що мандрували поштою в один і другий бік, пахло майбутнім. Про нього Клем теж частенько думав. Колись увечері він довірливо розповів Метекові, як буде, коли вони з Елею вже поберуться і заживуть разом у маленькій квартирі на околиці Варшави. Там тільки невеличка кухня і кімната, зате з двома вікнами. Одну частину відокремлять так, щоб створити затишний куточок, де він міг би писати. Сидітиме там вечорами біля настільної лампи, відчуваючи, що Еля поруч, що кожної миті можна пригорнути її, поцілувати.

— А потім народити дітей, возитися з пелюшками, виїжджати з коляскою на прогулянку,— глузував товариш.

У Клема палали очі, він лагідно всміхався.

— То, мабуть, теж чудово, правда ж?

Що з ним поробиш?

Через кожні кілька днів усі четверо вирушали в нічні походи. Розохотилися хлопці на вугрів. Дивно, що поряд з Метеком неабияким ентузіастом цього діла несподівано став і Едек. У нічній ловлі він знайшов нові емоції. До того ж за цим заняттям, хоча хлопець і сам собі не признавався, він менше думав про Віку. Найгірше було ввечері. Не міг ні забути дівчини, ні позбутися думки, що він, власне, сам одрізав перед собою всі дороги. Бо не піде ж він і не скаже, що з Зосею давно все скінчилося, що то було миттєве сп’яніння під впливом весни, самотності, колишніх звичок. Смішні ці пояснення. Які ж були підстави думати, що, коли Віка виїде вдруге, усе не повториться вже з іншою дівчиною? Він і сам не міг поручитися, що так не сталося б. Але, мабуть, усе-таки ні. Бо з Вікою взагалі все інакше. От хоча б зараз. Він сумував за нею з кожним днем дужче. Доти це почуття було зовсім невідоме йому. Отже, тут якось не так...

Нічні поїздки човном по озеру, розмови біля вогнища на березі відганяли сум, забивали на деякий час його журбу. Тим більше, що в нього появився й неабиякий рибальський азарт. Перший страх перед слизькими змієподібними вуграми вже минув, тепер хлопець сміливо хапав їх рукою і, стискуючи біля голови, енергійно засовував за перегородку, яка відділяла частину човна, призначену спеціально для риби.

Погода змінилася. Часто мрячив дощ, небо кисло, вкрите брудними клубами хмар, було парко і душно. Ніч не приносила свіжості. Часом зривався вітер, але він ніс тільки ще більшу спеку. Парували ліси і луки, над мочарами весь час висів густий молочно-білий туман, рослини буяли, мов у якійсь фантастичній теплиці. Лісничий тільки здвигав плечима: він ще не пам’ятав такої погоди на початку травня.

— Вугор любить, коли парко. Вода каламутна, в ній пливе багато їжі. Поїдемо сьогодні до річки.

Нав’ючені рибалки сходили до озера, відганяючи борсука, який за компанію чалапав у них коло ніг, забігав уперед — хлопці аж спотикалися на нього в темряві.

— Візьми його, Метеку, в човен. Ото забава буде.

— Цей звірюка не їсть риби, видно, гидує. Я пробував кілька разів. Але цікаво — вчора я пустив Мовчунові під ніс живого вугра, так він схопився і перегриз йому голову. А тоді обнюхав і відійшов. Мовчун, тікай, ти заважаєш.

— Ну й темпо,— сопів Міхал, уже сівши за весла і намагаючись на око визначити напрям.

Парило страшенно. Хлопці були тільки в сорочках і то обливалися потом. Прохолодніше ставало десь аж опівночі.

Насилу дісталися до того місця, де, гублячись у гущавині кущів і очеретах, в озеро впадала маленька річечка. Очі поволі звикали до темряви, озеро й береги виступали таємничими темними розводами. І вода була чорна, дуже холодна порівняно з гарячим повітрям.

Тихенько закинули вудочки. Посідали зручніше, в темряві заблимали вогники цигарок.

Од розливу річечки і мілких з того боку берегів озера долинав безперервний гамір качок. Вони плескалися, тріпотіли крилами, гомоніли безперервно й завзято, мов плетухи-кумасі. Від села, скритого застиглою пеленою туману, долинало ліниве гавкання собак.

— Післязавтра я виїжджаю на кілька днів,— озвався раптом Клем.

Хлопці здивувалися. Досі він нічого не згадував про це. Міхал аж вудлище випустив, і воно, глухо плюснувши, упало в воду.

— Тихо, рибу налякаєш,— гримнув на нього Метек. І, помовчавши, звернувся до Клема: — До Варшави їдеш?

— Загляну й туди. Але спочатку до матері. П’ятнадцятого її іменини. А я вже два роки в цей час не був дома. Тепер на той день уже, мабуть, зацвіте бузок, дуже рано в цьому році. Це її улюблені квіти, привезу їх цілий оберемок.

— Стривай, це ж у Зосі теж день народження. Може, ми б...

Метек, зніяковівши, замовк. От іще вихопився! Хотів запропонувати податися до дівчини, як тоді взимку саньми. Забув, як багато змін сталося з того часу. Помітив, як Едек люто шпурнув у воду недокурок. Запало довге мовчання.

На щастя, вугор смикнув Міхалову вудочку. Як завжди в таких випадках, зчинилася метушня. Не встигли піймати в підсаку слизьку рибину, що звивалася на Міхаловій вудочці, як майже одночасно пролунали збуджені голоси Едека і Клема. Едекові пішло легко, риба була невелика. А Клем не міг упоратися, мало допоміг йому й Метек. Вугор рвучко шарпнув, жилка забагато розмоталася з котушки, риба забилася під берег, зарослий кущами лози, певно, закрутилася там за якесь коріння чи корч, не помагало й смикання — жилка натягнулася так, що могла от-от порватися.

— Є тільки один спосіб,— буркнув Метек.— Рукою треба стукати по вудлищу. І через деякий час вугор сам розплутається з коріння. Дай-но, спробую...

— Дивись, у тебе клює.

Метек кинувся до своєї вудочки. Витягнув у човен великого вугра.

— Ну й місце знайшли! — радів Міхал.

Тепер Метек міг повернутися до Клемової вудочки. Розмірено стукав рукою по вудлищу і час від часу пробував, чи не відпускає. Ні, жилка й далі була натягнута, як струна, тільки легке тремтіння свідчило про те, що на гачку є риба. Глухі удари важко падали на воду, відбивались од стіни очерету, стишені повертали назад.

— Мабуть, уже не витягнемо його. Тут вирви, вода підмила берег. І він десь глибоко заліз,— мовив Метек, постукавши добру чверть години, аж рука йому заболіла.— Спробувати силою?

— Зажди, може, ще відпустить. Мабуть, здоровенна риба, шкода буде,— стримав його Едек.

Метек послухався. Упертості риби надумав протиставити свою впертість. Уже добрі півгодини тривала ця боротьба, а вугор десь там смикався, зачепившись жилкою за якесь гілляччя. Часом відпускав на мить, котушка починала тріскотіти, але риба зараз же ривком знову натягувала жилку, і Метек попускав її, щоб, бува, не порвалася.

Перемінив руки, вони боліли вже; глухі удари зігнали поблизу качок, і ті, обурено крякаючи, перелетіли десь далі. Тільки соловей сів, заховавшись у кущах лози, вже буйно вкритої листям, і заливався радісними трелями.

— О, відпустив,— перевів дух Едек. Ці слова він вимовив з тріумфом і полегкістю. Гарячково крутив котушку. Вугор більше не опирався. Напевне, він геть вибився з сил, судорожно борсаючись біля тих затоплених кущів.

Міхал стояв над темною безоднею, в будь-яку мить готовий підхопити рибу. Вода раптом завирувала, вугор в останню мить затріпотів хвостом, аж на обличчя хлопцям бризнуло,— намагався втекти. Пізно, Міхал був прудкіший.

— Як коняка! — крикнув він.

— Покажи, покажи!

Хлопці схилилися над рибою, присвічували ліхтариками. Метек хитав головою. Такого вугра хлопець ще в своєму житті не бачив. Круглий, завдовжки з метр, він звивався, то виблискуючи темно-зеленою спиною, а то випинаючись жовтим черевом, покритим дрібними цятками. На дні човна лишалися плями слизу. Клем закачав рукав і приклав руку рядом з рибиною. Біла рука була тоненька порівняно з темною шкірою водяного велетня.

— Кілограмів зо два буде, ручаюся,— мовив Метек.

— Таких великих вугрів не буває,— заперечив лісник.

— Я знаю, але це якийсь особливий, мабуть, король вугрів.

Усі засміялися. В усякому разі тріумф був повний. Ще не чувано про таких вугрів у цих водах.

Витягуючи вугра, хлопці наполохали рибу, та й апетит уже нагадував про себе. Пора було зробити перерву. Бралося вже до півночі.

Річка розлилась аж на мочарі та драговини, годі було й думати, щоб десь тут знайти місце для привалу.

Трохи похолоднішало, і хлопці наділи светри. Але й так було парко та душно.

Клем з Едеком заходилися розпалювати вогонь і готувати їжу. Метек з Міхалом виїхали човном на те місце, де добре брали лящі. Вони згадали чудового в’язя, заманулося смаженої риби. Заплюскотіли весла, і човен зник у нічній темряві.

Едек голосно сказав:

— Знаєш, я ніколи не думав, що застряну десь у лісництві край світу. Я ж умів жити тільки містом і в місті.

— Скандалів у давньому стилі тобі не бракує й тут,— усміхнувся Клем, виведений із задуми.— Твоя правда, сюди щось тягне... Скільки вже років я отак навідуюсь до Гасинців, потім вириваюся звідси і... повинен знову повертатися. З Елею ми теж буватимем тут. Може, я зароблятиму стільки, що їй не треба буде працювати, тоді б ми приїздили сюди і взимку, і такою весною, як оце зараз, і в осінні холоди, коли так чудово бродити по лісі і слухати, як під ногами шелестить листя... Кожного захопить ця глушина, а втім, не глушина, бо тут життя більше, ніж десь в іншому місці. Стільки птахів, звірини, люди цікаві — простіші, добріші, а часом і жорстокіші. Все тут інакше, не так, як скрізь, зовсім інакше.

— Інакше,— повторив Едек, якому дуже сподобалося це визначення. Так, тут зовсім інакше. І це притягує, це затримує.

Над водою почулися голоси. Поверталися Метек і Міхал. Обидва були збуджені, про щось голосно сперечалися.

— Що сталося?

— Якийсь чорт поламав у Міхала вудочку,— гукав з темряви Метек.

— Напевне, сом. Одну вудочку ми закинули з живцем — може, думали, схопить вугор. Міхал поклав вудлище на краю човна, ловив лящів на тісто. Раптом вудлище стрибнуло вгору, з усієї сили лупонуло Міхала в лоб, насилу встиг піймати його в повітрі, хотів тягнути — куди там, тільки затріщало, вудлище розпалося на три куски, і все.

— Скільки живу, не бачив сома.

— Рідко коли щастить його спіймати. Мазури кажуть, що в цьому озері є сом-велетень, більший, ніж човен, появляється тільки перед якимось нещастям...

— То, може, це він і був? — занепокоївся Міхал.

— Такий не поласується на твою верховодку... Три роки тому батько впіймав сома — важив двадцять кілограмів, голова — мов у коня. Надзвичайно смачне м’ясо. Треба буде якось уночі поставити на сома. Міцний м’який дріт, на кінці великий трійник, а на ньому — обдерта жаба...

— Бр-р-р, я не згоден,— здригнувся Клем.

Метек і Міхал привезли з собою два великі лящі. Тепер хлопці спільними зусиллями чистили їх. У повітрі парило ще дужче, стих навіть легесенький вітрець, стало темніше. Метек озирнувся, показав на південну частину неба:

— Погляньте, що находить!

Темна хмара низько, мало не над головами, сунула, тиха і похмура. Ставало дедалі більш душно.

— Не буде ж у такий час грози? — непевно запитав Едек.

— Їдьмо швиденько, це найкраща погода на вугрів,— зірвався Метек, який знав усі рибальські таємниці.

— Чорт, дома ніколи риба не буває така смачна, як тут,— сопіли хлопці, випльовуючи дрібненькі кісточки ляща.— Що, невже грім?

У небі загриміло довго, протяжно. Чорна хмара насувалася на них, більшала, протяжний грізний гуркіт котився по небу, блискавка гострою стрілою розітнула горизонт, її догнала друга, два розкоти грому злилися в один, навколо почалася справжня канонада, мигало часом так ясно, що хлопці добре бачили зосереджені бліді од хвилювання обличчя одне одного.

— Гайда кудись під кущі, зараз як лине — вимокнемо до нитки. О, вітер гуде.

Він ще тільки мчав далеким шумом з блискавками, які розтинали небо яскравими смугами, потім загойдав верховіття дерев і раптом спустився до самої землі, пригнув у низькому поклоні кущі й очерети, підняв хвилю, яка покотилася далі на глибини, ставала більша й більша, здіймалася запіненими валами.

Клем стояв, широко розкривши рота, захоплений. Буря, яка з кожною хвилиною дужчала, мала свою небезпечну, страшну чарівність. Клем сильно впирався в землю, не піддаючись дедалі дужчим поривам вітру, стежив за блискавицями, які вже без перерви креслили небо згори донизу, навскіс, ламаними зигзагами, грубими лініями, ніби якийсь шаленець-маляр переносив на темне полотно незвичайну, неземну картину.

Грім гуркотів над ними, глушив кожне слово. Блискавки тонули в озері, і коли на мить стало тихо, почулося, як закричали перелякані качки. Метек схопив Едека за плече, вони стояли, охоплені подивом і тривогою. Тільки Міхал, як завжди спокійно, збирав ковдри і ретельно гасив вогонь, з якого раз у раз летіли іскри.

— Тікаймо до лісу! — гукнув Метек, отямившись від першого враження.

Едек зупинив його, різко смикнувши рукою.

— Глянь, що це?

За річкою, з того боку, де село, над горизонтом підіймалося якесь сяйво, зливалося з довколишнім світлом, коли спалахували блискавиці, потім знову проступало ясніше, миготіло, переливалося мінливими барвами.

— Що за дідько? — тер очі Метек,— Це пожежа. Горить ліс або село.

— Вогонь!

І, мовби на підтвердження, прориваючись крізь грім та блискавки, разом з вітром із-за річки долинули гучні, похмурі звуки — били на сполох.

— В селі. Їдьмо!

Квапливо зіпхнули човен на воду, вкриту гривастою хвилею. Вітер гнав їх на середину озера. Довго билися, ніяк не могли в’їхати в русло річки.

— Давайте прямо до берега, де найближче! — Метек перекрикував шум бурі.

Човен повертало бортом до хвилі, хлюпало водою всередину, і хлопці опиралися, напружуючи всі сили.

Нарешті якось дісталися берега. Швидко витягли човна і помчали на дорогу, ту саму, де так недавно Едек на смерть бився з мельником. Зігнувшись проти вітру, важко дихаючи, хлопці бігли, засліплені блискавками, оглушені громом, який гуркотів уже майже без угаву. Буря досягала найбільшої сили. А дощу все не було ні краплини, хоча темна хмара затягнула все небо, підминаючи під себе землю. Вітер був паркий, гарячий, мов у липневу спеку.

Небо над селом червоніло, потягло горілим, почулися людські крики, голоси-вигуки, пронизливо гавкали собаки, ревла худоба.

Едек подумав, що та пожежа, коли в Сумах згоріла стодола, була іграшкою порівняно з кошмаром, до якого вони бігли.

Вогонь клубочився, сипав іскрами, затягував усе димом і знову спалахував полум’ям. Кругом було ясно, якось жахливо ясно. Люди, які метушилися на пожежі, заливалися потом, який струмками стікав по обличчях, червоних, страшних у тому несамовитому світлі.

Скрізь вешталися діти, голосили жінки, через вікна летіли подушки і постелі, меблі, всяке домашнє начиння.

На цьому кутку села всі хати з одного боку були охоплені полум’ям. Тліла вже одна хата і з другого боку, кілька чоловіків марно силкувалися баграми стримати вогонь. Бряжчав насос, із шланга прискав слабенький струмінь води, під нього підставляли відра, які потім із рук у руки передавали ближче й ближче до пожежі. Воду хлюпали у вогонь; він сичав і на мить причаювався, а потім вибухав знову, ще дужче. Пронизливо голосила молода жінка, верещало якесь немовля, гвалт і метушня тільки заважали гасити пожежу.

Кілька чоловіків ламали плоти між будівлями, хтось гарячково зривав з маленького хлівця солом’яну покрівлю, інші вкривали дахи мокрими ганчірками. Вітер свистів, ніби кепкуючи з усіх тих заходів, зривав цілі клапті з покрівель, підхоплював палаючі факели і ніс їх далеко від охоплених вогнем хат, шпурляв ними об землю, сипав іскри на інші будівлі. Едек оглянувся на школу. До неї вже було недалеко.

— Дощ! Хоча б пішов дощ! — гукав хтось благально і тривожно.

Але дощу не було. Тільки грім гуркотів уже рідше, не так сліпили блискавки, і шум бурі гинув у гаморі пожежі. А вітер не вщухав, і це тепер був найперший, найнестримніший ворог.

Хлопці всі четверо кинулися помагати — виносили з найближчих хат речі, виводили худобу, яка злякано впиралася, стежили, щоб вогонь не перекинувся на сусідні дахи.

Потім вітер наче трохи вщух, причаївся, немов збирав сили для нової навали, коли раптом гострий, як удар меча, сліпучий блиск із глухим гуркотом увірвався поміж людей і одразу погас, викликавши у відповідь тільки переляканий гомін, який переріс у страшний крик.

Якась чудернацька, закручена спіраллю блискавка ударила в будинок по той бік вулиці, значно далі від основного пожарища. І весь той будинок, немов якийсь фейєрверк, піднявся враз вогнем, виріс кривавими поверхами, зашипів, здригаючись, замиготів іскрами, здавалося, зайшовся непогамовним криком жаху.

Це вже була катастрофа. Усе, що зробили, аби стримати пожежу, нічого не дало. Несподіваного удару блискавки не відвернути. Хтось там іще викидав у сад пожитки, хтось метушився біля вікна, але зараз же вискакував, струшуючи з волосся та обличчя іскри, качався по сирій землі, щоб не загорівся затлілий одяг. Ще хтось намагався вивести поміж стінами вогню корову, яка щосили впиралася; вибігали перелякані свині, збиваючи з ніг людей, які стояли на вулиці.

І раптом усіх пройняв крик, повний переляку:

— Петер, мій Петер!

Хлопці спинилися. Висока, сяк-так одягнена в тому переполосі жінка з розпущеним волоссям, страшно вирячивши очі, обома руками показувала на другу охоплену вогнем хату. Всі неначе заклякли в тривозі, завмерли перед лицем материного горя, болю і розпачу. А вона вже не кричала, а тільки, широко роззявивши рота, голосила пронизливо, монотонно:

— А-а-а-а-а-а-а-а-а-а!

Зненацька очі у людей розширилися від жаху, змішаного з подивом. З-поміж них вирвався низький хлопець в окулярах, дрібними, швидкими кроками помчав до пожежі, тримаючи в руці мокрий мішок. На якусь частку секунди він затримався, мовби завагався, перед дверима, які перетворилися вже на суцільну стіну вогню, потім одним рухом накинув собі мішок на голову і, нахилившись, витягаючи перед собою руки, пірнув у полум’я й дим.

— Клем! Клем! — Міхал мов шалений кинувся услід за товаришем.

Не добіг, упав, спіткнувшись об підставлену кимось ногу. Схопився, побачив Метека, очі йому запалали злістю, і лісник хотів знову кинутись у вогонь. Метек судорожно схопив його за плечі, не помічаючи, що ошалілий з розпачу Міхал лупцює його кулаками, б’є ногами, кусає. Підбігло кілька чоловік, і Метек передав їм Міхала, який усе ще несамовито шарпався, а сам, схопивши багор, разом з Едеком скочив до палаючої хати. Вони розтягували головешки, розривали дах, майже безпорадні, усвідомлюючи весь кошмар того, свідками чого вони були. Позаду, прориваючись крізь вітер і гамір людських голосів, лунало голосіння нещасної матері.

Люди вже поставали в ряд, передаючи одне одному відра з водою. Найближчі хлюпали її в полум’я, вогонь сичав, на мить чорнів і знову розгорявся, здіймаючись червоною, тремтливою пеленою.

— Метек, я йду! — крикнув Едек.

— І я!

Вони рвонулись уперед, ні на що не зважаючи, розуміючи самовбивче безглуздя свого вчинку. І змушені були відступити, бо перед ними раптом, затріщавши, сиплючи іскрами, провалилася частина покрівлі, задравши вгору обгорілі крокви. З грудей усіх, хто був навколо, вирвався протяжний стогін. А потім чийсь вигук надії:

— Є!

Ліворуч од вхідних дверей, у тій частині будинку, яка ще не згоріла, але підозріло тріщала, в охопленому вогнем віконному отворі показалася раптом палаюча людська постать. Полум’я раз у раз затуляло її, проте видно було, як руки наосліп намацують раму, якої вже не було, відсмикуються од жару, як уся постать поволі посувається вперед. Едек підбіг, витягнув багор, зачепив за вбрання чи, може, навіть за тіло товариша. Потягнув. Знову затріщало, проте Залєський прикрив тільки голову від палаючих кусків дерева, що падали згори, від повені іскор. Відскочив, хтось його відтягнув, хтось вихлюпнув відро води на волосся, яке вже тліло.

Метек смикав багром, зачепивши за одяг Клема. Кілька чоловіків зривали палаючі балки, розкидали пожарище, незважаючи на пекельну жару і тліючі жарини, які, прискаючи на всі боки, падали на них.

Десь падала стеля, валилися стіни, а вони пам’ятали тільки про одне: треба рятувати людину. І рятували, хоча й знали, що тієї людини вже, мабуть, немає в живих, що тільки останки її можуть якось уціліти в цьому нищівному вирі стихії.

Відро за відром лилася в те місце вода, нижче й нижче осідав полум’яний факел. Вогонь горів спокійніше, вітер уже не роздував його, як доти, легше було підійти ближче до місця, де загинули двоє: дитина і юнак, який хотів урятувати її.

Десь позаду аж три чоловіки вовтузилися з ошалілим Міхалом, який усе ще рвався до вогню, вже не для того, щоб рятувати, а щоб загинути разом з Клемом.

Ще далі якийсь чоловік безтямно шарпав високу жінку з розпущеним волоссям, а та все ще хрипко голосила.

Ніхто з людей, які стояли навколо, не спішив їй на допомогу. Всіх їх, мов електричним струмом, пройняли слова чоловіка, вигукувані в пароксизмі радості і великого болю:

— Є Петер! Є! У Гільди був!

Міхал, мабуть, перший збагнув до кінця значення тих слів. Він перестав вириватись і, страшно заридавши, опустився на землю. Усвідомлення того, що жертва Клема була марна, відняло у нього решту сил.

І, ніби глузуючи, ніби ще збільшуючи кошмарність того, що сталося, тільки тепер у повітрі зашуміло, затряслося, з чорної хмари, яка нависла над селом, сипонув густий, рясний дощ — він щораз дужчав, небувалою зливою накриваючи землю. Шипіли згарища, один за одним чорніли факели полум’я, гасла заграва пожежі. А люди не розходилися, збирались усе більшою громадою проти будинку, від якого вціліли тільки одна стіна та комин, що, здавалося, похмуро волав до неба; там, біля садочка, під деревом біліло щось прикрите простирадлом.

Біля того полотнища, обома руками тримаючи його кінець, скулився чоловік у куртці лісника; той чоловік уже не ридав, не плакав,— крізь шум вітру чути було, як він тільки повторює з невимовним болем у голосі одне й те саме слово:

— Клем! Клем! Клем!