Там, де козам роги правлять

III. Язикате лихо

Кульгаючи на одну ногу, чорний цуцик припав до землі, обережно підкрадаючись до сарни, яка завмерла в німому спогляданні перед огорожею палісадника. Очі дворняги блищали мисливським запалом, хвіст стирчав трубою, вуха нашорошились. Собака уже майже досяг її сірого вбрання, коли сарна схилила набік голову і водночас різким стрибком викинула назад ноги з твердими ратичками. Пес відскочив, але, видно, йому трохи дісталося, бо заскавучав од болю та сорому і, підібгавши хвоста, утік на поріг. Сарна обернулася, нахиливши голову, хвилину стояла готова до нападу.

Сонце освітило її вбрання, і воно аж залисніло.

— Не здавайся, Кульгавий, кусі її!

Едек, який сміючись стежив за цією сценою, дарма нацьковував пса. Кульгавий волів краще пожертвувати своїм собачим гонором, аніж наражатися на дошкульні удари маленьких ратиць, які мов пружини злітали в повітря. Він тихенько гарчав і тільки скоса поглядав на противника.

Сарна ще хвилину вичікувала, а потім, граціозно підносячи голову переможця, повільно відійшла до стодоли, яка здалеку вабила розчиненими ворітьми.

Залєський ліниво потягнувся. Він сидів на лаві перед домом лісничого, підставляючи обличчя теплому сонячному промінню. Кілька днів бушувала буря, а тепер у лісі настала незвичайна для цього часу тиша. Повітря було свіже, морозне, але на сонячних місцях нагрівалося так сильно, ніби це були найкращі дні бабиного літа. Так само виблискували і ряхтіли, заламуючись, сонячні промені, зір сягав далеко, всі контури вимальовувались дуже чітко.

Заливаючись тонесеньким дискантом, на подвір’я викотився маленький, майже круглий собачка, такий гладкий, що ледве рухався. Став біля порога, роззявив рота, ніби хапав повітря, закрутився, помахав куценьким хвостиком перед носом Кульгавого і одразу притулився до ноги хлопця, по-дружньому обнюхуючи її.

— То як, Мірцю, підемо гуляти?

Собачка застриг маленькими вухами, нашорошив їх, очікувально підніс мордочку до людини. Едек підвівся з лави. Його смішила ця тварина, яка була лінива від того, що гладка, і ще більше гладшала від лінощів. Коло замикалося. Не допомогло і те, що Мірці почали давати менше молока. Вона й не збиралась худнути, і тільки сильна задишка свідчила про те, як Мірці важко від ожиріння її собачого серця.

Тепер вона дріботіла біля ніг хлопця. Насилу перебирала короткими лапками. Раз у раз піднімала мордочку, і з рота в неї виривалося уривчасте гавкання, яким вона закликала іти повільніше.

Минуло тільки три дні відтоді, як Едек вийшов з Метеком з переповненого вагона на брудній, похмурій станції, а здавалося, ніби він жив у Сумах — так називалося лісництво — з давніх-давен. Пропало десь усе, що було змістом життя у великому місті, його захопили всевладна тиша і спокій у цій лісовій глушині. Якби тільки не оті пізні вечірні години перед сном, коли йому ввижалося обличчя Красавчика...

Вдень похмурі згадки про те, що недавно сталося, десь зникали. Звісно, він жадібно переглядав газету, яка надходила сюди з запізненням, переглядав, шукаючи повідомлення про бійку поблизу ресторану «Під вітрилами». Але, навіть шукаючи чорних по білому слідів свого вчинку, Едек не дуже хвилювався. Його заспокоїло те, що й досі міська хроніка не згадувала про ту бійку. Можливо, Красавчикові нічого, зрештою, не сталося? Зчинила дівка зайвий галас, та й годі...

Ні, вдень його не мучили ніякі докори сумління, зникав страх. Може, нове оточення, зовсім інший спосіб життя в лісництві його так захоплювали, що ніколи було думати про минуле. Едек не замислювався над цим. Йому було добре, він насолоджувався спокоєм і поки що нічого більше не хотів.

Суми дуже припали йому до душі. Слухаючи на ольштинському вокзалі розповіді Метека, він не думав, що тут така глушина. Ліс, ліс і ліс, який на багато кілометрів суцільною стіною оточував лісництво, сховане посеред нього озеро, кілька гектарів піщаної ріллі, покручена вибоїста дорога і стежки лісових звірів... Навіть до шосе, що вело з Піша на Туросль, треба було продиратися майже півгодини. Трохи ближче до закинутого серед бору селища з кількох осель, поміж яких був найсоліднішим будинок управління лісового округу.

Едек стояв на недавно засадженій деревцями смужці піщаного грунту, що спускалася до озера, темно-голуба вода якого поблискувала крізь голе віття вільх і дубів. Мірця вже повернулася додому: навіть з лісничим вона не ходила на далекі прогулянки.

Було тихо — ні вітру, ні звуку. Лише кілька ворон глухим карканням якусь мить порушували спокій. Едек здивувався — відкіля вони тут, серед лісу? І лісництво, і двоквартирний будиночок для робітників, що стояв трохи далі — каменем можна докинути,— видавалися в цій тиші чимось просто нереальним. Навіть дітлахів Ментуса, робітника лісництва, зараз не було біля дому.

Лісничий з самого ранку вирушив десь у пущу, його дружина поралася по господарству. Метек, як і щодня, до обіду невтомно сидів над підручниками. В лютому він мав намір складати іспити...

У кабінеті лісничого Едек бачив чимало книжок. Пан Гасинець читав багато й охоче, купував у листоноші всі нові книжки дешевої бібліотеки. Та Едек давно вже перестав читати і тепер теж не виявляв до того ні найменшого бажання.

Питав учора лісничого про якусь роботу. Той уважно подивився на нього сірими очима, усміхнувся і порадив насамперед відпочити. Потім, додав, можна буде подумати і про роботу. Залєський не знав, як витлумачити цю відповідь. Чи якась обіцянка на майбутнє, а чи побоювання, щоб не дуже затяглося перебування тут давнього синового товариша по школі.

Ідучи назад до нагрітої сонцем лави перед домом, хлопець нехотя із деяким острахом подумав про повернення до міста. Ні, йому не дуже кортіло їхати в Ольштин. Не хотілося тепер бачити міста, його світла і тіней, його кубел і сяючих вестибюлів кіно, всього того, що якось було зв’язане з бійкою і Красавчиком. Найохочіше він весь час сидів би тут, спокійний, що нікому й на думку не спаде шукати його в цій глушині. Але ж не можна обтяжувати собою гостинний дім Гасинців. Він міг би платити за своє перебування тут. Спитав про це Метека, одначе той розсердився і попросив, щоб Едек не смів і заїкатися про щось таке перед його батьком. «Він страшенно дражливий у цьому відношенні і взагалі запальний, наговорить тобі всяких прикрощів, та й годі». Отож відпала й ця можливість...

Едек широко позіхнув, навіть не затуляючи рота рукою. Адже тут його ніхто не бачить... Тим несподіванішим був для нього дзвінкий дівочий сміх, що раптом почувся із-за кущів горобини і дерену, які відділяли садибу лісництва од лісової дороги. Едек зірвався з місця. На стежці, ведучи в руках велосипед, показалася молода худенька дівчина з милим обличчям.

— Добридень... Що, так тут сонливо? Є пан Гасинець?..

— Добрий день.— Хлопець почував себе ніяково після того позіхання.— Немає, з самого ранку десь у лісі...

— Як і мій батько. Поки гарна погода, хочуть підігнати роботу перед зимою. Морока з тим збільшенням ліміту на дрова. Гм, це гірше,— мовила стурбовано.— Лопнула камера, і насос чогось не качає.— І оглянулася довкола.— Ви без велосипеда?

Едек був здивований безпосередністю дівчини. «Непогана, але й не бозна-яке чудо»,— швидко оцінив він за звичкою.

— Метек дома, піду гукну...— І завагався:— Стривайте, а може, я щось допоможу? Вибачте. Я Залєський, шкільний товариш Метека...

— Дзядонь,— простягнула маленьку руку дівчина.— Спробуйте. У мене сьогодні вільний день, бо наприкінці року ми щодня працювали до пізнього вечора. А тепер беремо відгули. Думала владнати деякі справи, а тут така невдача... Я працюю в районному лісовому управлінні в Піші,— додала, помітивши, що він не зрозумів.— Чула про вас, батько щось казав...

— Батько?— Едек уже розібрав насос, щоб подивитись, яка там несправність.

— Ах правда, ви ж не знаєте. Мій батько тут старший лісничий, он за тим лісом.— Вона показала рукою, ніби це могло щось пояснити.

— О, пані Гелена! Добридень вам! — Дівчина підбігла до сильної, дебелої жінки, що несла двоє повних відер.

Едек теж схопився, щоб помогти лісничисі нести важкі відра.

— Не треба, сама дам раду! По господарству я ще сама все роблю, без чужої допомоги. Запам’ятай це собі назавжди,— прикрикнула лісничиха різким, сухим голосом, який зовсім не пасував до її приємного обличчя.

Хлопець зніяковів і відступив. Знову взяв у руки насос.

— Якби трошки гасу. Шкірка геть висохла, пропускає повітря,— буркнув він.

— Стоїть цілий бідон унизу, в підвалі, з правого боку,— мовила пані Гелена,— Боже, що за недотепа! Іди візьми! Не мені ж іти, як є кому, га?

Едек подумки вилаявся. Чортова баба!

За кілька хвилин він повернувся. Тепер насос діяв прекрасно. Дзядонь сиділа вже сама на лавочці, склавши руки на грудях і накинувши поверх блузки чоловічу куртку.

— Яка наполеонівська поза...— задерикувато кинув Едек.

— Спокійно, пане Едварде, бо я теж умію кусати...— відбила дівчина мимохідь, навіть не змінюючи пози.— Хай вас не бентежать зауваження пані Гелени. Це золота жінка, хоч і сварлива трохи. Тут усі знають і цю її зовнішню черствість, і напрочуд добре серце, яких мало. Видно, любить вас, якщо так гримає, авжеж, любить.— Глянула на нього критично.— Не знаю тільки за що... Лице як лице, фігура як фігура, єдине, що, може, привертає увагу, це оті синці. Де це і хто вас так огрів?

Стоячи навколішках біля велосипеда, Едек оглянувся. «Ого, язикате лихо».

— Була така одна синичка, навіть трохи схожа...— мовив голосно.

— Коли б я повірила, то змушена була б погано подумати про вас. А цього мені не хочеться. Хочу бачити людей кращими, ніж вони є. І вас теж. Ну як, ви там зробите щось, бо я поспішаю, хотіла дещо залагодити сьогодні у Вондолку. Це село, за десять кілометрів.

— Камера пропускає,— заявив Едек після марних спроб накачати її.

— У мене є латки, мерщій до роботи. А сваритися для початку не варто, правда?

— Ат,— буркнув зневажливо хлопець.— Дозвольте, я зараз усе зроблю.

— Спасибі, а я тим часом загляну до пані Гелени...

— Ні, ви не відходьте.

Ступивши крок, дівчина спинилася.

— O-о! Без мене у вас легше діло піде. Дві роботи водночас ніколи не роблять.

І пирскнула сміхом, побачивши його здивований погляд.

— Друга робота — це коли ви придивляєтесь до моїх наполеонівських поз. Нічого, я зараз прийду, посумуйте трохи.

Едек сердито розібрав колесо, витягнув камеру, потім зачищав пробите місце, приклеював латку. Його здивувала ця дівчина. В глухому селі, а така кмітлива і гостра на язик. «Навіть в Ольштині таких не часто здибаєш. І зовсім непогана...»

Але одразу ж подумав, що тепер йому й позалицятись не хочеться. В Ольштині хлопцеві набридли й дівчата. «Ех, чорт приніс того Красавчика, все це через нього». І його раптом пойняла злість на цілий світ і на самого себе. Кілька хвилин — і колесо було готове. Едек прикріпив насос до рами, сховав латки, клей, закурив. Годинник у хаті пробив першу. Хотілося їсти, але в домі лісничого, як упевнився хлопець, їли в різний час. Усе залежало від роботи в лісі.

— О, ви так скоро впоралися! Дякую,— несподівано появившись знову, сказала дівчина.

— Ви вже тут, а я вже хотів було позіхнути на весь рот.

— Навіть після такої небуденної події, як знайомство зі мною?— Вона засміялась, а Едек подумав, що ямочки, які з’являються у неї на щоках, дуже симпатичні.

— Ближче, мабуть, з вашим велосипедом...

— Дорікаєте мені за цю свою маленьку послугу? Сподіваюся, що якось віддячу вам. А тим часом до побачення, я поспішаю.

Подала руку. І Едек помітив, що дівчина явно надулася.

— Не гнівайтесь, будь ласка. Я теж люблю молоти язиком...

Засміялася, скочила на велосипед. Едек дивився, як вона нерівно їде лісовою дорогою. Оглянулася і, сміючись, помахала рукою.

«На безриб’ї...» — подумав Едек і одразу ж відігнав зневажливо цю думку. Не до залицянь йому.

— Едек, іди обідати...— гукав з порога Метек.— Віка тут була, а зі мною навіть не привіталася, як завжди,— вітрогонка.

— Ти вже скінчив?

— Уже. Битих шість годин над книжкою — цього досить. Ще ввечері — три. Моя денна норма... Іди швидше, вже минула перша година, варто було б збігати на озеро. Тиха вода, тепло, може, щука жируватиме.

Лісничого ще не було. Тепер він повертався додому пізно. Лісництво велике, завершувались осінні профілактичні роботи, щоб не допустити шкідників, почалася підготовка до зимових вирубок. За новим розпорядженням, з лісу мали вивезти більше дров, ніж раніше. Отже, треба було скористатися з того, що погода стояла гарна понад усі сподівання. В кількох місцях працювали бригади лісорубів, три трактори гуркотіли з ранку до ночі, насилу тягнучи за собою до краю навантажені причепи. Біля шосе, що вело з Туросля до Ніша, росли високі стоси деревини. Звідси їх уже можна буде забрати, хоча й випадуть глибокі сніги чи розіллється вода.

Едек почував себе певніше, коли не було пана Гасинця. Лісничий викликав у нього повагу, але бентежив якоюсь суворістю, гострим, допитливим поглядом, несподіваними запитаннями, які завжди захоплювали хлопця зненацька. Вдячний за притулок, який дали йому в тяжкий час, юнак не хотів брехати, відповідаючи на ті запитання, але й правда була не дуже приємна, тож волів мовчати і про неї. Бурмотів щось, ніби ковтаючи слова, і тоді сірі очі лісничого пильно дивилися на нього, а коло губів позначалася ніби тінь поблажливої усмішки.

В той же час лісничий був дуже прихильний до нього, згадував навіть про свою вдячність за давню опіку над сином. І Едек знову почував себе ніяково. Добра опіка, якщо там діяли тільки його кулаки природженого забіяки. Він сказав про це лісничому. Той щиро засміявся і відповів, що й без таких аргументів часом не обійтись.

— Ти полював коли-небудь?— заговорив Метек, ковтаючи чималий кусок баранини.

— Не траплялося. Хто б мені дав дозвіл на зброю? Але стріляти вмію. А ти полюєш?

— Теж ні. Мене якось не тягне. Зате батько — завзятий мисливець. Ось зажди, скінчаться найневідкладніші роботи, і кухня у нас буде зовсім інша — перейдемо на дичину, Мати чудово готує її. Смакота...

Едекова рука з виделкою зупинилася в повітрі. Його ошелешили слова товариша. Як же так? Учора лісничий казав, що коли погода продержиться, земля на лісових дорогах не розм’якне і можна буде вивозити деревину, то з самими дровами роботи буде ще на три тижні. Тоді часу на полювання, мабуть, не вибереш. Отже, Метек вважає, що він, Едек, так довго тут сидітиме?

— Що ти балакаєш, мого сліду вже тут не буде.

— Куди і чого тобі повертатись? До спекуляції квитками?

Едек похнюпив голову. Це правда. Власне, поки не з’ясується, що там з Красавчиком, про повернення годі й думати.

Не відповівши, він поволі їв, і йому вже не смакувала навіть чудова баранина. Перед очима поставала темна вулиця, тіло Красавчика на ній і сповнений жаху крик дівчини...

І Метек мовчав, тільки, схилившись над тарілкою, іноді зиркав на товариша, обличчя якого зблідло і раптом гірко скривилося. Він не знав до пуття, що накоїв Едек в Ольштині — із скупих пояснень важко було все зрозуміти,— одначе догадувався, що діло, напевне, серйозне. Саме життя Залєського наштовхувало на такі припущення. Метек вірив, що то не було якесь свідоме злочинство, хоча й пам’ятав, що вже в шкільні роки Едек мав славу бешкетника.

Важке мовчання, що запало в кімнаті, переривав тільки пронизливий голос лісничихи, яка на кухні чогось там гримала на свого гладкого улюбленого кота.

Метек швидко випив сливовий компот. І, вже встаючи з-за столу, кинув ніби мимохідь:

— Я розмовляв з батьком. Ти можеш бути у нас стільки, скільки захочеш. Бачиш, давня дружба міцна... Та й нам веселіше в цій лісовій пущі. Ну, ходімо на озеро, ще годин зо дві буде видно, може, яка щука візьме...

— Без риби не приходьте. Поламайте вудки...— сказала господиня рибальське закляття.

На озері здійнявся легенький вітерець, вкривши брижами гладеньку поверхню води. В прозорому повітрі береги озера, обрамлені темними смугами ялин, здавалося, відступили далі. Над самісінькою водою тягнулася полиняла смуга очеретів, трохи вище видніли ще темно-коричневі гілки, червонясте листя буків різко виділялося на чорному тлі хвої.

Хлопці човном плили до протилежного берега, де була густо поросла очеретами затока. Біля входу в неї водилися щуки і окуні. Зимою в тому місці кидали на лід гілляки і цілі кущі, які потім тонули на дно, утворюючи природні схованки для дрібної риби. Звичайно, біля них кружляли прожерливі хижаки.

Залєський з подивом стежив, як ловко і вправно Метек закидає спінінг. Тихо шелестіла, розмотуючись, жилка, і срібна рибка, великою дірою пролетівши в повітрі, падала майже точно в намічене місце. У Едека виходило значно гірше. З першого ж разу у нього заплуталась жилка, він довго морочився, поки знову намотав її на котушку. Хлопцеві подобався цей спорт. Закинувши блешню, він кожного разу чекав, що ось зараз рвучко смикне щука, краєчком ока поглядав уже на підсаку, що лежала на дні важкого, просмоленого рибальського човна. Вітер зносив їх від берегів затоки до широкого простору озера. Повернули знову, опускаючи на дно, замість якоря, прив’язані до вірьовок камені. Тепер зручніше було шмагати воду, закидаючи блешні під очерет біля берега.

Метек намотував жилку поволі, тільки часом швидше крутив котушку або зовсім зупинявся. А то піднімав коротке вудлище вгору чи, навпаки, занурював його в воду...

— Так блешня краще грає, пливе нерівно, як рибка...

Едек придивлявся, намагався й собі так робити. У нього це виходило нескладно.

— Коли ти навчився?

— Що ж ти хочеш, біля води це неважко. Кілька днів, і ти закидатимеш, як досвідчений рибалка... Хворіючи, я цілі дні проводив на озері, коли було сонце. А в хмарну погоду ховався здебільшого в лісі. Майже рік хворів, лікарі боялися, що з мене вже нічого не буде, і зовсім не приховували цього перед батьком... А скільки свого серця він мені тоді віддав!

Едек хотів щось сказати, махнув спінінгом, блешня хлюпнула бризками біля самісінького очерету, він її опустив ближче до дна, почекав ще хвилину і почав намотувати квапливо, нервово.

— А нащо ти... O-о, здається, є! Є, є, шарпає, як чорт! — зненацька крикнув він, забувши й про котушку.

— Не послаблюй, бо зірветься! Підкручуй, підкручуй.

Обличчя Едека розчервонілося. Він поволі намотував жилку, відчуваючи сильний опір, часом ривки — тверді, раптові, ніби хтось притримував блешню у воді.

Зненацька попустило, Едек уже злякався, що риба зірвалася, коли це раптом щось перевернулося біля самої поверхні, блиснуло білим черевом, знову потягло вниз так, що жилка натяглась і вудлище мало не випало хлопцеві з рук.

— Як сильно тягнутиме, то відпускай потроху... Тепер підкручуй, підтягуй ближче до човна!— Метек давав поради, пильно стежачи, як здригається жилка.

Тягнути ставало важче. Щука впиралася дужче. То була велика рибина, певно, казав Метек, більше ніж чотири кілограми. Жилка сіпалася, вудлище тремтіло в руках.

— Підтягуй, підтягуй, тільки не дуже відпускай, бо хтозна, як вона вчепилася за гачок...— Метек стояв з підсакою напоготові і, нахилившись над бортом, пильно стежив.

Зненацька сильно шарпнуло, і котушка гучно задирчала. Тільки десь за хвилину Едек зміг стримати жилку, яка швидко розмотувалась. Гарячково почав знову намотувати її. І знову відчув опір. Тоді він трохи відпустив. Риба була щораз ближче, тягнула на дно. А дно там було глибоке.

— Тепер уже не попускай, підтягуй ближче до човна, сюди до мене, до мене...— Метек занурив підсаку у воду. За кілька метрів од човна щука вистрибнула на поверхню. Вона була здорова, пінила воду, б’ючи хвостом, вигинаючись усім товстим тілом. Едек тремтів, невпинно намотуючи жилку.

Відчайдушним стрибком риба вискочила з води, шарпнула вбік, знову задирчала котушка, блиснула, швидко розмотуючись, жилка. Вражений Едек аж скрикнув; слухаючи Метека, він завзято крутив котушку. Не відчував опору, ще думав, що риба коло борту, під човном, але ні, бо з води несподівано виринула блешня. Хлопці глянули на неї, ще не дуже тямлячи, що сталося.

— Зірвалася, хай їй чорт,— вилаявся Метек, важко сідаючи на лаву і кидаючи під ноги непотрібну вже підсаку. А потім раптом розсердився: — Але ж і ти роззява! Де це видано — попускати жилку, коли риба біля поверхні. Так завжди зірветься... Теж мені рибалка...

— Слухай,— похмуро буркнув Залєський,— я не люблю, коли хтось починає мене повчати! Раджу тобі, краще...

І урвав, хоч гнів його й не минув. Згадав, що він у боргу перед Метеком.

А той тільки глянув на товариша і тихо сказав:

— Вибач... Усяк буває. Ляпнув зопалу, бо шкода було такої рибини. Ну, давай далі...— І, розмахнувшись, кинув так, що блешня аж захурчала в повітрі.

Едек теж почав мовчки закидати. Але вже без попереднього мисливського азарту. Кинув кілька разів, а тоді взагалі перестав, сів на кормі, дивився, як закидає товариш.

— Якщо тобі вже набридло, то, може, вийми якір і помалу веслуватимеш понад берегом. Тут уже нічого не візьме...

Едек послухав, міряв воду рівними помахами весел, які тихо поскрипували в немазаних кочетах.

Метек витягнув невеликого окуня. А далі скільки не кидав — марно. Сонце ставало червоніше і більше, опускаючись до горизонту. Сутеніло. Над озером потягнуло різким холодом.

— Все.— Метек старанно змотував жилку. Залєський повернув човна додому. Раптом усміхнувся:

— Але ж і переживання, хай йому чорт! Ніколи б не подумав.

— Тепер уже слабо бере. Ось як замерзне, тоді з ополонок тягатимем окунів. Теж цікаво, скажу тобі.

— Е, зимою я або в Ольштині бешкетуватиму, або сидітиму в тюрмі, — враз відмахнувся Едек. Жаль за втраченою рибою і усвідомлення невдачі викликали у нього похмуру байдужість.

— У тюрмі? — здивовано повторив Метек.

— А ти думаєш! Що, коли я вбив того Красавчика?

Сам не знав, відкіля взялась у нього та щирість. Він же палив за собою останні мости. А проте рішуче брів далі.

— Дівчина кричала на все горло, що той неживий. Хто його знає, трубка була важка, а я вдарив з усієї сили. Такою штукою легко й череп розвалити. Тепер розумієш, чого мені довелося тікати з Ольштина?

Метек сидів, широко роззявивши рота.

— Ти міг би бути вбивцею? Ти? — В його словах крилися недовір’я і страх.

Едека терзав раптовий приплив жалю і водночас — цинізму.

— А чому ні? Та й хіба комусь потрібен такий, як я, хтось потурбується про мене, подумай? Ріс як попихач, спочатку у дядька, потім у сестри — гірше, ніж хтось зовсім чужий. Я бешкетував, було таке, але не крав, не робив ніякого свинства... Ну й що? Всі повставали проти мене, витурили зі школи за рік до закінчення, пішов я на роботу, надривався, як дурний. Майстер прив’язався, хотів, щоб я займався для нього халтурою. Я відмовився, тоді він почав чіплятися. Дістав у морду. За два дні я вилетів з роботи, назвали мене хуліганом. І та слава йшла за мною скрізь, де я тільки пробував зачепитися, мене за будь-яку дрібницю звільняли. Нарешті я сказав, що плюю на всіх їх, а якщо вони так дуже хочуть, щоб я був хуліганом, то прошу — я буду. І почалися оті квитки, інші заробітки — не крадіжки, ні, але й не дуже чесні. Горілка, дівчата, скандали, бійки. Гроші були, мав у що вдягтися, навіть сестра менше пащекувала, коли я кинув їй на стіл кілька сотень. Аж поки не підвернувся Красавчик — дістав по черепу, мабуть, витягнув ноги. Дивуєшся? А ти на моєму місці зробив би інакше?

Метек не відповів. Сидів, зіщулившись, на лаві, тремтів, не знати — від враження чи від холоду, який дихнув на води й ліси. Над їхніми головами, важко лопочучи крилами, пролетіла сова. Десь далеко-далеко загавкали собаки. Було вже майже зовсім темно, тільки на заході небо ще палало рожево-червоним сяйвом, віщуючи на завтра сильний вітер.

Човен з розгону вдарився об дошки помосту, який правив за причал. Хлопці мовчки зібрали рибальське спорядження, вискочили на берег. Стежка поміж кущами і деревами вилася вгору. Попереду темною плямою замаячила стодола. Едек став, зупинив товариша.

— Слухай, не кажи нічого батькові. Я завтра виїду.

— Куди?

— Не знаю.

Метек раптом схопив його за плечі так сильно, що Залєський аж здивувався, відкіля у цього хирляка така сила.

— Ні, не поїдеш. Зостанешся тут. А той Красавчик чи як там його, може, й живий. Звідки ти знаєш?

— А якщо ні?

— Ще буде час подумати... Тепер про все це вже не треба говорити. Я повинен усе обміркувати, для мене це надто несподівано...

Велика тінь шмигнула біля них, почала лащитися Метекові до колін.

— О, Рекс! Батько вже дома...