Там, де козам роги правлять

XII. Засідка в стодолі

На труднодоступних ділянках, оточених болотами і торфовищами, безперервно рубали ліс. Низькорослі селянські коники тягнули через ліс колоди, біля шосе їх скидали на купу. Дні стояли морозні, але на сонці сніг танув, а потім брався твердою заледенілою кіркою.

Едек тинявся по лісу, шукаючи стежки, протоптані лісовою звіриного. Та вимушена самотність давала йому задоволення. Після бійки на вечорі у пожежників відчував якесь невдоволення, прихований жаль до всіх навколо. Тільки в лісі його покидали набридливі думки, минало озлоблення; він сідав десь на пеньку і, ліниво погладжуючи м’яку шерсть Кульгавого, придивлявся до незнаного світу. Поволі пізнавав його щораз глибше, проникав у зовні невидимі таємниці, знаходив якийсь внутрішній зв’язок з тим великим організмом, суворим і водночас поетичним.

Часом у думці зринав спогад про задерикувату дівчину з округу, але хлопець одразу ж сердито махав рукою, а кульгавий пес підводив тоді свою розумну голову і мовчки дивився на нього — ждав.

Потім, коли приїхав Кульчик і сказав, що має намір налагодити близькі стосунки з дівчиною, Едек взагалі перестав про неї думати. Хай собі Клем розважається...

Клем повернувся незабаром після свят. Сказав, що тепер уже на довший час. Притягнув із собою велику валізу, поштою надійшли два пакунки книжок.

Метек розпитував його про Зосю. Вони ж мали зустрітися в Ольштині? Клем зиркав підозріливо, проте обличчя товаришів були стоїчно спокійні, і він визнав за можливе поплакатись.

— Знаєте, щось вона забагато на всякі штани поглядає... Це прозаїчно, у жінки має бути щось романтичне.

— Якби ж то були твої штани...— підкинув Метек, бо Клем раптом замислився і замовк.

— Та й мої і не мої... Вона була в Ольштині, зустрілися в кав’ярні на Старому Ринку.

— Ну й що?

— Прийшла, трохи запізнилася. А втім, у неї було мало часу. Домовилися на другий день піти в кіно. Скільки я мав клопоту з квитками, коли б ви знали! Нарешті чудом дістав у спекулянтів.

Метек розуміюче глянув на Едека: торгівля, як видно, йде далі.

— Уявіть собі,— в голосі Клема забриніло обурення,— прийшла з якимось піжоном, штани як дудочки, коротесеньке пальтечко, на голові — берет млинчиком.

Далі Метек не міг лишатися серйозним. Штовхаючи Едека в бік, аж затрусився, стримуючи сміх.

— А ти, мабуть, збирався запросити її потім до себе, щоб показати свої вірші, га? Признайся...

— Дурниці ти говориш. Я серйозно ставлюся до жінок. Але чого ви знову іржете? Ех, нічого я більше не казатиму...

— Розказуй, Клем, розказуй, тобі полегшає.

— Знайомить із тим піжоном, каже, що то її двоюрідний брат по матері. А мені яке діло — брат чи не брат, хоч би то був і рідний батько — мені він не потрібен. Я думав, що ми його сплавимо, у мене було тільки два квитки. Але він зараз же десь метнувся й дістав третій. Ну нічого, хай собі сидить десь в іншому ряду. А вони...— Тут поет спалахнув од сорому.— Вони так обвели мене круг пальця — мовляв, ти короткозорий,— що я сидів попереду, через три ряди від них, сам, і тільки часом чув, як вона сміється. І знаєте, сміється саме там, де, за фільмом, це було зовсім недоречно...

— Ой-ой, їй-богу, не витримаю... Оце так двоюрідний брат, ха-ха-ха!

— Я теж думаю, що то, певно, був не двоюрідний брат.

— Ну й що далі, що далі, Клем?

— Ну й нічого. Коли вийшли, я одразу ж попрощався, був страшенно злий. Але Зося шепнула мені, щоб завтра ввечері я був у тій самій кав’ярні на Старому Ринку. Уявіть собі, навіть не прийшла, щоб вибачитись. Я пориваю з нею всякі стосунки. Якщо тут і можна з якою дівчиною розмовляти, то, мабуть, тільки з Вікою,— заявив він.

— Ого, а тут тобі, для різноманітності, Едек поплутав карти. Цим разом як двоюрідний брат по батькові...

— Дайте спокій! Яке мені до неї діло? Даю Клемові своє благословення,— поквапливо кинув Едек, але в глибині душі щось його кольнуло.

— А крім того... Крім того, я хочу написати збірку оповідань про ліс, про людей і звірят, які тут живуть... Думаю спробувати силу в прозі. Як ви вважаєте?

Хлопці здвигнули плечима. Надто далекі від них були таємниці творчості.

Тоді Міхал, ніби мимохідь, кинув Едекові сердито:

— Ти як побув у міліції, то повернувся трохи спокійніший. А тепер уже вивітрилось із голови, знову шумиш...

— Гляди, Міхал, бо я тобі...

— Ага, бере за живе!

Справді, брало.

Едек мусив визнати, що Міхал каже правду. До лісництва він повертався тоді дуже пригнічений. Неприємна зустріч з Вікою ще більше поглибила той настрій. Залєський не знав, як зустріне його пан Гасинець. Міг сподіватися найгіршого, навіть того, що його витурять, як собаку. В ньому прокидалися незнані доти каяття і жаль, а разом з ними — якась фаталістична певність, що він уже ніколи не змінить своєї долі. Що так уже йому судилося — жити в скандалах, непевних заробітках, пиятиках та інших гидотах. Він знав, що спочатку сам навмисне викликав сутичку. Знудьгувався в цьому лісі, кортіло розім’ятися. Ну от і розім’явся, нічого не скажеш, тепер, мабуть, цілий місяць ходитиме з побитою головою. І що з того? Поцілунки чорнявої дівчини не дали йому ніякого задоволення, вплутався тільки в неприємну історію, завдав прикрощів людям, які так сердечно ставилися до нього... Це ж уперше за багато років він провів новорічне свято, як колись давно, коли ще була жива його мати,— тепло, по-родинному. І ось такий скандал. Хто знає, може, він краще почував би себе, коли б пан Гасинець добре взяв би його в шори, вигнав з дому чи принаймні вилаяв би на чому світ стоїть. Та все склалося зовсім інакше. Лісничий саме крутився коло дверей, коли на дорозі показався Едек,— вийшов із-за повороту, ведучи в руках велосипед. Лісничий випростався, дивився на хлопця. Рекс спокійно влігся біля його ніг.

Підходячи, Едек бачив цю нерозлучну пару і постарався нерішучість приховати за самовпевненістю.

— Добрий день вам. Нарешті мене випустили.

— Добрий день.— Лісничий і далі дивився на нього своїми сірими очима.

Едек зніяковів, безпорадно зупинився. Пробелькотів:

— Я... я не думав...

— Облиш, людино добра, що тут пояснювати. По-дурному то все було, по-дурному, але що мені тебе вчити. Свій розум маєш.

— Можна мені ще тут лишитися?

— Надворі?

— Ні, в Сумах...

— Мабуть, ти стомлений після арешту. Раджу тобі, хлопче, добре виспатись...— І всміхнувся.— Міхал розповідав. Битися ти вмієш, відвагу маєш... Ну, і працювати можеш, як захочеш. Тепер усі машини перекинули до сусідів, там важка місцевість. А потім візьмемось і ми. Певно, тоді вже відремонтують трактор, на ньому й поїдеш...

— Дякую вам...— Едек мав на думці не трактор, а ту незмірну добрість, з якою прийняв його лісничий, незважаючи на все, що сталося.

Лісничиха поверталася з хліва, несучи відра. Стала біля чоловіка, дивлячись услід хлопцеві, який уже зник за сінешніми дверима.

— Сказав йому що?

— Ні. Це горда натура, образиться, поверне знов до банди і пропаде. Він же врятував тоді Метека, не забувай... Шкода буде, якщо зійде на пси. З таким треба обережно, поволі. До того ж я якось люблю його.

Жінка покивала головою, чи то підтакуючи, а чи виказуючи якісь сумніви.

— Ти замолоду теж був такий.

Лісничий нічого не відповів, тільки всміхнувся і взяв відра, які жінка поставила на землю. Вона не перечила. Все ще дивилася на двері, якими в їхній дім знову ввійшов Едек Залєський.

— Ходімо, дам молока, руденька,— озвалася до сарни, яка прибігла з подвір’я і тулилася головою до її руки.

А в Едека з того дня з’явилася ще глибша прив’язаність до лісничого та його дружини. Доти вони були чужі йому, навіть того різдвяного вечора. Тільки тепер, коли оце він повернувся, щось у ньому змінилося.

Раніше він, може, не звернув би на це уваги, але тепер не міг лишатися байдужим до того, що лісничого мучить якийсь клопіт. У нього було повно роботи, часто він на цілі дні пропадав з дому, потім приходив смертельно стомлений і тільки в присутності Метека вдавав безтурботного. Едек дивився на змарніле обличчя пана Гасинця, прислухався, як, сидячи над паперами, певен, що він сам у кабінеті, підпирав часом голову руками і щось шепотів сам до себе.

Кілька разів хотів запитати, що його непокоїть, але подумав, що це неделікатно, а коли спробував щось довідатись від Метека, той дуже здивувався, бо він не помітив нічого особливого. А проте спитав батька, чи нема у нього якогось клопоту, бо Едек зауважив, що він ходить засмучений.

— Авжеж, є клопіт. Живіт росте... А ти ж знаєш, що я товстих не люблю,— посміявся батько.

Але ввечері він кинув Едекові.

— Облиш, людино добра, що ти собі думаєш? Хлопець вразливий, ще почне журитися, і вся наука піде сяк-так. Певно, що є клопіт, і немалий, тільки «хай краще Метек про це не знає... Минеться, і знов усе буде добре.

Потім докинув ще:

— Браконьєри тут шастають. Немає дня, щоб я не чув пострілів... Оце недавно знов оленя вбили. Поранену льоху здибав у кущах біля торфовища. Це не зелений новачок робить, а старий лісовий пройда, і піймати його ніяк не можу. Мені вже й старший лісничий зауважив, а це неприємно.

— Треба зробити засідку і спіймати негідника. Може, це той самий, що в Піші мене так ловко тарахнув по голові в темному завулку. Чорт, от якби він попався мені в руки...

— Облиш, людино, добра, знов опинився б у міліції. Тут треба інакше... Ну нічого, може, щось придумаємо. Вчора я з десяток капканів приніс і сіті. Хитро були поставлені. Майстер свого діла, добре знає і ліс, і повадки звірів.

— Певно, хтось із мазурів?

— Мабуть, ні.— Пан Гасинець похитав головою.— Я їх трохи знаю, вони закону не порушують. А втім, хто ж його знає. Ніяк не можу за руку піймати мерзотника. Знаєш, дійшло до того, що вже біля кормушок, де я сіно чи овес кладу, теж капкани ставлять. Такого не робить навіть порядний браконьєр.

— І це те, що вас так непокоїть?

— Ет, хлопче, багато говорити. Ти все одно мені не поможеш, нащо тобі голову морочити... Поглянь, кабани добираються аж до кагатів за стодолою. Колись, зима була сувора, вони за ніч півкагату картоплі з’їли, хоч би що... Хто знає, може, й варто було б зробити засідку. Ну, мені пора на роботу.— Лісничий покивав головою, на якій помітно прибавилося сивини.

Щось у цих поясненнях було не доказане. Тільки на другий день Міхал розповів Едекові про суть справи. Але спочатку з самого ранку до Сумів приїхала голуба «Варшава» і в ній — три чоловіки. Довго розмовляли з лісничим, потім щось дивилися в садибі, нарешті поїхали разом з господарем. Через кілька годин привезли лісничого і одразу ж повернули назад. Едек помітив, що пан Гасинець був дуже смутний і водночас сердитий. Навіть Рекса, який лащився до нього, відігнав, чого раніше ніколи не траплялося. А тоді замкнувся в своєму кабінеті і більше того дня не виходив.

— Слухай-но, що таке із старим? — запитав Едек Міхала коли той після робочого дня зайшов до лісництва.

— Ех, прикра справа. Хтось хоче оббрехати його. Були анонімки, ніби лісничий незаконно продає будівельний ліс, ніби він сам ставить капкани на звірину і винищує її, а щоб затерти сліди — скаржиться, що то браконьєри.

— О, сто чортів! А ті двоє? А той, що в кожанці?

— Та я ж знаю... Але от сьогодні була перевірка з Ольштина. Ото приїздили «Варшавою». Рахували колоди біля шосе. Усе збіглося, проте їх це не переконало. Сказали, що лісничий міг бути у змові з возіями.

— Я б морди побив цим г......м...

— Не їм, а тим, що анонімки пишуть. Лісничий — така чесна людина...

— Слухай, Міхал, а як би йому допомогти, га?

— Я вже лажу по лісі більше ніж треба, думаю, може, натраплю на слід браконьєрів,— на снігу ж це легко,— але нічого не виходить. Вони хитріші за мене.

— От халепа, хай йому чорт!

— Сам бачиш...

Едек мовчав, думаючи про те, що почув. Потім почухав долоню.

— Ліва рука свербить. Це перша ознака того, що хтось дістане від мене по зубах. У мене завжди перед мордобоєм так буває. Треба щось придумати. Зло бере — на таку людину брехати! Знаєш, Міхал, привези завтра пляшку, заночуєш, обміркуємо якийсь план. Ось тобі гроші...

— Перестань, навіщо та пляшка?

— Тоді легше думки приходять у голову. Хай йому чорт! Я б усі анонімки палив, не читаючи, то ж підлість!

— Авжеж, авжеж. Добрий день...

Вони стояли далеко від будинку, аби ніхто не почув, про що розмовляють. На цьому місці, де дорога щезала в лісі, і знайшов їх Клем — гладенько поголений, з папкою під рукою.

— О! Клем! Куди це?

— Я написав невелике оповіданнячко, знаєш, про нашу поїздку саньми, як ото Метек не міг знайти дороги. Філософські питання порушив. Тепер іду в лісове управління, там є друкарська машинка, хочу переписати і послати до редакції...

— A-а, ну то щасливої дороги,— буркнув Едек, хоч у глибині душі це неприємно шпигонуло його.

— Зажди, підемо разом! — гукнув Міхал.— Так, правда, щось треба зробити.— Він квапливо попрощався з Едеком.

Якусь мить Залєський дивився їм услід. «Друкарська машинка... Мабуть, тебе більше друкарка цікавить, влюбливий ти простачок»,— бурчав він собі під ніс.

Те, що хлопець узнав про клопоти лісничого, поглинуло його тепер більше, аніж спогади про Віку. Вночі Едек довго думав, і йому здалося, ніби вже знаходить певну розв’язку. Ждав, коли розвидниться, щоб можна було поділитися своїми намірами з Міхалом.

Але ранок приніс інші новини, які дуже змінили плани найближчих днів.

Уже світало, коли всі в домі схопилися, розбуджені лютим гавканням пильного Рекса. Лісничий перший скочив з ліжка і, накинувши кожуха, вибіг на подвір’я. Тоді Рекс зірвався як скажений і, несамовито гавкаючи, зник за стодолою. Пан Гасинець вернувся, взяв двостволку і побіг за собаками, бо й Кульгавий швидко, хоч у нього й не було четвертої ноги, помчав за Рексом, навіть товста Мірця намагалась котитися за всіма.

Гавкання чулося далі, потім голосний свист покликав собак назад. За стодолою хлопці застали сердитого лісничого. Ліхтарик освітлював розритий кагат і сніг, усипаний недоїденими картоплинами.

— Кабани?

— Та кабани, хай їм чорт! Я передчував це, але сьогодні геть усе мені вилетіло з голови, були важливіші справи... Багато пожерли, бісові виродки.

— Тату, а чого ти не стріляв?

— Хотів було полякати їх, бо вцілити не вцілив би — уже тільки тіні мелькали в лісі... Але вони все одно повернуться, не завтра, то через тиждень. Краще зробимо засідку в стодолі, звідти видно, як на долоні.— Він витягнув руку, перевіряючи, куди дме вітер. З лісу тягне, якщо не зміниться, то, може, пощастить, ночі тепер ясні.

— Тату, ми разом засядемо, добре?

— А чого ж, якщо хочете.

— А даси нам рушницю? У тебе ж є друга, та й Павел залишив свою у тебе...

— Міхалові дам, у нього б дозвіл. А вам ні. Правила треба виконувати.

— Але ж це під твоїм наглядом і тільки в стодолі.

— Облиш, людино добра, сказано, ні, значить, ні! — рішуче обірвав лісничий.

Ідучи додому, говорили про нахабство диких кабанів. Судячи по слідах, їх було багато.

Напівдорозі зустріли Клема, який щойно вдягнувся і тепер побіг навпроти. Не могли стримати сміху, навіть лісничий, хоч і був пригнічений, щиро всміхнувся.

— Що сталося? Я чув гавкання, потім якийсь гвалт, голоси...

— Ведмеді підійшли до самого дому,— пирхнув Метек.

— Ведмеді? То тут є ведмеді?

Метек зо сміху аж перекинувся на снігу.

— Облиш, людино добра, вони жартують з тебе, — заступився лісничий за поета.— Кабани були, та й годі, картоплю пожерли... Але ти й прудкий, хлопче, хай тобі всячина!

— Я пізно повернувся, в управлінні переписував на машинці оповідання. Ще не закінчив... Спав кріпко, тому не одразу й зорієнтувався...

Його наївність викликала у всіх чудовий настрій.

А Едека радувала майбутня засада.

Він цілими днями був сам, бо Метек сидів над книжками, і часто нудьгував. Боявся нудьги, вона, здавалося, наривала, мов чиряк, щоб потім прорвати несподівано, коли того зовсім не ждеш. Як от хоча б тоді на вечорі...

І тому зовсім незалежно від своєї симпатії до лісничого, довідавшись через Міхала про його таємницю, Едек сприйняв її пожвавлено, більше того — навіть з якимось задоволенням. Браконьєри, анонімки — хто знає, що за цим криється: Може, пан Гасинець комусь тут, у Сумах, заважає? Може, за всією цією аферою криються ще якісь невідомі справи?

Нічна тривога у зв’язку з нападом кабанів вносила різноманітність у спокійні сонячні будні лісової зими. Трактор, на якому мав працювати Едек, все ще був у ремонті. І кожна, хоча б найменша пригода, яка скорочувала години чекання, була приємна.

— Тату, а вони не прийдуть саме тепер? — занепокоєно допитувався Метек, коли, повечерявши, вони сиділи, розмовляючи, за круглим столом у їдальні.— Адже восени засаду на них роблять саме в сутінках.

Лісничий похитав головою.

— Ці кмітливіші. У нас тут допізна рух. Мати до півночі товчеться по господарству, горить світло, собаки тиняються на подвір’ї...— Він глянув на годинник.— Ну, але вже можна помалу збиратися.

Годинник пробив три чверті на дванадцяту.

— Ну, Клем, зараз прийдуть твої ведмеді,— згадав Метек ранкову історію.

Задній бік стодоли виходив до відкритого поля, край якого височіла чорна стіна ялинового лісу, густо зарослого кущами. Одразу ж за будівлею трьома рівними смугами здіймалися бурти, в яких було закопано картоплю, щоб не померзла. Ще вдень лісничий разом з Міхалом підготували засідку. З даху вийняли чималий шмат бляхи, а до лати прибили дошку, щоб зручніше було впиратись рушницею. Сіно перекидали високо під крокви, і з нього дуже зручно було спостерігати.

Виходячи, лісничий подивився на Рекса, який лащився до його ніг.

— Треба забрати пса, бо дома він знову наробить гармидеру, і кабани втечуть у ліс... Кульгавого ти, жінко, замкни, хоч він і не дуже чуткий, але для спокою...— махнув рукою.

Зарипіли ворота стодоли. Сміючись і зсуваючись, дерлися аж нагору. Довго мостилися, ховаючи ноги в пахучому сіні. Потім виглянули на поле.

Було підповня. Вже кілька годин, як на небо виплив кругловидий місяць. Ясно було, сніг став голубуватий, а на зламах був ніби аж фіолетовий. Від ялин падали довгі, розкошлані біля верхівок тіні.

Лісничий обернувся до хлопців.

— Стиха можна розмовляти. Вітер трохи повернув, але все ще тягне від лісу... Не почують. Міхал, тобі зручно цілити з цього місця?

— Зручно.

Хлопці скористалися з дозволу. Все було б добре, але скільки ж можна придивлятися до засніженого поля та лісових тіней? Розговорилися. На них впливала краса залитої холодним місячним сяйвом січневої ночі. Клем задивився на поле, на ліс край нього і зітхнув.

— Здається, все таке ясне і просте, а спробуй-но описати його так, щоб дійшло до серця і уяви... Мука. Слова надто тісні, поняття надто однозначні, образ неповний, спотворений. Може, це тому письменники тепер так уникають описів природи, що вони мало бувають на природі.

— Не люблю описів. Коли вони починаються, я одразу перегортаю сторінки,— буркнув Едек.

— Ти так кажеш тому, що сам до пуття не знаєш лісів, і вод, і звірів. Тобі все це дуже далеке і чуже... Правда, Метек?

— Не знаю. Мабуть, так, я саме такі місця найбільше люблю... Слухай, Клем, ти переписав учора оповідання?

— Ще ні, може, завтра туди піду й закінчу...

Едек здригнувся.

— Що з тобою? — здивувався Міхал.

— Нічого, трохи холодно.

— Мороз ніби спадає, піднявся вітер, сунуть хмари. Аби тільки не затягнули неба... Холоднеча.

— Міхал, давай пляшку.

Щось тихенько стукнуло. То Едек вправною рукою вибивав корок. Взяв у Міхала чарку, налив, підсунув лісничому.

— Будь ласка, щоб розігрітися.

— Гм, думка непогана... А не повпиваєтесь? Ти, Міхал, дивись — у тебе зброя. Ну, за ваше здоров’я, хлопці!

Вистачило і по другій.

Погомоніли ще, посміялися, тільки пан Гасинець мовчав, слухаючи їхні дружні суперечки, і не відривав очей од білого простору перед стодолою. Часом лісничий з силою втягував носом повітря, похитував головою, поглядав на дедалі густіші хмари, за якими частіше й частіше ховався оточений блідою шапкою диск місяця.

— На відлигу повернуло. Мабуть, піде сніг... Темно стає...

— Друга вже минула.— Міхал насилу роздивився циферблат старого пузатого годинника.— І нічого. Почули, чи що?

Рекс, який доти солодко спав у сіні, раптом заворушився, тихенько загарчав, висовуючи носа в дірку на даху. Лісничий лагідно поклав руку йому на голову. Собака замовк, стояв, ніби от-от мав стрибнути вперед, і тільки ця поза свідчила про його внутрішню напруженість.

Клем, який дрімав, зарившись у пахуче сіно, теж прокинувся, протер окуляри, разом з іншими вдивлявся в потемніле поле.

Едек звів очі до неба. Велика хмара саме проковтнула місяць, стало темно і похмуро. Погляд губився в сірій, каламутній імлі, в якій не видно було, де кінчається, а де починається земля.

Всі раз у раз поглядали на небо, чекаючи, поки вийде безтурботний, круглий місяць. Час минав, Рекс стояв напружено, висунувши вперед свою морду вівчарки.

— От дідько, темно, як у могилі,— прошепотів Едек і в ту ж мить відчув на своїх устах руку Метека, лісничий глянув з німим осудом.

Знизу, в невиразної темряви вони раптом почули шурхіт ратиць, потім шелестіння, мовби там розгрібали мерзлу землю. Нарешті пролунало задоволене рохкання, а за ним голосне, солодке плямкання і цмокання засвідчило, що кабаняча ватага почала свою учту.

Ні, не можна так довго витримувати внутрішнє напруження. Кожної миті хтось із них міг голосно кашлянути або люто вилаяти місяць, який біг поза хмарами. Едек відчував, як у нього несамовито калатає серце, а руки стають вологі. Широко роззявив рота, гарячково вдихав повітря. На його плечі стислися чиїсь пальці. Скоріше відчув, аніж упізнав, що то Метек.

Часом кабани припиняли бенкет, здавалося, принюхувались до змішаних запахів, які ширилися" в повітрі. Вітер стих, і кабани кожної миті могли почути їх. Але ні, завзяте плямкання і радісне рохкання розляглися знову, виразніше, ніж доти.

І все ще темно, а на обличчя почали падати якісь липкі крихти. Сніг. Налетів разом із хмарами, які закривали вже майже все небо. Мовби сподіваючись на порятунок, усі вдивлялися в невеличку просторінь, чисту ще, незахмарену. Та просторінь, здавалося, весь час меншала, ніби її поглинали хмари, намагаючись захопити всю, доки знову не вирине місяць.

Та ось майже в останню хвилину, коли чекання ставало вже нестерпне, край хмари ніби затріпотів, і на небі показався місяць, спочатку за туманною пеленою, а тоді виплив на чистий простір — вільно, з гідністю, в усій своїй пишноті.

Усі зітхнули так глибоко, що кожен злякався, чи не почули часом кабани.

На полі стало видно, його знову залили потоки світла — холодного, голубуватого, тільки з густішим, ніж раніше, фіолетовим відтінком. Коло буртів ворушилися продовгуваті темні плями. Всі втупили в них очі, Рекс гарячково тремтів. Погляд ніби ставав гостріший, уже можна було полічити кабанів. Один, два, три... вісім...

— Бери з лівого боку,— майже нечутно, немов дихнув, сказав лісничий Міхалові.

Сам теж прицілився. Постріли майже одночасно сухим тріском розітнули повітря. Рекс люто загавкав...

Кабани всім стадом рвонули до лісу. Тільки на одному кагаті завирувало, продовгуватий чорний силует закружляв і скотився вниз.

Лісничий ще раз пальнув. Од стада, яке щодуху мчало до лісу, відстала одна тінь, але й вона, хоч і повільніше, прямувала за іншими. Два постріли злилися в один. Тіні застигли на білій площині галяви. І в ту ж мить місяць знову сховався за хмари, цим разом уже на цілу ніч, бо в небі на всю його широчінь клубочилися темні хмари. Білі пластівці снігу летіли густо, спокійно падаючи на землю.

— В якого ти стріляв? — спитав лісничий Міхала, розпростуючи задерев’яніле тіло і готуючись уже зійти на гладкий точок стодоли.

— В того самого, що й раніше, я бачив, як він одстав, хоча й біг за своїми...

Рекс, який давно вже випередив усіх їх, аж захлинався — гавкав коло буртів. Десь із хати йому відповідав збуджений голос кульгавого.

— Довше я не витримав би. Не знаю, чому, але мені хотілося кричати в тій чортовій темряві,— сопів Метек, біжучи поруч Едека до сподіваної здобичі.

— Увага, хлопці, обережно! З вепром усяке буває. Може так пошматувати вас іклами, що потім і не збереш.

Яскраво заблищали ліхтарики. Біля кагату лежала гладка туша здоровенного кабана. З роззявленої пащі поблискували довгі ікла.

— Цей готовий,— обережно схилився над ним пан Гасинець.

— Мій теж! — радісно гукнув Міхал од середини засніженої площини.

На м’якому перед відлигою снігу виднілися глибокі відбитки ратиць. Ще одного кабана поранено, і його слід до самого лісу був позначений кров’ю. Рекс хрипко гавкав поблизу, в густих заростях молодої ліщини.

— Обережно. Побудьте тут.

За хвилину постріл сповістив про кінець і третього кабана.

— Готово,— коротко сказав лісничий, обтрушуючи сніг з куртки.

Багато часу ще минуло, поки доставили здобич до лісництва.

Пані Гелена не дуже радісно дивилася на трьох кабанів. Знала, яка робота жде її завтра... Зате Метек весело підморгував товаришам: він дуже любив дичину.

— Ця пороша допоможе нам...— тихо озвався лісничий.

А потім, поглядаючи на хлопців, додав:

— Як тільки вщухне — підемо всі на обхід лісу. Треба порахувати звірів — оленів, кабанів і хижаків теж. А як пощастить, то, може, піймаємо і тих двоногих хижаків.

У голосі його Едекові вчулася надія і водночас якесь велике, майже люте завзяття. Подумав, що йому не хотілося б опинитися в шкурі тієї хижої двоногої звірини.