Там, де козам роги правлять

XXVIII. Знову в Сумах

Едек широко розстебнув комір сорочки, струсив рукою крапельки дощу, які осіли на волоссі. Коли б навіть лило так, як тоді під час пожежі, він усе одно вважав би, що погода чудова.

Одразу після того, як його випустили, Едекові пощастило піймати на шосе вантажну машину, що йшла до Піша. Поїзда йому довелося б ждати кілька годин. Тепер він ішов, поспішаючи, як тільки міг. Аби скоріше додому. Усміхнувся сам до себе. Суми й справді стали йому домівкою. Цікаво, чи знають там, що його звільнили? Мабуть, ні, прокурор казав, що все з’ясувалося тільки вчора ввечері і найперше, що він зробив — це відмінив розпорядження про арешт.

Хлопець аж здригнувся, подумавши про те, як ішло б слідство далі, коли б випадок не допоміг міліції зловити справжнього спільника Красавчика. Дурень, напився та й ну вихвалятися, який він герой...

Але ж Красавчик! Негідник, такий злопам’ятний, і як ловко все продумав, важко було до чогось причепитися. Знайомі? Так. Зустрілися в Піші? Так. Не був тої ночі дома? Так. Усе так. Тож не дивно, що прокурор повірив такій брехні.

На мить Едек пошкодував, що Красавчик не на волі. Натовк би мерзотникові морду так, щоб уже й на люди не показався. Ат, ну його к чорту, краще бути якнайдалі від цього. Потім випливають такі історії...

Бо навіть коли б він признався, що тої ночі весь час був з Вікою, це мало помогло б. А показання Вілі ще дужче заплутало справу. Але вона порядна дівчина. Котра б це захотіла так ризикувати просто тільки з почуття вдячності?

Віка, люба дівчина! Добре, що прокурор сказав йому про це. Тепер він знає, що про кого думати. Голосно засміявся, бабця, яка проминула його, аж озирнулася здивовано. А Едек уявив собі, яка міна була у прокурора, коли до нього одна за одною прийшли дві дівчини, і кожна запевняла, що всю ту ніч Залєський був з нею. Цікаво, кому з них він був схильний більше вірити?

А що там у Сумах думали? Телилася корова, всі не спали, бачили, що він прийшов над ранок. Але ж він навіть Метекові не сказав, де був. А тут одразу міліція, звістка про напад на банк. Чи вони сумнівалися хоч трохи? Він же не раз підводив їх.

Едек повернув ліворуч, на дорогу, висипану жужелицею. І не помітив, як пройшов ті кілька кілометрів од містечка. О, знову дощ, тепер уже густіший. Приємно. Сьогодні він викупається, вода, певно, вже тепла. Цілих десять днів він просидів у тюрмі. Бр-р, не хотілося б йому знову там опинитись.

Як гарно тут у лісі. Все росте, буяє, збоку від дороги вже зовсім не просвічує, таким густим листом вкрилися дерева, кущі, так буйно розрослися бур’яни. Хлопець глибоко вдихав свіжу вологу, що парувала з лісових нетрів. Свиснув услід сороці, яка пролетіла над дорогою. Пташка звернула, зацікавлена, сіла на найближчій гілці, перехиляючи голову, дивилася на самотнього чоловіка. Дійшла висновку, що в ньому немає нічого привабливого, затріпотіла крилами і зникла в гущавині калинового листя, блискучого, наче полив’яного.

Едек нерішуче спинився. Куди йти? Спочатку до лісництва, вимитися там, переодягтись, а потім уже до Віки чи одразу до Віки, хоч побачити її, привітатися з нею? Провів рукою по обличчю. Не голився вже три дні. Одяг був пом’ятий, наче його корова пожувала. То як же?

Рішуче завернув до Дзядонів. Суми почекають. Тут серцю ближче.

Тільки вже коли попереду показався будинок старшого лісничого і Едек побачив дим, що вився з високого комина, він ляснув себе долонею по лобі. Зараз же ранок. Віка на роботі. Бодай йому лихо, у нього все переплуталося в тій буцегарні. Ну нічого, привітається хоча з батьками Віки.

Старшого лісничого не було вдома. Поїхав десь у ліс. На мокрій землі ще видно було слід мотоцикла. А господиня, побачивши хлопця, мало глечика з рук не випустила. Хутенько відставила його. І не встиг Едек оглянутися, як вона обняла його.

— Бідолаха! Нарешті тебе випустили. Скільки вже Віка нажурилася.

Трохи отямившись після такого привітання, все ще схвильований, відчуваючи, як у серці йому щось тане, Едек несміливо попросив:

— Чи не могли б ви подзвонити Віці, сказати, що я повернувся і після обіду приїду до неї?

— Голубчику, ти й сам їй можеш це сказати.

Жінка допомогла йому, покрутила ручку застарілого апарата, потім назвала номер.

— Це Дзядоньова, будьте ласкаві, покличте дочку...— І передала трубку Едекові.

Він почув її голос, про який стільки думав удень і вночі, коли був’ у в’язниці: «Мама? Що сталося?..» Хлопець кашлянув і сказав:

— Це я, Віко...

Раптова тиша в трубці занепокоїла його. В чому річ? А тоді дівчина вигукнула його ім’я, голосно, дуже голосно, і одразу почала розпитувати — де він, коли випустили, як себе почуває, що тепер робитиме; нарешті сказала, що сьогодні вона раніше звільниться з роботи, бо... Не докінчила речення, але ж він і так знав.

Дзядоньова стояла, склавши руки на фартусі, і всміхалася. Едек поклав трубку, приголомшено глянув на господиню, закусив губу, в очах йому щось затуманилося. Боже, не можна ж плакати, це ж соромно. Але йому було так добре, так радісно, він відчув себе в цю мить таким щасливим.

І через годину, сидячи в Сумах за столом, перед тарілками, які щедро наповнювала пані Гелена, Едек усе ще не міг отямитися від тієї великої-превеликої радості. Скінчилися перші сердечні привітання. Лісничий поволі смоктав червоне вино, яке появилося на столі спеціально задля такої оказії, мружив очі і в подиві хитав головою:

— Облиш, людино добра, щастить же тобі! Як сам чого не натвориш, то за іншого посадять. Це була брудна справа. Ми вже по-всякому пробували воювати за тебе, аякже...

— Знаєш, я зовсім не міг учити. А іспит на порозі,— додав Метек.— Тепер уже буду спокійно надолужувати.

— З ним іще півбіди. А от Міхал зовсім здурів. Ходить і ходить за всіма по п’ятах і переконує, що ти не винен, що то помилка, що він знає це найкраще. І до Піша їздив, добивався навіть побачення з тобою в тюрмі. Не сповна розуму хлопець. Хоч, правда, і йому на голову впало багато чого. То Кульчик загинув, тоді тебе посадили,— швидко сиплючи словами, розповідала пані Гелена.

— Пийте, хлопці, а мені треба на роботу. Добре, що все це вже скінчилось... Але тепер я не дивуюся, що ти в Ольштині побив того Красавчика. Так йому, негідникові, й треба, де ж це видано — свою вину звалювати на когось!

Вино було слабеньке, проте Едекові шуміло вже в голові. Як тільки появилася змога, він вирвався і побіг на озеро.

Крізь перисті молочно-білі хмари час від часу грайливо виглядало сонце. Тоді вода, що ліниво хлюпотіла об береги, іскрилася, відбиваючи світло. Недалеко від берега плавали норці, вони то сиділи, погойдуючись, на воді, то швидко, мов живі торпеди, кудись мчали. Над лісом терпляче ширяв великий яструб.

Едек з розгону вискочив на поміст, відштовхнувся і пірнув у глибоку воду, аж бризки фонтаном полетіли вгору, а норці мелькнули задками і — тільки й бачили їх. Вода на глибині була темно-зелена від водоростей, які густо вкривали дно. Розігріте тіло стягнув холод. Тим приємніше було вгорі, у теплій, залитій сонцем воді на поверхні озера. Едек плив рівно, спокійно, радіючи, що знову може купатися, лякати норців, підставляти обличчя сонцеві.

З берега почулося собаче гавкання. Хлопець озирнувся. Рапсод — за цей час він виріс, але був такий же незграбний — завзято гавкав, ніби гукав Едека, невдоволений, що досі не мав можливості привітатися з ним. Едек покликав пса, той замахав од задоволення хвостиком, підбіг аж до води, доторкнувся її лапами, але зараз же відступив, нетерпляче скиглячи.

Було тепло, спокійно. Хлопець ліг на піску, відпочивав. Як добре, що вже не треба думати і нервуватися, злякано зазираючи в майбутнє, де було стільки всяких пасток. Він гладив пса, який хекаючи від утоми, теж витягнувся рядом. Незчувся, коли й задрімав. Рапсод, задоволений, що на його шерсті спочиває дружня рука, теж заснув.

Так і застав їх Міхал. Довго стояв, з усмішкою дивлячись на білого голого хлопця і темного кошлатого пса.

Едек розплющив очі. Сонце сховалося за молочною хмарою, стало холодніше.

— Міхал! — Він схопився на ноги, обняв лісника за шию, поцілував і затанцював навколо нього танець радості.

— Навіжений, ти збожеволів у тюрмі,— тихенько шепотів щасливий Міхал, а його великі карі очі якось підозріло заблищали.

Нарешті Едек заспокоївся, важко дихаючи, глянув на товариша, побачив той блиск і подумав, що задля такого привітання, може, й варто було пережити ті десять днів гіркоти, непевності та гніву. Далебі, варто...

Навіть на трактор він подивився з симпатією. Стільки їздили разом.

— Кілька днів тому його хотіли звідси забрати, мовляв, треба буде перевозити в село будівельний ліс. Лісничий одвоював, залишили. Матимеш знову на два тижні роботу. Погорільцям виплатили страховку, дали ще якусь там допомогу. До зими хочуть поставити нові хати.

Новини сипалися наче з торби. Що то значить не бути десять днів дома. Метек, ідучи з книжкою в руці по тінявій дорозі, промовисто підморгнув Едекові:

— Павел хоче наприкінці червня справити весілля. У мене вже, мабуть, закінчаться іспити...

— Слухай, Метек, я подумав, що треба подякувати тій Вілі, і не дуже відкладаючи. Твій батько позичить мені мотоцикл? Я б узяв Віку.

— Отакої! А я думав, що ти мені запропонуєш поїхати.

— Та, розумієш...

— Перестань, я зараз повинен зубрити, іспити на носі. А мотоцикл, звісно, візьмеш.

Рано пообідавши, Міхал одразу ж повів Едека до Яницьких, хотів показати йому неабияке диво. В кухні за столом стояв кошик, вистелений м’яким ганчір’ям.

— Поглянь.

У кошику, витягнувшись, лежала на боці сіра кішка, яку він добре знав.

А біля неї побачив якийсь пухнатий клубочок, що завзяте ссав. Едек нахилився здивований. Він не вірив власним очам.

— Зайченя?

— Угу. У кішки були котенята, їх усіх потопили. А я того дня знайшов у ялиннику зайченя. Налякане було, наче побите. Шкода мені стало малого, приніс я його, хоча й відомо, що такі зайченята не виживають. Лісничий тільки руками розвів. Тоді я надумав спробувати підкласти його кішці. Вдалося, бачиш?

Молодий лісник був захоплений. Марися тільки чудувалася:

— І яка мати! З того зайченяти зробився справжній товстун, так смокче. І нічого не боїться, о, будь ласка...— Вона взяла на руку пухнату кульку. Чорні оченята дивилися спокійно, зацікавлено. Едек простяг руку, погладив малого. Кішка уважно стежила за ними. Нявкнула, і зайчик — о диво! — насторожив вушка, оглянувся на неї.

— Пан лісничий програв мені пляшку вина, бо заклався, що з цього нічого не буде,— торжествував Міхал, коли вони поверталися на подвір’я лісництва.

...Весело гудів мотор. Едек додав газу, помахав рукою Міхалові, який, усміхаючись, дивився на нього, розвернувшись півколом, вискочив на дорогу, бризнув з-під коліс грудками вологої землі і зник у лісовому тунелі. Поспішав, бо через ту кішку — заячу мачуху — міг запізнитися до Віки.

Дівчина була вже дома. У легенькій світлій сукенці мала чудовий вигляд. Едек ще раз відзначив, що вона дуже гарна.

Вітався трохи несміливо. Ніяковів у присутності старшого лісничого. Віка здивовано глянула на нього, в її очах блиснули грайливі вогники, вона несподівано обняла Едека міцно за шию і так само міцно поцілувала. Хлопець залився краскою від щастя і ніяковості.

— Віка...— шепнув.

— Що? — засміялася вона.

Старший лісничий побачив звернений до нього непевний погляд хлопця і теж засміявся.

— І так буває, мій любий,— сказав. А потім додав: — Певно, вам хочеться десь прогулятися. Повертайтеся скоріше, я хотів би поговорити з вами.

Віка питально зиркнула на батька. Що це за нова ідея? Нічого їй про те не казав. А втім, у цю мить її дужче захоплювала майбутня прогулянка.

— Чудово, я тільки візьму жакет, може, буде дощ.

Коли вона повернулася, Едек несміливо сказав про свій намір.

— Я хотів би разом з тобою поїхати до Вілі, знаєш, тієї дівчини з Карвиці, бо й вона, так само як і ти, приходила до прокурора.

Побачив великі, здивовані очі.

— Ти знаєш про це? І знаєш усе, що я казала? А та Віля, не розумію...

Прокурор сьогодні сказав мені, що то було так гарно з твого боку...

— Нормально,— обірвала вона.— Але Віля?

— Вона теж прийшла і сказала, що тої ночі я був разом з нею. А вийшло з цього таке, що прокурор не повірив ні тобі, ні їй.

— Дурна. Але чого вона? Едек, хіба вона теж...

— Ні, це ж та дівчина, що з-під трактора... пам’ятаєш? Потім я тільки раз бачив її. Думаю, що то просто із вдячності за те.

— A-а, справді,— Віка заспокоїлась. І знову спитала: — Що тобі прокурор казав про мене?

Вони посідали на ганку, і Едек докладно оповів про свою ранкову розмову з прокурором. Дівчина уважно слухала. І хлопцеві здалося, ніби в якусь мить вона зітхнула з полегкістю.

— ...і тому я хотів, щоб ми заїхали до неї. Треба ж подякувати,— закінчив Едек.

Зараз же й поїхали, тільки задиміло.

У Карвиці застали Вілю, коли вона гуляла з нареченим у садку. Едек зніяковів. Не може ж він при цьому хлопцеві дякувати дівчині за такі свідчення. Не знав, як і вийти з цього становища. А тим часом піддався загальному настрою. Віля просто засяяла, побачивши його. А найцікавіше те, що вродливого хлопця, здавалося, це зовсім не бентежить. Він навіть звернувся до Едека:

— Виходить, Віля все-таки помогла... Бо ми непевні були. Він так суворо прийняв її...

Едек вирячив очі.

— А ви знаєте?

Молодий мазур вибухнув сміхом.

— Певно, що знаю. Ми через місяць одружуємось, як же я міг не знати?

Едек усе ще нічого не розумів. Питально глянув на Віку, але з виразу її обличчя збагнув, що й вона розуміє не більше за нього. Усміхнувся непевно, бо що він міг сказати?

Мазур дивився то на нього, то на неї. І ще дужче зайшовся сміхом. Віля теж весело поблискувала очима.

— Ми разом придумали це,— показала вона на нареченого.

Едек уже зовсім отетерів. Тоді мазур доказав усе.

— Бачите, в ту ніч ми з нею вдвох гуляли... Але кому до того діло. Ми були певні, що тут діється якась кривда, то як же не рятувати людину? Коли б не ви, то й Вілі не було б зі мною.— Він досить безцеремонно пригорнув дівчину до себе. А вона геть зашарілася — збентежив і цей жест, і сказані раніше слова про ту ніч...

Тепер і Віка не могла стримати сміху. І Едекові все видалося дуже забавним.

Коли від’їздили, мазур звернувся до них урочисто й поважно:

— На нашому весіллі ви неодмінно будете. Ми ще приїдемо запросити вас.

А потім, усміхаючись, глянув на них:

— Щось мені здається, у вас теж весілля не за горами, еге ж?

Едек не пам’ятав, чи він коли в житті був так збентежений. А бодай їй всячина, цій парі. Але в той же час якась тепла хвиля хлюпнула в його серце. Віка, весілля... Що за марення!

Напівдорозі назад він раптом з’їхав на бічну стежку. Оглянувся на дівчину. Вона схвально кивнула головою.

— Розумієш, мені хотілося тебе поцілувати,— сказав, обнімаючи її.— Дома нас жде твій батько...

— Нарешті,— зітхнула Віка. В її очах блиснули бісики, кінчик носа зморщився.

— Віка.— Едек на мить одірвався від неї.— Я так сумував за тобою.

— Я думаю,— пирхала вона, знову підставляючи йому губи.

А потім вони ще довго гомоніли, сидячи на підстеленому піджаку Едека.

Хлопець дивився на помережаний довгими тінями ліс, слухав щебетання пташок, милувався буйною зеленню і цвітом.

— Знаєш,— мовив,— ця пуща дуже гарна. Мені здається, що я зрісся з нею, що ніде, окрім неї, не був. Хотів би лишитися тут назавжди...— І замовк. Згадав свої думки про це. Адже для нього, власне, тут немає місця. Добре бажання — цього ще мало. Той, хто хоче бути в лісі, повинен і сам щось давати лісові. Едек заздрісно подумав про Метека, про його майбутнє навчання в лісовій школі. Та й Віка...

— Ти теж збираєшся в лісову школу?

— Так, на той рік,— пожвавішала дівчина.— Чого ти питаєш?

— Хотів знати. Виходить, тебе тут цілими місяцями не буде. А я?

У виразі її обличчя було якесь велике, напружене чекання. Але Едек нічого не сказав, посмутнів тільки.

Уже не вернувся попередній безтурботний настрій. Якась хмара наплила на їхні думки.

Дома на них чекали. Дзядоні обоє були якісь урочисті, навіть одягнені по-святковому.

На столі поміж тарілками стояла пляшка прозорої горілки солом’яно-салатового кольору, Едекові вгадалися перші весняні серпанки на березах, які після зими повертаються до життя. Вони були такого ж ніжного кольору.

Віка з неприхованим подивом поглядала на батьків.

— Що ви тут затіваєте? — прошепотіла вона.

Старший лісничий усміхнувся, налив горілки, підвівся з чаркою в руді.

— Сьогодні в обід бачив я прокурора...— Він трошки переждав, зиркнув по-змовницькому на доньку, яка зненацька зашарілася, либонь, уперше відтоді, як Едек познайомився з нею. І вів далі: — Дізнався від нього про один факт. Віка відрекомендувалася йому як наречена підозрюваного Залєського... Що ж тут робити? Не лишається нічого іншого, як поздоровити вас і проголосити тост за ваш успіх.

Уже втретє геть ошелешений Едек помітив у очах старшого лісничого ті самі бісики, які так добре знав у Віки. Дівчина спочатку жахнулась, а потім опустила голову і сиділа, не наважуючись підвести очі.

Випили. Горілка була холодна і чудова на смак. Настояна на травах.

Дзядоньова розчулилась, пухлими руками ніжно обнімала молодих. Едек остовпів, відчуваючи на лобі поцілунок пана Дзядоня. «Як у давніх романах»,— подумав, а проте вся ця сцена видалася йому прекрасною.

Тільки через деякий час до Віки повернулася її звичайна впевненість.

— Ловко я влаштувалася в цій справі. Татко так присадив мене. Виходить, ніби я перша освідчилась... То була вимушена ситуація. Але тепер я вже не могла відступити, бо...

— Віка...— Едек мало не застогнав од захоплення.

А потім вони ще сиділи удвох на ганку. На подвір’ї сюрчали коники. Десь у лісі погукувала сова. Кажани, кружляючи, шуміли крилами, пищали, наче миші.

— Колись ти казала, що це місце, де козам роги правлять. Я думав, ти мала слушність. Глухий закуток, нудьга, відлюддя. Це, зрештою, і так, і ні. Тут дуже багато всього діється. А для мене...

Дівчина притулилася до його плеча.

— Що для тебе?

Едек був дуже серйозний.

— Для мене це тільки початок якогось повного життя... Доти я помилявся, наївно думаючи, що саме там повнота. Ех, давня історія. А мені ж не раз кортіло вернутися туди. І може, й повернувся, якби не ти. Бо, розумієш, у житті треба мати якусь підтримку, не можна весь час бути самому, і, мабуть, найкраще, коли таку підтримку знаходиш у іншій, найближчій тобі людині...

Ріка поцілувала його.

Коли Едек повернувся до лісництва, у Метека ще світилося — зубрив хлопець. Едек почалапав до нього нагору. Балакали про се, про те, Метек непомітно придивлявся до товариша. Щось він сьогодні такий урочистий.

Нарешті Едек переміг себе, сказав тихо:

— Знаєш, Метек, ми з Вікою заручилися.

— Отакої! А я сушу голову, чого це ти в такому настрої, як на Великдень. Давай лапу, старий! Давай лапу!

Коли трохи заспокоїлись, Едек знову повернувся до того, що його мучило.

— Ти тільки не смійся, Метек... Коли поїдеш, я хотів би, щоб ти узнав, чи ще можна, так як ти, скласти іспити на атестат зрілості... Бо...

— Не кажи, я вже знаю! Можна, певно, що можна. Я все тобі владнаю...

— Я ще не вирішив, але, бачиш, Віка теж збирається вступати в лісову школу. А є ж такі студентські подружжя...

— Є, є. Правду кажеш, чоловіче.

— Я ще тільки хочу довідатися про це...

— Не мороч голови. Ми ж не сьогодні познайомились.

— То я вже піду.

— Завтра знову батькові доведеться вино ставити,— засміявся Метек, доброзичливо дивлячись услід товаришеві.

Едек не пішов у свою кімнату. Надто багато вражень було в той день, щоб він міг думати про сон.

Подався до озера, сів край помосту, що виступав далеко в воду. Хмари розійшлися ще ввечері, ясно було, тихо. Над лісом виплив місяць. Кинув широку смугу вподовж озера.

Таємниче зашелестіла листям осика.

На помості щось ворухнулося, завмерло. А потім об дошки застукотіли пазури. Едек здригнувся, глянув назад. До нього сунувся вгодований, гладкий Мовчун. Пирхав і сопів. І ще принюхувався, підходячи.

Хлопець поклав руку йому на голову. Борсук ще більше розчмихався, настирливо принюхуючись. Ліз ближче під руку, яка гладила його м’яку шерсть, був задоволений ласками людини. При місячному світлі у звіра чітко виднілася чорна смуга посеред голови.

Та ось борсук вирішив, що, крім пестощів, треба думати ще й про полювання, і, стукаючи пазурами, рушив назад. Едек довго стежив за ним, аж доки звір не зник у темряві.

Тоді хлопець ліг, витягнувшись, на дошках, підклав руки під голову. Дивився в зоряне небо і слухав, як шумить осика та б’ється його власне серце.

Ніч була тепла, тиха.