Там, де козам роги правлять

XIV. Клем в оточенні

Досі зима тільки злегенька давала знати про себе. А тепер уже розгулялася добре.

Сніг у лісі й на полі заледенів, хрустів під ногами, не провалювався. В повітрі було тихо й урочисто. Вщух вітер, ніби його дихання заморозив немилосердний, лютий мороз. Сніг на ялинових гілках застиг, мов тверда шкаралупа, і тільки від різкого руху великого птаха додолу часом падала з шумом біла брила. Лід скував навіть незамерзаючі болота, і в погожі дні над ними вже не здіймалася пара, як бувало раніше. На озеро щодня виходила група робітників — у товстому, на витягнуту руку, льоду знову й знову пробивали ополонки, бо рибі не вистачало кисню. Тоді на всі боки летіли подесятерені луною глухі удари ломів, зливалися з гучними ударами сокир і скрипливими мелодіями пил — звуками, що линули з інших лісових ділянок, з вирубок.

Лісові звірі тепер наче не так боялися людини. Різні кормушки, в які щодня клали сухе листя, вербові, осикові і дубові гілки, сіно і снопики вівса, насипали каштанів, жолудів та букових горішків, уже мали своїх постійних споживачів. Навіть олень, якого прозвала Клишоногим, завжди такий полохливий, тепер, не чекаючи, поки від’їдуть сани, які привозять корм, виходив з лісу на галявинку, тягнувся сильною головою до снопиків смаковитого вівса. Сердито пирхав на дрібних пташок — корольків, синичок, омелюхів, які намагалися поцупити щось із ласкавого дару людських рук. Сполохані, вони сідали на барбарис, яловець чи горобину, ретельно дзьобали останні ягоди.

Зайці зухвало підходили до самого дому, і собаки, роздратовані таким нашестям, відганяли їх. Навіть мала кривонога Мірця, стоячи біля порога, тихим гавканням підбадьорювала Рекса та Кульгавого. Кабани ще кілька разів пробували підходити до буртів, добре прикритих перед морозом, відганяли пострілами, і наполохані тварини подалися зрештою десь в інші місця. Найлагідніші були сарни. Щоранку можна було бачити кілька великих стад їх біля кормушок уздовж молодих заростей поблизу лісництва. Тужливо витягали шиї до людської садиби, і тоді в їхніх великих вологих очах світилися відблиски сонця, яке щойно сходило, кидаючи проміння на рудувато-жовті шубки тварин. Сарна, що жила в лісництві, часом виходила назустріч стаду біля кормушки, нерішуче спинялася напівдорозі, не знаючи, що робити далі. Стояла довго, певно, серце її розривалося, не відаючи, як бути. Нарешті, похнюпивши голову, обережно ставлячи ніжки, повертала до стодоли, де під час найбільших морозів вона, сховавшись у соломі, ночувала.

У Сумах знов усе ввійшло в норму, було як звичайно. Метек наполегливо повторював матеріал, до іспитів уже лишалися лічені дні. Він ходив неголений, худий, чорні очі з синіми кругами від недосипання напівпритомно блищали. На товаришів він інколи поглядав, зітхаючи так, що Едек радив йому пошпурити книжки в куток і йти десь у ліс чи погуляти з дівчатами.

— Переведеш себе, та й годі,— казав він занепокоєно.

Метек усміхався й заперечливо трусив своїм ясним чубом.

Едек не дуже розумів сенс цієї каторги, як він називав навчання товариша. Коли вже так хотілося мати атестат зрілості, то можна ж було розтягнути навчання на довший час. Метек слабий, хворобливий, на дідька так мучити себе.

А проте інколи, трясучись на старому тракторі, який тиждень тому дали Едекові, хлопець відчував легку заздрість. Атестат зрілості. Звісно, можна обійтися й без нього, одначе... Метек хоче лишитись у лісі, тут і працювати. Без освіти тепер це не вийде. От хоча б Павелек — закінчив ліцей, і йому вже обіцяють посаду лісничого, хоча практики у нього й небагато. А бідному Міхалові скільки років доведеться чекати, доки діждеться підвищення, про яке так мріє?

Тоді Едек гнав трактор швидше, так що навантажений товстими колодами причіп хилитався з боку на бік, а помічник, який тримався за плечі тракториста, хапався міцніше, щоб не полетіти додолу.

Од світанку до пізньої ночі Залєський гасав тим трактором по шосе від стосів наваленого при дорозі лісу до тартака у Піші. Помічник, дужий, витривалий парубійко із села за озером, здивовано дивився на несамовитого водія. Вони вдвох накладали колоди на широко розставлені осі причепа, мчали по шосе, швидко скидали на складі тартака, знову повертались, і так без кінця. Едек ледве знаходив час, щоб поснідати. Поспішав, не знаючи навіщо. Сам дивувався, чого він гарує. Невже йому так хочеться більше заробити чи якесь честолюбство штовхає його, щоб похизуватися невиданим доти темпом роботи? А може, він намагається заглушити щось у самому собі? Здвигав плечима, старався думати про інші, дрібніші питання. А потім, щоб остаточно розвіяти сумніви, які гризли душу, купував у Піші пляшку горілки і разом з помічником випивав її — од холоду, як він казав. Бо зрештою мороз і справді давався їм узнаки. Обмерзлі, вкриті льодом колоди пекли руки, вітер, коли вони їхали, проникав аж під фуфайки, холодив тіло. Часом потрібна була й друга пляшка...

Того дня, коли він несподівано зустрів Віку біля районного управління лісів, Едек напився так, що насилу довів трактора до лісового складу. Вже сутеніло, робітники підтягували останні довгі колоди й завертали додому. І трактор Залєського того дня замовк раніше, ніж завжди...

Нічого, власне, і не сталося. Побачивши Віку, він загальмував і, червоний од морозу, по-молодецькому замахав шапкою. Це була субота, і дівчина раніше поверталася додому. Кивнула у відповідь, здавалося, навіть хотіла зупинитися. Трактор став мов укопаний, колоди з розгону стукнули об машину, а Едек скочив і швидко пішов до Віки. Вона спинилася, явно збентежена. І в тому, як дівчина стиснула губи, як тремтів її носик, виразно видно було невдоволення. Хлопець помітив це і застиг із щиро простягнутою рукою, весь його запал і лагідний настрій миттю зникли.

— Певно, я перешкодив вам,— сказав тихо, але з якоюсь злісною впертістю, що прокидалась у нього.

— Я поспішаю додому. Треба ще забрати в майстерні велосипед — віддавала, щоб нові спиці вставили, замість вибитих,— сказала повільно, мовби виправдувалась.

— Віка,— мовив він з жалем.

Дівчина аж відсахнулася.

— Слухаю вас...— наголосила на останньому слові і глянула неприязно. Погляд її мимоволі спинився на дошці оголошень.

Едек прочитав. Афіша, написана кривими кольоровими літерами, повідомляла про молодіжний вечір, який мав відбутися сьогодні. Зрозумів. Усе в ньому закипіло.

— Може, підемо разом?— озвався глузливо.— Якщо вже скандалитиму, то захищаючи вас, добре?

Очі її розширились, але вона нічого не відповіла.

— До побачення.

Ледь кивнула головою і пішла. Якусь мить він дивився на неї, потім насунув шапку на очі, плюнув під ноги і, не слухаючи, як гукав його помічник, рушив просто до крамнички, де продавали горілку. Коли вийшов, кишені його були напхані до краю.

Розвантаживши на тартаку причеп, вони пили там разом з робітниками. Потім зайшли до закусочної на ринку. А по дорозі назад Едек ще кілька разів зупинявся і пив прямо з пляшки. Товариш уже відмовився — з нього було досить. Злякано поглядав на кривулястий слід, який виписували колеса трактора на шосе. Уже при світлі фар вони все-таки дісталися на місце.

Ще більшим чудом Едек привів трактор до лісництва. Помічник, який звичайно прощався з ним біля лісового складу і повертався велосипедом додому, на цей раз супроводив його, їдучи велосипедом біля причепа.

На подвір’ї трактор ще трохи потеркотів і нарешті завмер до понеділка. Едек, хитаючись, поплентався до будинку, а помічник тим часом уже мчав назад до Піша.

Пані Гелена, що саме несла з хліва дійниці з молоком, дивилася, які кренделі виписує Едек. Похитала головою. Останнім часом він забагато п’є. Вискочив Кульгавий, Едек нахилився, щоб погладити його по голові, і мало не впав.

— Едек, де це ти так набрався?

Перед ним стояв Кульчик у смішній хутряній шапці. В сутінках, м’яких од білого снігу, він придивлявся крізь окуляри до Едека. Під пахвою тримав папку, напхану паперами. Едек не звернув уваги на Клемові слова, він тільки втупився в ту папку. І в голосі його прозвучала стримувана лють:

— Ідеш до управління? Передруковувати свою мазанину?

— Так. А чого...— І не докінчив. Едек глузливим сміхом перебив його.

— Іди собі до тієї шмаркачки, йди! Тільки не заливай мені про передруковування. А від мене можеш поздоровити її і сказати, що вона до смерті нудна. Нудна і дурна...

— Едек...

— Так, так, дурна, як пробка! І гидка до біса! Святенниця чортова... Але мов запрошення на вечір лишається, хай прийде, я їй покажу, як танцюють. Скажеш це їй?

— Ти зовсім п’яний.

— Ну ти! — гаркнув Едек. — Не підсовуйся, вилупок, а то я так тебе оброблю оцими ручками, що тобі...

— Що тут діється? Перестаньте, хлопці! — Лісничиха рішуче погасила сварку, яка вже починалася. Потім енергійно виштовхала Клема на дорогу, щоб він якнайскоріше зник з очей розлюченого Едека.

Але той уже отямився. Буркнув щось під ніс і почвалав У хату.

Пані Гелена з кухні прислухалася, як Едек безладно метушиться в своїй кімнаті. Невдовзі він показався на порозі, одягнений, наче збирався десь іти.

— Куди це ти, парубче? А чи ніжки не занадто слабенькі?— пожартувала лісничиха.

— Mo... можна мені взяти велосипед? Поїду в Піш на вечір.

Голос його був сухий і твердий. І дивився Едек не на лісничиху, а на свої чоботи. Він почистив їх, блищали.

— Коли б ти знову там чого не потовк... Краще йшов би спати, ти п’яний, як же поїдеш у потемках!

Залєський похитав головою.

— Нічого, це зараз пройде. До побачення...

Відмовляти його від тої поїздки було марно. Утовкмачив собі, що повинен іти, і нічого не вдієш. Хоч би чоловік був дома.

Пані Гелена здригнулася, бо раптом згадала, що недавно тією самою дорогою пішов Клем. І доки він поверне до управління округу, Едек, чого доброго, наздожене його. Може виникнути скандал. Одначе заспокоїлась: відтоді, як пішов Кульчик, минуло вже чимало часу, а Едек ледве повзе нетвердими ногами. Навіть велосипед веде в руках, боїться, що загрузне в снігових кучугурах.

А Едек, задоволений своїм наміром зробити на зло цій дурній, пихатій дівулі, поволі ніби тверезішав — рухи його ставали, як і раніше, чіткі й точні. Врешті він досить спритно скочив на сідло, спрямував уперед яскраве світло фари і натис на педалі.

Про Клема він забув. Тільки як побачив раптом перед собою незграбну постать Кульчика, що вже звертав на дорогу до управління округу, згадав про недавню розмову. Стрибнув з велосипеда, став, розкарячивши ноги, і гукнув:

— Клем, гей, Клем!

Кульчик обернувся. Подумав, що Едек женеться, хоче розправитися з ним. Але не злякався, став, стис маленькі кулаки. Він боронитиметься...

— Що ти хочеш?— гукнув за якихось півтора десятка метрів, що розділяли їх.

— Нагадати тобі, щоб точно повторив Віці все, що я сказав. Що вона дурна, бридка і взагалі гуска. Зрозумів? Але на вечорі я можу потанцювати з нею, нехай приходить...

Клем махнув рукою, як на людину несповна розуму. Стояв, дивився, як Едек знову скочив на велосипед, світло затремтіло і попливло в сторону шосе. І йому раптом стало жаль цього дикого, навіженого хлопця. Від Метека він багато знав про Едекове минуле.

Чим ближче до управління, тим швидше йшов Клем, не без певної симпатії думаючи про цього товариша, який, на його думку, збився з дороги. Зрештою, він же чудовий хлопець, тільки щось там засіло в його душі і все псує. Може, ще якась невідома їм історія, як ота з Красавчиком? Хто ж його знає. Едек такий потайний.

Клем міцніше стис під пахвою картонну папку. Вона поволі набухала від аркушів машинопису, які мали скласти книжечку оповідань. Уперше в житті він працював так завзято, як оце тепер. Писалося чудово. Тільки чи воно справді буде добре? Чи, може, так йому тільки здається?

Зрадів, що вже піднімається на ганок управління. Клем дуже не любив усяких роздумів, якихось дивних вагань і побоювань, що стискали йому серце, коли він думав про свою працю. Вони геть убивали в ньому почуття певності себе. Коли б не Віка, то він, може, й не передруковував би, відклав би тексти, хай би відлежались, щоб подивитися на них через якийсь час — тоді легше оцінити все разом.

Віка — це вона стала добрим янголом у його роботі. Зараз він побачить її, привітається, вона всміхнеться... Звісно, він стільки не написав би, коли б не вона. Дивні ті рушійні сили творчості...

Його огорнуло тепло дому старшого лісничого.

Клемові було тут навіть краще, ніж у Сумах. Над лісництвом останнім часом нависла якась похмурість. Метек, стомлений навчанням, був уже не такий, як раніше. Лісничий мав свій клопіт. Едек... Ех, про нього Клем не хотів і думати — з якогось часу не любив його. Та ще довгі зимові вечори без путнього світла, коли доводиться сидіти при гасовій або карбідній лампі. От тільки тиша і спокій, а це так добре для роботи...

Неприємна згадка про сутичку з Едеком псувала настрій. Привітавшись, Клем пройшов у кабінет старшого лісничого і сів до машинки, але роботу почав не зразу. Потираючи лоба, думав, чим пояснити такий вибух люті у стриманого Залєського. Йому подобалась Віка, Метек патякав, але ж хіба цього достатньо? Він же, мабуть, не закохався в неї? Такий дикун, хіба він взагалі здатний кохати? А може?

Клем оглянувся назад, на дівчину, що притулилася до теплої груби. Віка всміхнулася.

— Що сталося? Якась невдача? Ви не хочете навіть словом перемовитись?

— Та це через Едека! — вибухнув Клем, але одразу ж стримався: не буде ж він обмовляти перед нею товариша.

Помітив, як, почувши це ім’я, Віка ледь здригнулася. Сказала, що й вона сьогодні стрілася з ним, і її голос був байдужий.

— Умовляв мене піти на вечір у містечко...

— На вечір? І мені казав, навіть просив нагадати, що він чекатиме.

— Свинтус.

— Хто?

— Та ж цей Едек. Я взагалі не хочу говорити про нього. Ну, не заважатиму вам...— І зникла за дверима, ніби її вітром здуло.

Кульчик зітхнув, нічого не розуміючи, і почав переглядати передруковані сторінки тексту. Сьогодні він приніс наступну частину рукопису. Квапився, доки не минув його запал до праці, довести все до кінця.

Якось не міг розібратися в передрукованому тексті. Не збігалися сторінки. Він же позавчора на цьому місці закінчив, а тут...

Швидко гортав сторінки. Тут хтось порядкував без його відома. Йому стало прикро. Він би не заперечував, щоб Віка читала його оповідання — сам їй підсовував, — але в його присутності... А тут? Клем здригнувся. Авжеж, майже двадцять сторінок хтось передрукував за нього. Певно, Віка. Яка мила... Навіщо вона це зробила? Невже?..

Хлопець відчув тільки, як палають його щоки і тремтять руки. Адже не робила б вона цього просто з симпатії до нього. Мабуть, тут щось більше. Може, вона зрозуміла його, догадалася, які почуття наростають у нього, може, й вона?.. О боже! Ото була б радість. Може, нарешті він не помилиться...

Раптом зблідли спогади про колишні симпатії. Аж дивно стало, як могли подобатися йому ті жінки. Куди їм усім до Віки! До її життя, до очей, що сяють бісиками, до хлопчачої чуприни, до стрункої маленької постаті, до розуму... Так, вона в усьому стояла вище, аніж ті жінки, в яких він закохувався раніше. Нарешті знайшов. Ось чому у нього так добре йшла робота. То ж вона працювала, передруковувала йому... Золото, а не дівчина. Така мила...

Розчулений Клем схопився з місця й побіг шукати дівчину. Її мати, здивована його збудженням, сказала, що дочка на хвилинку вийшла до сусідів, зараз повернеться. Може, сталося що?

— Ні, ні, я тільки хотів запитати панну Віку, порадитися...— белькотів він, виходячи з кухні.

Поклацав трошки на машинці, але виходило нескладно; нарешті прийшла Віка, він не знав, як їй і дякувати. Рожевощока з морозу, вона з усмішкою дивилася на нього. Сиділа в кріслі, поклавши ногу на ногу, а він мовби оце тільки тепер уперше побачив дівчину, втупився в її ноги, в їхні витончені лінії, дивився так, що вона аж зніяковіла й натягнула спідницю на коліна.

Довго розмовляли, Клем геть забув про час. Не дуже й тямив, що каже, так схвилювала його розгадана таємниця. От-от уже хотів признатися перед Вікою у своєму палкому коханні, та завагався, чекаючи на якийсь знак дівчини. Але, видно, її ще не цікавило офіційне потвердження, бо Віка нічим не схиляла його до освідчення. А потім уже не було нагоди,— прийшли батьки, вечеряли всі разом, старший лісничий щось розповідав, Клем підтакував йому напівсвідомо, з того кілька разів навіть непорозуміння виникло. Віднесли це на карб його поетичної неуважності. Літератор має право бути розгубленим, він-бо творить, і це поглинає всю його увагу.

Клем і не помітив, коли пробила десята. Він ще ніколи так довго не засиджувався. Старший лісничий насилу стримувався, щоб не позіхати. Правда, хлопець виправдував себе тим, що завтра неділя, пан Дзядонь зможе виспатись, а проте вже треба було йти.

— У вас є добрий ліхтарик?— поцікавився господар. — Ніч, правда, місячна, але в лісі темно...— І стурбовано додав:— Недавно коло Ольштина була облава на вовків, їх там появилося багато, і після тої облави частина вовків подалася в наші краї. Трохи небезпечно іти вночі лісом...

Іншим разом ці слова налякали б Клема, але тепер він радів, певен, що Віка відповідає йому взаємністю, і це сповнило його героїзму. Що там вовки, хай би тут хоч тигри появилися, він і їх не злякався б. А ліхтарик у нього світив добре — недавно поставив нову батарейку. Якихось там кілька кілометрів, він безліч разів проходив ту дорогу!

Віка здивувалася, коли, прощаючись, Клем почав цмокати її в руки, і зрештою, незадоволена, сховала їх за спину. А ще вія белькотів щось про вдячність, про своє щастя і якось дивно поглядав на неї крізь окуляри. Дівчина чимскоріше випровадила його.

— Чудернацькі люди ці поети, правда ж, мамо?— усміхнулася вона. І коли б мати придивилася в цю мить до неї, то, може, побачила б у тій усмішці немало звичайної жіночої пихи.

Бадьоро ступаючи по дорозі, Клем тільки через деякий час помітив, що забув папку з матеріалами для виправлення. Він завжди брав із собою частину передрукованих на машинці сторінок, щоб уранці зробити в них останні правки. Хлопець став, оглянувся назад. Стіна дерев уже давно закрила вогники будинку старшого лісничого. Повертатися не випадало, надто пізній час. Не морочитиме він собі голови, завтра прийде і забере, матиме нагоду знову зустрітися з Вікою.

Аж цмокнув захоплено, згадавши, яка вона чарівна. Скидалася на хлопчака з отим своїм коротко підстриженим вихруватим чубчиком. З-під нього тільки задерикувато блищали блакитні-блакитні очі. Або ніс — не так щоб дуже красивий, трошечки кирпатий, одначе саме тому якийсь єдиний. Вона морщиться і пирхає, коли буває чимось збуджена. А коли сміється — на щоках у неї появляються ямочки. В’їдлива, язик має гострий, але ж сьогодні вона йому жодного разу не відрубала, була наче збентежена. Це теж багато про що свідчило. Так, справді, нарешті йому всміхається доля. Бо Віка не буде така пуста, як усі інші. Хоча б як та чорна Зося із-за озера... Так пошила його в дурні... Навіть не прийшла на побачення, шельма. Але вона таки непогана...— Клем зітхнув, згадавши, і зараз же схаменувся. Куди їй до Віки! Ця ніби й невеличка, зате страшенно граціозна. А які у неї ноги, пошукати такі.

Здорово спіткнувшись об корінь, Клем чортихнувся. Ліхтариком він присвічував тільки в найтемніших місцях — не хотів розряджати батарейку, бо в Піші їх не так легко дістати. А втім, у лісі було досить ясно, хоча від дерев і падали густі тіні. Поміж темно-зеленими гілками ялин пробивалися смуги голубуватого місячного світла. Сніг на морозі іскрився в тому світлі, ніби випромінював якесь майже нереальне сяйво. Десь у глибині лісу часом лунав гострий, як постріл з гвинтівки, тріск. То стовбури ялин лопалися всередині, не витримуючи морозяних кайданів. Налякана світлом ліхтарика, через дорогу промчала з гамором льоха, за нею — кілька підсвинків. Аж загуло.

Клем ішов швидко і вже повертав на широку дорогу, що вела від шосе до лісництва. Тут було видніше — гілки дерев не з’єднувалися між собою в зелений тунель. Кульчик погасив ліхтарик і пішов повільніше. Він уже захекався од швидкої ходи. Та, власне, й нема потреби поспішати. Сьогодні все одно він уже не працюватиме. Його думки надто зайняті Вікою. Що й казати — чудо не дівчина... Як мило вона хотіла помогти йому. Може, знову щось передрукує, доки його не буде? І зніяковів, піймавши себе на цій корисливій думці.

Зненацька праворуч поміж деревами блиснули гострі зеленуваті вогники. Клем присвітив туди ліхтариком. Вогники пропали. Ліс порідшав, по той бік дороги, на мокрому, болотистому місці вузькою смугою потяглися кущі.

Кульчик мимоволі, не усвідомлюючи того, наддав ходи. Через деякий час озирнувся. Зеленаві іскорки таємничо блимали вже в другому місці. Недалеко від них загорілися інші.

І раптом, незважаючи на сильний мороз, Клемові зробилося жарко, аж душно. Мимохіть потягнувся рукою до шиї, розстібаючи куртку. Йому згадалося, що старший лісничий Дзядонь казав про вовків, які, налякані облавою в інших місцях, нібито появилися в околицях Піша.

Вогники поблискували біля дороги, мовби ховалися в кущах. Тепер їх було більше. Може, то сови? Але чого ж усі вони лазять по землі? Цікаво, чи й у сарн очі світяться в темряві? Теж так блищать?.. О, вони появилися знову, тепер наче ближче... А що, як то справді вовки?

Сорочка стала мокра від поту, немов її намочили у воді. Несамовито забилося серце. Клем кинувся бігти. Вже недалеко — кілометр з гаком — до лісництва, може, йому пощастить утекти від цих вогників, що поблискують у темряві.

Вони зовсім близько. Хай би вже вибігли на дорогу, може, розпізнав би, чи то справді вовки. Хай би завили, і то був би якийсь знак. Може, їх стримає ліхтарик. Провів позад себе смугою світла. Вогники погасли, зникли, тільки хиталася в одному місці гілка придорожньої ліщини. Але ні, он там знову заблищали. Якісь тіні край дороги. Важко розрізнити. Хай йому чорт, у ліхтарику щось заїло, світить із перебоями! А вогники блимають уже зовсім близько, якісь тіні сунуться дорогою. Боже, вовки!

Злякано крикнув. Тільки тепер він пізнав, що таке страх. Світло ліхтарика вихопило з темряви три тіні, які сунули по втоптаному снігу. Світло стримало їх, вовки звернули трохи в ліс і звідти блимали голодними, лютими баньками.

Чоботи були мов пудові, куртка — наче з заліза, піт цівками лився з-під хутряної шапки, заливав очі. Правою рукою — він і не помітив, як десь загубив рукавицю з неї — Клем конвульсивно стискав ліхтарик і біг майже боком, шмагаючи позад себе темряву смугою миготливого світла. Вогники в кущах не гасли, посувалися. Одна тінь вискочила на дорогу, якусь мить сунула по ній, тоді знову щезла в лісі.

Знову заїло... І чому той Дзядонь тільки так, між іншим, згадав про вовків? Коли б він рішуче все виклав, то Клем заночував би в управлінні, а вранці повернувся б... О боже, вони вже так близько, коли б він став, то, певно, почув би їхнє тупотіння. О, нарешті загорівся ліхтарик! Вовки спинилися, проте більше не тікають у ліс, стоять купкою. Три... Ні, чотири. Біжать, тільки не вискакують на світло. А ліхтарик світить слабше, чи то, може, так здається. Що роблять у таких ситуаціях? Ага, справді ж — на дерево! Треба мерщій вилізти на дерево, на якесь товсте дерево, щоб легше було видертися.

А вовки біжать, незважаючи на світло! Вони вже не бояться. Це остання хвилина, скоріше на дерево, байдуже яке, на перше-ліпше дерево.

Через сніговий замет він кинувся за придорожню канаву, підстрибнувши, вчепився за найнижчу гілляку, задер ноги вгору, обхопив ними стовбур і вже тягнувся рукою далі, вище, ліз, як ніколи в житті.

Внизу щось ударилось об дерево, почулося тихе гарчання. Клем обімлів: йому здалося, що, ховаючи під час тої розпачливої втечі ліхтарик, він просто впустив його додолу. Засунув руку в кишеню куртки — холодний дотик металу заспокоїв його. Хлопець посвітив униз, під дерево. Там заворушилося, чотири вовки відскочили вбік, посідали, один блимнув зеленими очима, повертівся, став.

Аж тепер Клем відчув страшенну втому, слабість у всьому тілі. Судорожно притулився до дерева, міцніше обняв руками стовбур, щоб не впасти, його нудило, може, від швидкого бігу, а може, від страху. Хто ж міг би сподіватися на таке! Стільки раз він ходив сам цією дорогого, і ніколи нічого. То ті чортові мисливці, мало що не вибили вовків, а ще порозганяли їх в інші місця, саме щоб оце Клемові наткнутися на них. От тобі, хлопче, і книжка, от тобі й любощі! Мороз близько двадцяти градусів, тут він довго не висидить — змерзне, руки заклякнуть, і він упаде прямо в пащу тим дияволам. Звідси чути, як вони дихають, як жахливо сапають.

Клем спробував умоститися зручніше на товстій бічній гілляці. Але інші гілки, які на всі боки стирчали з стовбура, заважали йому. Однією рукою хлопець заходився розстібати пояс на штанях. Нелегко це було, а ще важче — коли почав прив’язуватися. Пояс був короткий, пряжка видавалася дуже слабка. Нарешті якось упорався. Блимнув ліхтариком. Звірі вже не тікали, тільки грізно загарчали. Зіщулились, ховаючи очі од світла.

Що робити? А коли б вилізти на верхівку дерева і ліхтариком давати сигнали, до лісництва ж не так далеко — оцей поворот, а потім ще один. Може, помітять, зрозуміють, що це тривога.

Клем знову набрався трохи духу. Подивився вгору, посвітив туди. Гілки росли густо, місцями так, що й не продертися. І стовбур був не дуже товстий. Інші дерева були вищі. Невдало вибрав. Треба було раніше вилазити на дерево. Там, де росли дуби. Авжеж! Спробуй вилізь — дерева рівні, високі, внизу жодної гілки. Та, власне, й сама ця ідея з сигналами нічого не дасть. Хто там у лісі придивлятиметься до якогось миготіння ліхтарика. Якщо взагалі світло буде видно... Краще вже кричати, може, почують. Пані Гелена в цей час іще заглядає до хліва. Зрештою, собаки почують, зчинять тривогу...

Волав щосили, і крик його був довгий, тремтливий, ніби хтось легенько торкнувся пальцями струни. Перелякався,— до чого ж тихий у нього голос. Хоч і далеко відлунював, а був слабенький, ніби не його. Може, це втома, а може, страх паралізує горло? Знову кричав, а відповідало йому тільки шамотіння внизу. Вовки відбігли на кілька кроків, причаїлись у кущах. Клем кричав далі, ще і ще, кричав безперервно, аж поки геть охрип, і з грудей уже виривалося тільки глухе шипіння. Час від часу прислухався. Нічогісінько, тиша, морозяна застиглість, сувора, грізна, і то сопіння, то якесь мурмотання внизу. Звірі кружляли навколо дерева, прудкі, люті, поблискували балухами, тужливо задираючи вгору свої трикутні голови.

Мороз припікав. Клем відчував, як мокра від поту сорочка леденіє, морозить тіло. Права нога отерпла і задубіла.

А що ж буде за годину, дві, три? Бо це єдиний шанс на порятунок — діждати світанку. Тоді ж вовки вже покинуть його, заховаються десь у лісових хащах? А втім, певності не було — може, вони пильнуватимуть його і вдень, доки не діждуться, коли нарешті він замерзне і пояс не витримає, лопне, а він, як спіла груша, полетить до тих чотирьох страшних, голодних пащ.

Хлопець подивився вниз, під дерево. Тут було темніше, ніж поблизу на дорозі. Тим виразніше світилися вовчі очі — нетерплячі, метушливі, вони блискали, кружляючи навколо дерева. Клем увімкнув ліхтарик, і промінь його збентежив звірів. Але тільки на мить. Ліхтарик світив уже слабенько. Чорт його знає, скільки вже Клем сидів на цьому дереві. Годинника хлопець не носив — він давно вже зіпсувався.

Добре, що сьогодні він якраз лишив у Віки свою папку. А то лежала б вона оце зараз під деревом, і ці упирі порвали й потоптали б її.

Коли б то Віка знала, що з ним приключилось. А вона, либонь, спить собі, і за вухом їй не свербить. А може, думає про їхнє почуття? Е-е, дідько його знає, чи не здалося йому тільки, що дівчина відповідає взаємністю на його кохання. Які ж у нього докази? Що була привітна, мила, що так гарно помогла йому передруковувати текст? Але ж це ще зовсім не означає, що то любов... Ех, хіба знаєш? Скільки вже разів він ошпарився на тих, здавалося б, цілком певних жіночих почуттях! Он хоча б та чорна Зося, кицька така, вітрогонка, знала його вірші, а що вийшло...

Поворухнувся і омертвів з жаху — вчепився руками за дерево. Він весь час боявся задрімати, а ось зараз не витримав. Ще трошки — і впав би з дерева. Аж затремтів, подумавши про це.

Ліхтарик світив дедалі тьмяніше. Вовки невтомно кружляли внизу, коли блимало світло — відступали на крок, але не тікали. Клем гасив ліхтарик — треба було берегти батарейку. Майже не світив, а вже вигоріла, халтурна робота. Котра година? Зорі ще ясні, по них, кажуть, можна орієнтуватися в часі, Гасинець уміє. Яка погана робота у лісничого, рядом з вовками, не знаєш, коли ті звірі можуть прийти... І треба ж було, щоб саме йому, Клемові, так не пощастило...

Хлопець стягнув з шиї шарф і щільніша застебнув комір куртки. Шарфом міцно прив’язався до дерева — так буде безпечніше. Сидіти твердо і незручно. Найгірше, що він уже зовсім не відчуває ніг. І руки пограбли, насилу ворушить ними, і той дурний шарф весь час вислизав поміж пальцями, поки нарешті Клем зв’язав його. Чи видержить він до ранку? А власне, що гірше — замерзнути на смерть чи щоб тебе з’їли вовки? Знизу знову почулося якесь тоскне, похмуре мурмотання чи підвивання. Клем здригнувся: ні, мороз — це куди краще.

Спробував ще кричати, але голос його ослаб, скутий морозом, який пронизував усе тіло. Ліхтарик ледь жеврів. Знизу чути було якесь шелестіння і дедалі гучніше жалісне мурмотання. Вовки то сідали на задні лапи, підносячи вгору голови, то швидко, сторожкими кроками кружляли навколо дерева.

Закоцюбленими руками, що вже майже нічого не відчували, перевірив, як прив’язано пояс і шарф. Скоцюрбився в незручній розсосі між стовбуром та гіллякою і застиг нерухомо. Так, іншого виходу немає, треба чекати до світанку. Зараз, мабуть, ще й не північ. У таких ситуаціях час тягнеться дуже повільно. Небо зоряне, мороз, певно, дужчав, останнім часом уранці бувало понад двадцять градусів. Він давно вже не пам’ятав такої суворої зими. В лісі тиша, ніби в ньому не було жодної іншої істоти, окрім вовків.

У теплих хатах, де не страшний ніякий мороз, усі вже сплять. Віка, мабуть, закінчила якусь книжку, стомлена простягається під ковдрою. А Зося? Чому він завжди повертається думкою до неї? Мила чорнявка, мабуть, шаліє десь на вечірці. З отим мельником. Ех, негарно то було з її сторони. Едек теж на вечірці, аби тільки знову не зчинив скандалу, бо він уже був п’яний... Чого йому треба од Віки? Сам же винен, по-свинському поставився до дівчини, яка так доглядала його, коли хворів... Едек, Едек... а що як він оце тепер повертатиметься з вечора? П’яний, нічого не помітить, вовки й накинуться на нього...

Він затремтів, безпорадний, подумавши про це. Але відразу ж і заспокоївся. Міхал певно ж запросить Едека до себе переночувати, не пустить п’яного в дорогу серед темної ночі. А може, за який скандал його знову заберуть у міліцію... В усякому разі треба час від часу кричати — це когось або прикличе на допомогу, або попередить.

Клем був такий слабий і вимучений, що голос його насилу проривався болісним криком з грудей.

Хлопець починав дрімати, йому здавалося, що мороз стає менший, що вже не так холодно, потім він раптом прокидався, ворушився і тоді знизу чути було шамотіння, тупцяння і мурмотання вовчої зграї. Клем здригався від страху, знову відчував пекучий мороз і навіть починав махати руками, щоб тільки не замерзнути на смерть. Чи доживе він до ранку? Так багато розповідали про людей, які замерзали на глухих дорогах, у лісах, на непрохідних бездоріжжях.

І знову куняв, і марилися йому успіхи на письменницькій ниві, слава його книжки, похвальні рецензії, нагороди. У нього вже був свій дім, теплий, затишний, і в тому домі поралася якась чарівна дівчина, схожа чи то на Віку, чи на Зосю, чи, може, на ту розведену з Ольштина... Байдуже, головне, що вона була гарна та ніжна і зустріла його на порозі, обнімаючи теплими руками. З радіоприймача линула тиха, ніжна музика, в другій кімнаті, певно, були гості, бо там лунали голоси...

Раптом Клем здригнувся, серце його несамовито закалатало. В першу мить хлопець навіть не знав, де він. Здалеку ясно почувся гучний знайомий голос, який гукав його, і ще — дзвоники на кінській збруї. З лісництва їдуть по нього, ой як це добре! Він хотів кричати, роззявляв рота, але з горла виривався тільки тихий писк. Хлопець даремно старався. Тоді він згадав про ліхтарик — мало не впустив його, бо рука вже нічого не відчувала. Блимнув тьмяним жовтуватим світлом у той бік, звідки долинули голоси. З другого боку на дорозі водночас забіліла ясна смуга.

Різко бахнули постріли, гучною луною покотилися навколо. Скавуління, писк, тріск гілок, якась панічна втеча. Глухе, басовите гавкання Рекса і тонше, але завзятіше — Кульгавого. Смуги світла, спрямовані вгору, на гілки дерева, де сидів Клем.

— Гей, Клем, ти злізеш сам?

Хлопець, зворушений, схвильований, ледве пробелькотів щось.

Метек уже підскочив до найнижчої гілки, вхопився і, мов кіт, ліз на дерево. Лісничий для острашки ще кілька разів пальнув у кущі. Рекс і Кульгавий грізно гарчали коло вбитого вовка. Закривавлений слід вів у недалекі зарості. Пси кинулися туди, лісничий насилу зупинив їх.

— Що за гармидер? Що тут п’ють, кого б’ють?— П’яний Едек зупинився, зліз із велосипеда і по снігу посунув до них.

— Міцно держись за шию. Будемо злазити — Метек був уже біля Клема, обережно розв’язував пояс і шарф. Удвох поповзли вниз.

Клем нічим не міг допомогти другові. Все його тіло здерев’яніло, замерзло, як велика крижана бурулька. Не відчував ні ніг, ні рук. Плечі пекло наче кригою. Метек, сопучи, зсовувався з гілки на гілку. На нижній нерішуче зупинився з своїм тягарем. Лісничий розставив руки.

— Стрибайте, нічого не вдієш.

Вони впали на землю, у витоптаний вовчими лапами сніг, рядом з убитим вовком.

Едек уже трохи отямився. Пособляв Метекові тягнути товариша до набитих соломою саней. Там лежало кілька смолоскипів. Не встигли й запалити їх.

— Наглядай за Клемом, я до батька...

Метек клацнув запальничкою, підніс вогник до смолоскипа. Якусь мить він шкварчав, шипів, а потім спалахнув яскравим вогнем з їдучим димом.

— Облиш, людино добра, я й ліхтариком обійдуся. Він десь близько.

Пан Гасинець уже пустив собак у погоню за раненим вовком. На снігу було багато крові, звір не міг далеко втекти. Метек тримав двостволку, готовий кожної миті вистрілити. Собаки нишпорили в заростях і раптом зайшлися лютим, несамовитим гавканням. Лісничий побіг туди, пролунав постріл — один, другий. Там діялося щось недобре. Метек помчав прямо через кущі. Побачив батька, який, почепивши на грудях ліхтарик, цілився в пораненого вовка під кущем. Звір гарчав, аж собаки щулились, а потім знову люто рвалися до нього.

— Рекс, Кульгавий, до ноги, сучі діти!— сичав лісничий.

Роз’ярений пес не послухав, зопалу скочив уперед і раптом зайшовся жахливим писком, що переходив у хрипіння.

Гримнув постріл. Вовк випростався, підскочив і, судорожно здригаючись, розпластався на снігу.

— Є, тату?

— Є! Вовчиця, здорова звірюка... Ну, берімо її, і треба гнати додому, бо ще хлопець замерзне. Шкода Кульгавого, з нього вже нічого не буде. Доведеться пристрелити.

Рекс гарчав, дивлячись на вовка, який спливав кров’ю.

Пролунав постріл, обірвавши життя хороброго Кульгавого.

Кінь за цей час відпочив і тепер, злякано зіщуливши вуха, поніс, як скажений.

Едек тільки цмокав губами. Гарне діло! Коли б лісничий і Метек не виїхали рятувати Клема, то він із велосипедом якраз попав би в цю історію. «Була б у вовчиків непогана учта. Навіть з горілкою»,— подумав він з похмурим гумором.