Там, де козам роги правлять

XVII. Мокра пригода

Прострелене плече у лісничого швидко гоїлося. Гасинець не захотів навіть на кілька днів лишитися в лікарні, того ж дня повернувся додому. Сумне було те повернення. Улюблені собаки не вибігли назустріч господареві, тільки товста Мірця блискучим носом штовхала його в чобіт, добиваючись цукерки.

У Піші і в усьому районі тільки й мови було, що про темну справу з лісничим Марцінським. Наслідки грунтовного обшуку перевершили всі сподівання. Знайдено майстерно замасковану, добре обладнану нелегальну чинбарню. Це й вирішило долю Марцінського — його арештували. Вежбика, скільки не старалися, ніде не могли знайти — мов крізь землю провалився.

В Сумах помалу ставало спокійно, як було колись. Ніхто вже не нищив у лісі найціннішої звірини, один із злочинців ждав суду. Тільки отой шурин Марцінського... Шепотілися люди, буцімто Вежбик тиняється по лісах, ховається, жде чогось.

Лісничий надто Довго жив у лісі і надто добре знав людей, щоб не берегтися. Та ще тепер, коли у нього не було собаки. Увечері він ретельно замикав двері.

Мороз уже здався, відступив під прикриття ночі, страхав іще вранці, сковував заморозками відталі за день калюжі. Часом сипав сніг, одначе зима вже здавала свої позиції. Провесінь. Пішовши раз на заплаву, Метек урочисто приніс додому шовковисту пухівку. Вона розцвіла сріблом під захистом розлогого куща. Коло молодих заростей одного ранку показалися два маленькі, пухнасті м’ячики. То зайчиха вивела вже зайченят.

Тільки озеро стояло ще немов тверда, незрушна крижана плита. Але вдень по ній уже сочилися вузенькі струмочки води, які вночі знову затягувались прозорим льодом. Уранці там чудово було кататися на ковзанах.

Лісоруби на вирубках з усіх сил старалися закінчити роботу, доки в деревах не почали бродити весняні соки і не настало грузьке бездоріжжя, по якому не вивезти колод на шосе. Знову закурилися незамерзаючі болота, вкриваючись легкою хмарою пари. На кущах, які росли там поблизу, найраніше бубнявіли бруньки.

Надвечір лісничий ішов до розташованих на сонячних місцях лісових розсадників, де вже починалися весняні роботи. Виглядав, чи не летять вальдшнепи, намагався вухом уловити манливе форкання і посвист цих рудуватих, як осіненій лист, цяткованих чорних птахів. Їх ще не було, зате високо в синьому небі появився ключ диких гусей, облетів велике коло і сів десь над озером. У лісничого зринула мрійлива думка: може, вони тут і зостануться...

Борсук усе Ще спав, зашившись у стодолі під соломою. Даремно Метек заглядав туди і навіть пробував зсунути тепле накриття. Відходив незадоволений, бо йому дуже кортіло похвалитися своїм незвичайним вихованцем перед Едеком.

Розпалася юнацька ватага в Сумах. Кульчик поїхав до Варшави, там у видавництві розглядали його книжку. Надіслав коротеньку листівку, у якій було дуже характерне для Клема Повідомлення: «Моя редакторка — чудова дівчина...» Метек міг заздалегідь сказати, що далі Клем писатиме про це знайомство.

Панові Гасинцю тимчасово доручили наглядати за лісництвом Марцінського. Лісничий мав багато клопоту: дві такі території у весняну пору — то справжня мука. Тому в Пісках — так називали те лісництво — тепер був Міхал, якого на кожному кроці супроводили ворожі погляди осиротілих жінок.

Метек пробував їздити з Едеком за помічника. Але навчання так виснажило його, що хлопець не дуже справлявся з важкою роботою, коли треба було вантажити колоди на розставлені осі причепа. Може, зрештою він і подужчав би, коли б не шалений темп роботи. Едек знову далеко обігнав усі інші тягачі. У нього знову з’явилося бажання працювати, він сміявся, на весь голос виспівував за кермом фривольної пісні.

— Едек, чого ти гаруєш, як несамовитий? — якось запитав його Метек.

Вони сиділи тоді після вечері у кабінеті на м’якій кушетці. Біля ніг розляглась астматична Мірця.

Едек усміхнувся, відкинув назад давно вже не стрижене волосся.

— Не вмію повільно працювати. Зрештою можу ж я собі дозволити це, така робота буде вже не довго, останні колоди стягують з вирубки до шосе. Добре, як на квітень вистачить возити...

— Потім возитимеш дрова.

— Це ще невідомо. Добре, якщо весна буде суха, а як підуть дощі, то трактором у ліс і не поткнешся... До того ж я думаю потім зробити перерву. Такі собі канікули, як у шкільні роки. І тому повинен більше заробити. Будемо ловити рибу...— Замислився й почав уже про інше: — У тебе коли той іспит до лісової школи?

— У другій половині червня...

— Отже, у червні ти трохи готуватимешся. Це добре.

Метек вирячив очі. Адже хвилину тому Едек сказав, що вони разом ловитимуть рибу...

Залєський зніяковів. Нахилився, почав гладити м’яку шерсть Мірці.

— Бачиш... ат, що там крутити! У червні піде у відпустку Віка...

— A-а, он що, братику... Бідний Клем, йому ніколи не щастить. Хіба що та редакторка втішить. А коли Віка повернеться з Ольштина?

— Аж на початку квітня. Поїхала на три тижні.

— Переживеш якось?

— Облиш. Гарна дівка, але й без неї на світі добре.

— Е-е, мені здається, що й ти скоро закохаєшся, наче Клем.

— У мене з тим не так легко...— Едек урвав розмову.

Проте вночі він довго думав над словами товариша. Ні, мабуть, він таки не кохав. Напевно ні... Траплялося, що якась дівчина подобалась йому, і він охоче проводив з нею час.

Але ж із Вікою було зовсім інакше. Від тієї першої зустрічі, коли він лагодив їй велосипед. Йому подобалась її дотепність, гострий язик. Бо коли говорити про вроду, то Віка була не дуже гарна. Вже та вчителька Зося вродливіша за неї, може, навіть і Віля з Карвиці. Бестія, мала запросити на забаву, і ні слуху. Видно, і до неї дійшло, який він скандаліст... Отже, на вроду Віка так собі, звичайна. Але вона страшенно граціозна. Як тільки така виросла в цих лісах?

Взагалі якесь дивне це їхнє знайомство. Стрічалися вони рідко — ті зустрічі можна полічити на пальцях,— та й тоді вона або вичитувала йому за щось, або взагалі не хотіла розмовляти з ним. А може, саме це й було причиною того, що його все-таки вабило до дівчини, він думав про неї частіше, ніж хотів. Певно, в усьому цьому було багато враженого честолюбства.

Якийсь час велику роль відігравала вдячність. Тоді, коли Едек узнав, як часто вона провідувала його в лікарні. Звідси, може, і усвідомлення вини — він так необачно назвав її дурною козою. Але, приїхавши до управління, хлопець почував уже щось зовсім інше. Все, що було доти, видалося скороминущим, заздалегідь розрахованим на якусь мить. А тепер йому взагалі не хотілося виходити звідси, він забув про набої, по які приїхав, боявся навіть обняти і поцілувати дівчину.

А потім скандал на вечорі і наслідок його — отой зневажливий погляд на площі в Піші.

Або полювання. Її вигук. Хлопець відчув тоді небувале щастя. Як він радів, що вони помирилися. Прийшов до неї через два дні. Віка була дуже мила, але ніби трохи збентежена. Домовилися зустрітись у неділю. І тоді він довідався, що Віка виїжджає. Дирекція організувала в Ольштині спеціальні бухгалтерські курси. І на ті курси послали саме її! Ця звістка була для Едека мов удар обухом по голові. І він, хоч як старався, не зміг того приховати. Дівчина здивувалася, що його це так засмутило. Едек пам’ятав усе, ніби то щойно сталося,— Віка провела його до порога, погладила по щоці й сказала, що потім вони зустрічатимуться частіше. І що в червні у неї відпустка, тоді вони цілі дні будуть на озері... А Метек дивується, що в червні Едек не хоче й думати ні про нього, ні про його рибу.

Хлопець оглянувся по кімнаті. Від білого снігу за вікном у порожньому приміщенні було досить видно. Едек подумав, що треба було б тут якось краще опорядити. Щось повісити на стіні, придбати кілька стільців, може, невеличку шафу для одягу. Бо який же сенс довгий час жити, мов у таборі, в отаких занедбаних чотирьох стінах.

Подумав і дуже розсердився сам на себе. Схопився й довго кружляв навколо столу. Недавно він гадав, що трохи заробить на вивозці й повернеться до Ольштина. Грошей на перший час вистачить, а там знайде якусь підходящу роботу. Досить уже спекуляції та вуличних бешкетів... А тут раптом йому забаглося опоряджати кімнату в цьому закутку, навіть меблі купувати, сто чортів... Овва, як би не так! У такій глушині, де... як це казала Віка? Ага, де козам роги правлять, саме так. І він має тут вікувати? Літо ще можна перебути, а далі? Та навіть після червня можна буде вже виїхати...

— Віка, Віка, Віка! — пристрасно й голосно кинув вій у тишу і впав на ліжко, яке тільки зойкнуло і запищало всіма своїми пружинами.

Поки Едека не здолав сон, ім’я дівчини так і не відійшло від нього.

А десь опівночі несподівано здійнявся рвучкий вітер, геть прогнав мороз, ринув теплою хвилею на сніги, загойдав дерева, струшуючи тверду, застиглу в крижаних бурульках паморозь, зволожив дахи, з яких великими краплями почала капати вода.

Тільки озера ще не міг перемогти той перший справді весняний вітер. Дарма він на весь крижаний покрив нахлюпав ясної, прозорої води, яка з кожним подмухом тихо плюскотіла, беручись маленькими брижами, дарма придушив подекуди лід так, що в тих місцях, особливо поблизу берегів і над підводними течіями, зашуміли, вириваючись, буйні потоки — товста крижана плита зосталась, і коли настав вечір, коли вітер із весняним гомоном полинув десь далі, вона знову натягнула осклілу, прозору, тверду і холодну поволоку.

— Товстий лід цього року. Не скоро озеро скресне,— казав лісничий.

Він добре розумівся на цьому. Кожного дня вода появлялася на кризі, точила і підмивала лід, уперто вгризалась у твердий шар його, а надвечір, після великих зусиль, здавалась і застигала.

Едек, як випадала вільна хвилина, стояв на березі й дивився. Він ще ніколи не бачив такого змагання. Часом по кризі котився глухий, протяжний тріск, десь шипіла вода, била фонтаном угору, вливаючись у струмки, що рвалися до берегів. А далі стали появлятися вже більші тріщини, через які валом валила вода. І знову зазублини сходилися, щоб утворитися в інших місцях.

По цій кризі, через воду, що виривалася нагору, шмигали надвечір сани — возії поверталися з лісу додому, в село. Коні йшли бадьорою риссю, цокали об лід копита, розбризкуючи воду, сани часом то глибоко занурювались у бурхливий потік, то робили круг, обминаючи підступні тріщини.

Едек і гадки не мав, що й сам узнає, що то за поїздка. Одразу по обіді зіпсувалося щось у тракторі. Хлопець довго мучився, поки нарешті не побачив поламаної шестерні. Треба було замінити її. Лісничий охоче дав йому свій мотоцикл — його упередження і побоювання, що Едек, випивши, розіб’є машину, давно вже зникли.

На жаль, на складі не було запасної шестерні. Обіцяли виточити її за два дні. І хлопець рад не рад лишився без роботи.

Вранці другого дня до Сум прибув Міхал. Приїхав по сани, бо лісничий хотів перевезти з Пісок трохи насіння, якого йому не вистачало.

Міхал радий був цій невеличкій розвазі. Хлопець нудьгував за Сумами, йому вже набридли косі погляди жінок, які почували себе скривдженими і вважали, що молодий лісник — винуватець їхнього лиха.

Він весело ляснув батогом і гукнув Едекові:

— Поїдеш зі мною? За дві години повернемось...

Залєський скочив у сани. Кінь одразу рвонув з місця.

День був тепліший, ніж попередні. На відкритих місцях сніг уже розтав, несміливо пробивалися росточки молодої трави. Коли Міхал звернув до озера, Едек неспокійно завовтузився.

— По льоду хочеш? Там води до біса і тріщини щомиті появляються...

— Не страшно. Крига ще стоїть. От як загуркоче, наче з гармат ударить! Но-о, карий, но-о! — поганяв він коня, який нерішуче спускався на лід, ковзався і непевно поглядав на воду, що хлюпала з-під копит.

— Гоп-ля-а!

Сани аж загули, перескакуючи через тріщину завширшки щонайменше як дві долоні.

— Гоп-ля-а!

Нова тріщина, ще ширша.

Вода розлилася по льоду тільки тоненьким шаром. Едек уже освоївся, йому подобалась така їзда. Навіть вода на цьому льоду пахла весною. Едек рукою витирав краплі, що віялом вилітали з-під кінських копит і падали на обличчя. Краплі були теплі, нагріті сонцем.

— Тут підводна гірка, поглянь, як вода вимила,— гукнув Міхал.

Широкий потік, б’ючи з-під льоду, сунув їм назустріч. Крізь прозору, мов кришталь, воду видно було нерівний, надутий лід, а ще нижче — вкрите напівзогнилими водоростями, подекуди пістряве од жовтого піску дно озера. Течія з шипінням била в кінські копита, в сани, каламутила прозорість води. Хлопці підняли ноги, бо кінь ішов уже по коліна в воді, вода залила дно саней. Едек перекинувся на заднє сидіння, воно було вище. Йому стало якось лячно.

— Гоп-ля-а!

Полоззя заскреготіло, сани перехилилися на лівий бік, кінь послизнувся, потім сильно рвонув і все-таки не впав, тягнув сани, які держалися тепер майже сторч до поверхні озера. Едек втратив рівновагу, ще хапався руками за обшивку саней, балансував якусь мить, та ось кінь знову шарпнув, і він красивою дугою полетів у самісіньку середину веселого, бурхливого потоку. Схопився і знов упав. Ноги його роз’їхалися на льоду в обидва боки. Гострий, пекучий холод ошпарив хлопця. Міхал притримав коня, сани вирівнялися.

— К чорту з такою їздою!

Злий і мокрий, як щур у повінь, клацаючи від холоду зубами, він заліз у сани. Що тепер робити? Додому далеко, хіба вже гнати чимдуж до берега, там, у Пісках, обігріється, може, роздобуде якусь суху одежу...

Міхал гнав коня, проте коло берега це було нелегко. Там стояла висока вода. Тепер Міхал уважніше обминав тріщини, щоб знову не з’їхати в якусь із них. Світило сонце, але Едек відчував, як застигає на ньому крижаний панцир.

— Швидше, швидше!

Нарешті вибралися, помчали через ліс, як тільки міг кінь, гілля кущів шмагало їх по очах, сани перевалювалися по нерівній дорозі. У Пісках в обох хатах з димарів піднімався дим. Лісничиха нехотя згодилася, щоб Едек зайшов до кухні. Вся підлога стала мокра. Хлопець скинув одяг, лишився як мати народила, прикритий Міхаловою курткою. Викрутивши білизну, почав сушити сорочку біля вогню.

Марцінська сердито поралась у кімнаті поряд. Двері на кухню вона лишила відчинені. На її обличчі був сердитий і рішучий вираз. Едек згадав, як вона дивилася в той день і заспокоювала чоловіка, що втрачав самовладання. «Кріпка баба»,— подумав він.

Міхал миттю справився. Мішки з насінням уже лежали на санях.

— Пані Марцінська, позичте, будь ласка, нам якийсь робочий одяг свого чоловіка. А то замерзне людина, поки доїдемо додому. Мокрого ж не надіне...

— Не дам...— гаркнула жінка.

— Пані Марцінська!

— Не дам. Кухню мені запаскудили.

Едек мовчки, тільки зло позираючи на хазяйку, подав товаришеві свої штани. Викручували їх з усієї сили; вода лилася дзюрками. Вони не жаліли підлоги, товклися по всій кухні. Жінка похмуро дивилася. Але вже не сказала ні слова.

— А там? — Едек поглядом показав на двері, маючи на думці позичити одяг у сусідній хаті.

Міхал заперечливо похитав головою. Певно, він уже пробував. Був пригнічений, безпорадно дивився на товариша і його мокре вбрання.

— Як ти поїдеш? Може, я сам злітаю додому і привезу щось тепле?

— Мені потрібна кухня,— озвалася жінка.— Скоріше кінчайте.

Едека аж затрясло від люті. І що ця баба собі думає?

— Я буду тут стільки, скільки треба.

Стримався, не сказав їй нічого образливого. Щось ніби казало йому, що порахунки з цими людьми ще не закінчено. Але заводитись не хотілося, хай час покаже, так буде краще. Основне, що злочинець сидить під замком, і лісничому Гасинцеві тепер уже ніхто не робить капості. З його чола зійшли похмурі зморшки.

— То як, Едек? Їхати?

— Ні, поїдемо разом.

— У цих лахах?

— Сонце світить, тепло. Якось доскочимо, а дома переодягнуся. Може, у пані Гелени є горілка, то зігріюся...

Та коли він почав натягати вологу білизну, то мало не передумав. А проте переборов себе, убрався, клацаючи зубами, і чимшвидше вибіг з кухні.

— Берегом поїдемо?

— Що ти, дорогу на відкритих місцях уже так розвезло, що доведеться не одну годину добиратися. Махнемо по льоду, не страшно!

— Все одно. Я вже можу купатися, це мені не поможе й не зашкодить.

Тільки тепер було видно, яку силу мас березневе сонце. Міхал мусив їхати обережно, обминаючи небезпечні місця, уважно дивився, чи нема тріщин. Там, де раніше вода тільки трошки покривала лід, тепер вона сягала коневі аж до бабок. Подекуди крига помітно осідала під вагою саней. Часом при цьому гуркотіло, і з-під льоду несподівано починав бити шумливий потік. Подекуди таких потоків було щораз більше, в інших місцях, коли сани швидко проїжджали, вони зникали.

Едек міцно тримався за сани, раз у раз піднімаючи ноги вгору і щоразу лаявся собі під ніс так щиро і завзято, що Міхал часом аж оглядався з німим подивом на добродушному обличчі.

— Якщо постоїть така погода, то вже не довго їздити. Та воно й пора вже...

Тепер він не вигукував своє «гопля» і з полегкістю зітхнув, коли нарешті сани вибралися на берег.

— Едек, тобі пошта,— ще здалеку закричав Метек, махаючи листівкою. І тільки тоді помітив, у якому стані був його товариш.— Що з тобою? Ви перекинулись? На озері? Іди скоріше перевдягнись, мені б це вже не минути запалення легенів... А ви всі, наче коні...— додав він з ноткою жалю.

Ніколи ще Едек з такою насолодою не надівав сухої чистої білизни. Аж тепер, коли вже минуло збудження від тої нещасливої пригоди, він відчув, як по тілу пробігає дрож. Не помогла навіть гімнастика.

— Мати варить на кухні якесь м’ясиво. Зараз нагрієшся,— сказав Метек.— Але слухай, чого це ти так кинув ту листівку, навіть не глянув од кого? — Він тихенько засміявся.

Едек скоса зиркнув на нього. Яку ще витівку придумав Метек? Узяв стандартну листівку з видом ольштинської ратуші. Аж очима закліпав. То Віка прислала звичайне поздоровлення. Але водночас вона подавала і свою адресу в Ольштині. Хлопця залила якась тепла хвиля. Отже, дівчина пам’ятала його.

— Не дивися на мене спідлоба. Нам вона теж листівку прислала, тільки одну на всіх, розумієш? Хіба я не казав, що ви там крутите якісь фіглі-міглі? Ходімо, мати гукає.

На порозі появилась пані Гелена.

— Метек, тільки що твій роззява вибрався з соломи. Такий худющий, я ледве впізнала...

— Мовчун? — схопився збуджений хлопець.

Але матері вже не було. Щез і Метек. Едек запитливо подивився на Міхала, який поспіхом запихав у рот останні шматки їжі.

— Борсук! Ідеш?

У пляшці було ще на дні трохи горілки. Едек перехилив пляшку, видудлив усе, широко роззявивши рота, вдихнув повітря. А тоді побіг і сам.

Борсук сидів біля воріт стодоли, спиною до сонця, мружив налиті кров’ю очиці. Справді, він був худий, пишна шуба обвисла по боках. Метек гладив його, а він, меланхолійний, ніби заспаний, байдуже сприймав ті пестощі.

Едек уперше бачив такого звіра. Хлопцеві здалося, що він якийсь незграбний, мов кинутий на землю пом’ятий мішок. Одну лапу з величезними пазурами борсук висунув уперед. Шуба у нього була таки гарна, сірі плями впереміжку з білими й чорними латками, а по боках шерсть набирала кольору гнилого листя.

Мовчун поворухнув головою з білою смугою посередині, понюхав довгим, висунутим уперед рильцем. Так приплющив свої очиці, що зосталися тільки маленькі щілинки. Вайлувато похитуючись, почалапав у стодолу. Там знову сів, поглядаючи на Метека, ніби ждав чогось. Але Едек викликав у нього занепокоєння,— звір повернув у той бік голову, принюхався, блискаючи очима.

— Він же голодний. Тільки не сполохайте...

Метек згадав про свої обов’язки. Побіг, приніс двоє курячих яєць і кілька шматочків свіжого м’яса. Мовчун тихенько завуркотів, глянув на покладені перед ним ласощі, озирнувся на хлопців. Потім дуже швидко і вправно,— тільки мелькав рожевий язик,— упорався з яйцями. М’ясо вминав уже розважливіше, притримуючи його пазурами.

— От якби шарпнув тими кігтиками, бр-р!

— Едек, він дуже смирний, як баран. Ось побачиш літом, що він витворятиме в сутінках.

Лазить за Метеком, наче собака... Колись на нього Рекс напав, то борсук так провчив його, що той потім за п’ять метрів обходив,— додав Міхал.

— Мовчун, проси! Забув, чи що?

Борсук дуже знехотя, присідаючи на задні лапи, тільки на мить підняв передні вгору. Знизу мелькнуло чорне хутро. Зараз же, ніби йому важко було утримувати рівновагу, Мовчун опустився на тік, але не спускав очей з Метека, принюхувався, витягуючи вперед цікаве рухливе рильце. І тільки-но хто щось голосно казав, як білі латки коло вух борсука здригалися.

— Ось тобі, ось тобі.— Метек пестливо гладив свого улюбленця по шовковистій шерсті на шиї.— Ну й худющий, гляньте, як шкура обвисла. Та він скоро од’їсться. Я дуже радий. Але чого, цікаво, він встав удень, при ясному сонці.

Хлопці стояли збоку, спостерігаючи звіра. Борсук подряпав кігтями об точок, підвівся, ще понюхав, а тоді біля caмих хлопців трухцем викотився на подвір’я, примружив очі, мовби вражений світлом, і несподівано швидко подріботів до широко розчинених дверей хліва.

— Ну, значить, уже весна. Мені цікаво було, чи він знову залізе в солому, чи піде на своє місце. Знаєш, вія ціле літо сидить у хліві, там у нього є такий куток у вільній загородці, де лежить сіно. Кажуть, що борсук живе осторонь від інших звірів. Неправда. Колись батько знайшов борсукову нору поряд з лисячою. На заході сонця борсученята й лисенята гралися разом...

— Що там таке? — озвався пан Гасинець, який саме повертався стежкою від озера.— Може, корова телиться? — спитав він здивовано, бо телитися ще було рано.

— Мовчун встав і сховався тут у сіні. Коли б ти бачив, який він худий.

— Після зими завжди так... Пора вже, бо весна йде повним ходом. Ви бачили озеро? Коло нас щілини по півметра, і вода б’є фонтанами. От-от лід рушить.

— Вони їздили в Піски і викупались. Власне, Едек...

— По льоду поїхали? Ну й мудрагелі! Ви ж могли й не повернутися — ті тріщини вже не одного проковтнули. Це ти, Міхал, такий розумний?

Лісник мовчав, почервонівши. Тепер він зрозумів, як ризикував. Пан Гасинець пожалів хлопця.

— Гляньте, як трава вже зеленіє... А які бруньки на деревах? Гарно, га?