Там, де козам роги правлять

XIX. Міхал

Тепер Едек часто, задерши голову, дивився в небо. Аж сам собі дивувався, що так швидко навчився розбиратись у деяких із цих усе-таки складних справ. Досить було кількох пояснень Метека та лісничого — і він уже міг здалеку розпізнати багатьох мешканців заповідника.

А птахи зліталися з усіх сторін, сідали на широкі плеса, бродили по вкритих водою луках, гамірливо метушилися в затоках, збуджені любов’ю, вовтузилися в очеретах і осоці.

Якось ще напровесні Едек здорово осоромився. Вони саме дивились, як високо в небі летять птахи; дивилися проти сонця, в ясному світлі не можна було розрізнити кольорів. І Едек вихопився, задоволений із своєї обізнаності:

— Гуси.

Міхал щиро сміявся. А потім, коли птахи, зробивши велике коло над лісом, сіли на воду в затоці, показав на них пальцем:

— Дивись, як виросли й побіліли...

Кілька птахів погойдувались на тихій хвилі. Один підвівся на воді і затріпотів крильми.

— Лебеді, так? Але ж летіли наче гуси. Довга шия витягнута вперед, крила відхилені назад, невеликий хвіст, ноги підкорчені так, що й не видно. А проти сонця не розрізниш, які вони — сірі чи білі...

Одначе тепер він уже добре знав, що коли крила у птаха розміщені на середині тіла, а довга шия витягнута вперед рівно, мов палиця, яку продовжує ззаду лінія ніг, то це точно буде журавель. Якщо ж ноги витягнуті майже так само, але крила зігнуті, а шия скидається на знак запитання — це сіра чапля. Приблизно так же він розпізнавав чайок, що пустували над луками; знав, як кричать кулики, як крячуть крижні. Хлопець любив яструбів, коли ті гордо ширяли над деревами або часом кидалися вниз до хвилястої поверхні озера. Його тішили норці, які нишпорили на всіх глибоких місцях. Вони піднімали голівку з високим чубком, пильно оглядались, а потім трошки підскакували і, показавши гузку, надовго зникали під водою. Тоді мартини, які хлюпалися довкола, зацікавлено стежили зверху за їхніми підводними мандрами.

В болотистих мочарах, де річка впадає в озеро, Едек зганяв бекасів, натрапляв на дупелів, оглядався, як із кущів раптом вилітали жовтенькі вівсянки. Злякався раз, коли перед ним зненацька замахав крилами здоровий коршак з рудуватим пір’ям і, жалібно запищавши, низько полетів під розлогу вербу. Він знав перепелиць і деркачів, особливо любив рябчиків, які й узимку не покидали цих країв. Скрізь, на самому березі, в довколишніх гаях і лісах птаство шаленіло, сповнене радості весняних ранків і довгих, ясних вечорів. Свистіли дрозди, квилили чайки, дукав, немов читаючи буквар, наполегливий дятел, дерли горло зяблики, у траві киликали куріпки. Коло хати, на зрізаній тополі поселилися бусли, вигнавши спочатку пару непрошених гостей, які зазіхнули на їхнє гніздовище. Лісничий підстрелив двох яструбів-голуб’ятників і прибив їх на високих тичках у черешневому садочку — для острашки лакомої до ягід пташиної компанії.

Місяць тому на деревах, особливо уздовж лісових доріг, порозвішували багато шпаківень, синичників, хаток для інших птахів, і тепер тут кишіли пернаті мешканці. Едек ніколи й не подумав би, що на озері і в прилеглих до нього лісах, на цій невеликій ділянці, може кублитися стільки тієї голоти.

— На те ж у нас і заповідник,— мовив гордий із такого приплоду лісничий.— Ніхто їх тут не стріляє, множаться собі спокійно і щасливо. Ніде поблизу немає більше таких токовищ...

Поки що тетерюки і глухарі не токували — було ще рано. Тим часом лісничий майже щодня перед вечором ішов у ліс, беручи з собою Едека, щоб той побачив і почув, як прилітають вальдшнепи. Гасинець особливо любив цих птахів, які найраніше починали свої весільні бенкети, на світанку і в вечірніх сутінках пролітаючи з характерними звуками низько над деревами.

Едекові подобались такі походи, найцікавіші тоді, коли з низького неба мрячив дрібненький, теплий дощ. Недалеко від лісництва розкинулась невелика галявина, оточена заростями крислатих беріз, вільх і ялин. Тут було досить волого. Вони приходили перед заходом сонця. Часом до них приєднувався Міхал, який тепер частіше бував у Сумах по вечорах і навіть ночував.

...Поволі сутеніло, тіні ставали довші, сіра імла оповивала вершини дерев. Лагідний вітер вторував тихенькому шуму дрібнесеньких краплинок дощу. Вони курили, слухаючи останні перед заходом сонця голоси дрібного птаства. Найголосніше цвірінькали червоні вільшанки, які дуже любили ліщину; їх намагалися заглушити своїми трелями дрозди, ховаючись у верховітті ялин. Десь там за хмарами сонце, мабуть, саме сідало за окутаний туманом обрій. У лісі раптом стало тихо, тільки шумів вітер і шелестіли дощові краплі.

Було тепло, аж душно. І враз у тишу, яка щойно запала, ввірвалося, наближаючись десь од вкритих туманом луків, глухе гортанне кворкання:

— Орк, орк! Хо-ор-р-р-р. Кхо-ок-квор-р-р!

Метек міцно стис Едекові руку:

— Летять!

Над галявиною, там, де небо було ясніше, появилися раптом, раз у раз кворкаючи, два птахи. І майже водночас почувся тонкий, пронизливий свист:

— Цсі, цсі, цсі-і-і!

Над самими деревами линуло то тонке цвірінькання, то грубе, гортанне хоркання. Тепер уже більше тіней промайнуло над галявиною. І ще пара. А там іще один птах голосно співав свою пісню кохання.

Була якась незвичайна чарівність у цій весільній метушні над верхівками дерев. Морок поволі густішав, на бурому тлі неба око ледве-ледве розрізняло контури птахів. Рідше й рідше було чути тріпотіння крил, свист і кворкання. Наставала ніч, і пташині голоси стихали. Десь у верхів’ях дерев зашамотіло, заворушилося, стихло. І знову — тиша.

— Ти бачив зблизька вальдшнепа? — запитав Метек, коли, зачаровані тією вечірньою піснею іржаво-брунатних птахів, вони поверталися додому.

— Ні-і.

— При нагоді покажу тобі. Їх тут багато. Не бояться. За довгі роки ще ніхто не підстрелив жодного під час весільного льоту... Ті, що летіли по двоє,— то пари, самець завжди летить перший, і в нього цілить мисливець... Ранком вони теж летять, але недовго... Зажди, ще побачиш, як токують тетерюки і глухарі. Ото краса.

Лісничий зупинився на порозі свого кабінету, кивнув хлопцям:

— Зайдіть на хвилинку. Міхала зараз немає, і я хотів би поговорити з вами про нього.

Едек здивовано глянув на товариша. Метек схвально покивав головою. Певно, він щось знав.

Залєський давно вже звернув увагу на незвичайну виразність обличчя пана Гасниця. Загальний вираз того обличчя завжди лишався суворий, але, може, саме тому так добре видно було, як міняється вираз його очей. У сірих зіницях відбивалися біль і журба, смуток і радість. Зараз вони були сповнені якогось глибокого людяного занепокоєння і зворушення.

— Ви помітили, що хлопець ходить зажурений, похмурий, а раніше він же рота не стуляв. Тепер мовчить, тиняється по кутках, наче який відлюдько. І змарнів, схуд останнім часом. Я думаю, що він недоїдає, і ще й тому велів йому приходити сюди з Пісок на ніч, бо це, мовляв, значно ближче, ніж до його кутка в Піші. А головне — я хотів, щоб він був з вами, відпочив між друзями.

— Може, він хворий?

— Облиш, людино добра, теж філософ знайшовся... У нього свій клопіт, і тепер, я вже знаю,— немалий.

— Справді,— втрутився Едек,— він і мене уникав, щось у нього не так.

— Отож-бо. Я потроху вже докопався до причини. Позавчора взяв його в обхід, побалакали принагідно, серце йому трохи розкрилося, сказав дещо, хоча, звісно, і не все... Треба якнайскоріше забрати його з того лісництва. Там він пропаде.

— В Пісках? А що там таке?

— Що? Людські язики, хай їм чорт! Ті прокляті баби, Марцінська і Вежбикова, розпустили чутки, що то Міхал у всьому винен, що цей німець — ви розумієте: німець! — напосівся на їхніх чоловіків, бо вони поляки, а йому подобалось те лісництво.

— Сто чортів, а яке це має відношення? — схопився Едек.— Так можуть сказати, що я китаєць...

— Облиш, людино добра, з тим китайцем. Людям аби тільки щось попало на язик. Пустили плітку далі, почали жаліти Вежбикову, яка то нещасна вона — чоловік загинув не знати за що, сама мучиться з господарством, а у неї ж двоє малих дітей... Браконьєрство, чинбарня, підпал, то все, бачите, ніщо, дурниці... Так само співчувають і Марцінській. Тепер з’ясувалося, що її чоловік не одному продавав незаконно ліс, особливо будівельний. Декому жаль, що це урвалось, от і мстять.

— Певно, оті мазури з села, так?

Лісничий великими очима глянув на Едека, в них блиснули іскорки гніву. Сягнув по цигарку.

— Я вже тобі казав, що серед них рідко трапляється злодій... У Піші всякі там купували, з ними Марцінський водив компанію. На слідстві то одне, то друге випливає... І все те падає на бідного Міхала. В Пісках його цілий день Марцінська та Вежбикова проклинають, лають, трапляється, підскочить яка та ще й ударить, хлопець не знає, що робити. Не битися ж йому з бабами.

— Це правда,— буркнули хлопці.

— Отож. У Піші теж, буває, хтось бовкне: «Ти, шваб, німецький холуй». Хлопця все це доводить до шаленства. Ви ж знаєте, який він вразливий. Тому й спохмурнів так, замкнувся в собі...

— Який же він шваб?

— Бачиш, Едек, ти вже починаєш трохи розуміти,— озвався Метек.

— Заждіть. Тут є ще одна річ. Його мати й сестра виїхали з Польщі, і ось тепер вони не перестають штурмувати Міхала. Через кожні кілька днів шлють листи, посилки, недавно золотий годинник прислали, хлопець ледве зібрав гроші, щоб заплатити мито. Не хотів носити, дав мені, попросив заховати. Спокушають його, щоб покинув тут усе й приїжджав до них. Золоті гори обіцяють. І все це якось збіглося разом. Міхал нічого мені не казав, але боюся, що він починає вагатись. А ще бачить, що часом виїжджають не тільки німці, а й деякі мазури.

— А чого мазури виїжджають?

— Хіба ти, Едек, не знаєш, як тут було? — втрутився Метек.— Одразу після війни і пізніше снували всякі банди, мародери, грабували, часом були й убивства. До місцевого населення ставились як до німців. Потім, правда, бандитів приборкали, одначе ставлення до мазурів було погане. А їм це кривдно, вони не такого сподівались од Польщі.

— Стривай,— Едек перебив товариша.— Але ж тепер уже краще...

— Не набагато, ще тільки починаються зміни на краще. Та коли людина втратила віру, то зразу її не воскресиш.

— Так, так, це правда,— підтакував лісничий, уважно стежачи за Метековими думками.

— Щось таке, мабуть, діється і з Міхалом. Татко хоче якось допомогти йому, порадити, але я не знаю, як це зробити. До мазурів ще й досі ставляться упереджено, вважають їх за німців. Ти ж і сам спочатку так думав, поки не познайомився з ними ближче... От хоча б з Мацурою або тією дівчиною, що мало не попала під трактор, та й з нашим Міхалом.

— А чому багато з них розмовляють по-німецькому?

— Так їх же стільки років онімечували. Добре й так, що не піддалися,— різко, з досадою мовив лісничий.

Едекові згадалися слова Труди, яким він тоді не дуже й вірив, думав, що вона жартує, Але дійсність підтвердила все те, що він чув, ба, що вже сам встиг побачити. А тепер ще Міхал, цей славний, трохи сутулий парубійко, завжди зичливий, спокійний, з добродушним поглядом великих карих очей... Чого, сто чортів, од нього хочуть у тому лісництві?

— То що робити? — запитав Метек.

— Хочу якнайскоріше вирвати його з Пісок. Це нелегко, бо там усе ще немає лісничого, який задовольняв би дирекцію, а лісництво важке. Павел добивається, хоч йому ще не вистачає майже півроку практики. Я трохи підтримую його, але не дуже, бо ще подумають, що це приятелізм.

— Павелек? То було б чудово! — засяяв Метек.

— Я ж міг би порадити, допомогти... І старший лісничий хотів би, щоб він був. А директор тепер м’якенький, мов оксамит, після тих підозрінь щодо мене, пам’ятаєте? На днях буде рішення. Павлові це теж було б до речі. Хлопець закохався до нестями. Раніше на кожному вечорі десь, чотирьох з ума зводив, такий баламут був, а тепер тільки на неї й дивиться. Хай би женився вже, обзавелися б господарством, може, йому жилося б краще, ніж Марисі з Яницьким,— розбалакався лісничий.

— Ну, а Міхал? Що тоді з ним?

— Говорив я й про нього. Покинув би свою нору в Піші, оселився б у нас.. Був би як у своїй сім’ї... Далеко від Пісок і Піша. Зрештою, та Вежбикова має звільнити квартиру, хоче перебратися до брата. З Марцінською справа з’ясується тільки після суду. Морока з усім цим, завтра знову треба їхати в прокуратуру на допит. Мабуть, і вас викличуть. Там, кажуть, багато що виплило...

— То це ще довго триватиме. А ти ж, тату, казав, що Міхал уже розпитував когось про виїзд, як це робиться, що треба оформляти...

— Чув таке, але нічого певного не знаю.

— Дурень він, Міхал, якщо хоче виїжджати.

— Облиш, людино добра, нещасний, а не дурень! Я пам’ятаю, як виїздили його мати й сестра. Він був ще малий, не міг нічого сказати. До лісу втік, цілий тиждень голодний блукав, поки вони виїхали без нього. Коли його піймала міліція, він плакав, що хоче тут лишитися, що так йому батько велів — бути тільки в Польщі. І лишився. Багато треба пережити, щоб потім, після такого вибору, завагатися. Постарайтесь якось розворушити його, поговоріть із ним, розважте, чи що. Треба, щоб тут він почував себе якнайкраще.

— Чого він сьогодні не прийшов?

— Не знаю, роботи у нього тепер не дуже багато. В Пісках мало шкілок, а найбільша морока саме з ними. Певно, в кіно подався.

— Ні, тату, не в цьому річ. Озеро з того боку дуже розлилося, залило не тільки луки, а й гаї. Велосипедом до нас не дістатись, а пішки, бідкався він учора, далеко йти.

— Можливо, — згодився лісничий і вимовно глянув на якісь квитанційні книжки, розкладені на письмовому столі.

— Ми вже не потрібні,— засміявся Метек.— Ходімо, Едек, до мене, ще ж рано. О, хтось приїхав, може, Міхал?

Чути було, як хтось під’їхав до хати на велосипеді, поставив його біля стіни. Застугоніли кроки. На порозі став геть забрьоханий чоловік — один з лісових робітників, що жили в управлінні округу.

— Пане лісничий, я від пана Дзядоня, він велів передати, що дзвонили з Піша. Той малий Клос... його привезли в лікарню, поранений невідомо ким, знайшли люди з села, що за озером, коли їхали підводами з Піша.

— Що ти кажеш, чоловіче? Міхала поранено? Стріляли в нього? Хто? — Пан Гасинець підскочив до посланця, сіпав його за плече.

— Та я ж нічого не знаю,— боронився той.— Старший лісничий тільки це велів передати. І ще казав, щоб ви до нього заїхали.

— Зараз?

— А цього вже я не знаю. До побачення.

— Слухайте, ви приїхали велосипедом? — зупинив його Метек.

— Велосипед вів у руках, хіба проїдеш по такій грязюці...

— Облиш, людино добра, хлопець десь там лежить поранений, може, вмирає, бо інакше сказав би, хто це зробив і за що. Метек, біжи запрягай коня, і їдьмо. Інакше нічого не вийде. Коли б не так розкисло, то можна б мотоциклом. Іноді буває погано в такій глушині...

— Де козам роги правлять,— згадались Едекові слова Віки.

— Як, як? A-а, де козам роги правлять? Справді, глухий закуток. Тільки по головах лупцюють, крадуть, стріляють один в одного, лаються... їдеш із нами? — Лісничий уже шукав куртку і шапку.

— Авжеж! — Едек схопився, загупотів ногами.

Тільки подекуди кінь міг бігти риссю, а то помалу трюхикав по розгрузлій дорозі, де було повно калюж, невидних тепер за густою пеленою туману. З лісу тягло гострим запахом перегнилого листя. Місцями, там, де гілля дерев сходилося над головою, утворюючи справжній тунель, було зовсім темно. Присвічували ліхтариками, щоб не заїхати в баюру, не зламати колеса.

— Цього року нарешті вже пообіцяли дати мені сто підвід жужелиці, вимостимо дорогу, як ото від шосе до управління, бо інакше колись потонемо тут,— сердито бурчав пан Гасинець.

— Хто ж міг його так побити? Ну, тепер я вже не зважатиму пі на який закон. Бо інакше з цього нічого не виходить. Хай тільки дізнаюся, піду і так перемелю кості, що потім довго збиратимуть, мерзотники...

— Я теж так думаю — хто,— Метек говорив розважніше.— Знайшли його нібито між селом і Пішем, отже, поблизу Пісок. Напевне, це зв’язано з Марцінським, з лісництвом... Ніяк не закінчиться це темне діло.

— Такі справи надовго затягуються.— Едек пригадав випадки, що траплялися в хуліганському середовищі Ольштина.

Нарешті виїхали на дорогу до управління округу, висипану добре утрамбованою жужелицею. Пан Дзядонь, якого вже попередив посланець, чекав на них.

— Їдьмо, дорогою я розкажу докладно. От лихо, мій мотоцикл зіпсувався.— І глянув на Едека.— Може, ти, друже, подивився б при нагоді, бо в майстерні тиждень копирсатимуться.

— Охоче.

І подумав, як жаль, що немає Віки. Була б нагода побачитися з нею.

Всі слухали розповідь старшого лісничого.

— Взагалі що тільки тут у нас діється! Такий закуток, людей мало, а всяких скандалів і не злічити... Я, власне, мало що й знаю. По телефону сповістили, оце недавно, смеркало вже... Дзвонили з міліції, просили приїхати, вияснити. Сказали тільки, що сталося це десь близько третьої години, так виходить із слів Клоса.

— То він при пам’яті?

— Не зразу опритомнів... Так от, хлопець начебто піймав брата Вежбикової на якійсь крадіжці. Той час од часу приїжджає і перевозить до себе її добро. Виникла суперечка, і тоді всі накинулися на хлопця. Побитий, він почав тікати, дістався до шосе і там втратив свідомість...

— Сто чортів, я їх...— не стримався Едек.

— Зажди, хлопче, хвилиночку... Міліція там була, повернулася ні з чим. А ті в один голос твердять, що Міхал напав на Вежбикову, коли вона в чомусь дорікнула йому... Тоді вони, мовляв, стали на захист жінки...

— От негідники! Напав на Вежбикову! Міхал!

— Облиш, людино добра, облиш, — бурчав лютий лісничий.

— Не щастить нам у цьому році, пане Гасинець, правда?

— Не щастить, ой не щастить!

Виїхали на шосе, і бричка швидко покотилася по асфальту.

— Жінка у мене трохи нездужає, теж клопіт, а тут іще дочка пише, що їм продовжили навчання на цілий тиждень...

— То панни Віки ще так довго не буде? — вихопився Едек.

— Авжеж, приїде тільки після п’ятнадцятого квітня. Ще більше як два тижні. Але нічого, нехай учиться, пригодиться дівчині...

— Ну, звісно,— похмуро буркнув Едек.

Замовкли, озивалися рідко, наче знехотя. Знову почало мрячити; всі попіднімали коміри, щулилися від нічного холоду.

— Буткевича, мабуть, призначать лісничим. Ця подія прискорить рішення, бо як же вам упоратися з двома лісництвами,— раптом сказав Дзядонь.

Едек засмутився. Якогось Буткевича, значить, усе-таки не Павла, шкода. Сказав це вголос.

Усі всміхнулися.

— Чудний, Буткевич це ж і є Павел,— штурхнув його Метек.

— Я не знав...

— Ну, от і Піш, добре тягне конячка.— Лісничий ласкаво цмокнув на свою шкапу.

Дзядонь виліз на площі й подався в міліцію.

— Зайду потім до районного управління і ждатиму вас біля кафе...

Черговий лікар спочатку не хотів пускати до хворого стількох відвідувачів. Тим більше що години прийому вже минули.

— Все-таки у хлопця був сильний струс від удару. На щастя, у шапці за підбивкою він носив листи. І тому від удару орчиком у нього не тріснув череп, обійшлося тільки різаною раною. Довелося зшивати. І на правому плечі теж... Добре перепало.

Зрештою лікар таки дозволив, тільки попередив, що відвідини мають бути дуже короткі.

У невеличкій палаті стояло тільки троє ліжок. На першому лежав Міхал. Спочатку вони не впізнали хлопця — вся голова й рука були перев’язані. Тільки вираз очей у нього лишився той самий.

— Облиш, людино добра, де ж це видано,— бурчав схвильований лісничий. Він дуже любив Міхала.

— Я мав повертатися до Сум, заглянув туди перед виходом, бачу — вони виносять на віз інструмент із складу. Я хотів не дати, а він схопив орчик і кинувся на мене...

Метек гладив його по здоровій руці, заспокоював.

— Молодець ти, Міхал. Але тепер заспокойся, не думай ні про що. Трохи полежиш і повернешся до нас.

Обличчя хворого скривилося. Лікар, що стояв поряд, занепокоєно глянув на нього. Але то не від фізичного болю скривився молодий мазур.

— Баби йому допомагали, Марцінська кидала каменюки, кричала, що треба вбити цього паршивого гітлерівця...— Хлопець урвав, потім додав, пояснюючи: — Це вона про мене так...

Усі перезирнулися. Кілька годин тому вони ж саме про це говорили.

— Облиш, людино добра! Так може казати тільки мерзотник, а не порядна людина. Знайшов чим собі голову морочити.

— Ну, певно, тебе ж усі добре знають, і кожен знає, хто ти такий,— додав Едек.

Великі карі очі запитливо глянули на нього.

— А ти сам теж не вірив, пам’ятаєш?..

— То було давно, а тепер я вже добре знаю, що за люди — мазури,— поспіхом відповів Едек, і йому стало дуже прикро, що й до нього Міхал не відчуває повної довіри. Це так, але ж вони тоді навіть посперечалися...

Хворий заплющив очі, обличчя його було стомлене. Лікар дав знак, щоб вони вже йшли.

— Бувай, Міхал, завтра підкинемо тобі чогось смачненького,— тепло, сердечно всміхався до нього пан Гасинець.

— Наше зверху,— підбадьорював товариша Метек.

Міхал знов усміхнувся лагідно, щиро.

— Чорт, я б того негідника!..— Едек стискав кулаки.

— Спокійно, спокійно, на все свій час,— вгамовував його лісничий.

Дзядонь уже чекав на них. Його одразу засипали питаннями.

— В міліції нема нічого цікавого. Троє виступають проти одного. Крадіжку зовсім заперечують, Лишається тільки справа про побої, але й тут невідомо, які будуть наслідки...

— Сто чортів! — лаявся Едек, лютуючи від самої думки, Що злочинець може відбутися зовсім легко.

— З другим питанням краще,— вів далі Дзядонь.— На днях районне управління подасть пропозицію щодо призначення Буткевича на Піски. В Ольштині, мабуть, затвердять...

— Це добра новина,— озвався Гасинець.— А довго триватиме вся ця процедура?

— Ну, кілька тижнів...

— Бюрократія чортова,— вилаявся звичайно стриманий Метек.

Едек підсів на переднє сидіння до товариша, який був за кучера. Хлопці довго, збуджено шепталися. Едек планував цієї ночі, нікому нічого не кажучи, податися в Піски і добряче натовкти пику братові Вежбикової.

— Ніхто й не дізнається, а той тип довго пам’ятатиме,— заохочував він пошепки.

Метек вагався. Йому здавалося, що саме тепер це було б не дуже розумно.

— Чуєте?

Старший лісничий торкнув рукою кучера, щоб став. Ніч була тиха, вітер ані шелесне, тільки сіяла мжичка.

З лісу долинав гучний, пронизливий пташиний посвист. Було в ньому щось тужливе, якийсь заклик і водночас велика, всепереможна сила життя.

— Совка. Тут їх кілька гніздиться. Мала, як снігур, але хижа і сильна. Ловить пташок таких завбільшки, як сама, мишей і навіть маленьких зайченят. Увечері завжди так свище.

Якийсь час прислухалися ще до лісових голосів. Тихий шепіт, цикання, глухий гортанний шум линули серед старих дерев.

— Весна,— буркнув старший лісничий.

Едек потягнувся; він забув у цю мить і про Міхала, і про все, зв’язане з Сумами, з Пішем і Пісками. Подумав про себе, відчуваючи, як і його огортає лінива весняна втома.

Зітхнув.