Там, де козам роги правлять

XVIII. Ще раз Вежбик

Едек спав неспокійно. Ліг рано, уже звечора його дуже морозило. Під ковдрами йому було холодно, хлопець накинув зверху ще пальто й фуфайку, зіщулився. А коли згадував про несподіване купання в озері, відчуття жахливого холоду ставало ще дужче. До того ж його мучила якась невиразна тривога, нічим, власне, й не підкріплена.

Сон був важкий. Снилося, що хтось за ним женеться, перед очима, як ото колись, появилося, шкірячи зуби, обличчя Красавчика. Хуліган вимахував кулаком і погрожував йому...

Прокинувся. Був мокрий від поту, білизна — хоч викручуй. Висунув руку, але одразу ж заховав її — нагріте тіло охоплював пронизливий холод. Ознобу вже не було. Певно, зійшов разом з потом.

Хлопець лежав, широко розкривши очі. Знову відчув той дивний неспокій, який мучив його увечері. Не хотілося ні про що думати.

І раптом йому здалося, що на шибках мелькнув якийсь відблиск, щось ясне замиготіло й згасло. Потім знов од вікна побігли якісь тремтливі жовтаві блиски. Едек подумав, що все-таки у нього жар, приклав руку до лоба — він був вологий, одначе холодний. Заплющив очі. І знову відчув страшенну втому після минулого дня.

Коли за хвилину Залєський розплющив очі, на шибках миготіло мінливе рожеве світло. Він перевів очі на стіну проти вікна. І там безформною плямою танцював той самий відблиск. Що за дідько?

Десь у глибині дому почувся крик, якийсь галас, і в той же час у вікні засяяло дужче, в кімнаті стало видно. Едек вискочив з ліжка, підбіг до вікна. Глухо стукнувши, розчинилися сінешні двері, затупотіли кроки.

Від стодоли, трохи затуленої складом, лилося червонясте сяйво, навіть гілки ялини, що росла поблизу, побагровіли.

Пожежа! Едек кинувся до одягу. Що ж сталося? Яким чудом могло загорітися?

Рвучко розчиняючи двері, в кімнату вбігла пані Гелена.

— Пожежа! Вставай скоренько.

Хлопець хотів спитати, але жінка вже бігла коридором, потім голос її долинув з подвір’я. Там стало гамірно, чути було, як бряжчали відра, гарячково працював насос, шуміла вода.

Стодола горіла з лівого рогу, який майже впирався в молодий ялинник. Полум’я добиралося вже до даху, часом ще відступало, мовби знехотя обіймало вологе дерево, а то раптом здіймалося високими стовпами, сипало іскрами, палахкотіло, хитаючись під подувом вітру.

Ясно було мов удень. Світло полум’я падало на рештки снігу і відсвідчувало далекими спалахами. Лісничий багром шарпав покрівлю, підганяв Яницького, щоб скоріше ліз на самий верх даху і звідти спробував перегородити дорогу вогню, який бушував сильніше й сильніше.

Пані Гелена і Марися носили відрами воду. До колодязя було добрих п’ятнадцять метрів. Метек щодуху біг туди з довгим шлангом, морочився з гайкою.

— Едек, візьми на складі вогнегасник! — гукнув лісничий.

Марися стала до насоса, рівномірно натискуючи важіль, почала качати. Вода текла довгим шлангом слабо, не била струменем. Та хоч не треба було носити відер, їх наповнювали на місці, хлюпали на вогонь. Він сичав, на мить темнішав, а потім ніби сміючись, стріляв іскрами і бухав ще дужчим жовто-червоним полум’ям.

Узявши вогнегасник, Едек поліз на дах. Мало не посковзнувся на мокрих щаблях драбини. Сильно ударив ручкою, трохи не впав, біла піна залила йому обличчя, але він швидко спрямував струмінь на вогонь. А полум’я шаленіло вже на даху, охоплювало його, скакало вперед, гнане вітром, і знову відступало. Задиміло, закуріло парою під білою піною, яка з величезною силою била з вогнегасника. Пані Гелена подала Яницькому кінець шланга, той узяв його. А Марися невпинно працювала коло насоса. Лісничий сам подерся на дах, багром намагався створити якусь перепону стихії, що шаленіла дедалі дужче.

Згори він побачив, як Метек раптом нахилився, підняв із землі порожню бляшанку й потряс нею:

— Чорт, бензин! А як тут земля витоптана, і видно сліди...

— Облиш, покинь усе те, помагай нам,— гукав на нього батько.

— Він ще десь тут, з гаю прийшов, ясно видно...

— Стій, дурню, зажди!

Не спинив. Гнаний якимось дужчим за нього поштовхом, Метек побіг туди, куди вели глибокі сліди ніг на мокрій землі. Нічого, що вони зараз же зникали на твердому грунті, що, власне, його думка гнатися за злочинцем, який, мабуть, уже давно втік,— увесь цей намір був просто безглуздям, а на пожежі, де так потрібна була кожна пара рук, ставало на одного рятівника менше.

Полум’я било високо вгору, відблиски розлилися аж до гаю, впали на кущі горобини біля стежки, що вела до озера. То вогонь добрався досередини стодоли, жадібно накинувся на купи соломи й сіна, які там лежали. Люди тікали з даху. Яницький, не шукаючи драбини, просто зсунувся на землю. Вогонь обпік йому лице, лісничий гарячково тер руками голову,— на неї сипонули іскри...

— Тут він, тут! — крізь шипіння, тріск і злякані голоси пробився крик Метека.

Хлопець уже зупинився й хотів повертати. І раптом у розливі світла помітив, як біля високих сосен причаїлася невиразна, темна людська постать,— яснішою плямою вирізнялось тільки обличчя, обернене до вогню.

Метек, незважаючи ні на що, побіг туди. Темна постать одірвалася від стовбура, затріщало якесь гілляччя, відблиски пожежі зникли, стало темно, в гущавині дерев і кущів уже не видно було стежки до озера. Тільки тупіт ніг виказував напрямок.

Метек спіткнувся, в останню мить ухопився рукою за стовбур горобини, стрибнув через недбало накидану купу хмизу, незчувся, коли опинився біля озера, на якому шуміла, розлившись поверх льоду, вода. Очі поволі звикали до темряви, і хлопець чітко розрізнив тінь, яка, згорбившись, сунула по воді. Метек завагався. Озеро було грізне, вода сердито билась об берег, затріщала крига, заглушивши на мить інші звуки.

— Стій! — гукнув Метек.— Сті-і-ій!

Тінь на льоду спинилася. В місячному сяйві невиразно замаячила трохи ясніша пляма обличчя. Гучний лютий сміх докотився з вітром до Метека.

— Сті-і-ій!

Тінь знову рвонулась тікати. Метек з болем бачив, що відстань між ними збільшується. Їх відділяло вже, мабуть, понад сто метрів. Хлопець якусь мить вагався, а потім, не роздумуючи більше, кинувся в шумливу воду і, ковзаючись на зрадливій кризі, погнався за палієм. Упав, схопився геть мокрий, не спускаючи очей з постаті злочинця — його тепер було добре видно у місячному світлі. Відчував, як під ногами осідає лід, але не зважав ні на що. Туга хвиля води вдарила його в ноги, дістала аж до пояса. Хлопець насилу перебрів через неї, побіг далі, думаючи тільки про те, що йому неодмінно треба догнати того типа, не дати йому дістатися до другого берега.

А чорна постать у голубуватій темряві, що ряхтіла розсипаними на воді сріблястими блискітками, здавалося, весь час віддалялася. Метек відчував, як гупає у нього серце, перед очима пливуть якісь плями, він знову посковзнувся, але не впав — шалено розмахуючи руками, зберіг рівновагу.

— Сті-і-ій, стрілятиму!

За хлюпотінням води не чув свого голосу, відчував тільки, як напружуються легені.

Раптом злочинець зупинився, закружляв, здавалося, відскочив назад, і в цей же час розлігся гучний зловісний тріск — ламався лід. Палій упав, підвівся. Метек біг і бачив, як відстань між ними зменшується. Лід знову осів, знову глухо затріщало, і тоді зненацька, пронизуючи темряву, через озеро, на ліси, до місяця полетів несамовитий крик, сповнений невимовного жаху. Метек здригнувся, став, злякано вдивлявся в темряву.

Великим фонтаном ударила вода, постать людини захиталася, руки в неї замахали, мов крила вітряка, і все раптом провалилося, тільки крик, протяжний, сповнений смертельного жаху крик лишився над водою, біг з вітром до берега, відбивався од стіни лісу, відлунював у пойнятім тривогою Метековім серці.

Хлопець стояв, дивився, не звертаючи уваги на те, що вода вже доходить йому до колін. Ждав — а може, ще вирине темна постать, яка в цю мить перед невблаганною могутністю стихії раптом стала близька йому, вже зовсім не ворожа, не небезпечна. Він побіг би зараз на порятунок, на допомогу.

Але нічого не було, тільки вода навколо шуміла щораз гучніше, а посеред озера щораз частіше і дужче гуркотіло. Ламався лід.

— Метек! Метек!

Хлопець упізнав материн голос. А її на фоні темних кущів не бачив. Не поспішаючи, повернувся, аж тепер відчувши страх від того свого божевільного заміру. Навколо шуміла вода, він раз у раз провалювався у якісь заглибини та ями на льоду. Крига осідала, позаду все тріщав, ламаючись, лід, за Метеком ніби гнався той гуркіт і струмені води, які раптом починали бити з-під льоду. Мокрий одяг став важкий, і знесилений Метек ледве тягнув ноги.

— Метек!

Тепер він побачив матір. Вона стояла на березі, простягнувши до нього руки. Хлопець з полегкістю вибрався на сухий берег. Сказав тільки:

— Втопився...

Мати не озвалася, квапила його, щоб швидше біг. Боялася за здоров’я сина-одинака, який завжди був такий кволий.

Коли вони знову вийшли до великих сосен, на ясно освітлений пожежею простір, високо вгорі бризнуло мерехтливе біле світло, спалахнуло і широко розлилося, осяявши все навколо.

— Батько стріляє з ракетниці. Вітер несе іскри на інші будівлі,— зітхнула пані Гелена.

Метек дивувався, що вона така спокійна. В повітря злетіла вже зелена ракета. І знову біла.

— Іди переодягнись і зразу повертайся,— веліла мати, а сама побігла до хліва, на який вітер раз у раз кидав зловісні іскри, а то й цілі жмутки охопленої вогнем соломи.

Ідучи до хати, Метек чомусь згадав борсука — саме вчора він покинув стодолу і перебрався у хлів. Невже відчув пожежу? І несподівано у хлопця виникла непохитна певність, що більше нічого вже не згорить — адже інакше Мовчун не вибрав би собі хліва.

Огонь бушував, горіли солома й сіно, тріщало збіжжя, палала конюшина. Врятувати стодолу вже не можна було. Чоловіки стояли на сусідніх дахах, поливаючи їх водою, стежачи за іскрами, за вітром, бо кожен подих його ніс небезпеку.

Відблиски пожежі розлилися далеко навкруги, освітивши і гаї, і дорогу, і старе колесо, покладене на зрізаному вершечку великої тополі, щоб там оселились бусли.

Склад знаряддя та інструментів для лісових робіт був критий бляхою. Але одразу ж за ним стояв хлів під обшарпаною, пожолобленою від старості гонтою. Од жари на ній уже розтав останній сніг, швидко висихала зимова волога. На піддашку сидів верхи Яницький, тримаючи в руках вогнегасник. Останній, який ще був у запасі. З другого боку Едек виліз на приставлену драбину і, стоячи на найвищому щаблі, поливав дах водою із шланга. Біля насоса тепер був лісничий — Марися вже геть вибилась із сил, і він змінив її. Струмінь води був дужчий, бив на кілька метрів, і це полегшувало Едекові роботу.

— Виганяти худобу? — підійшла лісничиха.

Гасинець кивнув головою. Він уже скинув піджак, потім і светр, шарпав важіль насоса, стоячи в самій сорочці. Кинув крізь зуби:

— В окрузі повинні були б побачити. Може, приїдуть на допомогу...

Лісничиха була не дуже певна цього. Інша річ літом, коли протипожежна охорона завжди напоготові. Черговий одразу помітив би ракету. А зимою, коли всі сплять?

Пані Гелена широко розчинила ворота хліва. Худоба давно вже ревла, там був страшенний гармидер. Рикали корови, мекали вівці, кінь бив копитами в перегородку, засліплені кури кудкудакали, злякано бігаючи по подвір’ю, кілька з них помчали прямо в огонь і згоріли в полум’ї.

Раптом жінка глянула на трактор. Там же пальне, боже! Вибігла знову на подвір’я, загукала Едекові, намагаючись перекричати шум і гуготіння вогню:

— Трактор! Трактор!

Едек схаменувся. Кинув шланг, зіскочив на землю, помчав до тягача. Оце так, він геть забув про трактор. Але як же тепер його запустити, мотор же охолов? Трактор стояв далеко, майже під хатою, одначе іскри залітали й сюди.

— Мішки, мокрі мішки! — крикнув він до пані Гелени.

Лісничиха зрозуміла його. Побігла, зараз же повернулась і заслала мокрими ряднами капот трактора. Потім Едек завернув до бочки з соляркою, що лежала під плотом біля дороги. На допомогу підскочив, уже переодягнувшись, Метек. Насилу котили здоровенну бочку, яка грузла в розм’яклій землі. Часом зривався вітер, і тоді гаряче повітря хвилями доходило аж сюди, до хлопців.

— Дме дужче...— Едек занепокоєно глянув на гілки, що гнулись од вітру.

Лісничий стояв тепер на драбині, поливаючи дах водою із шланга. Біля насоса знову працювала Марися. Хлопці кинулися помагати матері — вона не могла впоратися з худобою. Побачивши залите вогнем подвір’я, почувши, як тріщать, падаючи, крокви, вдихнувши чадний дух горілого, корови вперлися ногами в землю й нізащо не хотіли ступити за ворота, перед якими до того ж поблискували іскри. А коли одну з них виштовхнули у двір, вона почала рватися до вогню, мовби зачарована його могутністю. Силою виводили скотину аж на дорогу, під самий ліс, і там прив’язували посторонками до дерев. Корови страшенно ревли, рвалися, охоплені тривогою, у їхніх великих, вирячених очах тремтів страх.

Одна вівця одірвалася, десь утекла.

— Добре, що вовків тепер не чути,— кинув Метек.

— Слухай, що там сталося? Ти викупався в озері? Там справді хтось був?

— То ти нічого не знаєш?

— Відки ж мені знати, я весь час на даху сидів.

— Був. Тікав, скільки сили в ногах. Через озеро. Я погнався за ним, гукав, а він мені відповідав якимось сатанинським сміхом... Крига тріщала, на кожному кроці провали... Раптом він захитався, страшно закричав, я хотів бігти на допомогу, але він провалився, і все...

— Втопився?

— Так... Жахливо.

— Дістав своє, негідник. Але смерть похмура, бр-р!

— Метек! Едек!

— Батько гукає.

Побігли. Лісничий показував на хлів. Там у двох місцях уже зайнявся дах, поки що тільки тліло, але от-от могло спалахнути, тим більше, що вітер роздував жар.

Хлопці легко погасили вогонь, заслали ті місця мокрими ганчірками, яких цілу купу принесла пані Гелена. Едек полетів сторчака з даху на землю, проте щасливо, тільки вимазався в багнюці.

Сніг навколо розтав, і сліду не лишилось, так гаряче було від огню. До стодоли не можна було підійти навіть на десяток метрів. У повітрі щомиті здіймалися снопи іскор, стовп вогню то виривався вгору, то спадав, а внизу під ним широким прямокутником лежав шар розпеченого жару.

— Мовчун зостався! — крикнув зненацька Метек і побіг до хліва.

Насилу знайшов свого улюбленця,— так глибоко зарився борсук у солому — на руках одніс його до Марисиної хати і там замкнув у сінях. Звір був неспокійний, виривався, хотів навіть схопити його зубами за руку, добре, що хлопець вчасно відсмикнув її.

Вогонь зжер усе збіжжя, солому, сіно і все інше в стодолі. Давно завалився дах, рухнула одна стіна, потім друга. Вогонь став менший, полум’я шугало не так високо, тільки дим слався навколо щораз більший і густіший. Вітер ніби стих, проте інколи зривався знову, роздмухуючи в попелі і розсипаючи довкола іскри.

Лісничий стояв у сорочці, мокрий, брудний, задиханий, мовчки витирав піт із лоба. Тільки часом сумно дивився туди, де лежало невидне за деревами озеро, дивився і кивав головою, мовби вторячи своїм думкам.

Небо на сході посіріло, місяць давно вже сховався за бором. Перед світанком стало темніше. А худоба, прив’язана біля дороги, все ревла. Повернулася до гурту заблукла вівця, і папі Гелена полегшено зітхнула. Кури примостилися під ганком, настовбурчивши пір’я, щоб було тепліше. Товста Мірця вертілася під ногами, часом підбігала трохи ближче до стодоли, зупинялась і, піднявши мордочку вгору, здивовано придивлялася до незнаного видовиська. Воно, мабуть, непокоїло собаку, бо Мірця сердито струшувалась і пискляво гавкала.

Розвиднілось. Вони всі були страшенно стомлені, але так само пильні. Стодола догоряла.

Пані Гелена винесла свіжої затірки. Сидячи на пеньках під хатою, вони жадібно сьорбали гарячу страву, щомиті поглядаючи на пожарище. З кожною хвилиною небезпека ставала менша. Лісничий був приголомшений, він розумів, які це збитки, які труднощі, які витрати чекають на нього попереду...

Метек докладніше розповів про свою нічну пригоду. Всі напружено слухали, вражені таким несподіваним кінцем злочинця.

— Ти певен, що він потонув? А може, тільки впав, а потів знову схопився?

— Ні, там уже тільки вода спочатку била фонтаном, а тоді ринула потоком.

— Кисень проникає під лід і розриває його,— мовив лісничий.

— Хто ж то був? Ти не впізнав, Метек? — Едека зацікавило, хто все-таки той палій.

— Як ти його розпізнаєш у темряві! Та й біг зігнувшись, тільки тінь ковзала по льоду...

— Цікаво, чи взагалі довідаємось коли...

— А чому ж ні? — заперечив Едек лісничому.— Весною тіло ж випливе...

— Повинно б, та не завжди так буває. Це не річка, а озеро, місцями завглибшки сорок метрів. Бували вже тут випадки, що хтось утопиться,— і ніякого сліду...— Він урвав на півслові, прислухаючись до якогось глухого гримотіння, що долинало від озера.

— Тату, що там?

Лісничий трошки підняв руку, стримуючи хлопців. Слухав, і його стомлене, посіріле від клопоту обличчя знов оживилося, очі заблищали.

Гуркіт, що котився від озера, з кожною миттю дужчав, сповнюючи повітря, навколо аж стугоніло. Потім враз загриміло коротко й сильно, ніби пролунав артилерійський залп, і знову той же глухий протяжний гуркіт.

— Крига рушила,— схвильовано мовив лісничий.

— Ламається,— кинув Яницький.

— Весна,— завторував їм Метек.— Тепер уже справжня весна.

— Наглядайте, жінки, за вогнем,— наказав пан Гасинець.

І, ніби йому враз прибуло сили, ніби він помолодшав, побіг мимо пожарища вниз по стежці, яка вела до озера. За ним подалися й усі чоловіки.

Ранкові сутінки вже зовсім розійшлися, стало ясно, хоча хмари низько висіли над землею, затуляючи небо.

Спершись на поручні невеличкого причалу, вони жадібно дивилися на цю єдину, неповторну картину.

Сіро-сиве тієї миті озеро, мовби придушене громаддям важких бурих хмар, усе тремтіло у великому чеканні. Десь із бездонних глибин долинало глухе стугоніння, наростало, дужчало, ніби то мчав табун коней; потім стихало, щоб загриміти знову, з іще більшою, ще нестримнішою силою.

І тепер зненацька в різних місцях широкого озера в крижаній поверхні з’являлися щілини, вода била гейзерами, шипіла й булькотіла, а тоді, гуркочучи, все провалювалося, крижана поверхня наче хвилювалася, спадала і знов піднімалася, тріщини розходилися, ділили затоки на чіткі смути, ширшали, аж поки десь далі виникав новий каскад, породжений підводними громами, і перед очима людей розкривалася ще одна тріщина.

— Дивіться, дивіться!

Крижані смуги почали сходитися, стикаючись потрісканими краями, вперлися одна в одну, застигли так на якусь мить, мов борці, що пробують свої сили, а тоді почали тиснути одна на одну, ламаючись і сповнюючи повітря стугонінням та скреготом. Лід тріщав, озеро аж здригалося, крижини сунули одна на одну, лопались, провалювалися, знову напирали, пнулись угору, як високий кущ, як стіжок, що самотньо стоїть серед білого поля.

Тоді на мить западала тиша, гора, що виросла над суцільною площиною льоду, хиталася, здригалась від внутрішнього Поштовху і нарешті валилася з шумом та гуркотом, бризкаючи водою, здіймаючи вітер, раптовий подих якого добігав до берега і пестив обличчя людей.

І знову, без перепочинку, без перерви повторювалося грізне видовище. Десь унизу наростало гоготання, протяжно котився гуркіт, тріщав лід, струменями бризкала вода, крижини розходилися, мов танцівниці, щоб за мить позмагатись у боротьбі, здійнятися льодяними горами і впасти, розгойдуючи пробуджене від довгого сну озеро.

Там, де щойно розвалилися крижані брили, з’являються перші латки чистої, вже без льоду, води. Куски криги ще кружляють у ній, немов танцюючи, б’ються один об одного, кришаться дужче й дужче. А вода, вирвавшись, піднімається на ще цілий лід, шипить, булькоче, розливаючись по ньому, вирує, мов шаленіє від радості, зміїться вигадливими заворотами, знаходить нові щілини, помалу крушить тверду цілину.

— На великих озерах, таких як Снярдви чи Мамри, крижини часом утворюють гори, вищі, ніж хати, справжні велетні,— тихо, немов боячись порушити таїнство природи, прошепотів лісничий.

Едек глянув на його худорляве, рішуче обличчя, на сірі очі, завжди такі суворі і владні. Здивувався, не побачивши в них ні болю за втраченим минулої ночі, ані втоми після боротьби з вогняною стихією. Вираз його очей був спокійний, у них світилося несказанне захоплення силами природи, з якою він почував себе зв’язаним на життя і на смерть.

Хлопець довгий час непомітно дивився на ті очі, на бліде обличчя, місцями вкрите червонястими плямами, і з заздрістю думав про внутрішній спокій та щастя, які має давати людині велика любов. Любов байдуже до чого: до іншої людини, до якоїсь ідеї чи до могутньої природи, як оце у Гасинця.

Метек показав Едекові невеличку банку з-під бензину, яка лежала збоку:

— Це вона...

Едек зацікавлено оглядав її. Потім нахилився до витоптаної землі, де було багато слідів.

— Облиш, людино добра, — мовив лісничий. — Хай усе буде на місці, доки приїдуть з міліції. Треба їх повідомити.

Проте Залєський не відходив. З цікавістю придивлявся до слідів, які добре було видно на вологому, болотистому грунті. Пройшов по них кілька кроків до протоптаної стежки. І коли випростався, його очі світилися так, що ясно було: він усе зрозумів.

— Видно, так йому судилося...

— Пане Гасинець, що трапилось? — Від дороги бігли старший лісничий Дзядонь і з ним ще кілька чоловік.— Аж оце вранці один з нових робітників сказав мені, що вночі ви стріляли ракетами... Я його вилаяв добре... Як це сталося?— показав він на згарище, з якого ще сочилися цівки сірого диму.

— Підпалі Мені здається, що це Вежбик, пане старший лісничий.

Едек не прислухався до їхньої розмови. Зацікавлено стежив за першим у цьому році метеликом — жовтою лимонницею з різьбленими крильцями: ще непевними ривками він летів до недалеких кущів ліщини, з яких сипався навколо дрібнесенький пилок.