Там, де козам роги правлять

VII. Дівчата з-за річки

Правду казав лісничий. Тільки тепер уже настала справжня зима. Озеро замерзло. Ясний, прозорий, мов скло, лід скільки сягає око покрив води Великого Погуб’я. Хлопці вибігли стежкою на пристань і стали, вражені краєвидом, який відкрився перед ними в яскристому промінні сонця.

Обережно, але з захопленням хлопчаків-підлітків, ступали на замерзлу поверхню, підстрибували, пробуючи, чи міцний лід, посувалися далі й далі. Рум’яні, веселі поверталися до берега, ковзаючись на підошвах, як колись, у давні, найкращі роки.

— В магазин учора ковзани привезли. По сімдесят злотих!— кричав до них з берега Міхал, по-селянському розмахуючи руками, бо він таки добре змерз, поки пробився з Піша велосипедом по снігу.— Мороз десять градусів. Лід товстий. Будемо ганяти аж на річку й на Мале Погуб’я.

— У мене є ковзани. А ти, Клем, їздиш? Бо Едек уміє, це я добре пам’ятаю.

— Тільки тут буде нудно ковзатися. В Ольштині на ковзанку завжди дівчата приходять.— Кульчик трусив своєю розпатланою чуприною.

— Не бійся, і тут їх вистачить... Із села, що по той бік озера, їх багато приходить на лід.

— Далеченько. По озеру, мабуть, кілометрів чотири, га?

— Помчимо так, що й оглянутися не встигнеш. Едек, скажи Міхалові свій розмір, він купить тобі ковзани, добре?

Не гаючись, повалили його на землю, патичком виміряли довжину взуття.

— Міхал, тільки не забудь узяти пластинки на каблуки... Хлопці, давайте завтра вирушимо на окунів. Ото буде розвага.

Метек був найгаласливіший. Між ними він найбільше пустував. Відтоді, як з’ясувалася прикра справа Залєського, він невпізнанно змінився. Казав, що й навчання краще йде, мав час побалакати, витворяв усякі витівки, особливо Кульчикові, який терпів їх із стоїчною байдужістю. Що ж до Едека, то його Метек не зачіпав, бо ж той після хвороби все ще мусив берегтися.

— Ну, повертаймо додому, там на Едека, певно, чекає якась нова дівчина. Має чоловік щастя...— ляпнув його по спині, аж луна пішла.

— І що ті баби в ньому бачать?— цілком серйозно задумався Клем, окидаючи поглядом Залєського.

— Дайте мені спокій. Чорт з ними, я з жодною більше не говоритиму.

— А вона зовсім непогана, зовсім...

— Про кого ти кажеш?

— О, дивіться, все-таки зацікавився. А як би ти хотів? Може, Віка, може, та мазурка. Вона так дивилася вчора на тебе — я подумав, що от-от почне молитися, як перед іконою.

— Ох ти! Ну, завтра сідаю на трактор і полюватиму по дорозі на дівчат, що їхатимуть велосипедами, бо інакше діла не буде.

— Так ти ж, Клем, трактора й водити не вмієш.

— Тим легше буде влетіти в канаву.

Едек сміявся разом з ними, але в той же час почував себе трохи ніяково. Особливо від тих учорашніх відвідин. Ще б пак! Урочисто прийшла з батьком і матір’ю, аби подякувати за порятунок і попросити пробачення, що з її "вини сталося таке нещастя з трактором. Десь половини з того, що вони казали, Едек не зрозумів, бо старі розмовляли своєю мазурською говіркою, од якої він, не буваючи з мазурами, вже одвик, а до того ж хлопець так збентежився, що й дівчини не розумів, хоча вона говорила цілком правильно. Та ще коли йому подарували оте домоткане покривало і великого, відгодованого індика в корзині. Не хотів брати ніякого подарунка, але лісничиха шепнула, що цим він завдав би прикрості тим милим людям з Карвиці. Тоді він геть отетерів. Інша річ, що дівчина була справді гарна, струнка, Едек бачив, як витріщився на неї Кульчик, а той, що не кажи, трохи розуміється на цьому...

А взагалі, чорт його знає, чого їм усім заманулося роздувати цю, зрештою, звичайну історію. Навіть старий Мацура — і розумний же чоловік, а теж прийшов поздоровляти і дивився на нього, як кіт на шкварку. Чутка про ту подію нібито широко розійшлася по навколишніх селах, викликавши серед мазурів особливу повагу до нього... Наче він вибирав — мазурка то чи який інший чорт...

Хлопці дерлися на узвишшя, де стояли будинки лісництва.

Едек засапався. Був кволий після двотижневої хвороби. А проте з кожним днем у нього прибувало сили. Тільки не дуже хотілось погоджуватися з вимогою лікаря, що не менше як місяць він не повинен приступати до роботи. Хто знав, може, в Піші тепер є вільне місце?

Метек скористався з того, що Міхал з Кульчиком ішли далеко позаду, і тихо спитав:

— Слухай, а чого ти з Вікою так повівся? Вона дуже турбувалася про тебе. Приїжджала кілька разів, коли ти лежав непритомний...

— Бо вона теж з причудами. І взагалі досить мені вже цих баб, набридли в Ольштині. Хочу мати спокій, та й годі.

Сказав це різко, грубо — хотів, щоб Метек одчепився нарешті з тими Дівчатами. Але насправді йому було трохи прикро. Неввічливо поставився до неї, якось так вийшло. А втім, може, це й добре — вона гарна, личко миле, ще почав би впадати за нею...

Так, це було позавчора. Він добре пам’ятав.

Трапилась нагода, і вона приїхала санками Ментуса, Павелкового шурина. На порозі хати наткнулася на Едека — з окрайцем хліба він саме виходив шукати сарну, до якої так прив’язався під час хвороби. Побачив дівчину й відчув, що червоніє, бо — що там казати — ждав її.

— О, зустріч з хлібом, але, мабуть, не з сіллю?! — засміялася.

— Несу для сарни, хочете побачити?

— Якщо вам нема чого цікавішого показати, то залюбки.

Проте сарни вони не знайшли. Певно, побігла десь у лісові хащі. Поверталися тихо, мирно, гомоніли, як давні знайомі. В спортивному костюмі, Віка подобалась йому. На його темному тлі приємно вимальовувалась дівоча голівка з коротко підстриженими ясними кучерями. Кирпатий носик іноді пирхав, як у вередливої лісничишиної кицьки.

— Вам гарно в цьому костюмі,— сказав Едек.

Вона спинилася вражена.

— Ви звернули увагу? Не сподівалася цього від славного героя наших лісових просторів...

— Перестаньте.

— Ну як же І Ще трохи — і про вас почнуть співати пісні по селах, як про героїв класичного епосу.

— А ви, Віко, мабуть, не будете серед тих піснярів?

— Неодмінно буду! Інакше я б не приїжджала сюди п’ять разів, як ви підрахували.— Дівчина почервоніла. Не могла простити йому, що під час минулої зустрічі він згадав — чув од пані Гелени,— скільки разів вона приїздила.

Скривився, пропустив її перед собою до кабінету лісничого. Метек і Кульчик грали там у шахи. Поет схопився в місця, засміявся:

— Добра ворожка приїхала. І знову не для мене...

— Перестаньте, хай вам чорт...— майже крикнув, уже не на жарт розсердившись, Едек.

Віка пирхнула, відвернулась од нього.

— Смішний ви із своїми настроями. Справді, герой із картинки!

— Дурна коза! — вибухнув Едек і вийшов з кабінету.

Запала тиша, всі здивовано переглянулись. Хлопцям було неприємно.

Віка зблідла, але не промовила й слова. За кілька хвилин пішла. Клем хотів було провести її, та дівчина різко завернула його.

Едекові було соромно за своє поводження. Вона ж не вробила нічого поганого. Така вже в неї глузлива вдача, а що трохи осадила його за дурні покрики, то не без підстав. Вибило його з рівноваги оте все з Красавчиком.

«Тягнеться за мною, як нещастя»,— думав він тепер, чалапаючи рядом з Метеком угору.

— Слухай,— озвався раптом.— Ти питав про Віку. Бачиш, я ще й досі не можу отямитись. Не забувай, що я пережив почуття вбивці, людини, яка хоч і ненавмисне, але вбила... І мені тепер здається, що все це ще не скінчилося, що воно тягнутиметься за мною, вискакуватиме несподівано всяке казна-що, як із цією дівчиною. Розклеївся...

Він говорив пошепки,— не хотів, щоб його чули позаду.

— Перестань! — накинувся на нього Метек. — Годі, крапка. Що ще має статися? Скінчилось і більше не повернеться. Ти ослаб після хвороби, тому й реагуєш гостріше на кожну дрібницю.

— Можливо... але в мене якесь недобре передчуття.

Метек мимоволі засміявся.

— Знаєш, я міг би все уявити, тільки не тебе з передчуттями. Перестань, друже!

Вже на порозі їх радісно зустрів лісничий, вимахуючи якимось папірцем.

— Ну, нарешті дали талон на мотоцикл. Завтра можна забирати.

Метек на радощах аж у долоні заплескав, а тоді, наче того було мало, з розгону перекинувся в снігу, налякавши цим Рекса, який підібгав хвоста і подався в безпечний куток подвір’я.

— Завтра їдемо по мотоцикл! Едек, навчиш мене їздити?

— Усі не поїдемо, навіщо? Попрошу Едека, і махнемо разом санками до Піша... Мені треба побувати в районному управлінні, зостануся там довше, а він випробує, як працює мотор. Тільки чи потягне по снігу? На шосе ще нічого, а як отам через ліс до нас?

Метек легко відмовився:

— Ну що ж, тоді, Клем, гайда до науки, позубримо години дві, а одразу після обіду трошки покатаємося на санях. Ти даси нам коня, тату? Мабуть, уже можна через озеро їхати?

— Краще почекайте. Хай мороз подержить кілька днів, лід потовщає. А коня беріть. У мене сьогодні робота з насінням, деяке недосушилося, жолуді й букові горішки теж треба перелопатити. Ну, Міхал, ходімо.

Клем, дуже здібний хлопець, ревно помагав молодому Гасинцю готуватися до іспитів на атестат зрілості. Був радий цьому, адже та допомога хоч якось виправдувала його перебування в Сумах. А кожну вільну хвилину щось писав і при тому страшенно мордувався. З кабінету, де він спав, а точніше — працював, часто до пізньої ночі було чути, як він годинами гасає з кутка в куток, щось бурчить сам до себе, грюкаючи, відсовує стілець, а дід кінець люто рве папір на дрібні шматочки.

Едек нудьгував, поки ті двоє вчилися. Лісничий категорично заборонив йому будь-яку роботу.

Хлопець тинявся по господарству, возився з собаками і сарною, від першої до останньої сторінки читав газети, од нудьги часом заглядав до книжки. Відтоді, як з’ясувалась ольштинська справа, що так мучила його, Залєський уже трошки сумував за буйним життям двох останніх років. Там завжди щось діялося, були якісь емоції, переживання, зрештою, хоча б уже й горілка.

Згадав про добру чарку і облизав губи.

— Ех!— зітхнув і від нічого робити уклався спати.

Розбудив його Метек, гукаючи на обід.

Викоханий кінь лісничого весело перебирав ногами коло саней, напханих соломою. Хлопці зручно вмостилися в соломі, прикрились кожухами.

— Гайда!

Дорога бігла уздовж молодого лісу, навпроти того місця, де восени були вирубки, потім круто повертала в старий, столітній сосновий бір, підбитий, мов шуба, густими заростями молодого смеріччя, яке посіяли тут вітри, приносячи насіння з інших місць пущі. Пухнастий свіжий сніг, який ще не взявся твердою кіркою, лежав невеликими купками на розлогих гілляках. Ясно-коричневий, місцями аж червоний колір стовбурів гармонійно поєднувався з ніжною зеленню хвої.

На дорогу, ламаючи гілки, раптом вискочив красивий олень, постояв трошки і, злякавшись дзвоників на кінській збруї, мов лавина, помчав у гущавину смеріччя, тільки сніг хмарою піднявся з-під його ніг.

— Прекрасний рогач!— зачудувався Метек і цмокнув на коня, що копитами розбивав снігові грудки, аж сніг сипався на сани, на кожухи, на червоні од морозу обличчя хлопців.

— Гарний, багато в ньому й сили, і краси.

Едек засміявся у відповідь на це трохи наївне захоплення Клема.

— Ех, поет, поет! А тим часом це просто м’ясо перейшло через дорогу, та й годі.

— Цинік,— засопів Клем, ображений у своїх почуттях естета, і одразу ж заходився прозаїчно терти вуха, бо навіть узимку він принципово нічим не прикривав своєї скуйовдженої чуприни.

— Гаразд, а куди ми їдемо? Я пропоную до села по той бік озера, а власне — над річкою. Там у мене є знайомі вчительки, тільки ти, Клем, не закохайся одразу, бо піхтурою до них неблизький світ.

— Ех, ти ж знаєш, хіба мені сьогодні до кохання...

І здивувався, коли хлопці так зайшлися реготом, що мало сани не перекинулися.

— Я теж їх знаю. Мазурка вродливіша.

— О Едек, коли ти встиг.

— Хіба це так трудно? Павел познайомив мене, отоді, знаєш, як мені од браконьєра перепало...

Місцями кінь ішов помалу, насилу пробиваючись крізь снігові кучугури.

Метек чудово справлявся з дорогою, гнав через ліс, подекуди такий густий, що гілля ялин щільно сходилося над головами. Тоді хлопці щулилися під кожухами, бо велетенські снігові шапки падали згори, здіймаючи довкола сріблясту куряву.

— Гей, Метек, а чи ми встигнемо завидна повернутись? Бо вночі зіб’ємося з дороги...

— Ти, Клем, дивися краще навкруги, щоб потім було з чого черпати натхнення. Но! Но!..

Серед дерев дедалі частіше траплялися берези, росли похмурі, чорні вільхи. Похилим спуском виїхали на відкрите рівне місце.

— Наше озеро, тільки звідси видно, яке воно велике... Частину дороги проїдемо по кризі. Тут вона вже, напевно, міцна. Берегом треба було б далеко об’їжджати, аж до мосту через річку. А Клем каже правду, краще повернутися, поки видно...

Не встигли щось відповісти, як Метек уже в’їхав у широку смугу очеретів. Зашуміло, захрускотіло, злякано пурхнули якісь маленькі пташата, кінь, ковзаючись на гладенькому льоду, стримував біг.

І погоничеві, мабуть, стало якось лячно, бо він так натягував віжки, що кінь уже просто йшов. Тоді Метек нахилився, пильно оглядаючи блискучу рівну площину, прислухався, чи не осідає лід. Озирнувся на хлопців. Ті сиділи на диво спокійно і тихо, мовби чекали. Їхній переляк повернув йому відвагу.

— Гайда!

Кінь побіг трухцем. Рядом, з правого боку, шелестів очерет, наче якийсь оркестр грав нову, тиху мелодію.

— Річка. Пам’ятаєш, Клем, який краснопір ловився тут, де вона впадає? Та й щупачки непогані траплялися...

— Бери лівіше, лівіше,— закричав Кульчик, і в голосі його виразно Забринів неспокій.

Звернули круто, аж кінь поковзнувся. Метек витріщив очі.

— Що таке?— спитав нарешті.

— Мені здалося, що лід там тонший. Бачиш, дно ясніше помітно.

— Бо тут міліше... Гляньте, як усе видно. Скільки ж тут гілляччя і всякого хабоття. Не дивно, що гачок так часто чіпляє. Я сам дві блешні обірвав минулого місяця.

— Якісь риби, он там!

— Окуні, їх багато, але тікають, певно, добре нас бачать. Приїдемо сюди ловити,— обернувся Метек до своїх пасажирів.— Але й зір у тебе, Едек... О!..— урвав він, почувши, як раптом гостро і сухо затріщав лід. Потім легенько, але рішуче скерував сани ближче до середини озера.

— Що це?

— Гляньте, які тріщини появляються! Ми не провалимось? — Едек на всякий випадок розгорнув поли кожуха.

Метек не відповів. Хлопці бачили, що він зблід і тільки міцно стулив губи. Потріскування лунало чергами, посуваючись разом із саньми, в кризі виднілися білі, мов ножем прорізані лінії тріщин...

— Не більше як п’ятнадцять сантиметрів. Чи видержить? Ну, Метек, кажи щось.

Тільки тоді, коли знову виїхали на товщу кригу, Метек обернувся до хлопців.

— Хоч я й не сподівався, але могли провалитися... Клем правду казав,— тут, де впадає річка, лід тонший. Течія довше не давала замерзнути. Назад махнемо посередині або взагалі об’їдемо озеро.

— Краще вже об’їхати. В таку пору я ще ніколи не купався. Але ти мудрагель, так ризикувати.

— Може, ще розкажеш усім, який дурний цей Метек?— сердито блимнув той на товариша.

У Едека вистачило почуття гумору, щоб засміятися. Визнав, що в питаннях, пов’язаних з озером, заперечувати Метекові не можна, бо це образить хлопця, як тоді з тією нещасливою щукою.

Не встигли й оглянутися, як через замерзле торфовище поміж купинами, де зрідка червоніли ягоди журавлини, виїхали знову на дорогу, до поля, біля якого, розкинувшись уздовж річки, лежало чималеньке село.

— Справжня пустинь, серед лісів, на краю світу,— дивувався Едек.

Кілька десятків хат тулилися до вбогих садочків, які збігали майже до самої річки. З пагорка спускалися на санках дітлахи. Літня жінка, що несла якусь торбу, спинилася, даючи саням дорогу, поздоровкалася.

— Це ж десь тут живе Мацура?

— Тут, я тільки не знаю, в якій хаті... Он там, у кінці, бачите, стоїть лісова сторожка. Я б не хотів такої, бо в селі це не те, що в Сумах, правда? А оцей більший будиночок — школа... Вони мешкають у горішній кімнаті, он ті маленькі вікна... Заждіть, я привітаю їх...

І Метек гучно заляскав батогом, аж кінь, щулячи вуха, зірвався бігти. Дітлахи повискакували на подвір’я. Задзеленчав дзвінок, і в віконці показалося дівоче обличчя. Метек вітально помахав рукою. Наче в себе дома, скочив із саней, відчинив ворота, виганяв із саней товаришів. На подвір’ї прикрив попоною коня, з якого валила пара, почепив йому на шию рептух з вівсом і аж тоді рушив до дівчини — накинувши на плечі пальтечко, вона вже чекала.

— Привіт, Зосю! У мене добре серце — подумав, що вам тут нудно, забрав своїх дружків, і ось приїхали.

— Мало не потопив нас заради такої нагоди,— бурчав Клем, який усе ще не міг отямитись, так налякало його тріщання льоду біля річечки...

— Що ти там варнякаєш...— махнувши рукою, обірвав його Метек.— Глянь краще, перед ким стоїш. А де Труда?— питав він, озираючись навколо.

— Є, є. Ну, ходіть нагору. Ми, здається, знайомі? — Подаючи руку, дівчина глянула на Едека.

— Аякже, з Піша... Ви казали, що ми зустрінемось, бо Суми недалеко, от ми й опинились у цьому загубленому селі...

— Гляди, щоб ти серця не загубив,— буркнув задоволений собою Метек.

Клем випередив товаришів і йшов слідом за вчителькою, весь час позираючи на її струнку постать.

Труда була ще вродливіша, хоча й Зосю бог не скривдив чарівністю. Побачивши дівчину, яка приязно всміхалася до них, Клем аж охнув від захоплення, а потім, непристойно витріщившись на неї, довгенько тільки хитав головою. Нарешті Метек дав йому добрячого запотиличника:

— Не забувай, що в тебе розбите серце.

Ображений у своїх почуттях, поет з гідністю випростався і струснув чуприною:

— Прошу тебе, не ятри моїх болючих ран.

Дівчата, нічого не розуміючи, дивилися на них. Труда здвигнула плечима, потім, запалюючи примус, звернулася до Едека:

— У нас останнім часом стільки говорять про вас... То було дуже благородно з вашого боку, адже ще трошечки — і за свою відвагу ви заплатили б життям...

Метек і Клем вибухли сміхом і довго не могли втихомиритись. Едек поглядав на них скоса, збентежений, з дурним виразом обличчя, і це ще дужче розвеселило їх.

Молоді хазяйки дивилися одна на одну, а потім і собі давай сміятися з того, як поводяться їхні гості.

Першим опам’ятався Метек.

— Розумієте, ми сьогодні набридали Едекові, що він став героєм усіх дівчат в окрузі, найкращих,— вклонився їм Метек,— що його ще жде від них ціла серія захоплень і подяк. А Едека це злить... І ось маєш — ви теж одразу про те саме... Ха-ха-ха!

— Перестаньте! — лютував Едек.

Коли б це не образило ні в чому не повинних дівчат, він би найрадніше натягнув шапку на вуха і повернув оглоблі назад.

— Вибачте, будь ласка, якщо я завдала вам прикрості.— Труда лагідно торкнула його за плече.

— Та нема за що, при чому ж тут ви? — бурмотів Едек.— Це ж ті чорти.

— Ой-ой, чай википить! — Труда побігла до чайника, що аж підскакував на примусі.

За гарячим чаєм Едек змінив гнів на милість. Приємно було у цих дівчат, спокійно якось і світло. Невеличку кімнатку вони опорядили скромно, але барвисто, зі смаком. Од кахляної груби пашіло теплом, розмова текла вільно, раз у раз лунав сміх. Першою в ньому була Зося, задириста дівчина з темним, зв’язаним на потилиці волоссям.

— Це дуже гарно з вашого боку, що ви згадали про нас. Тут трохи глухо, а до Піша взимку їхати далеко. Влітку велосипедом раз-раз — і на місці, але по цих снігах... Та, зрештою, і небезпечно. Кажуть, вовки появилися.

— А, вовки! — Клем зневажливо випнув губи.

— Батько нічого не казав. Мабуть, не в нашому лісі.

Тепер Зося звернулася прямо до Кульчика:

— Це ви гарно сказали в своєму вірші, як там... «І в тиші народжена пісня — туга і мрії барвистих снів...» — так же?

Спершу всі подумали, що з Клемом сталося щось лихе. Він аж піднявся з стільця, на якому сидів, роззявив рота, зашарівся, пригладив рукою розкудлане волосся і нарешті пробурмотів:

— Ви знаєте, що я пишу... знаєте мої вірші?

— Що ж тут дивного? Ваш томик є в шкільній бібліотеці, там багато про мазурську землю, і це ще приємніше для нас, не кажучи вже про те, що вірші гарні...

Клем перевів дух, мов цілий день важко працював.

— Ви... ви чарівні,— мовив він, водночас грізно позираючи на товаришів.

З тої миті Труда перестала існувати для Кульчика. Весь час він розважав чорняву, і це особливо сподобалось Едекові, бо йому відразу припала до серця врода Труди. То й справді була гарна дівчина. Худорлява, зграбна, струнка, трохи нижча від подруги, спокійніша, мовби трохи горда, вона викликала захоплення своєрідною чарівністю. Едек ще довго потім шукав джерел тої вроди і нарешті відкрив, що вони — в якомусь ледь помітному смутку дівчини. Волосся, теж темне, було у неї акуратно зачесане. Від того погляд її дуже великих очей був ще глибший, виразніший.

Дівчина покорила його вже своїм вибаченням за те, що згадала про випадок з трактором. Звідки вона могла знати, що справді все так по-дурному складалося, що в звичайному вчинкові намагалися побачити хтозна-що. Едек був надто тверезий і не романтичний, щоб не розуміти, як до смішного мало спільного між його природною реакцією і загальною оцінкою її...

«Так, це не та дурна коза Віка з її кпинами»,— думав він.

Згадав, що казав Павел про дівчину. Справді, вона якось твердо вимовляла слова, інакше робила наголоси.

— Ви самі з цих країв? — запитав він.

— Так, я мазурка... І тому, закінчивши учительську семінарію, попросила направити мене в село, де живуть мазури. Отак я й опинилася тут. І ніколи не шкодувала...

— А я завжди був певен, що мазури — це німці...— пожвавішав Едек.— Воно й справді... Торік я був у Миколайках, там весь час чув німецьку мову, а казали, що то мазури, автохтони [2].

— Ох, не вживайте цього слова, воно так гидко звучить. Просто місцеве населення... Це складна річ, тому її й не розуміють. А сьогодні вона ще складніша — адже мазури зазнали стільки кривди... Знаєте, мій батько помер од переживань. Не міг збагнути, як це для багатьох із нас Польща могла стати мачухою. А він же був давній діяч Спілки Поляків. Брат мій ненавидить юнкерів [3] і завжди ненавидів їх, але й досі я не певна, що він почуває себе поляком. Ви розумієте, яка це трагедія?

Едек уважно слухав. Ні, він ще не розумів. І сказав просто:

— Треба, щоб ви мені більше пояснили. Я теж знаю, що помилявся, але чи в усьому? В лісі я працював разом з людьми з цього села. Був серед них Мацура, чудовий дядько, ясно, що свій, а інші, навіть молодші, часто вплітали німецькі слова, на мене поглядали скоса, як на чужого...

— В цьому самому селі, де ми тепер, коли б ви знали, скільки їм довелося пережити в попередні роки... Мародери, гірше — звичайні розбійники добралися навіть до цих пустельних місць, не одного пограбували. Пізніше їх арештували, та пам’ять про кривду лишилась... У наших рибалок позабирали неводи... І ще тисячі всяких історій. Ліс теж у них одібрали — вони тут мали маленькі смужки... Швабами, гітлерівцями їх прозивали, хіба це легко? Тепер усе змінюється, одначе гіркоту й жаль у людських серцях та душах не так просто викорінити...

— Годі, Трудо, ми знаємо, що все це правда. Але нащо тобі знову переживати? Це вже минуле,— втрутився Метек, побачивши, що дівчина аж тремтить од хвилювання.

— Вибачте, ти ж знаєш, що я живу цим...

— Велике спасибі вам, це так багато сказало мені...

Мабуть, уперше в житті Едек розмовляв так з молодою, гарною, навіть дуже гарною дівчиною. Аж сам собі здивувався. Досі його розмови з дівчатами зводилися до простого, досить безцеремонного флірту.

«А в цієї дівчини є якась гідність,— думав він,— лихо його знає, що, але до неї якось важко було б одразу причепитись. І говорить цікаво...— Едек оглянувся на Клема.— О, той розмріявся, воркує, як сизий голуб».

Кульчик сяяв. А потім найдужче протестував, коли Метек раптом схаменувся, що вже скоро смеркне, і почав квапити в дорогу.

— Ми колись приїдемо до вас на ковзанах, добре?

Всі зраділи. Справді, що там ті кілька кілометрів через озеро по льоду!

Кінь наївся, аж круглий став. Дівчата на східцях біля входу махали їм руками. Метек від’їжджав по-молодецькому — з-під копит летів сніг, і в повітрі вирувало, мовби хто пір’я сипав.

— Махнемо тепер через те озерце, там лід міцний, а потім берегом і коло річки виїдемо в свій ліс. Гаразд?

— Слухай, а вовків не буде? Дівчата казали...— занепокоївся Клем.

— Дюжинами! Зграями! — кричав Метек, ляскаючи батогом. Сани мчали по льоду.

Сутеніло. Від дерев падали довгі тіні, надвечір зривався вітер. Метек поганяв коня. Кілька разів мало не перекинулися на ухабах та вибоїнах.

Через озеро промчали швидко, трохи гірше стало їхати вздовж річки — по болоту, всіяному купинами, не дуже розженешся. З полегкістю звернули в ліс, на дорогу понад ялинами, що стояли увінчані білими шапками снігу. Тепер уже не зважали, коли сипалося їм за комір, захоплено галасували, як тільки снігова шапка падала в сани. Часом ліс аж здригався од їхнього крику.

Запали сутінки. Метекові треба було добре придивлятися, щоб бачити дорогу.

— Чудова дівчина. І, дивіться, як вона запам’ятала мої вірші! — захоплювався Кульчик.

— А доки не згадувала про твої вірші, то більше подобалась Труда! Ти аж остовпів, побачивши її.

— Ну, вона, звісно, гарна. Але якась така поважна, мовби княгиня, чи що... Зосю я двічі поцілував у ліктик, начебто за вірші, а тієї не наважився б. А щоб тільки дивитися — це не для мене...

— А як же твоє розбите серце?

Перестаньте. Треба ж чимось заповнити порожнечу. Та й чого ви, зрештою, хочете, й ж іще не закохався...

— Недалеко й до того. Відколи я тебе знаю, ти мав уже, певно, з десяток обраниць...

Метек не докінчив, бо сани сильно трусонуло, щось затріщало, він дарма натягував віжки. Правий полоз провалився у якусь присипану снігом яму, і вся компанія опинилась аж по вуха у високій кучугурі сипкого снігу...

— Стій! Стій! — зарепетував Метек, ледве зводячись на ноги.

Наляканий галасом і всією цією подією, б’ючи саньми об дерева, кінь мчав з усієї сили, щораз далі мелькаючи невиразною плямою між деревами.

Вони бігли, плутаючись у довгих полах кожухів, спотикаючись об коріння і на ямах.

— Дивився б краще на дорогу, а не чіплявся до моїх подруг! Теж мені хурман! — лаявся Кульчик.

Нарешті вони знайшли коня, який застряв між деревами біля дороги. Полегшено зітхнули, упевнившись, що саням нічого не сталося. Знову вмостилися на твердих, тепер уже без соломи дошках. Метек їхав обережніше. Уже зовсім смеркло, в лісі стало темно. Едек і Клем мерзлякувато зіщулились у своїх кожухах, мовчали.

Через якийсь час Метек зупинився на лісовому роздоріжжі." На цьому відкритому місці лежали високі снігові кучугури, важко було щось розібрати. Даремно Метек на всі боки присвічував ліхтариком, який, на щастя, захопив із собою. Сніп яскравого світла падав на якісь зовсім змінені, незнані лісові дороги, вихоплював то білі плями снігу, який мінився, переливаючись вогниками, яскрів серед темного гілля ялин, то важкі червоні кетяги мерзлої горобини, але розібратися, куди їхати, було важко.

— От тобі й маєш. Ну й вивіз ти нас...

— Це ж ти так боявся повертатися тією самою дорогою...

— Поганому візникові і пужално довге, і колесо криве,— повчально одрізав Клем.

— Нічого, візьмемо праворуч, це наш напрямок. Може, виїдемо на якусь знайому дорогу. Цікаво, що я не бачу тут стовпчиків лісництва.

— А ти певен, що ми не проїхали якихось кілометрів десять далі, в глиб пущі?

Довгенько пробивалися по бездоріжжю. Кінь стомився, аж парував.

Знову якесь перехрестя, збентежене Метекове обличчя, дорога наосліп. Темно — хоч в око стрель.

— Якби зорі були. А то тільки хмари сунуть, як і ми — не знати, куди й чого,— сопів Кульчик.

— Не горюй, це тобі поетична тема. Глянь, яка романтика,— кепкував Метек, раптом повеселішавши.— Ну, якщо за півгодини не виберемось на знайому дорогу, тоді й кілька днів можемо блудити, серед такого снігу не те що я — сам чорт не розбере, куди їхати...

— Не каркай!

Слухаючи їхню суперечку, Едек зареготався. Зрештою, це ще одна пригода. Принаймні не нудно.

Знову перехрестя двох доріг. Метек довго водив світлом ліхтарика по їхніх краях.

— Не висвічуй батарейки, а то як нападуть вовки — чим тоді їх відганятимеш? — бідкався поет, який уже геть замерз.

— Прочитаєш їм вірша...

— Стривайте, я вже знаю...— зрадів раптом Метек.— Ми об’їхали кругом, але тепер цією дорогою виїдемо на велику просіку... Кілометрів зо три, дурниця... І дорога тут краща. Но, старий, но!..

Поїхали швидше. Навколо було зовсім темно. Понад самісінькими головами пролетіла велика сова, хлопці аж зіщулилися, щоб не зачепила їх крилами.

— Вовк! Вовк!

— Дурний, це Рекс! Рекс, Рекс, Рексику! — розчулився зненацька Метек, який спочатку й сам злякався, побачивши велику тінь, що несподівано виринула поблизу.

Полегшено відітхнули, коли нарешті попереду заблимали вогники лісництва. І одразу ж почули гучний голос лісничого.