Там, де козам роги правлять

X. Вечірні спогади

Які лагідні, повні спокійної радості могли бути сірі, звичайно гострі очі лісничого! Едек поглядав на обличчя господаря і бачив найперше саме ці очі під широкими, кущистими бровами. Зараз вони були такі теплі, доброзичливі, сміялися разом з усім обличчям.

Колядка виривалася з кімнати, линула за будинок, на дорогу, на ліси. Здивований Рекс зазирав з коридора і знов одходив назад, потім довго стояв, зосереджено роздумуючи, лад мискою, в якій весь час було повно їжі, хоча він уже так наївся, що ледве дихав.

Найважливіше було те, що від колядок аж пашіло радістю і родинним теплом. Так, саме родинним теплом! Едек дихав цією атмосферою вперше після багатьох років, у які свята були для нього днями, коли все зводилося тільки до одного: пити і їсти. В домі сестри і зятя теж колядували, у сестри був колись гарний голос, але згодом став хрипкий, і хрипота все душила слова. І Едек співав, п’яний, так само, як і зять,— піджак розхристаний, у голові — неспокійний шум. Тоді їм, власне, нічого було й казати одне одному. А якихось мрій і сліду не було...

Едек дивився на Міхала. Недавня пригода, яка могла кінчитися трагічно, зблизила його з цим лагідним хлопцем. Міхал не покинув його, тягнув за собою на рятівний берег... Тепер сидить, по-дитячому мружить очі, усміхається. І можна тільки догадатися про якусь глибоко приховану його тугу і нездійсненні сподівання.

Павел поринув у мрії — він, звісна річ, думав про свого дівчину. Завтра ввечері хотів летіти до неї. Його не затримували — з ким же такого не бувало... Часом цей високий, дужий юнак поглядав на лісничого, і тоді неважко було помітити, як очі його світяться почуттям вдячності. Так само й у Марисі, його сестри — час від часу, відходячи од своїх дітей, вона тепло всміхалася до лісничого та пані Гелени.

Голос пана Гасинця відрізнявся серед інших. Лісничий аж ногою притупував, і обличчя його сяяло широкою усмішкою. І ще Марисин чоловік добував із своїх худих грудей такий же гучний голос.

Метек завзято лускав горіхи і змовницьки підморгував Едекові.

Із святкового столу давно вже прибрали всі наїдки, серед них і судака, якого так героїчно врятували під час завірюхи. Бо ті три рибалки усе посіяли на льоду. Але риби й так вистачило. Чи багато, зрештою, там її треба, коли є і кутя З медом, і оселедці, і борщ з грибами, компот, кисіль, макове молоко — важко й перелічити. В кутку стояла ялинка. Пахло лісом. У Едека зринув спогад про таку ялинку, оздоблену різними прикрасами. Давно це було, давно. Батько тримав його на колінах — він же був ще зовсім маленький,— мати дбайливо ходила навколо... Едек зітхнув.

— Ну як, Міхалек? — Лісничий приязно глянув на свого помічника.

— Добре,— твердо, впевнено мовив хлопець.

— А про своїх часом не думаєш? Не згадуєш?

— Буває інколи... В цьому році навіть привітання не прислали. Жаль трохи, все-таки це ж близькі люди. Коли б не ви, пане лісничий, то мені у цей вечір ніде було б і дітися. Важко буває самому.

Лісничий поплескав його по плечу.

Нічого, Міхал, попрацюєш, опануєш лісову науку, то, може, й без школи лісничим станеш. Тільки це довгенько буде. Павел, якщо трапиться нагода, за рік може дістати підвищення. Половину практики він уже пройшов...— Гасинець глянув на свого вихованця, посварився пальцем.— Дивись тільки, браконьєром не стань, бо тебе дуже вабить звірина.

— Е-е, ви ж, дядьку, знаєте, як я пильную в цьому ділі... Але двох своїх кабанів я все-таки вполював,— мовив Павел хвальковито.— Думав, що після такої бурі вже нічого не буде. Ніч просидів у лісі, а свого досяг. Пам’ятав, що в буковині їх завжди було повно — і літом, і зимою.

— Розкажи, Павел, як воно було, я все не зберусь тебе запитати. О чорт, болить коліно...— В бурю Метек сильно розбив ногу. Тепер вона боліла, хлопець кульгав.

— Цікаво було. Коли б не будка, то довелося б скрутно... Той вепр і поміг мені, й перешкодив... Я ж три дні змарнував, поки діждався свого. Тільки пороша виказала, що в буковині є звірина, я бачив сліди.

— Ти в будці засів?

— У будці. Треба її підремонтувати, бо вже підгнила, може повалитися... Місце вибрано добре, коло галявини, яка відділяє буковину од молодого лісу по другий бік. Ясно світить місяць... Сиджу я собі й сиджу, прислухаюся, чи не зарохкає, а їх нема, кругом — тиша... Сарни пройшли, сова покружляла, а кабанів не чути. Було вже далеко за північ, я змерз, хотілося спати, але чекаю. Коли це чую здалеку — рохкає. Ого, думаю, цілий табун іде. А тут знову все стихло. Нічого, я все одно жду — вже є надія... Знову зарохкало, але тепер уже паче один ішов. Придивляюсь, а ясно було, кажу вам, як удень. І раптом прямо на світло вилазить одинець, стара бестія і, видно, бувала. Стирчить край лісу, рохкає, рохкає. Мені трохи незручно було цілити, хай, думаю, вийде на галявину. А ікла здалеку біліють, і на карку щетина стирчить, ну, та ви ж самі бачили... Серце в мене ходуном ходить, як на старих завісах. Ну що ж, цілюся, а він, чорт, у цю мить несподівано відходить у букові зарості. Я думав, почну лаятися вголос... Почув, що я тут, чи як? Та ні, все-таки він не міг з того боку почути... Коли це суне цілий табун. Певно, той одинець налякав свиню з поросятами, тому я й не міг дочекатися.

— Я б не витримав так спокійно. Стріляв би одразу...— втрутився, заслухавшись, Едек.

— Авжеж, нелегко було... Я шкодував, що не спробував... Ну, нічого. Отож виходить льоха, четверо поросят коло неї. Бредуть просто до молодого лісочка. Вибираю одного, якраз навпроти. Решта — навтіки... І тут раптом,— лихо його знає, чому — з гущавини виривається той одинець, аж застугоніло. Сяк-так прицілююсь і стріляю. Кабана струсонуло, він крутонув, а проте мчить далі. Я встиг послати другу кулю, коли він уже підбігав до переліска...

— Зарився, мабуть, на місці?

— Я відчуваю, Едек, що ти ще будеш мисливцем, у тебе аж очі блищать, коли слухаєш... Ну, впав він, але не знаю, лежить чи втік, бо та льоха із своїм виводком такий гармидер зчинили, що й не розбереш, де хто. Вилажу я з будки, ноги затерпли, іду з рушницею напоготові, бо знаєте ж, як з одинцями буває... Підсвинок лежить, витягнувши ноги,— добре дістав... Підходжу до переліска, де впав той старий чорт,— на снігу повно крові і яма, видно, зарився там після пострілу. Заглядаю, залажу в гущавину — ніде ані сліду. А в молодняку вже зовсім темно. Пройшов я, мабуть, крижів двадцять, бачу глибокі сліди ратиць, пальцями відчуваю кров. Коли це як рохне, як затрясе деревцями — чую, на мене суне... А темно ж, тісно, де вже там цілитися, проте якось приклав рушницю, бахнув трохи наосліп з обох стволів. Ух-х, повалився. Не зразу наважився й підійти ближче. Ну, але йому було вже досить...

— Облиш, людино добра, не по-мисливському це... Потемки шукати в молодняку пораненого одинця...— Лісничий незадоволено хитав головою.

Павел скрушно всміхнувся. Він ризикував, так захопився тим вепром, що зробив дурницю.

— Не можна так, хлопче, не можна...— І звернувся до Едека: — Нема нічого гіршого, як отакий поранений старий одинець. Він іклами на смерть може розірвати.

— Ви, дядьку, з досвіду знаєте, як воно з кабаном буває...

— А знаю, знаю. І ще раз кажу: треба бути дуже обережним, це не жарти! Я колись цілу ніч просидів на дереві, а мороз добрячий був, пальці на ногах тоді поодморожував... А через кілька років зробив таку ж дурницю, як тепер Павел. Ба, звір був ще далі від мене, на полі, метрів за двадцять, не менше. Я вдруге влучив, і непогано, а він усе-таки догнав мене, розірвав ногу так, що я місяців три лежав. Але я ще відскочив і трахнув його прикладом по голові. Мабуть, оглушив, бо він уже повалився на землю. А я для певності аж три кулі випустив у нього зблизька. О, який слід лишився...— Лісничий підтягнув холошу, зсунув шкарпетку.

Від кісточки аж до коліна тягнувся широкий білий шрам, ще й тепер завглибшки з добрий палець.

— Гарний урок, дядьку, бр-р-р! — здригнувся Павел.— Тепер я буду уважніший.

— Із звіром завжди треба бути обережним, бо ніколи не знаєш, що може трапитися. Старший лісничий розповідав мені історію з рогачем, тут уже, в Пішських лісах...

— З рогачем? — перепитав Едек.

— Так, із старим оленем. Та й з молодими буває, у яких роги ще не гіллясті...

— То що там з рогачем? — зацікавився Павел.

Почалися розмови на мисливські теми. Тепер лісничий уже менше полював, постарів трохи, роботи в лісі надто багато, та й дома її до гибелі. Більше жив спогадами. А Павел? Той тільки починав, тільки ставав на мисливську стежку і міг годинами слухати оповіді з полів і нетрів...

І Едек слухав з цікавістю, хоч не все розумів. Раз у раз лунали слова, яких доти він ніде не чув. Спочатку допитувався, а потім уже не хотів переривати розмови. І нарешті його огорнули лінощі. Умостився якнайзручніше на стільці, вдихав запах хвої, і йому було добре, спокійно. Очі сонно злипалися. Хлопець усміхнувся. Тут він рано лягав спати, о десятій годині. Не порівняти з Ольштином, де життя ще тільки починалося, коли надворі смеркало, і ніч завжди була надто коротка...

І раптом хлопець засумував за тим буйним, незвичайним ольштинським життям... За тим часом, коли він тинявся по місту, перепродував під кінотеатром квитки, за гарними дівчатами. Ех, погуляв би він оце з дружками, поскандалив би, може б, затіяв бійку. А в Сумах тут надто одноманітно, спокійно. Згадав снігову бурю... Так, але ж то зовсім інше, тут людина безпорадна, як вона може боротися з шаленством завірюхи? Тоді як життя великого міста має свої принади, воно спокушає небезпеками, з якими чи то головою, чи принаймні кулаками можна зарадити собі. Та ще коли вип’єш одну-другу чарку під оселедець в олії або корнішон... Ех, гуляли там, гуляли!

Якось інакше, зверхньо, подивився він на товариство, що зібралося в домі лісничого. Як мало знають ці люди про життя. Ще лісничий, він багато бачив, а решта? Спокійний, хворобливий Метек, дитинний Міхал, та навіть Павел, хоча по ньому видно, що він уже дечого скуштував. Але тепер утріскався в дівчину, думає женитися, пропащий хлопець... Або Кульчик, сидить, певно, в батьківському домі, пише якісь там вірші. І що він може знати про кохання, з отим своїм обличчям-картоплиною і пишномовними віршами, схожими на романтичні дурниці? Влюбливий, але в його коханні більше зітхань і нудотних сліз, аніж чоловічої пристрасності. Попав би він до бувалих дівчат — отоді пройшов би школу кохання. Хоча хто знає, може, таке кохання, як у Кульчика, варте більше, аніж легковажні шури-мури з розбещеними дівками? Адже і йому, бувало, хотілося якогось чистого, красивого кохання. Тільки чи варто насправді отак кохати? Перед ним чітко вималювався дівочий образ. Віка, непогана, до того ж надзвичайно граціозна. Струнка постать, довгі і сильні ноги. Ну й що з того? Віка, Віка. Здається, язиката, задерикувата, а насправді — ходяча цнота, як і все тут навколо. До такої і не підступишся без шлюбних обручок. Чорт надав! Усе це — і містечко, і село, і лісництво — лежить, закинуте десь на краю світу, далеко від гамору інших міст і сіл, але воно таке провінційно монотонне і таке нудне у своїх романтичних мріях. З одного боку, тут нібито з найменшого приводу починають бійку, а з другого — дівчина боїться вийти з хлопцем погуляти, бо місцеві відьми ославлять її. Чудернацький світ... якось він не дуже підходить йому, Едекові. Хоч воно й приємно. От хоча б сьогоднішній вечір. Немов у своїй сім’ї. Ялинка, колядки, тепло і доброзичливість. Хто знає, що ліпше?..

З роздумів його вивів гучний голос лісничого:

— Дивіться, вже дванадцята, коли тільки й час минув... Пора спати, у празник треба виспатись. Ковтнемо ще по одній, і годі, на сьогодні — кінець...— Він благоговійно наливав горілку в чарки, на дні яких червоніли ще рештки домашнього вина.

Гіркий, терпкий смак горілки, настояної на ягодах ялівця, зовсім протверезив Едека. Він з жалем глянув на недопиту пляшку, відчув бажання ще випити, одначе стримався. Чорт з ним, у нього в кімнаті є півлітра, вони з Міхалом хильнуть по скляночці...

Хильнули. Міхал спочатку відказувався,— він, мовляв, не звик, рідко п’є,— та коли Едек висміяв його — перестав опиратися. Тим більше, що Міхалові подобався цей прибулець з великого міста. І тим, як він тримався між людьми, і як переживав усе, не кажучи вже про ту історію з трактором... Міхал з інтересом слухав його розповідь про поїздку до Карвіц.

— Ну, будь здоров, Міхал! — Едек підніс баночку з-під гірчиці.— Отож хата раптом спорожніла, всі ті дівки зникли, мов крізь землю провалились. А тут і мати чимчикує на кухню.; Ну, думаю, кепсько буде, треба держатися якнайдалі від дівчини, бо зараз почнуть умовляти женитись. А по правді, то мені таки хотілося цмокнути її, обняти. Вона нічого собі, та Віля... Та я одразу на мотоцикл і — подалі від усіх тих підозрілих історій... Страшно ж у такому селі дівчину зачепити, га?

Міхал із сумнівом похитав головою.

— Я знаю їх. Вони не можуть придумати, як тобі відплатити за те, що врятував їй життя... Бачиш, наші люди не так легко відкривають серце, вони обережні. Але якщо вже когось полюблять, то все б йому віддали. Ти ще не знаєш мазурів...

— Може, й не знаю. Ти теж мазур, га?

— Мазур. Ну, поляк...

— Це не те саме, щось ти, Міхал, дуриш.

— От якраз і те саме! Їй-богу, це те саме...

— Ет, потім побалакаєм. На, випий. Шкода, що тільки півлітра, мені сьогодні хочеться випити... Ну, хильни вже! Не можеш без закуски? Найкраще життя. Ще якби пиво було, змішати його з малиновим соком, додати сто грамів — ото смакота...

— Ти багато пив?

— Щоб мені мати оце стільки тисяч, скільки пляшок я випив... Бачиш, горілка тягне. От і сьогодні — випили ми стільки, як кіт наплакав, а вже кортить, хочеться більше. Добре, що в мене була про запас оця посудина.

Сумно дивився на пляшку з рештками рідини на дні. Розлив її в баночки. Міхал не хотів, язик у нього вже дужо заплітався.

— Або ти друг, або ні. Пий! З тієї бурі ти тягнув мене до берега, а тепер такої ласки не зробиш? І який з тебе поляк, якщо ти горілки не п’єш, га?

Едек розсівся в ліжку, він давно не пив і тепер захмелів. Блискучими очима дивився на Міхала, який усе так же сидів за столом у тьмяному світлі димної гасової лампи.

— Міхал!

— Що?

— Нічого... Думаю, що якесь таке дурне це життя. П’єш — погано, не п’єш — іще гірше.. Я б оце випив ще і пішов би до якоїсь жіночки... Є там у Піші гарні дівчата? Є, кажеш? Ну й що ж з того, де я їх шукатиму... А знаєш, ця Віля, ну, та, що під трактор лізла, казала, що запросить нас на свята. Але всіх ми з собою не візьмемо. Підемо вдвох. Бо Метек ще мораль читатиме... Вона приїде сюди, запросить. Підемо?

— Підемо, Еден... А післязавтра в Піші теж буде вечір. Пожежна охорона влаштовує. Не хочеш біти?

Едек сів на ліжку.

— А знаєш, чудова думка. Коли це — післязавтра? От і добре, бо завтра, а, власне, вже сьогодні, я не зміг би. Об’ївся. Боже, скільки ж я всього напхав у себе! Міхал, там більше немає горілки? Жаль... Нудно. Ні горілки, ні якоїсь кицьки поблизу. Ех, спати хочеться. Підемо на той вечір, підемо...

Захропів. Міхал ще якусь мить сидів, дивився на товариша, потім стягнув йому чоботи з ніг і вкрив його ковдрою. Сам теж приліг на другому ліжку. В голові шуміло, ще б пак — стільки горілки...

Лежав, дивився на ніч за вікнами — ясну ніч, що іскрилася відблисками місячного сяйва на снігу. Час від часу трохи з жалем прислухався, як хропе Едек.

Міхал Клос зовсім не був таким наївним хлопчаком, за якого вважав його Едек. М’який характер, деяка несміливість часто викликали зневажливе ставлення до нього і навіть думку, що він — просто вайлувата нікчема. Хлопець мовчки терпів і це, рідко протестував. Прагнув жити якнайближче до людей, брати участь у їхніх справах, бути корисним і потрібним. Не любив самотності. Може, через те, що саме тоді, коли був час подумати, він бачив свою долю зовсім не в рожевому світлі.

Але разом з тим він був по-своєму упертий і наполегливий. Мріяв досягти по можливості самостійного становища в житті і хоча б у далекому майбутньому створити свою родину. Саме цього найбільше бракувало йому, невисокому, кремезному юнакові з лагідним поглядом ясних очей. І в цьому крилася його найбільша і єдина туга. Його глибока прив’язаність до Гасинця брала свій початок саме в тій щирості і сердечності, з якою ставилися лісничий та його дружина до Міхала. Усі свята він проводив у них як член їхньої родини. Лісничий ні за що не допустив би, щоб хлопець самотньо просиджував святкові години в невеликій, закуреній кімнаті на горищі будинку в Піші, де містилося районне лісове управління. Міхал цінував це ставлення і за пана Гасинця дав би й очі собі видряпати.

Тепер, прислухаючись, як хропе Едек, він думав про його недовіру до мазурів. Казав, що мазур і поляк — це не те саме. Чому? Може, тому, що деякі з них перекинулися до німців і від того падає тінь на всіх інших?

Залєський перевернувся на другий бік. Міхал прислухався. Едек дихав тепер рівніше, не так хропів, як раніше. Хай спить, це добре. Забагато випив. Та й він, Міхал, даремно стільки пив. Але як було відмовитись? Едек добре ставиться до нього, сам казав про дружбу... Тільки з отією невірою в польський характер мазурів... Коли б він знав, як багато віддав Міхал саме для того, щоб бути поляком. Відмовився від своєї родини, вислухав стільки гірких докорів...

Міхал не нарікав на свою долю, особливо з того часу, коли випадково потрапив на роботу в лісництво. Доти він був учнем у маляра, ще відтоді, як закінчив школу в Піші. Мати хотіла, щоб син мав прибутковий фах. Хлопець був здібний і незабаром опанував усі таємниці малярського ремесла. Потім уже й сам почав брати замовлення. Заробляв добре, куди більше, ніж тепер, одержуючи скромну платню лісника. Але не подобалась йому та робота — брудна, важка, з вічним запахом фарб і вапна. Хлопець змалку любив ганяти по лісі, в полі, бродити понад озерами та річками, спостерігати життя тварин і птахів. А тут він мав бути завжди в чотирьох стінах, киснути в сирості од свіжопобілених чи пофарбованих стель, стін, підлог... Допоміг випадок. Замовили йому пофарбувати кімнати районного управління. Цілий будинок — велику контору. Міхал прекрасно впорався, роботу виконав швидко і добре. Дуже здивувалися, що він узяв за все небагато грошей. Усі його полюбили — від директора до прибиральниці. Навіть панна Геня, друкарка, яка і в ньому запалила нове почуття. Але все те — уже минуле. Панни Гені давно вже немає в Польщі, вона нібито вийшла заміж і, мабуть, не пам’ятає того малярчука, який покохав її першим, наївним хлоп’ячим коханням... Словом, усі його там полюбили і не хотіли, щоб він ішов од них. А в той час небагато було охочих до роботи з низькою оплатою — хоч із свічкою шукай. Умовили Міхала. Мовляв, попрацює років п’ять-шість, після такої практики складе іспит і стане лісничим. Звісно, після лісової школи це було б скоріше, але можна й так. У хлопця тоді аж очі засяяли. Працювати в лісі! Перспектива була така принадна, що Міхал залишив свій фах і, згодившись жити на кількасот злотих зарплати, став лісником. А за кілька місяців він уже нізащо не покинув би лісу — так полюбив його. Лагідний юнак, з обличчя якого майже ніколи не сходила усмішка, найчастіше бував у Сумах. Дільниця тут була особливо широка, лісорозробки великі, тож панові Гасинцю завжди потрібна була допомога. Міхал рідко виїжджав звідси, хіба що коли треба було, заступав кого з лісників на час відпустки. І потім, скучивши, знов повертався до суворої пані Гелени та її знаючого й бувалого чоловіка.

А тепер оцей Еден, такі дурниці... Ну, нічого, звідки йому знати... Хіба він знає, що Міхалів батько часто брав маленького сина собі на руки і наказував йому завжди пам’ятати одне: він — поляк, усі мазури — поляки, їх тільки хочуть онімечити, відібрати у них право на власну батьківщину...

Ех, батько. Не склалося у нього життя з дружиною, матір’ю Міхала. Молодим ще він одружився з німкенею. Хіба ж любов питає про національність? Інші теж були одружені з німкенями і жили добре. Звідки було знати, що вона дорікатиме чоловікові, що він поляк, погрожуватиме поліцією і СС? Багато про що Міхал довідався пізніше, коли батька вже не було в живих. Жінка навіть не дуже й плакала за ним. Байдуже стріла звістку про його смерть. Всю свою увагу віддавала доньці, яка належала до спілки фашистської молоді і ненавиділа брата за те, що псує її добру репутацію. Бо Міхал не хотів належати до таких організацій — ще батько застерігав його від того...

І от мати з сестрою виїхали, а він лишився. Його не пустила пам’ять про батька і любов до цієї землі.

А тепер ось Едек... Такий приємний, товариський. Та ще й дужий, сміливий, відважний... І навіть Едек дорікає йому. Нічого, Міхал усе розкаже, пояснить. Підуть разом на вечір, і, коли трапиться нагода, він розповість про свої роздуми. Добре, що Едек згодився, пристав на його пропозицію. Аби тільки не пив багато, хлопці з містечка не люблять чужих, а як буде п’яний, можуть побити. Ну, та цього він не допустить. Буває ж усе спокійно, гарно, і натанцюватися можна досхочу.

Міхал любив танцювати. Почує музику — аж жижки дрижать. І дівчата охоче танцювали з ним. Буде оркестр пожежної охорони, добре грає. Ех, як підхопить він котрусь до польки, як закружляє, так, що все навколо завирує перед очима, як стукне закаблуками об підлогу, аж курява здійметься...

Послухав, як дихає Едек, тепло всміхнувся і заснув із тим несміливим усміхом на щуплявому обличчі.