Там, де козам роги правлять

XIII. Пороша

Ліс навколо Сумів був найбільший у всьому районі. В майбутньому передбачалося поділити його між двома лісництвами, проте в зв’язку з цим виникав цілий ряд проблем, і розв’язати їх було нелегко. Отож поки що так воно й лишалося, пан Гасинець управлявся добре, тому ніхто й не квапився вводити якісь зміни.

Уночі сніг іще йшов, але перед світанком зовсім ущух, тільки хмари так само низько висіли над землею. Лісничий, ніби не довіряючи барометрові, уважно придивлявся до лінивих хмар.

— Усе,— мовив категорично.— І похолодало. Свіжий сніг — як золото...

Вже кілька годин вони йшли лісом, потомилися, поки нарешті вибралися за межі боліт, які широко розкинулись на захід від озера і лежали тепер, скуті кригою та присипані снігом. Здалеку долинали часом удари сокир. Там вирубували кущі на заплаві і різали лозу для кошиків. Рівне пруття лози, що росла над струмком між озерами, відкладали вбік, потім його мали вимочувати, очищати від кори.

На поваленій сосні сіли відпочити. Над рівниною тут несподівано випинався високий, правильної форми пагорок — можливо, то був слід якогось давнього городища. Молодий березняк, який густо розрісся навколо, переходив у мішаний ліс, де росли дуби, буки, берези і ялини. Тільки зрідка то тут, то там просвічували червоною бронзою кори невеликі групи струнких сосон, подекуди пнулися вгору граби.

Праворуч гладкою сніговою рівниною тягнулося аж до обрію озеро. Тільки звідси можна було побачити, яке воно велике. Чарівною покрученою лінією заток і гострих півострівців випиналося далеко на схід, а потім круто повертало навскіс і підходило майже до лісництва.

Лісничий і Міхал були звичні до таких мандрівок, їм часто доводилося ходити по нерівних місцях, пробиватися лісовими стежками, ковзати по льоду на замерзлих заплавах та болотах, де влітку всяка звірина приходила на водопій і покупатися. Але Едек уже добре відчував у ногах той кількагодинний похід по снігу, зверху сипкому і такому легкому, що сніжинки аж піднімалися, наче хмарки куряви, а внизу — замерзлому та слизькому. І тепер він дивився назад, де вони пройшли, на свій слід, який прямою лінією, тільки часом обминаючи важкі місця, проліг на довгій рівнині, зникаючи в молодому березняку вже по той бік мочарів. Потім переводив погляд на серйозне обличчя лісничого, який з-під козирка зеленого кашкета уважно дивився на верхів’я струнких ялин. Як добре цей чоловік знав ліс, як він умів читати в ньому те, чого Едек ніколи взагалі не помітив би. Хлопець дивувався, коли, обійшовши кругом ділянку молодих насаджень чи старого лісу, пан Гасинець легко називав, скільки якої звірини є в цій частині лісу. Міхал підказував, записував на аркушиках паперу, зім’ятих у бездонній кишені його куртки.

Лісник зацікавився слідами, які бігли від однієї сосни до другої, що росла на відкритому місці. З протилежного боку стовбура була велика заглибина, і на снігу там знову чітко відбивалися сліди маленьких лапок, але тепер уже далі один від одного. Поруч них були інші сліди, більші. І ті, й другі кінчалися місциною розкиданого снігу, на якій лишилися кілька крапель крові й клапті шерсті. Потім до кущів поблизу йшла рівно прометена стежка, наче хто протягнув там мітлою. Міхал підняв клапоть шерсті.

— Білка? — буркнув.

Підійшов лісничий, придивився до слідів, кивнув Едекові.

— Догадуєшся, що тут сталося? Он там до сосни ідуть сліди білки. А далі?

Едек дивився, але мало що міг зрозуміти. Зжер хтось білку? Так же?

— Бачиш, тут усе ясно, як у книжці. Білці закортіло поласувати сосновими шишками. На цьому одинокому дереві їх було більше — великі, золотисті. О, кілька лежить під деревами, скинула, коли їла. Потім білка раптом уздріла куницю, що причаїлася на сосні. Кинулася навтіки. Он видно сліди її втечі — на кінчиках гілок збито сніг. Білка легша, вона стрибала по гілках скраєчку, а куниця мчала біля стовбура. Отут білка стрибнула на землю. Глибші сліди — то від задніх лапок, якими вона відштовхується. Білка тікає, але ж куниця бистріша. Ось тут догнала її. Крапельки крові. Тоді потягнула до кущів, тому сліди затерті.

Лісничий глянув на навколишні дерева.

— Тепер, видно, спить. Шкода, що сьогодні не можна стріляти — налякаємо звірину і тоді нічого не вислідимо... А то б ми скоро її знайшли...

Так, тепер усе було зрозуміло. Едек зацікавлено придивлявся до слідів. Пройшов по них аж до густої групи дерев. І раптом схвильовано закричав:

— О, тут ішли вовки! Ну й пазури...

Рекс підбіг до нього, старанно принюхувався.

Міхал так зареготав, що аж луна покотилася, струсивши з гілок найближчих дерев кілька жмень снігу.

— Це борсук, а не вовки. У вовка сліди схожі на собачі, ти поглянь, яку стежку залишає Рекс... Такі величезні, довгі, мов гаки, пазури має тільки борсук. Була відлига, вій прокинувся, виліз із нори, побродив трохи і знову сховався...

— Тут є кілька борсучих барлогів. Пригорок сухий, піщаний, спокійно, от вони й водяться. І той наш сонько теж відси. Його матір убили дроворуби, я й забрав малого. Весною побачиш, яка з нього потіха,— розбалакався лісничий.— Ну, нам пора, ходімо далі...

Едек помітив, що коли заходить мова про ліс, про його життя, звичайно неговіркий лісничий стає просто балакуном. «Він живе цим»,— подумав хлопець.

— А ти знаєш, як ходять вовки, коли от, наприклад, крадуться до села? І не розбереш, два їх було чи десять. Треба мати дуже призвичаєне око. Пан Гасинець може визначити, а я ще ні... Вони йдуть так, що кожен ступає точно в слід переднього. І на снігу лишається тільки один слід. Отакі хитрі...

Міхал теж багато знав. Лісова наука пана Гасинця давала свої наслідки. Молодий мазур любив показати Едекові свою обізнаність із лісом. Тут йому було чим похизуватися, тож усю дорогу він говорив майже без угаву.

Ішли тільки втрьох. Клем завзято працював над новим оповіданням. Метек навіть підсміювався, що це все задля того, аби частіше заглядати в управління округу, де можна було скористатися друкарською машинкою. Едекові було неприємно слухати їхні дружні суперечки — перед ним тоді страшенно чітко вимальовувалось легковажне обличчя Віки. У Матека ще боліло коліно, і він відмовився од цієї веселої подорожі. До того ж треба було повторювати матеріал перед іспитами. Чим ближче було до тих іспитів, тим дужче він боявся, що не складе їх. Тож сидів над книжками аж до запаморочення — мати й Кульчик змушені були спиняти його, щоб не підірвав здоров’я.

Спустилися з пагорба. Тепер треба було продиратися крізь гущавину верболозу, що розрісся тут на мокрому місці, маленьких, карликових берізок, струнких тополь, розлогих дубів, товстих буків і високих, часто вищих за людину невідомих Едекові бур’янів. Кущі помалу переходили в зарослі чорних вільх із темними, сумно обвислими гілками, місце стало трохи вище, горобина, подекуди ще обвішана кетягами червоних, зморщених на морозі ягід, перепліталася з довгими, добрими на вудлища, прутами ліщини, і все це прикрашав густою соковитою зеленню легкий ялівець, що конусом пнувся вгору.

Лісничий зупинився.

— Оточимо це місце з двох боків. Іди, Міхал, ліворуч. Тут буде що записувати... Ти зі мною?

Едек кивнув. Завернули праворуч. Міхал, посвистуючи, зник у густому підліску.

— Літом туди по сухому не пройти.

Пан Гасинець зацікавлено розглядав дерево з гладеньким сіруватим стовбуром. Взагалі пуща була тут ніби зовсім не освоєна. Всі види дерев перемішалися, дорогу подекуди перегороджували повалені стовбури, ноги плуталися в сушняку, раз у раз доводилось обминати вивернуті з корінням дерева, схилятися в тунелях навислого гілля. Рядом з березами росли граби та буки, вільхи та ялини, а одразу ж за ними височіло кілька крислатих сосен.

— Тут нема вирубок?

— Це місце належить до озерного заповідника. В цілому то немалий шмат землі — сімсот сімнадцять гектарів.

— Заповідник? — здивувався Едек.

— А ти не знав? Оце так, два місяці сидиш у Сумах, і ніхто тобі не сказав? Це озерний, а точніше — пташиний заповідник. Ціле озеро, вся заплава, болота, очерети. Ось побачиш весною і літом, як тут птаство закудкудакає, загелгоче і защебече... Лебеді, журавлі, чаплі, навіть чорні лелеки, не кажучи вже про бакланів і всяку дрібноту, як ото качки, норці, водяні курочки... Часом приб’ються і дикі гуси... Торік було троє гнізд... Тут виводяться тисячі пташок. О, стривай... один, два... шість... дев’ять. Це слід рогача, а ото — лані. Занотуй собі зразу. Певно, тут буває і здоровий самець-одинак, просто чудовий...

Едек записував на папірці названу йому кількість оленів. Зацікавлено дивився на чіткі відбитки копит, не розуміючи, як лісничий міг по них визначити, де був рогач, а де лань.

— Он там під кущем спить заєць. Бачиш, туди він ще петляв, а потім одскочив убік і сів під гілками. Ось він!

Великий заєць-русак раптом вискочив з-під куща і, переляканий, помчав у ліс. Тільки сніг із гілок полетів на землю.

Снігу насипало тут майже по коліна. Ішли узліссям, перетинаючи молоді зарості, за якими було озеро. Лісничий один по одному читав сліди, Едек нотував закляклими руками, бо від лісу тягнуло якимось вологим, пронизливим холодом.

Полегшено зітхнув, коли вийшли знову на менш заросле місце і стрілися з Міхалом. Той складав обидва підрахунки. Лісничий був задоволений — кількість різної звірини значно зросла. От тільки лисиць на цій ділянці наплодилося забагато, і це занепокоїло його.

— Ага, Клишоногий теж тут! — згадав Міхал.

— Клишоногий? Тут? — допитувався лісничий.— Гм, він ніколи в ці краї не заглядав. Може, ті його сполохали?

— Хочете, я проведу вас до його сліду. Це недалеко.

— Що за Клишоногий?

— Олень. Чудовий рогач. Другого такого в усьому нашому лісі немає... Тільки що його намітили на відстріл, старий уже. Але він не виходить за межі заповідника, тому й не стріляємо його. Має щастя... Та якщо вже вийшов, то може податися далі і колись таки попаде під кулю. Жаль буде. А тут для нього небезпечні тільки браконьєри. Певно, це вони й сполохали його,— розговорився Міхал, і обличчя лісника палало завзяттям.

Піднімалися довгим похилим узбіччям піщаного пагорба, порослого соснами і ялинами. Едек думав про те, як обидва його провідники люблять ліс. Тут вони були зовсім не такі, як дома, серед людей. Веселі, жваві, захоплені кожною дрібницею, певні себе, без тієї несміливості, що, здавалося, часом бентежила і пана Гасинця, і Міхала.

Він давно це бачив, але не міг зрозуміти. Чим, зрештою, можна захоплюватись у цих місцях, серед дерев, боліт і води? Скрізь одне й те саме — зелено або блакитно. Мокро, і кожна така мандрівка добряче стомлює. Адже тиша і спокій можуть давати людині насолоду тільки певний час. А потім усе це набридне, остогидне...

Але тепер Едек відчував, що ліс починає вабити і його, зовсім інакше, ніж навіть тиждень чи два тому, коли він убивав час, годинами тиняючись по лісу. Тоді хлопцеві здавалося, що ліс мертвий, він навіть не помічав того життя, яке туї вирувало. Звідки він міг знати, як треба ступати по снігу або торф’яному грунті, щоб ще здалеку не сполохати звірини, куди дивитися, щоб у густих кронах сосен чи ялин побачити пташині гнізда, хто б мав показати йому замасковані борсучі та лисячі нори. Тільки тепер він розумів, що треба вміти відчувати ліс, розгадувати інстинкт звірів, керуватися їхніми повадками, бачити зміст у кожній притоптаній травинці, надламаній гіллячці, в ямі, видавленій на мулкому березі лісового озера чи баюри, читати їх. Білий сніг легше розкривав книгу лісових таємниць.

Едек уважно слухав, придивлявся і вже сам міг розрізнити відбиток ніг оленя і сарни, пізнати, де ступала маленькими лапками перепелиця, а де під високою ялиною дріботів чорний дрізд. Це було щось нове, незнане, що скидалося на якусь пригоду, вабило невідомим.

Едекові подобалась та частина заповідника, звідки вони щойно вийшли,— ліс, якого не торкалася рука людини. А як там улітку, під тим зеленим прикриттям, що затуляє сонце, у плутанині чагарників, де, зчепившись у боротьбі за існування, пнуться вгору гнучкі пагони ліщини, тонкі деревця горобини, обплутані знизу папороттю та іншими рослинами, яких Едек і назви не знав. Інколи під час бурі впаде якийсь трухлявий усередині лісовий велетень, відкриється несподівано світло, і до нього вже тягнуться нові дерева, котрі перші, вищі і дужчі. Невпинна боротьба, змагання в силі і спритності. А ще нижче поверхня грунту нерівна, там повно вологих западин, ям, вивернутих з корінням дерев і довгих тунелів під тим покрученим корінням. І там буяє життя, невпинне, жадібне до світла.

І тоді вперше під час тієї довгої мандрівки у Едека виникла думка, що, може, варто було б зростися з лісом, як Міхал і Гасинець, щоб не було тут для нього ніяких таємниць, врости в цей ліс і залишитися в ньому назавжди. Усміхнувся сам до себе. Ні, це не для нього, як би він тут витримав без тих радощів, що їх дає місто, без людської метушні, без гамору і сварок міського зборища.

І хоча ця думка як появилася раптово й несподівано, так і пропала, вона, певно, якось вплинула на його настрій, бо Едек зненацька відчув глибокий внутрішній спокій, ба навіть радість, таку велику радість, що хотілося стати десь на узліссі, обернувшись до крижаного простору озера, і кричати, кричати на все горло. Досвідчений лісничий, видно, вмів непогано читати і в людському серці — він пильно подивився на хлопця й усміхнувся м’яко і приязно...

Перед полуднем хмари трохи розійшлись, із-за них часом просвічувало сонце, ще несміливо, обережно. Тоді на білий свіжий сніг падали поміж деревами довгі смуги світла і похмурі, темні тіні, все починало грати півтонами, ніби який невидимий художник враз поклав довкола тонкі барви з різноколірної палітри. Маленькими і глибокими цятками-тінями вирізнялися тепер на снігу сліди звірів. Поглядаючи на пана Гасинця, Міхал ретельно записував їх. Раптом він торкнувся руки товариша.

— Дивись,— ледь чутно шепнув у саме вухо.

Усі спинилися. Через бір ішла просіка, впираючись у молодий соснячок, якого майже не видно було — стільки снігу насипало на шпильки деревець. На сонці, посеред самої просіки, стояло стадо сарн. Попереду був старий козел, дивився на людей, які завмерли на місці. Одна сарна підійшла до нього ближче, він одігнав її, нетерпляче махнувши красивою головою. Ще мить дивився, а потім дав сигнал тікати. Стадо зірвалося, затупотіло, аж снігова курява піднялася, і зникло по той бік молодняка. Тільки блиснули в променях сонця жовто-руді сукні, мелькнули граціозні тіла.

— Варто прийти в ліс, щоб таке побачити, га? — усміхнувся лісничий до Едека, а потім показав на інший слід, який перетинав просіку.— Знаєш, хто це перебіг?

— Заєць?

— Е-е, облиш, людино добра, заячі сліди я вже тобі показував. У русака вони зовсім не такі, його задні лапи залишають довгі сліди, в них можна чітко розрізнити п’яти, а сліди передніх — короткі, округлі. А тут через усю просіку однаковий слід.

— Ну, мабуть, це ж не собака...

— Уже ближче до правди. Лисиця пройшла, може, мишей шукала, бо їх, видно, тут немало — он скільки на снігу разків двокрапок і петельок... Слід лисиці трохи скидається на вовчий, тільки що менший. У собаки сліди коротші — он глянь на Рекса,— бо лапи він не підгортає і пальці відбиваються однією плямою. А тут, бачиш? Сліди довгі, майже видно пазури, і подушечки пальців чіткі.

Сміючись, він низько нахилився, щоб навскіс перетнути соснячок. Міхал з Едеком обходили його кругом. Міхал був якийсь неспокійний, уважно дивився на сніг, часом звертав убік.

— Що ти так шукаєш?

— Тут завжди бував рогач, а тепер і не чути...

Лісничий теж не знайшов. Обшукали ретельно ще кілька східних ділянок. А тоді значливо глянули один на одного.

— Кілька днів, як він тут був. Невже знову ці негідники? І стадо сарн без козла...

— Саме в цьому місці вони роблять найбільше шкоди. Мабуть, вони прогнали звідси й Клишоногого. Може, це й добре, а то марно пропав би... От якби ти, Едек, побачив його — велетень, красень, як намальований...

Едек, запалавши бажанням піймати браконьєрів, наївно висунувся вперед, ніби думав, що вони залишили тут якийсь добре помітний слід. Дорогу йому перетнули глибокі відбитки звіриних ратиць, густо розсипані по снігу.

— Кабани,— гордо мовив Едек, оглядаючись на Міхала.

— Так, непогані тваринки, видно по ратицях, бачиш, які діромахи. Недавно пройшли...

Якийсь звук — зітхання не зітхання, стогін не стогін — почувся раптом збоку, з крутої стежини, яку чітко видно було під навислим гіллям. Едек скочив туди, глянув і заціпенів.

— Ой-ой, ідіть скоріше сюди. Така сама, як наша, в Сумах.

— А бодай йому добра не було! Знову капканом. Три дні, як я проходив тут — ліс був чистий... Авжеж, такі самі залізяки, пізнаю,— лаявся лютий лісничий.— Видно, з учорашнього дня, бо сніг засипав усі сліди. Не такий він дурний, щоб по свіжому снігу лізти. Пережде трохи...

— Бідна, чи вона виживе?

На снігу, дивлячись на них переляканими, повними болю і жаху очима, лежала сарна. Сніг навколо був розритий, певно, тварина розпачливо борсалася з капканом, силкуючись вирватися.

— Нога розтрощена в трьох місцях,— уважно придивився пан Гасинець.

Обережно звільнив сарну. Вона рвонулася, мовби хотіла кинутися тікати, але за мить безпорадно перевалилась на другий бік. Зламана нога тягнулася по м’якому снігу.

Капкан на великій мотузці був прикріплений до зігнутої берези, похиленої над звіриною стежкою.

Едек одвернувся, коли лісничий, відійшовши на кілька кроків, приклав рушницю до плеча. Один за одним пролунали два постріли. Сарна смикнула кілька разів ніжками і завмерла.

— Ну що, зараз не заберемо з собою? Давай, Міхал, однесемо її вбік і затягнемо за дерево. Увечері поїдеш конем, знаєш, тією дорогою, що коло озера, це недалеко звідси, і забереш... Мерзотники, так нівечити звірину... Треба добре пошукати, певно, тут іще є капкани. Хлопці, беріть палиці і пильнуйте, бо як цапне кого, то може ногу переламати. Така чортівщина і рогача повалить. Шукайте на маленьких стежинках.

Він оглядав капкан, зроблений вмілою рукою коваля. Туга пружина так стискала дві металеві скоби, що руками їх насилу можна було розвести.

— Рекс, до ноги! — Лісничий гукав собаку, боячись, як би він не попав у капкан. Та це було зайве, бо собака вже знав, як поводитись у лісі, і тепер уникав протоптаних стежок, пробирався поміж заростями то з одного боку, то з другого.

Едек спочатку шукав дуже завзято, як мінер, виставивши дрючок, перевіряв грунт перед собою. З обох боків чув, як ішли пан Гасинець і Міхал. Але час минав, нічого більше Едек не знаходив, а втома від цієї незвичайної подорожі дедалі дужче давалася взнаки, і він уже трохи легковажно ставився до свого завдання. Рідше штурхав києм по стежці — тільки в тих місцях, які, здавалося йому, були підозрілі. Зупинився, довго стежив, як чорний дрізд під великою гіллястою ялиною намагався вигребти якусь поживу з-під товстого коріння, тільки трошки присипаного снігом. Помітивши хлопця, птах злякано закричав і полетів низько над землею, зникаючи з очей. Едек засміявся до цього лісового веселуна, рушив далі, тягнучи за собою важку палицю.

І тієї ж миті почув, як щось різко клацнуло, і палиця, яку він тримав у руці, рвучко смикнула його назад. Едек злякався. Менше як за крок од його слідів з-під снігу виглядали скоби капкана — вони так сильно схопили сосновий дрючок, що мало не розтрощили його. Едек мимоволі глянув на свою ногу.

— Сто чортів! Здорово попався б!

І раптом він до нестями розлютувався на злочинця. Згадав, як у перші дні свого перебування тут він гнався за браконьєрами, і нічну пригоду в Піші. Обережно розгортаючи сніг, витягнув капкан, одв’язав вірьовку від дерева.

Тримаючи здобич під рукою, ступав тепер дуже обережно. Забув про втому, про те, що вже багато годин був на ногах, аж зуби зціплював, думаючи про невідомих ворогів, яких вважав тепер мало не за особистих своїх недругів.

Вийшовши нарешті на дорогу, побачив Міхала. Мазур теж тримав щось під рукою. То були петлі на зайців та іншу дрібну звірину.

— Сарну теж придушить, як добре затягне. А ти з капканом, не попався сам?

— Міг би попастись. Але ж яке це паскудство! Коли б я піймав негідника, то сам всунув би його копито в ці скобки. Хто б мені потім що зробив?

— Авжеж, варто було б. О, у лісничого аж два.

Пан Гасинець зблід, і від того на його обличчі особливо вирізнялися червоні плями. Він був страшенно лютий.

— Чотири капкани. Їх тут більше, тільки важко знайти — сніг присипав... І завжди вештаються в цих місцях. Я весь час заглядаю сюди, а піймати на гарячому не щастить...

Лісничий ішов похмурий, говорив мало. Потім зупинився на перехресті лісових доріг і показав Едекові:

— Тут проходить межа нашого лісництва. Далі вже територія Марцінського. Підемо вздовж цієї межі, а потім оглянемо останню ділянку. Хоча, признаюся, мені вже й не хочеться. Хай йому чорт, що за невезіння таке...

Але клопоти лісничого того дня на цьому не скінчилися. Не пройшли й півкілометра по дорозі, яка розділяла два лісництва, коли раптом пан Гасинець зупинився, а Рекс, принюхуючись до якогось сліду на ледь помітній межи деревами давній дорозі, вже густо зарослій молодою ліщиною, побіг у ліс.

На дорозі ясно було видно сліди кінських копит і саней.

— Ого, це сьогодні, вже по свіжому снігу.— Лісничий наддав ходи, він майже біг за Рексом. Хлопці йшли за ними.

Незабаром сани майже на місці розвернулися — тут якраз ліс був трохи рідший. Крізь зарості йшла смуга зметеного снігу, широка, ніби хто протягнув тут великою мітлою. Подекуди на тій смузі видно було сліди чобіт.

Міхал тільки глянув вимовно на Едека.

Смуга зметеного снігу тягнулася на кількасот метрів. Лісничий тепер уже повільно йшов по ній, часом зупинявся, оглядав гілля кущів, нагинався до землі. Едекові згадалися прочитані давно колись книжки Фенімора Купера про те, як ішли по слідах індіянці.

Смуга обірвалася коло великої купи хмизу, скиданого осторонь. Сніг тут був залитий кров’ю. Пан Гасинець зняв із одної гілочки жмутик шерсті. Придивився до нього і тільки потім кинув під ноги.

— Так і є,— мовив сумно.— Це, Міхал, рогач, якого ми не знайшли в тому місці. Мабуть, вони вбили його ще вчора, до снігопаду. Нащось заховали під хмизом, а сьогодні забрали саньми. Слід уже застиг, певно, були з самого ранку. А я, хай йому чорт, вагався вранці, чи не почати обходу з цього боку. Дав маху. А то б ми натрапили на них. Ну що ж, ходімо по сліду назад...

Едек нахилився до землі і уважно, до найменших дрібниць, оглядав на снігу чіткі відбитки двох пар чобіт.

— А якби розшукати, хто носить такі чоботи... О, на правому бляшка на підборі прибита якось криво, не з самого краю. Подивись, Міхал, нахились, бачиш?

Лісничий зневажливо махнув рукою.

— Облиш, людино добра, тут не гра в індіянців. Нічого це нам не дасть, бо коли б навіть і знайшли, то як ти доведеш? Та й хто там перевірятиме відбитки чобіт! Дурниці... буркнув сердито і, пригнічений, поплентав далі.

Вийшли знову на дорогу, що розділяла два сусідні лісництва. Сліди полоззя були глибокі, мабуть, на санях лежало щось важке. Коли дорога стала рівніша, відбитки чобіт зникли, видно, обидва чоловіки теж сіли на сани.

— На шосе звернули, — сказав Міхал.

Добрели аж туди. У Едека знову Зажевріла надія, що по слідах вони дійдуть до злочинця. Подумав, що, як би не поставився до того лісничий, гніватиметься чи ні, а він таки схопить негідника за горло і добряче натовче йому морду, щоб надовго запам’ятав...

Гнівний вигук Міхала обірвав його мрії. З лісу вони виходили на шосе, що вело з Піша на Кольно. Сліди саней звертали ліворуч, до містечка, і... пропадали. Звали снігу понад шосе свідчили, що вже після того, як по дорозі проїхали сани, тут пройшов снігоочисник.

— Чорти їх принесли! — вилаявся лісничий.— Завжди спізнюються, а саме сьогодні так спішно було.

Певно, і в нього десь жевріла маленька надія, яку тепер остаточно погасив снігоочисник.

Постояли якусь хвилину і повернули до лісу. Минаючи канаву, що відділяла шосе від лісу, пан Гасинець став і, збуджений, втупився зненацька у якийсь далекий слід — звідси його майже не видно було.

— Ого!— засопів він.

Зацікавлені хлопці побігли за ним. Певно, лісничий натрапив на щось дуже важливе.

Едек спочатку нічого не розумів. На снігу були сліди великих — більших, ніж у Рекса,— лап. Спокійний і послушний доти Рекс раптом наїжився і глухо загарчав.

— Тихо, тихо, песику...

Пан Гасинець звернув по сліду, йшов деякий час лісом, потім знову спинився над канавою біля шосе.

— Один ішов. Самітник. Але здоровий... Старий.

— Хто? — спитав Едек збудженого Міхала.

— Вовк-самітник. Дуже небезпечна тварюка. Може залізти в хлів і задушити корову. Такий лісовий чорт...

Перейшли шосе. По той бік слід вовка появився знову — чіткий, довгий. Вів просто в найбільшу лісову гущавину.

— Біг щодуху. Але не тікав, бо слід рівний, без розривів...— міркував лісничий.

— Звідки ви знаєте?— дивувався Едек.

— Це дуже просто... Якщо вовк іде поволі або біжить трухцем, то його задня ліва нога дуже точно стає у слід правої передньої, а права задня — у слід лівої передньої. На снігу лишається одна пряма лінія, наче хто палицею позначив... Коли ж він щодуху мчить, то слід — як у цього вовка. А коли втікає — ще інший.

— У Піші я чув, ніби подекуди з’являються вовки,— озвався Міхал.

— Чутки завжди є, але ж у нас вовків уже два роки не було... Цей теж ніби нетутешній... Поблизу, як видно, він не затримався. В усякому разі треба буде пильнувати...

По дорозі назад, гомонячи з Міхалом, Едек поглядав на трохи згорблену, стомлену спину лісничого. Подумав, ліс тепер, напевно, мучить його ця нова невдача. Страшенно захотілося якось допомогти йому. Але як?

Неодмінно треба порадитися з Міхалом. Хлопець добре знає ліс. Вони повинні якось піймати браконьєрів.