Там, де козам роги правлять

XX. Весняні зальоти

Вони сиділи в темному залі, тісно притулившись одне до одного. Час від часу він зиркав на профіль, що виднів поряд, мовби затуманений у півтемряві. І тоді стрічався з її поглядом, помічав, як тремтять у дівчини ніздрі й розтуляються в підсвідомому чеканні губи. Він уже знав ті губи. Мабуть, мало яка дівчина вміє так цілувати, як ця чорнявка з блискучими очима...

Фільм Едек бачив ще в Ольштині. Але це нічого. Легка французька комедія була сповнена чарівного весняного настрою. А героїня фільму мала такі губи, як у дівчини, що сиділа поруч.

Едек розпрямив плечі. Весною він завжди відчував, як до нього повертаються життєві сили. А тут, у Сумах, тим більше. Може, це тому, що його життя тут було зовсім інше — він багато працював, менше пив і гуляв. Добре, що вони так несподівано зустрілися. Він знав, що це не кінець, що все ще тільки починається. Така пора. А дівчина — мов та кицька. Ось і тепер — так притулилася до нього, наче їй мало місця.

Одначе це тішило його чоловіче самолюбство. І він думав про неї щиро й тепло. Але на все свій час. Тепер треба дивитися фільм...

На екрані саме доходило до поцілунку. Герой і героїня зблизька широко розплющеними очима дивилися одне на одного. Зал завмер.

А Едекові пригадалися хвилини, що були два дні тому.

Вони повільно їхали велосипедами по твердій, посипаній щебенем дорозі. Камінчики вилітали з-під коліс, легенько стукали по спицях. Ніч була тепла, волога, безвітряна. Обоє розігрілися — все-таки кілька кілометрів. З-поміж дерев долинав тихий відгомін лісового життя; засвистіла пташка, дивним сміхом залилася сова, на світло від велосипедів вискочив молодий заєць, якусь мить очманіло біг наввипередки з ними, нарешті зник десь у канаві.

Було темно, місяць сходив пізно — молодий ще і, здавалося, безпорадний. Вони поставили велосипеди біля сосни, і Едек узяв дівчину за руки.

— Я радий, що ми зустрілися. Останнім часом я був дуже самотній.

Відчував вологе тепло її рук; вони легенько затремтіли.

Дівчина не відповіла, тільки засміялась тихо, грайливо. Тоді він міцно обняв її рукою. Вона притулилася головою йому до грудей, він чув запах її волосся, і теплі хвилі пробігали по його тілу. М’яко, ніжно підвів угору її голову. Побачив блискучі очі, великі, з розширеними зіницями, і тремтливі губи. І Едек гаряче, нестримно впився в них. Мало не задихнувся, аж в очах закружляло, аж ноги захиталися...

Потім дивилися мовчки, очима пожираючи одне одного. Він гладив її довге волосся, по-молодому зв’язане ззаду тасьмою.

Край лісу біліли плашки дров, старанно складені в метри. Едек розкидав один стіс, вибрав кругляки, посідали на них. Десь на луках співав соловей. Якісь пташки жагуче посвистували в кущах. Вітру не було, а гарячий, пристрасний шум у лісі не вщухав.

Едек міцно пригортав дівчину. Вона важко дихала, хлопець бачив, як мружились її очі і тільки з щілинок світився палкий погляд.

Він уже не володів собою. Рухи його стали різкіші.

— Зосю...

І тоді дівчина м’яко, лагідно зняла його руки, заглянула в очі, короткими поцілунками пробігла по його зашерхлих губах і швидко встала. Машинально обтрусила спідничку, поправила светр, усміхнулася, немовби вибачаючись:

— Шибеник ти.

— Зосю,— знову сказав Едек, знехотя підводячись.

Пізно вже, друга година минула, бачиш, як ми тут засиділися.

І взяла свій велосипед; Едек хотів їхати з нею і далі, але дівчина заперечила:

— Навіщо? Дивись, перші хати зовсім близько... Зустрінемось післязавтра в Піші, так само як сьогодні, добре? — І додала вже іншим тоном, ніби глузуючи, не знати, з нього чи з них обох: — У кіно буде інша картина... Ти гарний хлопець,— кинула вона, цілуючи його на прощання, мовби хотіла пом’якшити розчарування.

Він довго стояв, дивився, як зникає, даленіючи, світло велосипеда, слухав, як у селі загавкали собаки, а тоді скочив на сідло і натиснув на педалі. Додому дорога була неблизька.

Не поспішаючи, трясся по бруківці Піша. Містечко вже спало.

...Вони стрілися зовсім несподівано. Після чергового рейсу він їхав з тартака, стомлений, розморений на сонці. І раптом побачив Зосю, вона виходила з крамниці під ідіотською назвою: «Товари культурного вжитку». Спинилася, усміхаючись, подала йому руку, чорна коса, перев’язана бордовою тасьмою, гойдалася.

— Дуже гарно, жоден із вас не загляне в наше село. Невдячні...

— Кульчика немає, сидить як пень у Варшаві.

Зося трошки скривилася.

— Славний хлопець. Та коли його немає, то що ж говорити. А що у вас, пане Едзю?

Дивилася на нього з викликом. У легенькому платтячку і тільки накинутій на плечі кофтині, вона була дуже приваблива.

— Працюю на цьому мотлосі. А у вас що чувати? — І аж засоромився від цього банального запитання.

— Працюю. Та що це ви з такої височини дивитесь на мене? Стрибайте на землю, гоп! — засміялася дівчина, подаючи йому руку.

Едека ніби струмом ударило, коли торкнувся її трошки вологої, теплої руки. І далі розмова точилася вже інакше. Домовилися зустрітись увечері, тільки пообіцяв, що супроводитиме її велосипедом додому, бо сама вона боїться вночі їздити...

Так почалося. Едек знав, що це не кінець. Обоє були надто гарячі, а весна така гарна. Післязавтра вони зустрінуться знову.

Хлопець глянув на годинник. Скоро третя. Раніше ніж о четвертій він не ляже, завтра буде важко на роботі. Нічого, подрімає трошки в обід.

Звернув із шосе ліворуч. Зараз буде дорога до управління округу. Тепер він ставив там на ніч свого трактора, дорога до Сум так розкисла, що машина грузла по самі осі.

Згадав про Віку. Засиділась вона в тому Ольштині. Ще днів десять. Жаль... А може, й ні. Хто знає, чи вийшов би тоді оцей легенький роман із Зосею, який так цікаво почався. Коли була Віка, його не тягло до інших дівчат. І взагалі до неї він ставився якось зовсім не так. З якоюсь повагою, без зальотницьких штучок...

Віка, з бісиками в очах, ущиплива, дотепна. І водночас така поважна, така дуже серйозна. Похитає головою, засміється коротко, завжди поставить на своєму.

І раптом подумав: а як же його зустрічі з Зосею, чи не кривдить він цим Віки?

Досі у нього не було такої думки. А тепер вона уперто переслідувала його. Дарма хлопець товкмачив собі, що він же не давав Віці ніяких обіцянок. Якщо казати правду, то вони навіть дуже мало знають одне одного. Між ними завжди щось стояло. Дівчина сторонилася його, чогось ображалася, та й йому не щастило, неодмінно робив їй якусь прикрість. А проте щось не так, як бувало з іншими дівчатами, хоча б з тією чорнявою Зосею,— щось зовсім інше зв’язувало його з дочкою старшого лісничого. Найкращий доказ того — оці чудні докори сумління, які появились у нього.

Ет!.. Хлопець дужче наліг на педалі. Зрештою, він може й не стрічатися з тією вчителькою. Нічого ж і не було. Якихось там кілька поцілунків. Не поїде післязавтра до Піша, та й годі...

Але, думаючи так, він знав, що напевне поїде, зустрінеться з Зосею і вони знову цілуватимуться.

Зіскочив з велосипеда. Був уже дома.

Укладаючись спати, Едек ще хаотично перескакував думкою з одного на інше, бачив перед собою збуджені очі чорнявої Зосі, внутрішньо щулився під гострим поглядом Віки.

Наступні два дні він працював як несамовитий. Погода стояла тепла, ясно світило сонце, здавалося, навколо все було просякнуте живодайною вологою, сповнене запахами пуп’янків і цвіту, лунким пташиним щебетанням. Тепер, власне, і не було потреби так поспішати з роботою. Найгарячіша пора вже минула. Кілька днів, як почався сплав лісу, колоди, зв’язані в плоти, водою плили до тартака.

На трасі Піш — Суми лишився тільки трактор Залєського. Решту перевели на інші роботи. Лісничий розрахував, що хоч як Едек старатиметься, а колоди він ще возитиме принаймні з місяць.

І все-таки хлопець ганяв, вибиваючи з машини останні сили. А думками невпинно повертався до Зосі. Весь час відчував на губах її поцілунки...

І ось уже кілька годин вони знову разом. У темному кінозалі Едек чує поруч себе її дихання.

З тої хвилини, як побачив її — дівчина сміялась і ніжно поглядала на нього,— Едек заспокоївся. Тепер він може дивитися фільм, переживати події, що розгортаються на екрані. Йому досить, що поряд з ним дівчина, котра так, як і він, чекає, коли вони знову будуть самі.

Був майже певен, що все те, чого він так прагнув і ждав минулі дні, неодмінно збудеться. Дівчина йшла назустріч його прагненням. Едек відчув, як рука Зосі торкнулася його руки. Вона була волога. Хлопець міцно стис її довгі пальці. Дівчина глянула на нього, і в напівтемряві залу він помітив, як блищать її очі.

— Дивися фільм,— шепнув Едек усміхаючись.

Назад їхали повільно, одне за одним, часто зупинялися, старались, щоб дорога тягнулася якнайдовше.

— Зосю! — в котрий уже раз гукнув Едек.

Дівчина стала. Едек поцілував її. Світло від фар пронизувало лісову темряву. Розігріта пуща парувала. Низько над землею під лагідним подихом вітру легенькими хмарками плив туман. «Тут завжди туман»,— подумав Едек.

— Їдемо вже,— озвалася дівчина.

— Куди ти поспішаєш?

— Нікуди... Навпаки, я хочу якнайдовше бути з тобою.— Зося відгорнула йому волосся з лоба, заглянула в очі. Її обличчя ясною плямою біліло в темряві.

Знову помалу крутили педалі. Едек трохи здивувався, коли вони проминули розкиданий стіс дров, але не сказав нічого. Вважав, що так буде краще.

Їхали селом, услід їм гавкали собаки. Зупинилися перед школою. Вона хмуро зяяла чорними провалами вікон.

Зося якось дивно глянула на хлопця і мовби засоромлено шепнула:

— Едек...

Сіли на порозі. Цілувалися довго-довго. Собаки в сусідніх дворах потомилися, гавкаючи, певні, що вони добре виконали свій обов’язок.

Од річки, що текла поблизу, від озер, які вона з’єднувала, сочився з туманами холод квітневої ночі, доходив аж сюди, до шкільного будинку. Тримаючи дівчину в обіймах, Едек зазирнув у її темні тепер очі.

— Зосю...— шепнув він, і в тому слові було водночас питання й докір.

Вона стала і, не промовивши й слова, відчинила сінешні двері. Хлопець ішов за нею по скрипучих вичовганих сходинках. І раптом здригнувся, схопив дівчину за руку.

— А Труда?

Вона стиха засміялась. І той сміх був для Едека великою обіцянкою.

Заскреготів ключ. Зося штовхнула двері, і вони широко розчинилися. Едек ще на мить затримався. Отже, все це має скінчитися розмовою втрьох за склянкою чаю? І хлопця охопила злість на дівчину, яка так обдурила його.

— Ну, заходь уже, бо холод тягне зі сходів.

Крізь невеличке вікно в кімнату лилося голубувате світло ясної, зоряної ночі. Блиснув вогник сірника, жовтаве світло гасової лампи розлилося, погасивши чари нічних вогників, які заглядали у вікно.

Труди не було. Вона вже не жила тут. Кімнатка була умебльована інакше, ніж тоді, коли він був тут із Метеком і захопленим Клемом. Бідолаха так радів, що дівчина знає його вірші. А вона, тим часом...

Стояла перед ним, усміхаючись, у захваті від того, що вони разом, і від того жарту, який вона вигадала, щоб їхня радість була ще більша. І в той же час мовби тінь сорому впала на її обличчя, відбиваючись густим рум’янцем щік. Дівчина притулилася головою йому до грудей. Едек обняв її, цілував чорне волосся, зв’язане ззаду, незграбно розв’язав стрічечку, яка притримувала його. Волосся широко розсипалось. І Зося видалася йому ще красивішою.

Але й сам він відчував якусь ніяковість. І коли дівчина запропонувала випити кави, Едек в полегкістю згодився.

Сів на тахті. Збоку заклацав насос примуса. Від груби пашіло теплом. На кахлях груби виднілися якісь карлючкуваті малюнки, і серед них на одному — напис. Едек підійшов, прочитав: «Щасти боже».

— Це старі мазурські кахлі,— пояснила Зося.

Гарна була та кімнатка, хоча й бідна. Завісочки, різні серветки та інші вироби з дешевої декоративної матерії створювали чарівну атмосферу затишку й тепла. Едек згадав похмурі голі стіни своєї кімнати в Сумах. Зітхнув.

Він уже майже забув смак кави. В Сумах її не пили, а в Піші замовив один раз, але то була така бурда, що він навіть не допив.

Вони сиділи близенько одне до одного. Едек відчув, що йому зараз дуже добре, і думав про те, як бракувало йому в житті тепла і домашнього затишку, спокою, отакої кави, приготованої руками гарної дівчини, милої і не вульгарної, зовсім не схожої на тих, яких він знав доти. На якусь мить йому ніби жаль стало самого себе. Зося помітила, як змінився його настрій.

— Що з тобою?

— Ех, нічого, спомини. Поцілуй, Зосю,— ліниво попросив він.

Дівчина взяла його руками за голову. Очі їй раптом загорілися, руки затремтіли. Рвучко притягнула його до себе. Приплющила повіки...

Тої ночі вони мало розмовляли. Та й навіщо слова, коли вони, молоді, були тільки вдвох у ту квітневу ніч, яка через прочинене вікно таємничими звуками линула в кімнату, коли в них так по-весняному бурхливо грала гаряча кров, і обох поглинула ненаситна жадоба любові.

Едекові здалося, що ще зовсім рано, коли дівчина з жалем шепнула йому:

— Тобі вже пора їхати. Не можна ж лишатися до дня. Не забувай — це маленьке село. І з Трудою будуть ускладнення, а вона добра дівчина, тільки багато чого не може зрозуміти.

— До ранку ще далеко.

— Ні, треба. Ми ж іще зустрінемося. Часто будемо зустрічатися, правда, Едек?

— Ну, звісно! — переконано мовив він.

Надворі його пройняв різкий досвітній холод. Десь із-за лісу уже вставав ранок. Сьогодні Едек повертався додому зовсім в іншому настрої. Не відчував уже ніяких вагань, ніяких докорів сумління і, проїжджаючи повз управління округу, зовсім байдуже подумав про Віку. Що поробиш, життя дужче, він не звик жити в пустелі та ще коли до нього горнеться така чарівна дівчина.

— Зося, Зося,— шепотів Едек, натискуючи на педалі, і тихий шурхіт коліс ніби вторував тій його пісні кохання.

Цього разу йому не пощастило тихенько прошмигнути в свою кімнату. Біля хати Едек помітив у сутінках силует пана Гасинця. Лісничий, як завжди, вставав рано і йшов на токовище. Ніяк не міг намилуватись лісовим коханням птахів.

Едек відчув себе трохи ніяково. Він, зрештою, мав право робити, як хотів, а все-таки... Хтозна, як поставиться лісничий. Але той був поблажливий.

— Облиш, людино добра, що це ти, загуляв з весною? Авжеж, такий час... Ідеш спати чи, може, з нами на токовище?

Скрипнули двері. То Метек поспішав до батька. І тоді пан Гасинець шепнув іще Едекові:

— Тільки моєму хлопцеві забагато не розказуй. Хай до кожного приходить його час...

Едек усміхнувся, подумав, що навіть лісничий стає но такий ліберальний, коли йдеться про його сина. А втім, чи добре він, батько, його знає? Бо Метек, вітаючись із товаришем, значливо моргнув йому.

— Ходімо, ходімо, а то розвидниться й буде вже пізно,— квапив їх лісничий.

— Встигнемо, це ж близько.

— Ти вже там краще знаєш, якже!

Едек догнав їх коло першого гайочка. Йому ж треба було взути високі гумові чоботи, бо цього року в лісі було особливо мокро.

Ішли швидко. Намічене токовище було на підмоклій галявині там, де вигинається велика затока. Густий старий ліс, зарослий чагарником, був чудовим місцем для пташиного весілля.

Лісничий мовчки поглядав на небо. Зорі поволі гасли, блякли, морок розсіювався. Але в лісі було ще зовсім темно, доводилося присвічувати ліхтариками. До галявини лишалося зовсім близько, одначе пробратися тут у цю весняну пору було нелегко. Стомлений Едек спотикався об пеньки, яких не видно було під хмизом і сухим бадиллям бур’янів, плутався між корінням вивернутих дерев, мало не впав у залиту водою яму на місці одного такого дерева. Метек ковзав у гумових чоботях по грубому шару м’якого, мокрого перегною.

— Ну, вже,— ледь чутно прошепотів лісничий.

Тихесенько підкрадалися до схованого під дубом куреня.

Пан Гасинець усміхнувся. Встигли. В останню хвилину. Ліс і води поблизу оживали. Досвіток. Над землею плив легенький туман. Силуети товстих ялівців ставали чіткіші. Десь трохи далі протяжно і монотонно гудів водяний бугай. Різким голосом прокричав дупель.

Раптом Метек стис Едекові руку. В сірих туманних сутінках гучно засвистіли крила, і на середину галявини спустився великий птах. Невиразно маячив темною плямою. Хвилину сидів спокійно, без руху. Потім крикнув приглушено, хрипко — раз, другий. І знову застиг у мовчанні. Від ялинових гілок у курені запахло живицею, і той запах додав цій хвилині якоїсь дивної чарівності.

Темна пляма ворухнулася, птах крутнувся, на крилах мигнули білі смуги. А потім півень настовбурчив пір’я, віялом розпустив хвіст, розставив крила, пригинаючи їх кінчиками до землі, і кинув у пущу низький, гортанний заклик, хрипку, повну збудження пісню кохання:

— Фуф-фи-и, чу-у-уф-фи-и!

І знову. Дивний був той клич, який линув далеко-далеко, в туманний і тихий досвіток нового дня. Едек забув про свою втому, про те, що він не виспався, що в гумових чоботях замерзли ноги. Це вперше він чув і бачив таке. Півень, який починав токовище, аж хрипів у тому заклику, сповненому найвищого захоплення, аж захлинався белькотінням пожадливості.

— Чуф-фи-и, чу-у-уф-фи-и-и! Шу-у-уш-ши-и!

З другого боку озвався схожий хрипкий спів, наче кричав недорізаний свійський півень. У повітрі зашуміло, і на високій ялиновій гілляці сіли два птахи. Метек вимовними жестами пояснив Едекові, що то самиці прибули на видовисько. Їх було більше, мабуть, ночували поблизу галявини, бо й на інших деревах почалося шамотіння.

Півень стих, мовби здивований, що не чує відповіді "на свій заклик. Але зараз же знову заспівав, забелькотів, зашушикав якнайдужче, підскочив високо вгору, зайшовся новою гамою любовного шаленства.

Повітря розітнули лопотіння і свист. Штук п’ятнадцять великих птахів сіли на галявину. Аж стукнули сильними ногами по росяній ще траві.

Стук! З другого боку прилетів ще один півень. І ще.

А той, що починав, раптом наче виріс, кожне перо стало сторч, хвіст розгорнувся віялом, крила кінцями мели по землі, голова в бойовій позі нахилилась униз. Птах продріботів кілька разів, підстрибнув угору щонайменше на висоту свого зросту, гучно зашушикав:

— Чу-уф-фи-и, чуш-ш-шу, чу-у-уф-ф-и-и.

Забелькотав, засичав, ще нижче пригнувся до землі, промів її крилом. Гей, хто наважиться? Підскочив, люто захрипів. Ну ж бо, котрий з вас такий же могутній?

Едек аж тремтів од хвилювання. Було щось надзвичайно збудливе в тій пісні старого півня, який починав пташині весільні обряди, в цьому дужому, чорному як ніч птаху, який поблискував білими смугами на крилах і вогнистими обідцями кругом очей. Темрява дедалі рідшала, і вже можна було розрізнити окремі барви.

Зненацька один з тих півнів, які щойно прилетіли, закружляв, зашушикав, сердито забулькотів і, з викликом засвистівши, кинувся вперед. Обидва птахи низько нахилили голови, підскочили, тупнули ногами.

— Чуш-ши-ши!

— Фуф-фи-и, чуш!

Другий півень знову підскочив, дражнячи противника і збиткуючись над ним. Старий ударив першим. Сильно, рвучко, з посвистом.

— Чуш-ш! — захрипотів, одскакуючи.

— Чуф-ф-ф-бухІ — ударив другий.

Старий півень мав досвід. Не дав себе випередити. Вони наскочили один на одного в повітрі, з розгону вдарили, затріпотіли крилами. Замиготіли блискучі, ніби лаковані, темно-сині пера, закружляли білі смуги.

Ого! Старий підскочив вище, накрив собою противника. Засичав, зашушикав. Знову зчепилися. Знову старий бере гору. І ще раз. Лопотіння крил чути на цілий ліс. Бо й інші півні вже б’ються між собою. На галявині все вирує, танцює, стрибає, хрипить, хрипить з ненавистю і люттю.

Старий півень лишився сам на полі бою. Противник здався. Переможець настовбурчив пір’я, гордо підніс голову, мовби хотів перевірити, яке враження справила його перемога на самиць, що вовтузилися на деревах. Мало не прогавив нападу нового супротивника. Вчасно відскочив, голос його піднявся, захрипів люттю:

— Чуш-ши-ифи-и-и-и!

Посипалось пір’я, в повітрі лопотіли крила.

Тряслась уся галявина. Галас на ній, мов на сільській гулянці. Сичання, наче хто розворушив гадюче кубло. Хропіння, мов по команді. Захоплені поклики, гнівне белькотіння, спазми збудження. Хвости — мов ті ліри. Крила — як розкішні віяла.

— Чушш-фи-и-и! Чушш-ши!

Едек схвильовано переступив з ноги на ногу. Тріснула гілка. Лісничий сердито оглянувся. З ялини поблизу куреня з галасом злетіла тетерка — ко-ко-ко-ко! — пурхнула на другий край галявини. Але півні, засліплені шалом весільного бою, не звернули уваги на те застереження.

Залєський полегшено зітхнув. І знову задивився, заслухався. Подумав, що й він отак само вчепився б у горлянку кожному, хто захотів би тепер відібрати у нього Зосю. Очі повидряпував би, розтрощив би суперника...

Світало. Крізь прозору смугу березини було видно, як на сході зарожевіло небо. В блакиті гасли останні зорі. Над галявиною бризнуло світло ранку.

А токовище тривало. Навколо защебетали, зацвірінькали, засвистіли інші пташки, але пойнятих шалом тетеруків це не обходило. Старий самець готувався до нового нападу. Котрий уже переможений супротивник ганебно втік? Півень кривавить, кров цівкою тече з-під ока, такого ж кольору, як і великі кармінові обідці круг очей. Ще дужче блищать його темно-сині шати з білими смугами на крилах. Грізно здригається розпущений віялом хвіст. Птахи б’ються, зчепившись у повітрі, і не розбереш, який перемагає. Та ось один відскакує, з його крила стирчать поламані пера. Шкутильгає вбік, а старий уже вкотре заливається піснею любові і звитяги, охриплий, зморений, але все ще натхнений коханням, засліплений весільним збудженням. Обернувся кругом, як на виставці. Завовтузилися на деревах самиці. Ось він, тріумфатор, самець, найкрасивіший серед усіх красивих, найхоробріший серед хоробрих, найзавзятіший серед завзятих. Він поблискував помаранчевим блиском пір’я біля хвоста, засліплював яскравим темно-синім кольором, радував око білим.

Промені сонця, що сходило десь за лісом, залили верховіття ялин, освітили голе гілля дуба-велетня. Березина світилася легеньким салатовим серпанком майбутнього листя. Важко підмітаючи землю крилами, кілька півнів знялися в повітря. Летіли помалу й важко, стомлені переживанням ночі. Старий півень лишився сам на токовищі. Шумно одлітали тетерки.

І тоді переможець гордо пройшовся по колу, все ще шукаючи нового ворога. Та його більше не було. Півень став, надувся і з останніх сил послав у ясну, прозору вже просторінь гучну пісню великої перемоги, чисту пісню всемогутньої любові. Він чушикав, белькотів, шипів, хрипів, сичав — співав, аж ліс гудів і, здавалося, шумів у такт його тріумфові.

Та ось раптом заводій урвав на півтакті свою пісню, присів на мить, опустив віяло, згорнув крила, хвилину ніби до чогось прислухався і нарешті важко, наче п’яний од перемог, повільно полетів над галявиною і зник за верхівками величних ялин.

Лісничий приклав палець до уст. Він чогось іще ждав. Немов за помахом чарівної палички, ліс, який доти дзвенів піснями, замовк. Не пискнула, не цвірінькнула жодна пташина. Здавалось, і вітрець, який злегенька погойдував гілки дерев, стих, зупинився на половині подиху.

— Що сталося? — здивовано прошепотів Едек.

— Шабаш,— ледь ворухнув устами Метек.

Застигли і вони в тій німій тиші. Ще дужче заблищали дерева, замелькали тіні, ясне світло дня залило ліс.

Зійшло сонце. І знов усе ожило, загомоніло.

Поверталися вони повільно, здригаючись од холоду, який пронизував тіло, захоплені враженням від тієї великої пісні кохання.

Едек згадав тишу, яка щойно була в лісі. Він дізнався, що шабаш у лісовому гомоні — то хвилина, коли сходить сонце, коли все живе у природі завмирає, ніби вшановуючи велику мить народження нового дня.

— Влюбливі пташата, еге ж? — якось мрійливо озвався лісничий.

Едек знову подумав про Зосю, про обійми її рук, про смак її уст і запах чорних, розсипаних на подушці кіс. І засумував за дівчиною, мріючи про ту хвилину, коли вій знову міцно пригорне її.