Там, де козам роги правлять

XXI. Дальші новини

Скидалося на те, що день буде мрячний. Хмари важкими клубами повисли низько над лісом. Було тепло, аж парко, і тихо — ані шелесне.

Метек грався з Мовчуном. Борсук геть переплутав день і ніч. Тільки ясного сонця не любив — у такий час він залазив глибоко в нору, вириту в кутку хліва, і спав. На полювання вирушав увечері, бачили його іноді біля озера, навіть далеко від дому. Ще задовго до світанку повертався у хлів, пролазив через дірку, залишену у воротях, жадібно плямкаючи, вихлептував приготовлене для нього молоко і, уткнувшись довгим рилом у густе хутро, засинав.

А втім, спати він любив у будь-яку пору. Та тільки-но, бувало, Метек тихенько свисне — він одразу схоплювався, принюхувався, маленькі очиці радісно поблискували, сильні лапи з довгими пазурами голосно тупотіли. На подвір’ї починалася гонитва, і Метекові частенько доводилось добре налягати на ноги, щоб Мовчун його не догнав. Едек не міг надивуватись, як ця «хура жиру» може так прудко бігати. Мовчун був великий ласун. Заради жаби, жука чи кавалка м’яса він міг довгі хвилини вдячно стояти на задніх лапах. А вже куряче яйце викликало у нього просто неймовірне захоплення. Він тихо муркотів, приплющував очі і ластився, мов пес, до Метекових ніг.

Потім вони йшли на прогулянку. Борсук супроводив хлопця, як добре приручений собака. Особливо в грибну пору — проходили в лісі цілі кілометри, шукаючи товстеньких боровиків. Мовчун пробирався крізь найгустіші зарості, просовуючи спочатку білу голову з чорними смугами, а далі тягнучи й сіро-білий тулуб.

З Піша саме приїхав Міхал.

— Іди сюди,— гукнув Метек.

— Зараз, я тільки пошту занесу,— хлопець помахав у повітрі пакою газет.

За хвилину він повернувся.

— У мене є трохи часу. Потім ми з лісничим підемо до нових посадок буку і модрини...

— Я повинен навчити його стрибати через палицю. Старий лісник з Піша казав мені, що бачив борсука, який робив такі штуки.

— Е, не певен, що він зможе...

— Метек, Міхал, ходіть сюди, хлопці, хутенько,— вихилившись із вікна хати, покликав пан Гасинець.

— Щось сталося. Татко дуже схвильований.

Лісничий сидів за письмовим столом, дивлячись на розгорнутий лист, і радісно всміхався.

— Знаєте, хто пише? Старий Буткевич!

Метек здивовано вирячив очі. Він був певен, що не дочув.

— Буткевич?

— Батько Марисі і Павелка. Старі обоє повернулися. Вже два тижні, як приїхали, а тільки тепер дістали нашу адресу. Питають, чи не можна їм у нас побути, поки якось влаштуються. Облиш, людино добра, хто міг сподіватися. Я вже давно оплакав їх, а тут така вістка...

— Треба їм написати.

— Що там писати. Зараз пошлю телеграму. Міхал, до посадок ми встигнемо пізніше або й завтра сходимо. Біжи до Едека, хай пошле на пошті. Така новина... Метек, шукай матір і Марисю. Хай порадуються.

Молода, виснажена працею жінка зблідла, і довго не могла й слова вимовити — так на неї вплинула ця звістка. Тільки вже пані Гелена своїм різким тоном помогла їй отямитися.

— Скільки ж тобі в той час було, трошки більше як рік? І Павел ненабагато старший. Ви ж нічого й не пам’ятаєте.

Лісничий задумався.

— Облиш, людино добра, що тільки робить війна! Щоб діти пізнавали батьків, маючи вже своїх власних дітей... Доведеться звикати вам до них, а їм до вас.

— Авжеж,— кивнула Марися, і з очей їй раптом покотилися сльози.

— Чого це ти? — здивувалася лісничиха.

— Так... не знаю... Звикла, що я сирота, ви були мені за батьків. А тут таке щастя, я й не отямлюся...

Припала сердечно до лісничихи. А потім, притуливши брудний фартух до очей, вилетіла з хати, мов ошпарена.

— Нічого, вона повинна виплакатись, подумати,— м’яко шепнув лісничий.

— Треба повідомити Павелка.

— Едек тепер повертається рано, під’їде мотоциклом.

— Добереться до шосе? Таке болото...

— Добереться...

— Якщо знову не потягне його на гулянку.

— Котру це він так уподобав?

— Не знаю. Казали з села, що бігає до тієї чорної вчительки. Весь час бачать їх разом.

— От як воно буває, і не вгадаєш. А я думала, що з дочкою Дзядоня у них щось вийде. Та б узяла його в шори. Як я тебе. Ти ж теж був волоцюга, не знати, котрий із вас кращий.

— Ну що ж, у кожного таке буває, треба, щоб переграло.

— Е, що там казати... Хай собі, такий вік у хлопця. Хоч не п’є останнім часом. Це вже добре.

— Хто б подумав — Буткевичі! Цікаво, який тепер Альбін. Міцний чоловік був, пам’ятаєш?

— А чого ж не пам’ятаю. Подумай, скільки часу вже минуло. Стільки років! Ти вже старий дід, а я ще держусь.

Лісничий обурився, а потім вибухнув сміхом. Кумедна жінка, і завжди така була. Як і тоді — напосілася на нього, і все вийшло по-її.

З деяким подивом глянув на дружину. Вона всміхнулася. І тоді обоє тепло подивились одне одному в очі.

— От бачиш,— озвалася лісничиха, ідучи до своєї роботи.

У дверях обернулась:

— Як ти думаєш, коли вони приїдуть?

— Днів за два-три. Треба приготуватися.

— Угу,— буркнула жінка.

У зв’язку з цією найнесподіванішою новиною все життя в Сумах наче перевернулося. Лісничий проводив час у приготуваннях і спогадах. Марися почала ретельно прибирати в хаті, у неї навіть вистачило енергії запрягти до цього діла свого лінивого чоловіка. Вимазаний вапном і крейдою, він білив помешкання. Лісничиха ходила від хати до хати, помагала, радила, все обдумувала. Її різкий, пронизливий голос було чути далеко в лісі й біля озера.

Едек без особливого захоплення прийняв пропозицію лісничого пробратися мотоциклом до шосе, а звідти вже доїхати по рівному до Павла.

— Я з тобою, добре? — напросився Метек.

Залєський охоче згодився. Сам він не впорався б серед лісового бездоріжжя. Мотор легко завівся, і хлопці ризикнули їхати. Але тільки-но опинилися в темряві лісу, як колеса забуксували, ще трохи — і вони обидва викупалися б у грязюці.

Пхали машину збоку понад дорогою, тягли через зарості, обминаючи підступні ями, наповнені водою. Едек лаявся на чому світ стоїть і з гіркотою думав про м’яке ліжко.

— Будемо їхати назад — машину залишимо у Дзядоня,— вирішив він.— Не варто мучитися.

— Слухай, ти не сумуєш за Вікою? — спитав Метек, коли товариш згадав про Дзядоня.

Вони саме відпочивали там, де починалася висипана кужелицею дорога. Вимазались обидва й промокли, сорочки прилипали до мокрого від поту тіла. Едек витер рукою лоба і не відповів. Метекове запитання неприємно кольнуло його. Звичайно, часом спливали спогади, але він проганяв їх.

Метек похитав головою.

— Ти, Едек, якийсь дивний у стосунках з дівчатами... Ось крутишся коло Зосі, саме тоді, коли нема Віки. А як повернеться — тоді що?

Едек стиснув кулаки. Хай цей шмаркач не чіпляється. Яке його діло до всього цього?

— Не приставай, чуєш? Не люблю, коли хто мені в душу лізе... Їдьмо.

Він вивів мотоцикла на жужелицю, оглянувся, чи Метек добре вмостився на задньому сидінні.

Злий був. Опиняючись у такі хвилини за кермом, він завжди намагався заглушити свій настрій скаженою їздою. І тепер, забувши, що машина ще як слід не обкатана, що дорога під час дощу може бути слизька, Едек витискав із мотора всі сили. Метек судорожно тримався за нього, марно намагаючись вгамувати парубоцький шал товариша. Спідометр показував вісімдесят, час від часу стрілка стрибала навіть вище. Вискочивши на бруківку Піша, поїхали трошки повільніше. Едек озирнувся, шукаючи дороговказ.

— Праворуч, а потім ще раз праворуч,— озвався Метек.

Залєський кивнув головою і, тільки-но вирвавшись із містечка, добавив газу. Машина йшла рівно, слухняно. Едек замріявся. Добре було б мати свій мотоцикл. Власне, він міг би купити його, грошей за ці два місяці каторжної роботи зібрав багато. Але є потрібніші речі. І відкласти треба, чорт його знає, коли він знову щось заробить...

Цей Метек завжди повинен щось таке сказати. Що він йому сватає ту Віку? Ну її к чорту, хай з нею інші морочаться, он, мабуть, уже скоро Кульчик приїде... Зося — це зовсім інше, з цією дівчиною він буде стільки, скільки захоче. Варто. Хоча... У відповідь на неприємний спогад хлопець ще додав газу. Мотор гудів як несамовитий. Метек, сидячи ззаду, побілів од хвилювання. Божевільний, вони ж розіб’ються. А ще й дощик сіє...

Вже тиждень, як у ставленні Зосі щось змінилося. Важко було визначити це точніше. Один раз вона відклала зустріч, а то примусила його чекати три дні. Вчора теж не дуже охоче згодилася на його умовляння зустрітися післязавтра. Біля школи Едек помітив слід мотоцикла. Запитав її про це відверто. Дівчина здвигнула плечима, але була збентежена. Ще дужче зніяковіла, коли він гаркнув, чи не захопилася вона знову отим мельником. Нічого не відповіла.

Сто чортів, дівчисько, вона не знає, що з ним не можна гратися, як з мишею. І хлопець надумав рознюхати, чим там пахне...

Метек сильно смикнув його за плече. Едек збавив швидкість.

— Зараз уже буде дорога ліворуч, он за тими хатами. Звідти менше ніж кілометр. Їдь повільніше, дорога тут вибоїста.

У Едека вже пропала охота до шаленої їзди. Чого йому переживати? Хіба мало дівчат на світі?

— В тому лісі є невеличке озерце, мілке, заросле. Влітку там чудово ловляться раки — кращого місця не знайти. Треба буде з’їздити.

Зупинилися перед невеличким лісництвом, Метек подався шукати Павла. Повернувся з низьким привітним лісничим.

— Якихось два кілометри, а там буде стрілка ліворуч. Дорога досить добра, в селі, як в’їдете, передостання хата... А що таке спішне?

— О, правда, я ж і не сказав вам. Повернулися Павлові батьки. Обоє.

— Що ви кажете? Вони у вас?

— Ні, але через два-три дні будуть.

— Така новина... Тепер у нас роботи небагато, розсадників у нашому лісництві мало, я відпущу Павла на кілька днів... А втім, він і так уже переходить у Піски.

— Вже є призначення? — радісно схопився Метек.

— Ще нема, але це певно. Мені директор казав. Якраз добре складається, буде місце для старих. І, певно, зараз же одружиться. Геть закохався в ту дівчину.

— Вона хоч гарна? — по-діловому втрутився Едек.

— А лихо її знає, може, й не дуже, але є в ній щось таке, що справді аж оскома бере.— Лісничий тихенько озирнувся на свою хату. І, ніби намагаючись стерти враження од своїх слів, докинув: — А втім, вона теж закохана в нього, так само як він у неї. Ніхто не підступиться.

Насилу знайшли дорогу, про яку їм казав лісничий.

Так і є, притулившись одне до одного, хлопець і дівчина гуляли собі по дорозі за селом. Едек аж засміявся, побачивши таку ідилію.

Павел зблід, коли почув новину. Велика радість спалахнула в його очах. Глянув на дівчину.

— Бачиш, як складається? Я не буду сиротою, ми візьмемо їх до себе, в Піски...

Дівчина всміхнулася, зацікавлено дивилась на хлопців, яких доти знала тільки з розповідей. Трошки бентежив її допитливий погляд Едека.

Так, вона не була вродлива, але в очах її миготіли якісь бісики. Таку дівчину можна покохати. Висока, майже така, як Павел, білява. Пасмо волосся, мокре від мжички, прилипло їй до щоки. І це надавало їй якоїсь дівочності.

— Чудова,— шепнув Едек до Павла.

Молодий лісник радісно усміхнувся.

— Лісничий казав, що відпустить тебе на кілька днів,— уже сидячи на мотоциклі, кричав Метек.

— Дай спокій, він без неї не витримає так довго,— засміявся Едек.— Влип по самі вуха...

Настрій у Залєського поліпшився. Втома наче минула. Він уже шкодував, що не домовився з Зосею зустрітися сьогодні.

Хлопець так поринув у спогади, що в Піші, замість повернути на Суми, погнав через площу по дорозі, якого вони з Зосею стільки разів їздили на велосипедах. І Метек помітив це аж тоді, коли опинилися за містечком. Почав лупцювати Едека по спині.

— Стій, стій, божевільний, куди ти мчиш?

Едек зупинився, обличчя його було спантеличене. Нарешті всміхнувся. Оце-то номер!

Метек здивовано похитав головою. Сміявся. І на мить пожалкував, що у нього немає дівчини. От і Павел, і Едек... Їм якось краще, легше.

Завернули назад, Едек поволі добавляв газу. На повороті він раптом кинув машину праворуч і грубо вилаявся. Ще б мить, і на нього налетів би якийсь старий мотоцикл з коляскою, що шалено мчав назустріч, зовсім не гальмуючи на повороті.

В колясці сиділа Зося. На землю спускалися сутінки, але було ще досить видно, і Едек легко впізнав дівчину. Вражений, він не встиг роздивитися її супутника. Тепер він стишив хід, обернувся, але той мотоцикл, дико ревучи, уже зникав у далечині.

— Ще один божевільний,— сказав Метек, думаючи про невідомого мотоцикліста, який гнав, порушуючи всякі правила.

Його вразило бліде обличчя товариша. Едек загальмував, хотів зупинитись, а тоді раптом круто розвернувся. Справді, там же була Зося. Ого, тут пахне скандалом, Едек сам на себе не схожий. І Метек, не думаючи про те, що може статись аварія, почав тягнути і смикати його за плече.

Едек оглянувся й побачив, як товариш, роззявивши рота, щось кричить, але не зрозумів, що саме. Лютий, що той мотоцикл далеко від’їде, він зупинився.

— Що ти хочеш?

Метек перевів дух.

— Не будь дурнем, перестань!

— Дожену, побачу і так наклепаю морду, що йому вже й не захочеться. Мерзотник якийсь...

— Може, то звичайна чемність? — Метек хотів виграти час.

— Казатимеш такі дурниці Клемові, а не мені. Це його вона з якимись там знайомими водила в Ольштині за ніс...— Він урвав, подумав, що дівчина, видно, має досвід у тих любовних справах. Бо якось повторюються ті самі прийоми.

— Їдеш зі мною чи підождеш тут? — гостро запитав Едек.

— Вертаймося додому.— В голосі Метека забриніла незвична для нього рішучість.— Не знаю, що там між вами сталось, але сумніваюся, що вона в чомусь залежить од тебе. Ти женишся на ній?

— Дурень! — сердито гаркнув Едек.

— То в чому ж річ? Едек, не будь дурним, не скандаль. Може, там і справді нічого немає, а дівчину ти відштовхнеш. Побачишся з нею, про все дізнаєшся. Ну, прошу тебе.

Залєський розпачливо махнув рукою.

— Чорт з нею. Плюну, та й годі.

І повернув мотоцикл. Вони помаленьку тряслися по бруківці Піша. Едек морщив лоба. Мотоцикліст, який сидів за кермом, когось нагадував йому. Якась знайома постать. Хто ж би то міг бути? Хтось із трактористів? Наче ні... З тартака? Теж ні... Хвилиночку, а може, це той самий?

— Метек, ти знаєш, на кого схожий той тип? На браконьєра, який у жовтні мало не підстрелив мене, а потім у Піші тарахнув по голові. Може, все-таки поїхать і поглянути на його пику?

— Перестань, у тебе завжди якісь дикі ідеї. Дощ знову йде, вертаймося краще, поки ніч не захопила. І так уже тобі доведеться вмикати фару.

Вже без перешкод дісталися до управління округу. Пан Дзядонь не заперечував, щоб Еден залишив мотоцикл у нього в гаражі.

— Коли вже нарешті приїде Віка? — запитав Метек.

— Писала, що двадцять першого. Їм усе там продовжують ті курси. Коли б же вони хоч дали якусь користь. У нас і так більше папірців, ніж справжньої роботи в лісі.

Дзядонь трохи провів їх. Едек ішов похмурий. Звістка про те, що Віка повертається, не обрадувала його. Взагалі, к чорту з цими бабами. Завжди з ними якась морока.

— Ага, мало не забув,— озвався старший лісничий.— Скажіть панові Гасинцю, що сьогодні надійшло призначення Буткевича в Піски. Може хоч зараз приступати до роботи. Марцінська вже перебралася в квартиру, яку звільнила Вежбикова.

— А ми якраз їдемо від Павла. Ото б він зрадів. Ну нічого, завтра, може, він сам тут буде. Його батьки повернулися.

Тепер здивувався старший лісничий. Засміявся:

— Якщо я далі вас проводжатиму, то ми ще сто новин знайдемо... Бувайте, хлопці.

Едек і Метек пішли, а він лишився, замислено стоячи на дорозі.

— Едек.

Мовчання.

— Едек, ти що, оглух?

— Одчепись.

Вони йшли ще по висипаній дорозі, і під ногами хрустіла жужелиця. Метек узяв товариша під руку.

— Останнім часом ти інакше до мене ставишся,— сказав тихо.— А ти ж знаєш, що я тобі зичу добра.

— Чого це ти раптом розчулився?

— Бо мені тебе жаль. Ти сам не знаєш, чого хочеш... Кидаєшся на всі боки, хапаєшся то за одне, то за друге, борешся сам із собою. Ось і тепер, бурчиш, лаєш мене, що тобі, як ти кажеш, у душу лізу. А справа ж зовсім не в цьому. Пам’ятаєш, як ти мене тоді захистив на ковзанці?

Едек зупинився. Глянув на Метека, обличчя якого скидалося в темряві на суцільну білу пляму. Сказав повагом:

— Облиш ці спогади. Нащо вони тобі?

— Ні, це треба, дозволь мені сказати. Ходімо... Банда хуліганів — їх тоді багато лазило на озеро, часто й без ковзанів, іноді й напідпитку — напала на якусь дівчинку. Сходили її, ревучи, як осли, почали цілувати. Людей було мало, та й ті, що опинилися близько, побачивши "бешкет, мерщій від’їжджали... І тоді я кинувся на допомогу...

— Нічого б їй не сталося. Ті шмаркачі взяли собі таку моду — цілувати дівчат, та й усе...

— Досить і того. Їй було не більше як п’ятнадцять років... Ти знаєш, який слабак я був. Тільки вскочив поміж них — одразу й дістав добряче. А потім мене поставили на ноги, взяли під руки і потягнули далеко вбік. Я вирвався, кинувся тікати, знову махав кулаками. Комусь там випадково, мабуть, добре попало. Потовкли мене страшенно, озвіріли, били безтямно. Думаю, що здуру могли прибити до смерті. Я й так пролежав кілька днів... І тоді зненацька появився ти, не знаю, звідки у тебе взялося стільки сили. Розігнав їх, один, пам’ятаю, лежав на льоду, стогнав. Дівчинки тієї давно вже не було, втекла від страху. І більше я ніколи не бачив її...

— Балакай далі,— глузливо мовив Едек.

— Уже небагато... Я згадую це тому, що в тобі завжди наче дві людини: одна — добра, шляхетна, а друга — скандаліст, п’яниця і взагалі якась вредна.— Метек аж зрадів, що знайшов найвідповідніше слово, бо йому не хотілося сказати: зла.— Згадую, бо тоді ти мав якусь мету. Бешкетував багато, ще більше на тебе звалювали несправедливо. Але, пам’ятаю, ти мріяв стати інженером-шляховиком, будувати мости, тунелі... Потім деякий час ти снив морською службою. А тепер з усього глузуєш, усе висміюєш, боюся, що й мрії ти вже втратив.

Замовк. Едек ішов похмурий, ні на що не звертаючи уваги, чалапав по грязюці, попадав у калюжі, бо дорога звернула вже на Суми. Раптом засміявся і виклав просто в очі Метекові:

— Знаєш, чого я не люблю, коли ти згадуєш про ту ковзанку? Скажу тобі. Вся та банда — то були мої дружки. Ми разом влаштовували оті витівки з дівчатами — цілували, хотіли вони того чи ні. Зрозумів? Тебе я боронив тому, що ти допоміг мені в школі, коли була класна робота. Коли б вони послухали і спокійно відійшли, я б їх не чіпав.

Метек тільки зітхнув.

— А мета, всі оті мрії, як ти кажеш... Г...о все це! Про що мені думати? Про те, щоб з ранку до ночі гарувати на отому тракторі? Задля цього не треба йти в ліцей, старатися щось там більше вміти, не треба мати голови, забитої горою прочитаних книжок. Я повис у порожнечі. Школи не закінчив, куди мені дертися, чого прагнути? Ти вчишся, працюватимеш у лісництві, перед тобою дорога відкрита. А мені що? Хіба тільки думати про добрі гроші, здобуті байдуже як, та вдавати з себе поважного громадянина.

— Ти теж міг би вчитися,— прошепотів Метек.

Залєський глумливо засміявся.

— Еге! Це не так легко, якщо маєш стільки всього за плечима. Не крав, не вбивав, але все інше було. З усього цього нелегко вилізти, а тим більше повернутися до навчання. Та й навіщо, зрештою? У мене вже немає честолюбства, плювати мені на ті знання. Я надто лінивий.

Була якась гіркота в його словах, у тоні, в тому, як жалюгідно-молодцювато він посмикував головою, у вимушеному наголошуванні на деяких словах, у явно вдаваній брутальності. Раптом Едек додав:

— А ти, Метек, не лізь до мене з такими балачками. Вони зайві. Думаєш, мене ніколи ніщо не мучить, думаєш, я не заздрю твоїй волі й честолюбству? О, ще й як! Але я придушую те почуття, навіщо мені боротися з самим собою? Гріш ціна всьому цьому.