Там, де козам роги правлять

XVI. Міхал знайшов слід

Був ранній ранок. Сонце щойно викотилося на небо, в повітрі висів пронизливий холод. Льодові бурульки на гілках сосен і ялин яскріли червоно-золотими відблисками. Мерзлий сніг хрустів під ногами, ламаючись цілими скибами. Інколи несміливо цвірінькали пташки.

Вже кілька днів — од тієї пам’ятної облави на вовків, коли він так несподівано дістав мисливську відзнаку,— Едек працював так само завзято, як і раніше. В той час, коли всі трактори ще тільки вирушали до лісу, він, навантаживши свого колодами, уже в’їжджав у Піш.

Того разу Едек повертався вже назад, тягач із порожнім причепом легко котився по рівному шосе.

Раптом з лісової дороги вискочив Міхал — задиханий, червоний від утоми, став на шосе і замахав руками.

Едек зупинив машину.

— Що сталося?

Лісник насилу перевів подих. З хвилину тільки ворушив широкими м’ясистими губами, поки нарешті вимовив:

— Я накрив його сьогодні. Віз рогача під купою хмизу...

— Хто? Де? Кажи ясніше!— Едек сильно трусонув його за плече.

— Зараз, зараз... Що тепер робити? Завіз його до Марцінського. Невідомого тільки, чи звідти не вирушить десь далі.

Зморщивши високого лоба, Едек міркував. Можна поїхати додому, а тоді мотоциклом до Піша, в міліцію. Але це було б дуже довго. А час не терпить. То що, може, до старшого лісничого? У нього є телефон, а в разі чого — мотоцикл.

За мить трактор круто звернув на бічну дорогу і, похитуючись на вибоїнах, помчав уперед. Міхал стояв, тримаючись за плечі товариша, і, важко дихаючи, уривчастим голосом розповідав...

Після минулої неділі вони домовилися, що Міхал тепер вставатиме раніше і йтиме од Піша на Суми кружною дорогою, поблизу лісу Марцінського. Бо саме там уранці найчастіше було чути глухі постріли... Якщо нападе на який слід, то зараз же повідомить Едека. Перші три дні не дали наслідків, він знайшов лише кілька давно вже поставлених капканів. А от сьогодні вранці...

Ще здалеку Міхал почув постріли. Кинувся бігти лісом, там, де тільки він знав, як пройти, хотів скоротити дорогу. Шкодував, що з ним немає Рекса. Був дуже обережний. Не можна, щоб його хтось побачив. То була основна умова успіху.

Трактор підскочив на вибоїні, і Міхал судорожно обхопив Едека за шию.

— Я обійшов увесь ліс поблизу тих ділянок. Час минав, було вже мало надії щось найти. Лишався тільки старий заповідний ліс біля озера. Я пішов туди тільки для годиться, бо мені здавалося, що постріли лунали зовсім не там.

— Кажи швидше!

— Зараз докажу. Ну, от я й пробивався через той ліс. Важко там щось розібрати, бо сніг старий, витоптаний ще під час облоги, багато слідів од чобіт, але всі невиразні,— могли бути й мої або пана Гасинця.

Зупинилися перед управлінням округу.

— Ну й що далі?

— Раптом я помітив свіжу кров і глибокі відбитки ратиць... Знаєш, вони вбили Клишоногого, я завжди впізнаю його сліди... Тепер я був дуже обережний. Ну і побачив сани, а біля них шурина Марцінського. Їхав з хмизом. У кількох місцях капнула кров, хоча негідник ішов позаду саней і стежив за дорогою. Я переждав і по сліду підійшов аж до Пісок. А тоді через озеро махнув до тебе. От і все.

— Господар дома?— підійшли хлопці до лісничихи.— Важлива справа...

— На подвір’ї в сарайчику. Збирається їхати.

Міхал і Едек побігли до сарайчика. Старший лісничий порпався в мотоциклі. Побачивши їх, підвівся.

— Ви, вдається, механік? — зрадів він, уздрівши Едека. — У мене тут клопіт...

— Це потім, — безцеремонно обірвав його Залєський.— Є важливіша річ. Розказуй, Міхал, але коротко.

Дзядонь уважно слухав. Потім, не чекаючи, коли Міхал закінчить, повів їх за собою в хату.

— Ти певен, що він поїхав до Марцінського?

— На власні очі бачив, слід саней був чіткий... І самого Вежбика впізнав...

Старший лісничий простягнув руку до телефону. Ще думав.

— Лісничий про це знає?

— Ні, я ще не був у Сумах.

Тепер Дзядонь уже рішуче покрутив ручку старого телефонного апарата, зняв трубку.

— Районне управління? Дякую... Директор? Це Дзядонь... Нарешті ми, здається, напали на слід. Тут у мене Міхал Клос. У тій частині заповідника, що від Марцінського, він натрапив сьогодні на браконьєра. Оленя застрелив... Так, так, з самого ранку...

На другому кінці проводу щось питали.

— Так, нібито, певно. Чи давно? Заждіть хвилинку.

— Не більше як півтори години тому,— сказав Міхал, догадавшись, про що мова.

— Півтори години. Думаю, що треба виїхати зараз же. Я? Так, я теж буду. Ну, звісно. Це почалося не сьогодні... Чекати? Гаразд, тільки скоріше, будь ласка.

Поклав трубку.

— Треба почекати. Директор зв’яжеться з міліцією. Хто знає, чи їхній газик на місці... Я б ніколи не подумав, що це під боком у Марцінського. Цікаво, чи сам він знає про це? Хоч навряд щоб не помітив. А той Вежбик ніколи не подобався мені, підозрілий тип. Але там була вільна квартира, Марцінський попросив для шурина, я й дозволив, хоч він не має нічого спільного з лісом...

— Розводить норок і лисиць...

— Знаю, знаю, кажуть, непогано це в нього йшло. Чого тільки цього типа ще на браконьєрство тягне?

— Там лісництво таке ж, як і в Сумах. Будиночок для робітників теж такий самий...— шепотів Міхал до Едека.

— Міхал, як туди найшвидше дістатися? Мотоцикл пройде?

— Ні. Дороги позаносило, по деяких зовсім не їздили. Можна до нас трактором, а далі пішки.

— Далеко, довго будемо йти... Стривай, стривай; а кінь Гасниця на вивозці чи дома?

— Дома, на вивозці досить коней, дядьки з усіх сіл поз’їжджалися — заробіток добрий...

— Тоді ти бери мій велосипед і мчи в Суми. Нехай лісничий запряже коня або ти сам, якщо його немає... А ми приїдемо трактором. Ну, гайда, час не жде.

Міхал схопився, вивів із сіней велосипед, і ось уже майнув перед вікнами.

— Ну, ну... Ніколи б не подумав... Цікаво, хто ж тоді писав доноси на Гасинця...— бурмотів старший лісничий, нетерпляче поглядаючи на телефонний апарат.

Едека насторожили ці слова.

— Та вони ж і писали! У нас із ними вже давні рахунки. І Вежбика ми підозрювали, а після неділі були певні. Ті його чоботи...

— Які чоботи?

Едек розповів про слід підбора з криво прибитою пластинкою. Старший лісничий усміхнувся, потім став серйозний.

— Виявляється, часом буває корисно замолоду читати Купера чи Мея. Пригодилося... Зухвало діяв цей тип. А втім, коли маєш такий захист, як досвідчений лісничий...

— Коли б мені ще де попався той високий мерзотник. Я йому не забуду ні його стрілянини, ні того, що дістав од нього в морду,— буркнув Едек, якому вже кортіло діяти далі.

Про осінню стрілянину в лісі Дзядонь знав. А про Едекові пригоди в Піші не чув і тепер зацікавлено слухав.

— Високий, у шкіряній тужурці? Хто ж би це міг бути? — замислено похитував головою.— Що вони там витворяють? Вежбик постарається замести всі сліди.

В цю мить різко задзвонив телефон, Едек схопився і стоячи прислухався до розмови.

— Так, так... Коли? Найпізніше за півгодини? Поспішіть, бо інакше нічого не вийде. Я узнав нові подробиці. Здається, ми зможемо розкрити, де дівалась останнім часом звірина в лісі... Ага, у того Вежбика є не тільки норки, а й лисиці, я про це не знав. Отже, йому потрібне було і м’ясо... Справді? Цікаво. Ми з Сумів приїдемо саньми, я по дорозі огляну місце, де вбито оленя... До побачення.

Він перевів дух.

— Ну гаразд, на щастя, є газик. Не пізніше як за півгодини міліція виїде. І директор буде, жде свою машину — він послав її до Руцяного.

Дзядонь хутенько вдягнувся. Трактор чмихнув і, круто розвернувшись, вискочив на шосе. Едек час від часу оглядався на старшого лісничого, який стояв позад нього. Обличчя у Дзядоня було суворе, на лобі — глибокі зморшки. «Віка схожа на батька,— думав хлопець,— тільки вона лагідніша».

— А знаєш, були натяки, що то сам Гасинець винищує на своїй території звірину. В районному управлінні не знали, що й думати. Я ніколи цьому не вірив, але клопоту було багато.... О, Міхал уже чекає, і Метек. А лісничого не бачу... Ну, як Метек склав іспити?

— Дуже добре. І страшенно щасливий...

Едек так хвацько завернув у двір, що мало не зачепив за ворота. Одразу вимкнув мотор. Він теж поїде, неодмінно поїде, хоча б як довелося просити старшого лісничого.

— Ну що? Їдуть? — гукав збуджений Метек.

— Їдуть. Добрий день, хлопче. І поздоровляю тебе з закінченням школи.— Дзядонь подав йому руку.

— Ой, вибачте... Добрий день...— зніяковів Метек.— Мене так схвилювала Міхалова розповідь... Спасибі за поздоровлення. Надолужив те, що пропустив за час хвороби... То як же зараз буде?

— Міліція незабаром приїде. А ми саньми... Батька немає дома?

— Доброго вам здоров’я...— озвалася, підійшовши, лісничиха.— Чоловік ще вдосвіта схопився і помчав у ліс. Казав, ніби чув постріли десь на тому березі. І ще не вернувся...— Пані Гелена дуже хвилювалася, почувши такі вісті.— Я завжди боюся за нього, коли він іде на той бік. З такими негідниками жарти кепські, в’їлися вони в мого старого.

— Нічого, пані Гелено, може, нарешті закінчаться клопоти. О, є вже сани, сідаймо... Що, ти теж? Усі?

— Я повинен, пане старший лісничий. Дозвольте, прошу...— Метек аж руки склав.

— Гаразд, їдьмо.

Щоб не гаяти часу, Метек вибрав карколомний спуск на озеро. За вуздечку вів коня по крутому схилу до пристані. Кінь ковзався, пасажири завбачливо вискочили з саней — воліли спуститися пішки.

Сани напирали, кінь не стримав їх, чвалом помчав униз, через кущі, мало не наткнувся на поручень мосту, з гуркотом вилетів на лід. Метек біг поряд, щосили вчепившись у вуздечку, нарешті майже повис на ній. Копита роз’їхалися на слизькому, кінь спіткнувся один раз і другий, але підвівся, побіг риссю, а вже потім рушив повільною ходою. Зупинилися далеко від берега.

— А хай йому лихо, чи тобі, хлопче, життя набридло?— Старший лісничий підбіг, блідий від хвилювання.

Посідали в сани, Міхал став позаду на полозах. Кінь рвонув з місця. Озеро лежало, присипане грубим шаром старого, шерехатого снігу, який узявся вже кригою, і полоззя стукотіло по ньому так, наче хто бив у калатало.

— Під’їжджай од затоки, прямо до старого лісу,— кричав Міхал.— Станемо з лівого боку біля молодняка, там далі є дорога...

Старший лісничий поглядав на годинник.

— Мали б уже виїхати.

— Не набагато вони випередять нас.

— Заждіть, заждіть, ми не повинні бути першими. Так можна сполохати їх...

Сани вже переїхали озеро і, розсовуючи сухий очерет, піднімалися на другий берег.

— Тут можна стати, звідси буде найближче.

Міхал повів на те місце, де браконьєри вбили оленя. Він любив Клишоногого, за кілька років звик і прив’язався до могутнього звіра.

— Двадцятиліток, пане старший лісничий,— повторював із жалем.— То нічого, що його вибракували, він давав собі раду. А кульгав тільки трошечки... Ось видно його сліди, так, це тут...

Лісник зупинився за розлогими кущами ліщини, поблизу зламаної сухої сосни. Показав рукою.

У глибокій вм’ятині на снігу виразно було видно вже трохи почорнілу пляму крові. Тут стояв сильний олень; влучений кулею, він рвонув угору, трошки пробіг і впав. Слід чітко показував, як усе відбувалося. Рядом валялося кілька зрубаних ліщинових гілок, теж у крові. По тих гілках браконьєри — їх було двоє, бо на снігу лишилися відбитки двох пар ніг — витягали на сани вбитого оленя.

Едек придивився і в одному місці показав старшому лісничому чіткий слід підбора з криво прибитою пластинкою. Той схвально всміхнувся.

По сліду вони пройшли до лісової дороги. Побачили розкидану купу сухого хмизу. Тут браконьєр брав гілля, яким маскував свою здобич.

— Ну, повертаймо. Вітер з того боку, може почуємо гудіння моторів.

У лісі раптом залунало спочатку просто сердите, а далі вже несамовите гавкання.

— Рекс насідає на якогось звіра,— шепнув Метек. — Батько десь близько.

Два постріли, які гучно прокотились один за одним, геть порушили лісовий спокій. Гавкання перейшло в перелякане, болісне скавуління і стихло зовсім.

— Ого! — буркнув старший лісничий і кинувся туди, звідки долинули постріли. За ним побігли троє хлопців. Метек зблід, вирвався вперед, мчав, перестрибуючи повалені дерева, обминаючи вивернуті з корінням стовбури.

Ще один постріл — довгий, зловісний — покотився лісом, з дерев злетіли, залопотівши крилами, якісь птахи, глухо впало кілька шапок заледенілого снігу.

В цьому незайманому, залишеному як заповідник, лісі була така гущавина, що навіть Метек біг уже повільніше. Вони продиралися крізь безладні зарості, перелазили, ковзаючись, через стовбури бурелому, плуталися поміж корінням, яке понуро стирчало з вивернутих дерев.

— Стій, стріляю!

— Батько! — Метек упізнав голос лісничого.

Всі вже підбігли до нього. Лісничий правою рукою тримав рушницю, впираючись нею в передпліччя. Ліва його рука безсило звисала, і з неї капала кров, падаючи яскравими цятками на білий сніг.

— Пане Гасинець, ви поранені?

— Зненацька, певно, зачаївшись, вистрілив у мене, коли я біг до Рекса... Бачите? — кивнув головою лісничий. Він був блідий, кусав губи.

Біля кривої горобини, на якій лишилося ще кілька останніх, зморщених од морозу ягід, лежав Рекс. Голова його була розбита, кров поволі застигала, чорніла...

— Хто ж то?

— Не знаю... Рекс винюхав, кинувся на нього, і тоді бандит застрелив його. Першим пострілом влучив у ногу» а вже другим добив. Шкода собаки... Я побачив, як ворушаться кущі он за тим горбиком. Побіг, а він і пальнув. Добре, що тільки в руку...

— Міхал, веди найкоротшою дорогою до Марцінського.

— Ще з кілометр буде...

— То краще саньми. Вертаймось.

Метек блискав очима і стискав кулаки, Едек аж дивувався — звідки у цього хлопця стільки люті. Ніколи не підозрівав у товариша такої ненависті, як оце палала в його раптом потемнілих очах.

А втім, він і сам не тямився від обурення й люті. Знов утік, сто чортів його матері! Бандит. От коли б піймати, він би вже потанцював з ним, ого!..

Здалеку почулося гудіння машин. Едек подумав, що вони приїжджають трохи запізно, адже постріли могли попередити спільників у лісництві.

— Я давно вже підозрював,— мовив Гасинець,— можна сказати, знав. Але доказів не було, а Марцінський останнім часом мав у районі більший авторитет, ніж я... Нічого дивного, що й бандит почував себе досить певно під його крилом. А втім, тут не один і не два мочали пальці. Побачимо, що вияснить міліція. Якщо не знищили слідів, бо тоді знову дулю матимемо...

— Заспокойтеся, пане Гасинець, і не говоріть багато, не стомлюйтеся... Зараз треба зробити перев’язку. О, вже в сани. Міхал, їдь найкоротшою дорогою.

Одначе їм довелося ще довго кружляти по лісових стежках і засипаних снігом дорогах, поки нарешті дісталися до лісництва. Полегшено зітхнули, побачивши там міліцейського газика і директорську «Варшаву». З лісу долинали вигуки. То частина міліціонерів шукала, хто там недавно стріляв,— вони чули постріли, ще коли були на шосе і тільки звернули на дорогу до Пісок.

А всі інші втупилися в блідого, мов стіна, Гасинця, з якого капала кров, запитливо дивилися на його супутників.

— Якийсь розбишака вбив собаку, а потім стріляв у лісничого...— коротко повідомив Дзядонь.

У цю мить на поріг вийшов Марцінський.

— О, ще гості, я й не сподівався...— Урвав, гукнув схвильовано: — Що таке, ви ранені, пане Гасинець? Що сталося? Може, це ті постріли, які я чув?

— Потім будемо балакати,— сухо обірвав директор районного управління.— У вас є аптечка? Треба перев’язати пораненого і зараз же відвезти його до лікаря.

— Куля пройшла навиліт, пане директоре,— простогнав Гасинець.

Чоловік у цивільному, що стояв біля газика, почувши ці слова, моргнув міліціонерові, який сидів за кермом. Той відтягнув Міхала вбік.

— Ви знаєте місце, де стріляли?

Міхал ствердно кивнув.

— Гаразд. Потім покажете нам... Ну що? — гукнув він, обернувшись до лісу, з якого саме виходили міліціонери. Уже літній сержант витирав піт з лоба.

— Нічого не знайшли. Там така гущавина, що дідько його розбере.

На обличчі Марцінського, який, показавши аптечку, знову вийшов надвір, майнула легенька, майже непомітна усмішка. Проте Едек зауважив її. І раптом йому таке спало на думку, що він аж пальцями клацнув. Уважно подивився на Марцінського, яскраво освітленого сонцем. Свиснув і нахилився до старшого лісничого.

— Погляньте на його лівий чобіт. Така пляма, ніби то кров...

Той кивнув головою, водночас даючи Едекові знак, щоб він мовчав.

Міліціонери радилися. На ганку показався пан Гасинець,— Метек вів його під руку.

— Давайте, мабуть, «Варшавою» підкинемо вас до лікарні, га?

— Ні, пане директоре. Кров уже не йде, це дурниці, я б дуже хотів тут лишитися...

— Гм, розумію... Ну, то посидьте спокійно отут на лавочці. А як буде гірше, то зразу відвеземо...

Метушня перших хвилин вщухла, почалася свідома, організована робота. Керував усім чоловік у цивільному.

— Пане Вежбик, де олень?

— Який олень?

— Клишоногий, із заповідника,— схвильовано мовив Міхал.

— Спокійно! — сердито крикнув чоловік у цивільному.— Чуєте, Вежбик? Ви привезли його саньми під хмизом. О, бачите, коло хати лежить хмиз, може, це він?

— Я топлю хмизом, і його тут завжди повно. А про оленя я нічого не знаю. То, мабуть, оцей шмаркач мене оббріхує...

— Перевіримо, перевіримо. Скільки у вас лисиць?

— Двадцять три. І сто десять норок.

— Нічого, доходне діло. Тільки з м’ясом для лисиць важко?

— Беру в Піші на бойні. Залишають мені відходи... Мало, проте як-небудь вистачає. У мене є квитанції, і ви можете перевірити...

— Досить, пане Вежбик. То про оленя ви нічого не знаєте?

— Ні.

— Ну, ми самі пошукаємо... А ви, пані, куди?

— Я хотіла...

— Залиштесь, будь ласка, тут...

Міліціонери почали ретельний обшук. Будівель тут було багато. Рядом з хатою лісничого і двоквартирним будиночком для лісових робітників стояла стодола, далі хліви, обкладений дерном льох, льодовня.

Чоловік у цивільному розмовляв з директором і старшим лісничим. Раптом Едек штовхнув Дзядоня в бік.

— Пане старш...

— Гей, пане Марцінський...

Лісничий, який, нахилившись, саме чистив рукавом чобіт, рвучко підвівся, на його обличчі мелькнуло занепокоєння.

— Ви що, полювали сьогодні, що аж на чоботях кров?

Чоловік у цивільному глянув на Дзядоня, усміхнувся, підійшов до ганку, де лісничий уперто одвертався боком до папа Гасинця і Метека, який сидів поруч.

— Що це, справді кров?

— Та ні, пане поручику, не знаю...

— Чоловік учора зарізав курку, на обід була, я бачила пляму на чоботях, але забула вичистити,— швидко втрутилася Марцінська.

— Так, це курка, я зовсім забув...

Тепер поручик озвався зовсім іншим, уже майже дружнім тоном. Навіть усміхнувся до господаря.

— Ви даремно злякались. Але я розумію, це завжди неприємно — міліція, перевірка... Хоч і не до вас особисто, проте по сусідству чи навіть у родині. Вежбик це ваш шурин?

— Так, шурин... А що неприємно, то цього мало. Я ніколи не мав ніякого діла з міліцією. І шурин теж. Це якийсь наклеп, пане поручику...

— Така наша служба невдячна, пане Марцінський. Ви вже вибачайте... Ага, то що ж я хотів? О, згадав. Покажіть мені свою рушницю. Час є, а в мене якась слабість до мисливської зброї. Зараз я піду з вами... Іздебський, ходімо разом,— кивнув він міліціонерові.

Старший лісничий з повагою глянув на хлопців. Йому подобався цей поручик, спритно вів слідство.

Коли за кілька хвилин усі троє вийшли знову на ганок, Марцінський був якийсь розгублений, а поручик ледь-ледь усміхався. Похитав головою:

— Ой, пане Марцінський, ви стільки років працюєте в лісництві і так недбало ставитесь до зброї! Вчора відганяли кабанів, які підходять до ваших кагатів, А рушниці й досі не почистили? Ай, яй, яй...

— Роботи багато. Весна йде.

— Ну звісно, я ж жартую. Бачите, я ніколи не забуваю про зброю, тому й здивувався. О, гляньте, блищить, як цяцечка.— Поручик витягнув в кобури пістолет і знову сховав його,— Іздебський,— звернувся до міліціонера,— огляньте ті кагати...

Два міліціонери, які в присутності Вежбика робили обшук, доповіли поручикові:

— У стодолі доверху накладено збіжжя і сіна. Підлога чиста...

— Гаразд. Шукайте далі... От бачите, пане Марцінський, усе добре. Як і далі так буде, то ми вибачимось перед вами та й поїдемо собі... Агов, пане Вежбик, хвилиночку... Станьте отам на чистому снігу.

Поручик неквапливо підійшов до нього.

— Так, а тепер відступіть на крок...— Схилившись, він оглянув відбитки ніг на снігу.— Що ж це ви так неакуратно прибиваєте пластинки, шкода підбора, на правому чоботі збивається... Ну, нічого, нічого, можете йти...

Вежбик спідлоба зиркав на поручика, не дуже розуміючи, що той хотів. Потім повів міліціонерів до хліва. Марцінський, який і доти неспокійно стежив за діями поручика, тепер палко запротестував:

— Пане поручику, це мій хлів. Вежбикові кінь і корова стоять он у тому маленькому... Ви ж казали, що це не до мене...

— Іще раз кажу — ми поки що до пана Вежбика. Але ж ваші господарства поряд, і він міг сховати що-небудь у вас, правда ж?

Директор управління подивився на Гасинця. Той сидів блідий і, насупивши брови, мовчав.

— Ви погано почуваєте себе? Кров не йде? Я б вам радив не впиратися. Машина зараз одвезе вас. А обшук закінчать без вас...

— Усе гаразд, пане директоре, кров не йде, а що болить — то нічого. Я повинен тут бути, хочу сам усе бачити.— Вій підкреслив останні слова. І за мить додав: — Ви ж знаєте чого. До мене теж приїжджали «Варшавою», аж із Ольштина...

Погляд його втупився в директора. Той трохи зніяковів, кашлянув і нарешті пробурмотів:

— Ну, як хочете...

Марцінська запрошувала до хати.

— Ні, нам тут зручніше. Така гарна погода, з даху капає, а в тіні — мороз держить...

Через подвір’я поверталися з хліва міліціонери з Вежбиком та Шофером директорської «Варшави». Ще здалеку заперечливо хитали головами. Поручик радився з сержантом. Потім глянув на Вежбика, почастував його цигаркою. Той подякував — не курить...

— Гм, а я думав, що ви заядлий курець. А чого ж тоді у вас жовті кінчики пальців? Такі пальці бувають у курців і... чинбарів...

Міхал різко ворухнувся. Він почув, як на ці поручикові слова лісничий Марцінський, що сидів рядом, крізь зуби вилаявся.

Лісничиха схилилась і заспокійливо гладила чоловіка по плечу.

— Нічого, нічого, побачать, що це брехня, та й поїдуть, як і приїхали...

Едек зухвало зазирнув їй в обличчя й іронічно всміхнувся.

Жінка пронизала його поглядом, у якому було повно зненависті, але не сказала нічого.

Поручик стояв біля входу в маленький хлів, де саме робили обшук, і курив цигарку. З-за хати до нього підійшов міліціонер Іздебський.

— Доповідаю, пане поручику: там повно слідів тих чортів, усе витоптано, а один кагат, видно, був розритий...

— Дякую. Ідіть до тих на ганок.

Він почекав, поки Іздебський прийшов на вказано місце, а тоді зник у хлівці, з якого долинала жвава розмова.

Лісничий Марцінський сумовито кивав головою, прислухаючись до тих голосів. Дружина міцно стискала рукою його плече. Едек з визнанням подумав про неї. Кріпка баба.

За хвилину міліціонери винесли з хлівця два жолоби, повні свіжого м’яса. Зверху вони були прикриті сіном.

Побачивши це, Гасинець з полегкістю зітхнув — глибоко і голосно. Аж Метек усміхнувся і ніжно глянув на батька.

Вежбик, здавалося, був геть зломлений. Коли поручик запитав, де схована шкура оленя, він безпорадним жестом показав на високий насип льоху з боку подвір’я.

— Ведіть.

— Ключ дома. Я принесу.

— Ні! Іздебський, принесіть ключ.

Міліціонер миттю справився. Жінка без ніякого опору віддала ключ.

Вежбика пустили вперед. У низьких дверях погребника треба було згинатися майже вдвоє. Сержант засвітив ліхтарик,— перед ним страшно чорніла глибока яма.

— Гей, не так швидко!..— крикнув раптом сержант і вмить зсунувся в яму, за ним — другий міліціонер;

— Юзвяк, Іздебський, обережно! — гукнув поручик і, вихопивши револьвер, помчав до льоху.

Зсередини чути було якісь вигуки. Едек і Метек зірвалися з місця, метнулися туди, незважаючи на протести міліціонера.

— Держіть його, держіть!

Едек затремтів од люті. Коло льоху стояли сажені дров. За ними було погано видно. Вежбик міг уже далеченько відбігти. Він саме перескакував низеньку огорожу саду і, петляючи, з усіх сил гнав до молодих заростей, що видніли поблизу.

Біля дров вилізли міліціонери. Поручик стріляв з пістолета. Іздебський збіг з ганку, спинився коло льоху, випустив чергу з автомата. І вилаявся. Через сад, мов ті вовки, бігли два хлопці...

Едек не думав про постріли. Він бачив, що втікач не зупиняється, і відчув нестримну лють. Коли б у цю мить він піймав негідника, то, мабуть, геть потовк би йому пику. От спритник! Але хто міг подумати, що з саду льох має другий вихід, замаскований саженями дров.

Браконьєр уже вбігав у густий молодняк. Міліціонери вслід за хлопцями кинулися навздогін. Тільки Іздебський, виконуючи наказ поручика, вернувся. Пильно стежив тепер за Марцінським та його дружиною. Тут пахло добрячим скандалом, ще й ці, чого доброго, кинуться тікати або нападуть. На другому ганку міліціонер Юзвяк так само уважно наглядав за дружиною Вежбика.

Пан Гасинець вийшов на подвір’я, щоб краще все бачити. Він важко дихав, обличчя вкрилося білими плямами впереміж із темно-бордовими цятками.

Вежбик знав тут місцевість краще, ніж його переслідувачі. Стомлені, захекані, вони поволі верталися з невдалої погоні. Поручик був лютий, судорожно стискав кулаки, аж пальці побіліли. Едек сам себе не тямив. Так прогавив мерзотника...

Ще дужче розлютив його тріумфальний погляд Марцінського — лісничий не міг приховати свого задоволення.

«Зажди-но,— думав Едек,— я тебе заспокою...»

Пан Гасинець аж тепер згодився, щоб його відвезли на перев’язку до лікарні в Ніш. Хитаючись, поплентав до «Варшави».

Осторонь поручик розмовляв з директором управління і старшим лісничим.

— Шкуру ми повинні знайти. Її ще не могли вивезти. А взагалі тут щось більше, ніж я міг припускати. Якби тільки браконьєрство, то, знаючи, що кара за це, на жаль, невелика, вони не наважилися б на вбивство людини, і Вежбик не тікав би...

— Ви думаєте, це вони стріляли в Гасинця?

— Не знаю. З того часу, коли пролунали постріли, до нашого приїзду минуло хвилин десять. Наш газик закапризував на снігу. Якщо стріляли так близько звідси, як вони,— поручик показав на Міхала,— кажуть, то можна було встигнути повернутись до лісництва. А по рушниці видно, що з неї недавно стріляли. Правда, кабани таки приходять сюди... Побачимо, я послав шофера, щоб привіз іще двох чоловік. Мені дано наказ зробити обшук, і я виконаю його якнайретельніше. А ви повертаєтесь?

— Так. Найважливіше ми знаємо. Нам довго не давало спокою оте широко організоване браконьєрство, а тепер усе з’ясувалося. Бідний Гасинець, нарешті він зітхне вільно... Але хто б подумав, що під боком у лісничого Марцінського...

— Я зовсім не певен, що тільки під боком...— буркнув поручик.— Треба ще попросити Клоса, щоб показав, де лежить собака і звідки стріляли в лісничого... А з тими бляшками на чоботях хлопець добре зорієнтувався.