Там, де козам роги правлять

XI. Знову скандал

Перед великим пожежним депо, в якому організували вечір танців, збиралася купками молодь. Низка яскравих лампочок, оздоблених кольоровими папірцями, кривою гірляндою прикрашала вхід; Пожежники у повній формі охороняли вхід і гарненьку касирку за невеличким столиком. Оркестр заграв перше танго. Біля дверей одразу заворушилися, почали товпитися, мовби тільки тепер кожен згадав, що прийшов сюди на танці.

— Ну й трупарня! Куди ти мене притягнув, Міхал?

— Що, тобі не подобається? Дивись, непогано зробили, раніше було гірше, а й то розважалися чудово...

Едек глянув на товариша — той був прикро вражений його словами — і вибухнув сміхом. А коли ще якась чорнява дівчина, проходячи, так задивилася на нього, що аж спіткнулась об якийсь горбик на підлозі, настрій у нього відразу поліпшився.

— Ходімо до буфету, потанцювати ще встигнемо,— кивнув він до Міхала.

Кружляло поки що лише кілька пар. Скрізь попід стінами на поставлених там стільцях сиділи дівчата, вони трохи ніяковіли, але намагалися держати фасон — жартували, хихотіли. Зате в буфеті було вже гамірно й весело. Здіймалися вгору великі чарки, бряжчало скло, сипалися тости. Пахло спиртним. Едек роздутими ніздрями втягнув повітря.

— Естафетою чотири по сто! — кинув він до рум’яної буфетниці.— І кусочок оселедця.

— Круто починаєш,— занепокоївся Міхал.

— Дамо собі раду. Грошей вистачить.

Випили.

— От і чудово, тепер закуримо і можна шукати партнерок.

Затягнуті тонким папером рефлектори по кутках залу розсипали кольорові бризки світла. Інші лампи погасили. Одразу стало веселіше. Заграли запальну польку.

— Едек, я вже йду. Люблю польку.— Міхал схопив першу ж дівчину.

Едек усміхнувся, заперечливо похитав головою. Уважно оглядаючи зал, обходив його кругом. Оцінював по черзі дівчат — спочатку тих, що під стінами, а далі й усіх, що кружляли в обіймах партнерів. Нарешті придивився й до тих, що тільки-но входили вузькими дверима.

Кілька дівчат сподобались йому. І вбрані були не набагато гірше, ніж убираються в Ольштині, і взагалі досить цікаві. Полька все лунала, чулося тупотіння, хтось підсвистував. Ні, у нього ще є час. «Треба ще трохи піднести настрій»,— подумав він за давньою звичкою.

Коло буфету було ще тісніше. Протиснувся якось, став поряд з високим хлопцем — той пив пиво. Едек упізнав знайомого, тракториста, разом працювали на вивозці дров.

— Привіт!

— Привіт! Як здоров’я, вже добре? Зажди, вип’ємо...— Тракторист замовив горілки.— Будь!

— Будь! А тепер я частую. Повторіть, люба! — весело гукнув Едек.

— Ого, з розмахом. Думаєш і тут стахановцем бути, як на машині? Пробрали нас, що не стараємося, показували твої виробітки. Майже вдвоє більші...— скривився той.

— А тобі не подобається?

— Та ні, але могло б і не подобатися.— Заглянув Едекові в очі.— Я, браток, нічого до тебе не маю, інакше не пив би з тобою. Але раджу, не задирайся, не твоя тут парафія, а шкода було б, якби оченята синцями позапливали.

Едек залився краскою. Стиснув кулаки, однак промовчав. Випили. І аж тоді, нахилившись йому до вуха, мовив різким, тремтливим шепотом:

— Скажу тобі одну річ. Я не таким, як ти, давав раду. А парафією мене не налякаєш... Хочеш — даю тобі руку, а ні — то знайдемо іншу нагоду для розмови.

— Вип’ємо, друже,— вигукнув у відповідь тракторист і, засміявшись, ляснув Едека по плечу.— Ти мені подобаєшся. Якщо треба буде — пам’ятай: Антось із тобою. А як мені треба буде — поможеш, га?

— Інакше я б тобі не давав руки.

— Бачиш, я тут не сам, коли що — рознесемо цих хлюстів. Грають вальс, ходімо пошукаємо дівчат...

І вони дружно рушили до залу. Антось закружляв із якоюсь знайомою. Едек шукав тих дівчат, яких нагледів раніше. О, ген там ота чорнява реготуха з апетитними губками. Едек почав проштовхуватись до неї. Натовп ставав дедалі густіший. Аж дивно — відкіля тут стільки аматорів танців, містечко ж маленьке...

Хлопець вибрався на вільніше місце. Випита горілка розігріла його, підбадьорила. Він ще здалеку втупив у дівчину переможний погляд. Та звабливо всміхнулася. З другого боку до неї прямував якийсь дженджикуватий молодик з величезним метеликом під шиєю. Едек заспішив. І тієї ж миті, коли молодик уже зібрався вклонитися перед чорнявою, Едек силоміць втиснувся поміж ними, обняв, мов так і треба, дівчину рукою, пускаючись у танець. Дженджик сторопів, буркнув щось, окинув Едека гнівним поглядом. Дівчина засміялася, гукнула:

— Наступний танець, Зигмунд!

— Не поспішай, не поспішай,— пробурчав Едек.

— Ви щось кажете?

— Авжеж. Кажу, що наступний танець теж буде наш.— Едек тісніше притулив її до себе, закружляв так, що вона й подиху не могла звести.

— Ви такі певні? — їй подобалась рішучість вродливого юнака. Хто він такий? Ніколи ще не бачила його.

— Певен, маленька, певен.

Дівчина розсердилась.

— Надто круто берете. Ще жодного танцю не протанцювали, а вже — «маленька».

— Перепрошую, велетко. Але танець буде мій, правда ж?

Вона кивнула головою на знак згоди. Якийсь він не такий, як усі, цей хлопець, відважний, у нього смугляве лице і гарні уста. Отакий якби поцілував, ох...

Повз них промчав захоплений Міхал. Едек мало не розсміявся, побачивши його партнерку. То була мала, нижча навіть за лісника, дівчина з прищами на обличчі. «Теж має смак, хай йому лихо».

— Не притискуйте так сильно. Люди бачать...

— Тільки й того, що люди бачать? — засміявся хлопець.

Танець кінчився. Едек галантно поцілував її в руку.

— Давайте вип’ємо по чарочці вина, можна? Як, власне, вас звати? — Не чекаючи на відповідь, він уже вів дівчину до буфету. Їй сподобалося це.

— Леокадія,— прошепотіла.

— Отже, Лодзя, Лодзюня. То що вам, панно Лодзю, тістечко чи, може, спочатку чарочку горілки?

— Не можна, люди побачать...

«Що вона з тими людьми?» Едек замовив дві чарки горілки, оселедця, тістечок і пляшку фруктового вина. Проторував дорогу до столика — їх кільканадцять стояло в маленькому залі поряд з буфетом. Дівчина, оглядаючись на всі боки, цілком вправно ковтнула чималу порцію горілки, так само швидко впоралася з оселедцем.

— Гладенько, панно Лодзю, аж любо глянути...

— Я майже ніколи не п’ю. Не знаю, чому саме сьогодні...— І спокусливо всміхнулась, Едек мало не розреготався, так незграбно в неї це вийшло.

Приніс іще дві чарки горілки, подумавши собі, що тепер уже треба буде зробити перерву. Він уже багато випив, для початку досить.

Коли знову вів її у танець, дівчина була вже добре напідпитку. Він тримався чудово. «Давня практика»,— бурчав.

— Танцюймо...

Пропливаючи поблизу входу, він побачив нищівний погляд дженджика з метеликом, Едек іронічно посміхнувся.

Він був у чудовому настрої. Знову круг нього людський натовп, алкоголь, приємне збудження, дівчата, а в кишені — гроші. Жити — не вмирати. Це не та сіра нудьга, що в загубленому серед лісу домі лісничого. Як це Віка казала? Ага,— там, де козам роги правлять. Добре сказано, їй-богу...

Ще година, і Едек цілком завоював чорняву Лодзю. Розповіла все про себе. Батько має тут господарство і ще підробляє — візникує, нишком продає дерево, як майже всі... Вона деякий час працювала на пошті, але там мідяки платять, тепер покинула роботу, помагає матері. Любить танцювати, не пропускає жодної нагоди. Тільки хлопці тут якісь не такі, черстві, в голові їм більше горілка, аніж дівчата, хочуть одразу хтозна-чого, взагалі якісь некультурні, не вміють поводитися з дівчатами.

— Не так, як ви.— Лодзя на мить притулилася головою до його піджака.

— Авжеж, авжеж, чорнявко, — всміхнувся Едек. «Легковажна дівонька, тільки познайомилась і вже розтанула».

Заграли рок-н-ролл. В Ольштині Едек знав цей танець уже давно. А тут аж тепер починалися його великі дні. Лише кілька пар танцювали, інші або приглядались, або запально штурмували буфет. Лодзя не знала рок-н-роллу, боялася ризикувати, тим більше, що в голові їй добре вже шуміло після випитого вина з горілкою.

Едек оглянувся по залу. Трошки старша, з дивовижною зачіскою блондинка, легенько кивнувши, відповіла на його питальний погляд. Він перепросив Лодзю і вже тримав у обіймах ту другу. Вона танцювала добре, дуже добре. «Мабуть, не з місцевої школи»,— подумав.

— Ви не з Піша?

— Звідки ви знаєте? Ні... Я колись бачила вас в Ольштині, «Під вітрилами». Сподівалася, що ви раніше запросите мене до танцю, але ви так були зайняті своєю чорнявою... То ваша дівчина?

Едек здвигнув плечима. Блондинка всміхнулася.

— Я тут на кілька днів. У службових справах.

«Яке мені до того діло. Мов до ксьондза — кожна одразу сповідатися».

Розгулявся Едек. Усі інші пари поступалися їм місцем. Кругом щільним колом юрмився великий натовп, усі захоплювалися гармонійною парою, Едек, збуджений цим захопленням, перевершував сам себе. Партнерка пурхала біля нього, прекрасно реагуючи на кожен рух. Коли танець скінчився, їх нагородили оплесками. Едек усміхнувся, витираючи піт з розпареного лоба. Міхал радісно махав до нього руками.

Едек протанцював з блондинкою ще кілька танців. Побачив, що й Лодзя танцює, тільки не з тим блондином, що з метеликом. Той кудись дівся. «Мабуть, із злості дудлить у буфеті»,— подумав. Під час перерви його відкликав Міхал. Одійшли вбік.

— Слухай, Едек, що ти зробив тому типові?

— A-а, отому з метеликом? Нічого, дівоньку забрав у нього з-під носа. Хто він?

— Працює на тартаку. Скандаліст, біля нього завжди ціла банда. Уже питав мене, хто ти такий. Я відшив їх, але стережись, бо коди що, то тут будуть або за ними, або, в найкращому разі, ніхто й пальцем не ворухне, щоб допомогти,— його бояться...

Едек гупнув Міхала в спину, аж загуло.

— Ходімо краще вип’ємо. Я не з такими героями давав собі раду. Ех, Міхал, в Ольштині буває гірше. Ваших тут я не боюся...— Він був злий і, насупившись, шукав у залі типа з метеликом.

Примусив Міхала, хоч той і опирався, випити три чарки. Бідолашний хлопець зблід — він ніколи стільки не пив. Едек теж був добре напідпитку. Стискуючи Міхалові руку, хрипів йому просто в обличчя:

— Плювати мені на ваших героїв, розумієш? Хай-но тільки мене Котрий зачепить — уся ця халабуда зніметься в повітря. Франт із Піша, сто чортів!

— Едек, заспокойся, аби тільки ти не чіпав їх, а вони перші не почнуть.— Проте Міхал зовсім не був певен цього. Не знав, що робити. Адже Едека не умовиш покинути танці. Та ще випив добряче, хоч голову має кріпку, це треба визнати.

У молодого лісника було важко на серці, коли він повертався до залу. Едек оглядався, шукаючи «блондинку в службовому відрядженні», як він подумки назвав її. Хлопцеві хотілося потанцювати, а ліпшої партнерки не знайти було. «Має вогонь у ногах, нічого не скажеш». Але її не було. Поблизу сиділа, помахуючи сумкою, непогана дівчина — він звернув на неї увагу, як тільки зайшов. Уклонився.

Тепер уже міняв партнерок одну за одною. Шум у голові вщух. Едек надумав уникати скандалу. Сам він не почне, хіба, може, зачеплять його, тоді що ж. Справиться, є зрештою ті тракториста, Антось саме підморгував йому значливо. Це добре.

В кутках залу вже двічі вибухала якась сварка, але до серйозної бійки не дійшло — скандал одразу погасили пожежники — господарі вечора. Танцюючи, Едек стежив за ними. «Спритні хлопці, мають досвід».

Було вже далеко за північ, коли, відчувши голод, він знову знайшов Міхала.

Випили пива, закусили ковбасою, якимись пиріжками.

— От бачиш, Міхал, даремно ти боявся.

— Він уже з годину п’є... І все дивиться на тебе.

— А хай йому повилазить! Що мені до того... Ну, я вже переїв. Ходімо в зал, тут забагато п’яних, я цього не люблю...

Лодзя зустріла його, ображено скривившись.

— Що, маленька, чого ти так кривишся?

— Ви покинули мене саму...

— Треба було трохи поскакати. Але ж я повернувся.

— А я знову пила,— похвалилася дівчина.— Тільки вино. Зате багато.

Справді, це видно було по її очах. Вона трошки хиталася, можливо від утоми. В залі було страшенно душно.

— Вийдемо на повітря?

Згодилася. Був невеличкий мороз, свіже повітря хвилею хлюпнуло на них. Дівчина була в легкому платтячку. Едек глянув, скинув піджак, прикрив їй плечі. Сам лишився в сорочці і светрі.

Прикрашені тонким кольоровим папером лампочки не горіли. Певно, організатори берегли свої кошти. Майдан був темний і глухий. Вони йшли повільно, дівчина повисла на його руці. Едек пригорнув її до себе. Зітхнула. Спинилися під одним з дерев, які оточували широкий майдан. Хлопець з усмішкою глянув їй в очі. Вони чекали. Тоді він обняв дівчину і почав цілувати. Її губи були вологі і холодні.

Нарешті, важко дихаючи, відпустив її. І тоді дівчина закинула йому руки на шию.

— Едек...— шепнула.

— Що ж, Лодзю, ходімо назад? — Йому було холодно.

Поцілунки не гріли.

Лодзя нехотя згодилася. Коли біля входу вона віддавала йому піджак, Едек побачив на порозі дженджика з тартака. Той закусив губу, потім щось шепнув чоловікові з розкудланим чубом, який стояв поруч. Пропускаючи дівчину вперед, Едек пильно стежив за цією парою. Жоден з них і не поворухнувся. Еден зітхнув, хоч десь у глибині душі трохи шкодував...

У залі стало наче вільніше. Найбільше товпилися весь час коло буфету. Було багато п’яних. Міхал підступив до Едека.

— Слухай, може, підемо вже?

— Ще є час. Куди поспішати?

Танго. От і добре. Міцно притулив дівчину. Вона, щаслива, дивилася йому в очі. Хлопцеві навіть жаль було її. Що вона йому... От коли б це Віка...

А далі він, власне, і не втямив до пуття, як усе сталося. Лодзя захотіла чаю. Протиснулися до буфету. Едек саме подав їй склянку, марно шукаючи поглядом вільний столик, коли до них підійшов блондин з метеликом, що зсунувся тепер набік. Був дуже п’яний. Плечем відштовхнув Едека від дівчини.

— Легше, чоловіче,— холодно мовив Залєський, і очі його небезпечно блиснули.

— Облиш її, а то...— зашепелявив блондин.

— Зигмунд, о дійди, Зигмунд,— пискляво озвалася Лодзя.

Навколо стихло, і в цій тиші всі очі стежили за тією сценою.

— Так хто ж із нас одійде? — запитав Едек, насилу стримуючись. Але брова його нервово тремтіла. В Ольштині знали це тремтіння і боялися його.

— Ти, старець, приблуда нікчемний,— блондин нахабно кинувся уперед, намагаючись схопити Едека за труди.

Залєський тільки схилився, відскочив і з усієї сили, страшним ударом, затопив дженджикові в зуби. Той заточився, був би впав, але хтось підтримав його.

— Едек! Едек! — Міхал намагався вгамувати бійку. Але хто може зупинити нестримну лавину!

Едек одіпхнув його, знов зіщулився, щоб уникнути удару, і кулак блондина тільки ледь зачепив його. Тоді Едек раптом присів, одразу ж блискавично підскочив і головою ударив супротивника під бороду. А той вчепився руками в його чуприну, утримавшись таким чином на ногах, почав молотити кулаками.

— Бережись, Едек! Ззаду!

Залєський упізнав голос Міхала. Одіпхнув супротивника, відскочив, але пізно — твердий кулак того типа, що стояв перед дверима, коли Едек і Лодзя поверталися з прогулянки, ударив його в обличчя. Хлопця оглушило, перед очима замелькали іскри, він заточився, навалився на стойку, з якої посипалися склянки і чарки.

— Ах, то ви так?...— випльовуючи кров, процідив він крізь зуби.

Ніхто не знав, як розгорталися події далі. Бачили тільки, як Едек схопив раптом пивний кухоль, тріснув ним по лампі, яка освітлювала буфет — з неї тільки друзки посипались. А тоді в руках у нього опинився стілець, хлопець махав ним, удари посипалися на винних і невинуватих, дісталося й пожежникові, який поспішав, щоб утихомирити забіяк. Крик, гвалт, хтось викликав міліцію, інші намагалися прошмигнути попід стінами якнайдалі від цієї страшної бійки.

А Едек бушував у сутінках, шмагонув стільцем уже цілий гурт, який наступав на нього, хтось ударив його ззаду, він знову розмахнувся, але відчував, що слабне, що сам не дасть ради.

— Антось! — гукнув він.

— Ми тут! — почулося здалеку, і кілька постатей почали пробиватися крізь густий натовп глядачів.

У когось у руці блиснула пляшка, забряжчало розбите скло, хтось пронизливо закричав, хтось вирвав з чиїхось рук довгий ніж. Літали стільці, столики, гупали в стіни важкі кухлі. Жінки верещали й намагалися втекти, чоловіки нацьковували забіяк і самі вступали в бійку — вона стала вже загальною, і не знати було, хто кого і за що б’є...

— Держись, старий, зараз буде порядок!

То тракторист Антось із своїми вривався на поле бою. Едек з новою енергією кинувся на блондина з метеликом, бо той, схопивши якусь залізяку, саме збирався вдарити. Залєський нахилився, підставив йому ногу, сам вивернувся і вже лупцював ворога по голові, обличчю, шиї. Раптом застогнав, бо здоровий, як бугай, червоний товстун ударив його збоку. Едек схопився, крутонув, відкидаючи всіх од себе. Долонею витер з обличчя кров чи вино, коли це чийсь кулак виріс у нього перед очима — Едек не встиг відхилитись, і в очах у нього потемніло.

Розлігся страшний крик. Зненацька хтось вимкнув світло, в усьому залі стало темно. Тепер і ті, що доти стояли збоку, ринули в бійку. Кожен мав з кимось якісь порахунки, випита горілка робила своє.

А потім лампи засвітилися знову. В залі пролунали різкі міліцейські свистки. Водночас у натовп метнулися перелякані пожежники. Тверезіші учасники бійки кинулись тікати, пробиралися попід стінами, аби не попасти в міліцію.

— Он той, пане сержант, он той почав! Це він у всьому винен! — показував хтось пальцем на Едека; закривавлений, весь у синцях, в пошарпаному одязі і розпанаханій сорочці, він стояв, судорожно стискаючи в руці ніжку стільця.

Не давався, щоб його взяли. Боронився. Нарешті здався, і його переможно повели з вивернутими назад руками через зал. Мов крізь туман, він ще побачив переляканий погляд Міхала, теж добре розцяцькованого синцями, потім йому стало холодно, стомлені очі засліпила білизна снігу.

Звичайна процедура. Протокол. Чого він скандалив? Посмішки у відповідь на пояснення, що то не він викликав бійку. Нарешті наказ чергового офіцера — відвести його в камеру. Ну, і тверді дерев’яні нари, пекельна втома, гострий, пронизливий біль у голові...

Коли вранці він насилу розплющив опухлі повіки, кілька пар очей — то були учасники вчорашнього скандалу — з повагою глянули на нього.

— Ну, брат, і натворив же ти! — В голосі вчувався подив і повага.— То буфетниця вказала на тебе, хай їй чорт... Певно, зла, що ти їй посуд потовк... Нас тут більше. Той з метеликом теж сидить. Ще дві камери повні, а одного завезли в лікарню — пробита голова, але нічого страшного...

Тримаючись руками за голову, що мало не розколювалась од болю, Едек слухав ті новини. Он, значить, як воно було.

— Міліціонери спочатку боялися підступити до тебе... Маєш, брат, силу, і не подумав би... А головою як гарно ти йому заїхав. Ого! Побачимо, що з цього вийде. Може бути добряча катавасія. Хто знає, чи не суд, бо міліція аж кипить. І пожежники лаються, ми їм у залі догори ногами все перевернули, не буде ніякого доходу від того вечора, всі гроші підуть на ремонт.

— Ми сказали, що то Кринчук завівся. Ми бачили...

Едек підвів голову. З-під величезного гудзя біля ока до нього всміхнувся один із трактористів.

— Антось теж тут?

— Його не схопили, сховався за буфетом.

— Годі, хлопці, він же ледве живий. Я думаю, сам виступив проти цілого гурту...

Зливали йому на голову над парашею, витирали закривавлене обличчя. Від кожного дотику пекло, як вогнем, Едек аж сичав з болю. «Добрі хлопці». Навіть одяг його вони сяк-так привели до ладу.

Він знову сів на нари. Покрутив головою. Ну й щастить йому! Він же зовсім не хотів ніякого скандалу, але якщо той тип почав чіплятися, то що — мав терпіти?..

Два дні їх викликали на допити. Свідчення обох груп були зовсім різні. Міліція вирішила, що важливо не те, хто почав, а те, що сама бійка була. Зрештою перестали вже й протоколи писати. Увесь третій день затриманих ніхто не турбував. Декому принесли передачі з їжею, її ділили порівну між усіма. Едекові нічого не передали. Хлопцеві було прикро. «Видно, зреклися мене в Сумах»,— думав він. Дивувало тільки те, що й Міхал забув про нього. А його ж, Едек довідався, виявляється, не затримали. А втім, він пам’ятав, як перелякано дивився на нього Міхал, коли його вели міліціонери.

На четвертий день їх усіх відпустили, заявивши, що вони ще заплатять штраф. Та це повідомлення викликало тільки посмішку. Вони боялися суду, тоді могло б бути значно гірше...

Едек, змарнілий і нещасний, ішов майданом. Неприємно було повертатися до Сумів. Власне, він не почував себе дуже вже винним, але пояснювати це іншим... Вони побачать сам факт, і тільки. Боліла голова, геть покрита синцями, гірше, ніж після бійки з Красавчиком. Не тішило і те, що він так мужньо тримався, хоч це могло здобути йому неабиякий авторитет серед вуличних героїв Піша.

Звернувши з майдану на вулицю до старого лісника, де стояв його велосипед, Едек несподівано побачив перед собою Віку. Став мов укопаний — стидно було і свого вигляду, і всього того, що сталося. Вклонився несміливо. Дівчина ледь кивнула головою. Це боляче вразило Едека. І вона проти нього!

— Віка! — покликав.

І не оглянулася.

— Віка! — гукнув ще голосніше, з проханням.

Бачив, як вона прискорила ходу. Втекла від нього. Едек сумно зупинився. Не хотіла чути навіть пояснень. Авжеж, це їй не може подобатися, ясна річ...

А потім у нього закипіла злість. «Теж іще вишкварок, бозна-що собі уявляє. Приндиться весь час — і те їй не так, і те. Хай їй чорт!»

— Хай тобі чорт! — повторив голосно, але від того йому не стало легше.