Там, де козам роги правлять

XXV. Несподівана зустріч

Його розбудив якийсь рух у сусідній кімнаті. Взагалі він прокидався тепер від будь-якого шелесту. Довго прислухався. Міхал не спав, ходив по кімнаті, шелестів сторінками книжки, відчиняв вікно.

Едек нехотя спустив ноги на підлогу, закутався в ковдру. Холодно було. Після недавньої спеки, що закінчилась отією бурею, тепер похолодало, одного ранку землю взяло навіть приморозком, трава й дахи вкрилися інеєм.

Кінчався травень. Майже два тижні минуло вже від пожежі в селі і смерті Клема. Марної смерті. Дитина була у тітки, її одвів туди батько. Усвідомлення того, що жертва була зовсім не потрібного, завдавало їм усім найбільшого болю. Тяжко переживали це і мешканці села.

За стіною знову щось зашелестіло. Читає? Він же, певно, знає все те вже напам’ять. Едек босий рушив у коридор, не стукаючи, смикнув двері і ввійшов до Міхалової кімнати.

Міхал лежав на ліжку. На присунутому стільці коптіла маленька гасничка. Хлопець дивився в стелю, на грудях у нього лежала розгорнута невеличка книжка. Перевів на Едека свої великі очі.

— Едек, щось сталося?

— Авжеж, сталося. Що ти витворяєш по ночах?

— Я не міг заснути. Знаєш, усе думав про нього. Читав те оповідання...— Він показав на книжку.— Сідай.

Едек сів на ліжку, закурив. Міхал був сам на себе несхожий. Схуд, змарнів, запалі очі тільки й світилися на постарілому обличчі.

Дивлячись на нього, Едек мовчки кивав головою. Залєський не був ні сердитий, ні стурбований, скоріше, може, здивований і засоромлений своєю роллю. Він не вмів утішати, але ж не можна було отак зоставити хлопця з його муками.

Мовчання затягувалося. Міхал, здавалося, не був ні здивований, ні зворушений нічним приходом. Лежав спокійно, дивлячись на білі стіни. Сказав ні з того ні з сього:

— Як матиму вільний день, пофарбую кімнату в блакитний колір. Клем дуже любив його. У нього в книжці стільки блакиті, різних відтінків, правда?

Едек потакнув, хоча, правду кажучи, він зовсім не звернув на те уваги. Слова Міхала занепокоїли його. Це вже було щось хворобливе. При найменшій нагоді хлопець говорив про Клема, він жив його думками, згадував його слова.

— Міхал, не можна ж весь час думати про нього... Це вже минуло, треба пам’ятати про власне життя...— Едек заплутався в тих словах і замовк. Які вони банальні!

А Міхал несподівано оживився, сів на ліжку, охоче підтакнув Едекові.

— Так. Сьогодні я теж це думав. Він пише щось точно таке ж у своєму останньому оповіданні.— Хлопець показав рукою на книжку. І докірливо глянув на товариша.— Я знаю, чого ти прийшов. Даремно ви боїтесь за мене. Лісничий і його дружина, Метек і ти... Даремно. Я, розумієш, дуже пережив усе це. І те, що він кинувся без потреби у вогонь. Хоча, може, це й не так важливо... Важливо те, що він взагалі кинувся рятувати мазурську дитину, думаючи, що вона гине.

Останнім часом Міхал почав курити. Це давало йому деяку полегкість. Він затягнувся, потім, зморщившись, мовби насилу повертався до перерваної думки, вів далі. Важко добирав слова, раз у раз затинався, вагався, шукаючи найточніші визначення.

— Розумієш, я дуже полюбив його останнім часом. Після того, як він розповів мені про це оповідання. Пам’ятаєш, коли мене облаяли швабом і гітлерівцем, я не знав, що робити. Навіть думав, чи не виїхати... А Клем одвернув мене від того. Оцим оповіданням, яке він присвятив мені, моїм оповіданням. Пристидив мене. А ми ж і не розмовляли про це. Він умів зробити все якось інакше. І тоді я полюбив його. Я почував себе дуже самотнім. У мене є мати, і нема її, є сестра, але вона наче зовсім чужа людина. Батько, ти знаєш, загинув. Тільки родина лісничого, але це вже інше. І ось Клем... Я тільки-тільки зрозумів це, а його вже не стало. Еля привезла на похорон перші, казала, примірники його книжки. З отим оповіданням... Нема ще й двох тижнів. Я дуже перестраждав. Не можу інакше, кожен бачить мої почуття, бачить, що мене щось мучить. А я ще довго згадуватиму Клема. Читаю і думаю, що він десь близько. Адже в його оповіданнях є багато з того, що я казав, коли ми бродили в лісі. Я думав, що то дурниці, пусте, а в нього вийшло все зовсім інакше...

Усміхнувся.

— Іди спи. Я не збожеволію і не захворію від туги. Роботу я ж добре пильную. Це, розумієш, трохи інше. Я хочу, щоб Клем уже назавжди лишився зо мною. Він тоді так поміг мені. Хочеться, щоб і тепер помагав. І тому я повинен усе пам’ятати. Бачиш, він дуже добре знав людей, розумів світ. Тільки тепер я збагнув це. З того, що він написав.

І знову усміхнувся сумно й дуже-дуже сердечно.

Лягаючи в холодну постіль, Едек ще не зовсім розумів сенс цієї чудної розмови. Міхал наче став доросліший після Клемової смерті. Ніколи раніше він не говорив так, як тепер. Часом його важко було зрозуміти, але ж він мав слушність. Це правда, з Клемом. Адже й він, Едек, потроху відкривався перед ним, хоча б у ті їхні рибальські ночі, коли вони лишались удвох біля вогню. І йому щось дали відповіді Клема, його зауваження... А Міхал... і справді — чого вони бояться, чого, власне, хочуть од нього? Це якась глибока дружба. Може, від того і горе буває глибше. Клемові батьки і та його мила дівчина певно ж сумують не менше, ніж Міхал, але то нікого не дивує, то природно. Інша річ, коли так переживає людина зовні чужа. Бо ніхто не розуміє, що їх об’єднувало...

Едек подумав, що завтра скаже про це лісничому і Метекові. А взагалі вся ця сумна і гнітюча подія не тільки Міхала вибила з колії. Йдеться не про тугу чи жаль, а про щось глибше, хоч і вторинне. Адже й у ньому самому щось зламалося, змінилось. Він якось інакше, в іншому світлі побачив багато речей.

Одне привертало його увагу. Клем ніколи не відзначався нічим особливим. Був такий, як і всі вони. Мав свої любовні історійки, такі кумедні були оті його захоплення і розчарування, в романтичному стилі і трохи якісь дитячі. Бродив, як і вони, по лісі, разом з ними ловив рибу. Сміявся, жартував, бував упертий, навіть дивакуватий. Здавалося, нічого особливого в ньому не було. Бо й письменницьку творчість його мало хто знав, він ще тільки починав.

А тепер, коли Клема не стало, погляд на нього змінився. В очах Міхала він набув величезної ваги. Всі мешканці погорілого села прийшли ховати його, говорили про те, що вони надумали при в’їзді в село поставити меморіальний камінь на честь людини, яка загинула, рятуючи дитину. Еля казала, що з Клемом загинув великий талант. І самому йому, Едекові, спогади про того хлопця дали багато цінного...

То як же воно справді? Чи Клем стояв якось вище від усіх них, чи тільки красива, хоча й зовсім не потрібна смерть породила оту легенду?

Здвигнув плечима. Не так просто все це. Коли б можна було поговорити з Вікою, дівчина знала Клема краще, ніж інші, вони довгі години розмовляли, Клем ділився з нею своїми планами.

Тепер Едек думав про Віку. Не знав, чи поліпшилися трохи їхні стосунки, чи все лишилося без змін. Бо й тоді, на прощання, вона ж ясно сказала, що йдеться не про розрив знайомства, а про щось інше, про те, що зв’язувало їх між собою і викликало у дівчини бажання, щоб він поцілував її. Взаємини з Зосею стали на перешкоді. А Зося виходить за свого мельника...

Навіть на суді мерзотникові пощастило. Марцінський і слова про нього не пискнув. Едек якийсь час мучився, чи правильно він зробив, що сам визначив браконьєрові кару. Тим паче, що десь у душі хлопець не був цілком певен, чи справді тільки оті осінні історії в лісі і в Піші наштовхнули його на думку розправитися з мельником, чи тут ще більшу вагу мала Зося і його вражене чоловіче самолюбство.

Суд пройшов зовсім не так, як спочатку сподівалися, він був ніби осторонь того, чим саме жило містечко та його околиці. Пожежа в селі і смерть Кульчика заступили ті вже трохи задавнені справи. Вирок — п’ять років ув’язнення — було сприйнято схвально. І що характерно — Марцінського звинувачували не так у браконьєрстві чи в утриманні підпільної чинбарні, як у намаганні застрелити людину.

Едек зітхнув з полегкістю, що й ця справа уже позаду. Він не любив судів, тим більше коли доводилося брати в них безпосередню участь. А тут він, так само, як і Міхал та обидва Гасинці, виступав за свідка звинувачення. Повторив свідчення, які давав слідчому. Повертаючись на місце, помітив серед публіки втуплені в нього очі і скривлене іронічною посмішкою обличчя мельника. В них був неначе виклик і люта ненависть, прикрита машкарою зневаги. Немовби попередження, що рахунки між ними все ще не закінчені.

Тепер хлопець усміхнувся, згадавши той погляд. Мельник — це для нього було вже минуле. Страшна бійка у лісі поклала край не тільки конфліктові між ними двома, але і якійсь внутрішній боротьбі в Едековім серці. Тепер йому все видавалося б зовсім іншим, яснішим, коли б не Віка і не Кульчик.

Едек прислухався, але в сусідній кімнаті було тихо і спокійно. Певно, Міхал уже заснув. У кожного свої переживання, клопоти, і кожен повинен перенести їх сам. Будь-які повчання тут мало допоможуть. Зрештою життя розбиває так багато мрій, що, може, взагалі не треба дозволяти собі мріяти. Але чого ж тоді варте було б життя? Клем описував їм свою дівчину, був такий захоплений. Мріяв, як складеться їхнє спільне життя. Збирався провідати матір, на іменини засипати її улюбленими квітами. Адже такі думки полегшують життя, роблять його багато красивішим. Едек бачив ту дівчину, вважав, що вона дуже мила, а на вроду — середня, далеко їй було до чарівного образу, створеного закоханим серцем юнака. Але важливіший був, певно, саме той його образ, а не дійсність.

Цікаво, чи Віку інші бачать такою ж, як бачить її він? Мабуть, ні. І це, либонь, природно. У кожного має бути щось власне, якесь дуже особисте уявлення про ту частинку світу, що йому належить. Інакше було б сіро й нудно, навіть коли б світ був мудрий і гарний, повний райдужних барв і сміху.

За кілька днів він закінчить вивозити колоди. Про якусь іншу роботу нічого не чути. Треба буде серйозно подумати про завтрашній день. Не вікуватиме ж він у Сумах. Трохи відпочити? Раніше він мріяв про це, пов’язуючи свої мрії з відпусткою Віки. Тепер цей відпочинок не мав ніякого сенсу. Пора вертатися до міста.

Едек думав про це байдуже, як про щось зовсім необов’язкове. Власне, Ольштин тепер і не приваблював його. Не те, що раніше, коли він почував себе таким чужим у пущі і її складному житті. Але ж і в пущі треба мати своє місце. А для себе він не бачив такого місця. В цьому міцному організмі він був чимось штучним. Павел уже досяг свого; важкою дорогою йшов угору й Міхал. У Метека попереду навчання, а потім знову ліс. Кожен держиться тут кріпко, в їхньому існуванні тут є глибокий смисл. А він, Едек, тут випадкова людина. Тракторист? Це сезонна робота. То що ж, влаштуватися в Піші? Там будується завод, можуть бути місця. Це теж нічого не дає. А поблизу ще Віка, як постійне свідчення програшу, ні, більше — поразки.

Але ні, з цим він не міг примиритися. Хай іще програш, невдача, тільки не остаточна поразка. Бо поразка — то вже все, то відхід без ніяких перспектив на повернення, то життєва капітуляція. Останніми днями щось ніби змінилося. Може, ще повернеться надія?

Несміливо хапався за тонесенькі ниточки, що, здавалося, почали в’язатися останнім часом. Разом з тим боявся, щоб то не були нові розчарування. Він ще не називав того якимось словом, проте вже знав, що з Вікою його зв’язує щось зовсім інше, ніскілечки не схоже на те, що становило основу його колишніх відносин з дівчатами. Насамперед воно було міцніше.

За кілька днів після похорону Клема Метек сказав, що Віка просила їх обох прийти ввечері поговорити. Спершу Едек злякався і відмовився. Навіщо? Щось у них порвалось, і, мабуть, його вже не склеїти. Метек здвигнув плечима і всміхнувся. Він уже знав Едека.

Звісно ж, Едек пішов. Ощасливлений і повен неспокою. Віка стала ще ближча йому, єдина. Так, саме єдина! Зовсім не така, як інші дівчата. Не міг стриматися, щоб крадькома не поглядати на неї. Знав, що дівчина помічає ті його погляди.

Вони тоді нічого не сказали одне одному. Зрештою смерть Клема була ще надто близька, і саме з ним була пов’язана майже вся розмова. Віка багато знала про нього: вечорами, передруковуючи на машинці щойно написані оповідання, він багато чого розповідав їй. Дівчина вміла слухати, і йому доводилось говорити. При всіх своїх смішних, хоча, зрештою, добрих рисах, це, на її думку, був сильний характер. Нічого дивного, що він так вплинув на життя Міхала.

— Знаєте, яка мрія була у нього? — спитала Віка.— Він мріяв, щоб у майбутньому, коли матиме свій дім — Елі він тоді ще не знав,— оселитися десь у цих краях, коло пущі, над озером. І присвятити їм свою творчість. Він вважав, що люди тут цікавіші, глибші, хоч зовні і простіші. Цивілізація, казав він, шліфує характери, а формує їх природа. Йому хотілося, щоб навколо нього були приручені білочки, видри, борсуки і сарни, щоб вони не боялися підходити до рук...

— Тут зрештою кожного щось прив’язує. Дивись, он Едек. Приїхав сюди на короткий час, а тепер і не думає виїжджати.

В її присутності юнак міг тільки підтакувати Метекові. Куди і чого виїжджати?

Прощаючись, Віка сказала коротко:

— Едек, я не знала, чого почалася та бійка в лісі. Не знала, що то через постріли і напад у містечку. Думала, все через Зосю, і мені було прикро...

Він засміявся, міцніше стис їй руку.

— Зося вже тоді була минулим.

Дівчина пильно глянула на нього, але не сказала нічого.

А він не міг заспокоїтися. Ті останні її слова пролунали, мов якась обіцянка. На другий день хлопець так усе підігнав, що на кінець роботи опинився поблизу того місця, де працювала Віка. Діждався її. Дівчина всміхнулася, кілька хвилин вони розмовляли. Едек запитав, чи можна йому якось увечері прийти до неї. Віка ствердно кивнула головою.

Він прийшов. Того самого дня. Але щось у них не клеїлося. Розмовляли натягнуто, надто офіційно. Давня дружня щирість не повернулася. Тільки очі, здавалося, часом говорили більше.

Та найважливіше було те, що вони домовилися зустрітися знову. У Віки це багато значило...

Едек вагався між страхом поразки і несміливою надією. Напевно він знав тільки те, що від цієї дівчини залежатиме його дальша доля.

Після тієї ночі він устав стомлений, невиспаний. У його свідомості все перемішалося. Міхал і покійний Клем, Віка і необхідність вирішувати, що йому робити з собою, коли закінчиться вивозка лісу, надія і страх.

Зробивши першу ходку, Едек виїхав з тартака, страшенно димлячи вихлопними газами (йому дали якусь нечисту солярку), і раптом наткнувся на Вілю з кількома дівчатами. Вони везли великі букети квітів, що звисали у кожної з керма велосипеда. Віля всміхнулася до нього. Едек дивився, як вони звернули в бічну вуличку, що вела до старого цвинтаря. Догадався, кого вони хочуть провідати. Був зворушений. Згадав, які вдячні були мазури, коли він захистив дівчину від смерті під колесами трактора. А тепер з Клемом. Він же рятував мазурську дитину.

Залєський теж збирався заглянути на кладовище, але вирішив зробити це не зараз — дівчата могли б неправильно зрозуміти його. Зрештою два дні тому він був на могилі. Здивувався величезній кількості квітів і свіжосплетених вінків. Їх приносили мазури з усієї околиці. Якби Клем бачив це, то йому, певно, було б приємно. Його жертву оцінили.

А втім, сам похорон найкраще свідчив про почуття людей.

У Піші давно вже не бачили такої маси людей. Найбільше було мазурів.

Едек не міг терпіти похоронів. Жалобний церемоніал, натовп людей, глухий стукіт грудок землі об труну — все це пригнічувало його, і хлопець утікав од таких обрядів. Залєський боявся і похорону Клема. Його родичі, ота мала, пригнічена дівчина, Еля... І весь настрій...

Але цим разом усе було інакше. Якось таки справді зовсім інакше. Кілька виступів, звісно, банальних, як і можна було сподіватися. За винятком того, що сказав Мацура від імені мешканців села і, як він сам підкреслив, від імені поляків-мазурів. Старий був схвильований, руки йому тремтіли, одначе він володів собою, і навіть голос його не здригнувся. Едек уже не міг точно згадати його слова, але було там щось про смерть, яка інколи стає початком, а не кінцем. Як оце смерть поета Кульчика. Мацура підкреслив те слово — «поета». Його смерть об’єднує поляків, які мешкають на цих землях, руйнує перегородки. Вона потверджує, що людина є людиною, дитина — дитиною, без ніякої різниці і штучного поділу. Кульчик не вибирав, не питав, чия то дитина — мазурська чи батьків із центральної Польщі. Певно, він так само рятував би й німецьку дитину.

Це були розумні слова, сказані якось особливо, гарно, сердечно. А потім оті квіти. Мабуть, по всьому Піші, по всіх околицях їх зірвали геть усі, що росли в садах і лісах, на полях і луках, на берегах річок. Ціла гора квітів покривала свіжу могилу. І ще Едек пам’ятав, як Еля, ота мала дівчина Клема, поклала на ту гору квітів Клемові оповідання про цю землю — книжечку з букетиком фіалок, перев’язаних голубою стрічечкою. Саме голубою — він дуже любив цей колір...

Так, то був незвичайний похорон. Напевно, він сподобався б Клемові. І що ж дивного, що, як стало відомо пізніше, мешканці села хочуть поставити меморіальну плиту, котра б оповідала про вчинок юнака. І що кожного дня на його могилі в Піші появляються свіжі букети квітів — їх приносять дівчата, як оті з Карвиці, що їх зустрів Едек, приносять діти і старі люди. Це було природно. І якось так схоже на Клема... Може, це й правда, що його не знали близько, не помічали його достоїнств. Але після смерті все виявилося у всій своїй повноті...

Едек виїхав на майдан, трактор гучніше застугонів на бруківці. На порозі закусочної стояв якийсь чоловік. Його постать видалась Едекові на диво знайомою. Кашкет сидів на голові так, як у ольштинських жевжиків. Невже він?

І той, видно, впізнав його, пильно придивлявся до тракториста. Нарешті наважився, вихилясуватою ходою вийшов і став перед трактором.

Так, то був Красавчик. Який чорт його сюди приніс? Може, шукає, щоб помститися за оту ольштинську історію? Едек зупинив машину. Красавчик усміхався, по-дружньому махав рукою.

— Залєщак? А щоб тебе качка вбрикнула, на кінці світу! Хто б подумав!

Едек із свого сидіння потис простягнуту до нього руку. Був страшенно приголомшений цією зустріччю, не знав, що й відповідати. Дивився на некрасиве обличчя з рубцем шраму від ножа на правій щоці, на вертляву постать, на неприємні, мокрі від поту руки з короткими товстими пальцями.

— Злазь із цього трону, хильнемо трохи.— Красавчик брав ініціативу в свої руки.— Пам’ятаєш, як ти мене в Ольштині віддубасив? Кілька днів лежав у лікарні — своєю ж власного залізякою по черепу дістав. А потім ти десь дівся. Хоча б уже за те маєш почастувати мене,— підбивав він Едека.

Залєський згодився, тільки від’їхав на бічну вулицю, щоб трактор не стояв перед забігайлівкою. Красавчик нагадав йому Ольштин, компанію таких типів. Зітхнув. Боже мій, як далеко тепер усе це від нього. Інший світ...

— В Ольштині ти не знав, що робити. Треба було з Красавчиком зійтися. Ми б так усе прибрали до рук, що ніхто й не писнув би. Ну, будь! Господи помилуй, поїхали!

Красавчик знову налив у високі чарки, засміявся.

— Я цілий місяць шукав тебе. Не знаю, чи зберіг би ти свою шкуру. А тоді пройшло, я не злопам’ятний.

Знову випили. Після кількох чарок Едек почував себе краще. Горілка повернула йому самовпевненість, яку він на кілька хвилин було втратив. Що там Красавчик, давня історія. А випити можна, чого ж, не зашкодить.

— Що це тебе аж до Піша принесло? — здивувався він.

— У цей паршивий закуток? Бачиш, у мене тут є родич, я приїхав провідати його. За кілька днів уже їду назад, тут можна здохнути з нудьги. Навіть дівчат путящих нема, всі гноєм просмерділися.

— Чорт, делікатний ти зробився! Що там в Ольштині? Як братва? Квиточки збувають?

— Усе так само. Тільки міліція дужче береться. Дали їм автомашини, рації, тепер треба добре метикувати, щоб пристойно заробити. Але є способи, якось крутимося... Мене, розумієш, чотири місяці тримали, спіткнувся на одній роботі. Було б гірше, але потерпілий боявся, сказав, що не пам’ятає. Дружки трохи пострашили його. Добре мажеш — легше їдеш, це давно перевірено. Розказуй, що ти робиш на тому тракторі? Давно тут сидиш?

— Давно. Працюю, вожу колоди на тартак.

— Ну, це робота не для мене! Тягнеш, тягнеш і що — як на два куски витягнеш, то й радий, хіба не так?

— По-різному буває. Мені тут добре. Живу над озером, у лісництві, спокійно, ловлю собі рибу.

Красавчик разом із стільцем відхилився назад. Підозріливо дивився на Едека. Не вірив, явно не вірив.

— Балакай! Ти — і спокійна робота? Може, думаєш тут якесь діло провернуть?

— Облиш. І в голову не приходило.

— На квитках тут теж не заробиш. Був я вчора в кіно, бачив. Кому тут збувати квитки?

— Вип’ємо.— Едек підніс чарку. Йому вже набридала ця розмова.

Зате Красавчик був у чудовому гуморі і з кожною чаркою ставав самовпевненіший. Ляснув Едека по плечу.

— Далеко живеш?

— Кілометрів десять звідси. Є таке місце, називається Суми.

— Суми-фуми — тра-ля-ля. Бери огірок.

— А я думав, що вбив тебе. Боявся.

Обличчя Красавчика стало серйозніше, рубець на правій щоці почервонів, і він пильно подивився на Едека.

— То це ти одразу тоді втік од міліції? І досі сидиш? Слухай, ти, може, і тепер думав, що мене нема в живих?

— Ні, я з газет знаю, що все обійшлося благополучно. П’єш?

— П’ю, за здоров’я мамусі, як свербить у вусі. П’ю! Але щось тут не те.— Він простягнув руку через стіл. З-під чохли сорочки показалося татуювання. Схопив Едека за груди.— Ану, скажи, маленький, ти справді знав, що я живий?

Залєський обережно, але міцно взяв його руку, вивільнив з неї вилоги піджака.

— Красавчик, не заводься! Ми почали мирно пити. Я сказав, що прочитав у газетах про нашу бійку.

Той дивився на нього вузькими шпаринками очей, потім зареготав:

— Козиришся, як і тоді. Але я люблю відважних. Давай тягни, пий за тата й маму!

Він перехилився над столиком, розпатланою чуприною торкався Едекової голови.

— А я тобі кажу, кинь, брат, усе це. На селі гнитимеш? У цій дірці? Я ждатиму тебе в Ольштині. Доброї братви тепер мало, два такі, як ми, цілий світ завоюють. Гроші, дівки, горілка — всього цього буде по зав’язку. Не бійся, без мокрої роботи. Тепер це невигідно. Є інші способи. То як, приїдеш?

— Не знаю ще. Ти довго тут будеш? — Едек хотів перевести розмову на інше. Він давно не пив, і тепер алкоголь — а випили вони вже багато — ударив йому в голову.

Красавчик занепокоївся. Витріщив на товариша неприємні очі, трохи затуманені, але все ще пильні. Вилив з пляшки решту горілки.

— Заправляйся. Дивись, одну вже видули. Взяти ще?

— Ні. З мене досить.

— Балакай. Ти, я знаю, завжди був козак у випивці, чого ж тепер пасуєш? А може, Красавчик тобі не подобається? Ти питав, чи довго я тут буду. Не знаю. Може, ще сьогодні поїду, може, завтра. Родич затримує, але ну його к чорту з тим гостюванням. Йоржа вип’єш?

— Можна.

Едекові усе вже осточортіло. В голові відчував порожнечу. Дихав важко. Пожадливо настромив на виделку огірок і аж давився кисло-солоним соком. Це трохи освіжило його.

А перед ними вже стояли кухлі пива, змішаного з горілкою. Пили поволі. Красавчик знову став сердечний. Здавалося, він щиро турбується долею свого давнього супротивника з гнилого ольштинського болота. Едек відповідав коротко, був стомлений. До Красавчика йому тепер було зовсім байдуже. Спокійно дивився на його червоне від алкоголю обличчя, на давній набряклий шрам від ножа.

Вицідив пиво до дна. Добре було, холодне, хміль заглушав смак алкоголю. Покликав офіціантку, розплатився за все. Красавчик, підперши голову рукою, дивився примруженими очима.

— Схоже, що ти маєш більше, ніж два куски на місяць.

— По-різному буває. Якщо є робота...

— Залєщак! Ти мені не заливай! Не хочеш казати — не кажи, це твоє діло, хоч я б не робив секретів перед другом, який тебе справді поважає. Іди собі к чорту, тільки пам’ятай, що в Ольштині ти можеш бути або зі мною, або проти мене. Але тоді трубка розвалить не мою голову...

— Подумаю.

— Привіт. Іди собі, йди. Кажеш, у лісництві сидиш? Кому що...

Від дверей Едек ще бачив, як Красавчик підкликає офіціантку і знову замовляє йоржа. «Налижеться до чортиків»,— подумав.

Повітря освіжило його. Важкими, ніби з вати, ногами поплентався до свого трактора. Мотор усе теркотів з того часу, як він залишив його за рогом сусідньої вулички. Едек видерся на сидіння, поволі рушив своєю дорогою. На сьогодні вже досить роботи, він мріяв тільки про те, щоб доїхати додому і спати, спати аж до вечора.

А ввечері він мав зустрітися з Вікою.

Про Красавчика вирішив нікому не згадувати. Давня історія, краще до неї не повертатися.

Віка, тільки Віка — важливе в його житті.

До вечора. Увечері він побачиться з нею.