Там, де козам роги правлять

XXIII. Рибальські ночі

Клем повернувся з округу скоріше, ніж сподівався. Був дуже схвильований і здивований. Хлопців знайшов у дворі, вони збиралися на риболовлю. Міхал, тримаючи між пальцями нейлонову жилку, дивився, як Едек намотує її на котушку. Метек мучився, прив’язуючи гачки до запасних поводків.

Кульчик влетів поміж них як бомба.

— Що ви скрізь тут натворили? Вчора в селі я з жодною не міг порозумітися, сьогодні Віка мало не розревілась, коли я щось там сказав, а потім вигнала мене з дому. Що сталося?

Обличчя у нього було страшенно заклопотане.

Метек нехотя здвигнув плечима.

— Ти б краще стежив за своєю дівчиною у Варшаві, а не бігав за кожною спідницею.

— Я ж повинен був подякувати Віці, що допомогла передруковувати. Може, то з її щасливої руки у мене так легко пішло з виданням збірочки. За місяць уже подарую вам книжку. Не викручуйтесь, кажіть. Едек, що ти їй зробив?

— Кому?

— Телепень, ніби не чув. Не мені ж — Віці...— Клем сів на сосновому пеньку, витер лоба.— Знаєте, якось дивно це було. Приходжу я до Дзядонів. Господиня зраділа. Одразу дала мені випити склянку чудових вершків. Показалася Віка. Худа, змарніла, навіть очі в неї якось погасли. Мене збентежив такий вигляд, тож я просто запитав, що з нею. Відповіла глузливо, що то від туги за мною. Потім розмовляли про те, се. Я згадав, що ви все рветесь на риболовлю, в усьому домі вже аж пахне рибою, ляпнув про Едекову пику, розмальовану так незрозуміло, наче модерний живопис... І тоді її мовби гедзь укусив. Затупотіла, закричала, що я нудний, що жоден із нас її не цікавить, що я прийшов, аби тільки нервувати її. Сказала, що я вже набрид їй, що вона не хоче більше чути ні про мої нікчемні оповідання та вірші, ані про варшавські плітки... І схопила книжку, вдаючи, ніби читає.— Клем змовницьки стишив голос майже до шепоту: — А тримала ту книжку, знаєте, догори ногами. В її очах були сльози, і вона книжкою намагалася прикрити їх од мене... Я встав, щоб іти, торкнувся на прощання її руки. Віка відштовхнула мене і втекла в другу кімнату. Нічого не розумію. Що тут сталося?

Едек так швидко намотував жилку на котушку, що аж висмикнув її у Міхала з руки і страшенно заплутав. Ніби радіючи з того, завзято почав розплутувати «бороду», не підводячи голови від тієї роботи. Метек уважно дивився на нього і заспокоював схвильованого Клема.

— Мабуть, у дівчини є свої гризоти, може, вона хвора. Краще не мороч їй голови.

Клем не міг позбутися якоїсь підозри:

— Щось ви крутите...

— Авжеж, крутимо котушку, намотуємо жилку, хіба не бачиш! — Едек рвучко схопився і сунув котушку з заплутаною жилкою під самий ніс поетові. Жест був надто виразний і недвозначний, щоб не остудити цікавості Клема.

— Едек, не чіпай його,— коротко мовив Метек.— Я не знаю, що ти там натворив, але до Клема у тебе не може бути ніяких претензій.

— Нехай одчепиться з своїми запитаннями. Тут не школа.

Запало мовчання. Клем сів поруч з Міхалом, помагав йому кріпити грузильця на донні вудочки.

По обіді було тепло, сонце припікало. Листя густішало майже на очах.

Із сонячними днями в лісництві почалася рибальська гарячка. Короп, лящ, плотва ще нерестилися, вода в мілких, нагрітих сонцем затоках аж пінилась од риб’ячих танців, але в озері жирував уже краснопір, за яким ганялася голодна щука, вночі охоче йшов на принаду слизький вугор, косяками перетинали озеро окуні, у глибоких ямах ховався в’язь із червоними зябрами.

Саме на початку цих чудових днів і приїхав Кульчик. Хлопець змінився до невпізнання. Став жвавіший, веселіший, з великим оптимізмом дивився в майбутнє. Вітаючись, Метек уважно подивився на нього, потім ляснув рукою по шиї.

— На цей раз приїхав не з розбитим серцем? Знайшов, мабуть, взаємність?

— Звідки ти знаєш? Я ж іще нічого не розповідав.

— Сяєш так, що твоя фізіономія могла б бути рекламою крему для взуття або лаку для підлоги, та ще з написом: «Ясніше від сонця».

Клем не образився, добродушно засміявся:

— Хай буде так. А літом я привезу її сюди, самі побачите...

Тим часом у подарунок лісничому він привіз мале цуценя, як запевняв — вівчарку. Малюк і справді виявляв ознаки, що з нього виросте неабиякий забіяка. За кілька днів він уже встиг погризти улюблені пантофлі пана Гасинця, на кухні перекинув дійницю з молоком. Мірцю демонстративно зневажав, залишаючи на підлозі калюжі майже перед самісіньким її носом, і взагалі тримався так, ніби він був у Сумах найповажнішою персоною. От тільки до борсука ставився з деякою шанобою і волів здалеку обходити чудернацького звіра, коли той надвечір вилазив із своєї нори в хліві і рушав на нічне полювання.

Пса на честь поета, який подарував його, назвали Рапсодом. Усі реготали, коли Міхал, побачивши чималу паку собачих документів, аж остовпів од подиву. Хлопець іще ніколи не чував такого, щоб собака мав свою метрику, більше того — папери про цілий родовід.

— Він повинен доповідати навіть про свої любовні походеньки,— глузував Едек. — Де, коли і з якою сучкою познайомився. Щоб не було мезальянсу...

Чого щоб не було?

Довго довелося пояснювати, що то за мезальянс і з чим його їдять. Зрештою Міхал уже й не знав, чому вірити, де правда, а де вигадки. Одначе на Рапсода поглядав з деякою повагою.

І ось від хати саме почулося настирливе пискливе гавкання. Лісничиха йшла з відрами до хліва, а щеня на своїх кривих ніжках бігло слідом. Кидалося на неї, намагалося хапати за ноги, і лісничиха з удаваним гнівом відганяла його.

Песик уже побачив чотирьох хлопців, зайнятих рибальськими справами, і мов шалений помчав до них. Увірвався, як буря, порозкидав вудки, мало не начепився на гачок, нарешті скочив на Едека і, стоячи на задніх лапках, силкувався лизнути його в обличчя.

Напружений настрій, що виник після Клемових роздумів про невдалу зустріч з Вікою, розвіявся. Едек відганяв малого нахабу, а Метек, заливаючись од сміху, підцьковував пса.

— У нього художній смак. Йому сподобалися малюнки на Едековому портреті.

Метек прив’язав останній гачок, запасні поводки старанно заховав у скляну трубочку. Випростав плечі.

— Готово! Хлопці, сонце вже низько, треба поспішати. Гайда одягатись. Уночі може бути холодно. Клем, ти йдеш із нами? На вугрів. Перший нічний лов.

— А вудочка для мене знайдеться?

— Аж дві. Ходімо, матимеш тему для оповідання...

Вони вже давно хотіли вибратися ловити вугрів. Але аж сьогодні Метек заповзявся і наполіг на своєму. Їм уже набридли окуні й краснопірки, захотілося благороднішої риби, яку до того ж і впіймати нелегко.

Коли посідали в човен, увесь ніс його був завантажений теплими фуфайками, ковдрами і пальтами. Міхал старанно оберігав спиртівку і великий чайник. Тільки Едек трохи буркотів, бо лісник забув купити у Піші горілки. Дуже виправдувався, і це тільки посилило Едекові підозри, що Міхал зробив так цілком свідомо.

Едек з Метеком налягали на весла, поспішаючи до далекої затоки, де вони облюбували собі місце. Берег там був високий, голий, туди легко буде вибратись, якщо доведеться отаборитися на ніч.

— Міхал, розпалку взяв?

Хлопець показав купку смолистих скіпок. У руках він м’яв забарвлене жовтим тісто для риби. Біла ноги стояла повна банка жирних рухливих черв’яків. Міхал усміхався. Серед хлопців він почував себе бадьоріше, його сумніви зникали. Ось він моргнув оком до Клема, показуючи на веслярів. Ті міцно вперлися ногами в дно човна, аж жили понабрякали їм на лобі, так хлопці змагалися, веслуючи. Але човен ішов рівно, залишаючи позаду на воді піняву борозну.

До місця, яке Метек вибрав, щоб ловити вугрів, вони не доїхали. До заходу сонця лишалося ще чимало часу, треба було добути живця. Може, який окунь спокуситься на принаду.

Заїхали від очерету, ще низького, молоденького — подекуди очеретини ледь витикалися з води. З одинокої сосни на березі знявся великий птах, понад берегом полетів до лісу. Міхал провів його поглядом.

— Орлик. Десь тут у нього, мабуть, гніздо...

Хлопці тихо закинули вудочки. Метек і Міхал на маленькі гачки ловили живців. Одразу ж почали витягати сріблястих верховодок, які пахли свіжою прохолодою озера.

Поблизу них закипіла вода — то окуні косяком рушили до берега, женучись за дрібнотою. Малі рибки цілими зграйками вискакували з води, панічно рятуючись од гибелі. Хлюп-хлюп-хлюп... Хвилинка тиші — і знову напад. Аж пінилося навколо. А потім усе стихло, не лишилося й сліду по тих багатьох трагедіях, які тут відбулися.

— Гляньте,— шепнув схвильовано Едек і показав на той берег затоки.

Там було мілко, дно в ясні погожі дні золотилося чистим жовтим піском. Тепер там усе переливалося, бризки води злітали вгору, мінячись у сонячному світлі, темні риби плили то повільно, якось ліниво, а то швидко, мов блискавка, напирали одна на одну, били хвостами, зникали трохи глибше або вискакували над водою.

— Коропи. Нерестяться. Але ж і здорові, і скільки їх там! — Метек аж підвівся, щоб нічого не пропустити з рідкісного видовиська.

Вода в затоці була тепла, саме для риб’ячого весілля. Товсті риби сунули хмарами, а то знову розпливалися по одній на всі боки, булькали у воді, хлюпотіли, бризкали кругом цілими фонтанами, немов обтрушувалися, знову натискали одна на одну, тулилися тісно, пристрасно, підходили аж до берега, рвучко повертали на глибину, щоб потім виринути всією спиною до самої поверхні, так що інколи роззявлений рот якоїсь рибини аж висовувався з води.

Потім бризки стали рідші, хвилі помалу вщухали, поверхня води вирівнювалась, тільки здалеку ще виринала часом темна спина, і ось усе стихло, заспокоїлося.

— До ранку,— всміхнувся Клем.

— Тягни! — гримнув на нього Едек.

Той глянув — поплавця не було, тільки кінчик вудлища здригався, смикався вперед. Клем рвонув, підсік, затріщала котушка.

— О-о-о!! — аж застогнав, приємно здивований. Йому не щастило з рибою, не було в нього ні відчуття, дні терпіння рибалки.

— Намотуй, намотуй,— сопів Метек, знімаючи з гачка маленьку пліточку.

— Краще ти, я не зможу.— Клем з полегкістю віддав вудочку товаришеві.

— Міхал, тримай підсаку! На що ловив?

— Черв’як.

— Мабуть, окунь, великий, бо впирається, мов чорт.

Довго змагався з рибою. Ніяк не міг підтягнути до поверхні. Тільки-но підвів трохи до човна, а вона як рвоне, аж котушка затріщала, і знову на дно, щосили намагаючись вирватися.

— Може, це вугор? — важко дихаючи, міркував Метек.

Нарешті риба почала здаватися. Десь у глибині блиснуло її тіло. Метек рівномірно намотував жилку. Риба спробувала втекти під човен, ближче до очерету. Там, заплутавшись у корінні та бур’янах, вона могла б зірватися, треба було не допустити цього.

— Міхал!

Лісник блискавично занурив підсаку, смикнув, і в підсаці затріпотів здоровенний в’язь. Поблискував білувато-жовтими боками і темно-зеленою спиною, мінилися його червоні плавці, рот розпачливо роззявлявся. Затріпотів дужче, напружився, стрибнув, важко б’ючись у підсаці.

На дні човна Метек оглушив його, стукнувши веслом біля голови.

— В’язь рідко бере так різко. Це страшенно обережна риба. Мені й на думку не спало, що це саме він піймався на вудочку. Пощастило тобі, Клемек! Ну, живців уже досить, та зрештою тут більше нічого й не візьме, стільки бовталися.

— Заждіть трошки. Посидьмо, варто подивитися,— попросив Кульчик.— Яка сила-силенна птахів. Звідки їх стільки? А який жахливий вереск...

— Перед заходом сонця завжди так.

Від берегів на воду слалися довгі тіні. Сріблястий колір хвилі переходив зі сходу на темно-голубий, який змінювався цілою гамою пастельних тонів у західній частині озера. Широка рухлива тінь упала на цю палітру — вигнувши шию, над озером швидко летіла чапля. Тихо сіла на мілині біля очерету, завмерла, зосередившись, мовби розглядала своє відображення. З диким криком зірвався табунець качок, залопотівши крилами, низько перелетів на друге місце.

— Норці. Я дуже люблю їх. Більше, ніж крижнів і чирків,— зрадів Метек. А потім витягнув руку, показуючи дивну картину.

Два норці, поблискуючи в сяйві заходу мінливо-червонястими барвами голів, погойдувались один проти одного на воді, час від часу пірнали і, виринувши, робили справжню стойку. Опираючись ногами об воду, вони махали короткими крилами, утримуючи рівновагу. Потім знову сідали, дивилися один на одного, пірнали.

На воду, залиту червоним світлом заходу, виплили лебеді, які перед тим ховалися десь в очеретах. Їх було дев’ятеро. Плили повільно і велично, тільки часом якось ніби знехотя занурювали голови у воду. На ясному тлі виразно видно було їхні чорні дзьоби.

На луці клекотів бусол, смішним горловим криком йому відповідав деркач. Самотній крижень, пронизливо закричавши, злетів з води: щось його злякало. Інші птахи чуйно повернули голови в той бік, але незабаром знову захопилися своїм.

Норців появилося безлік. Тільки хвости мелькали, коли птахи раптом пірнали під воду. В густих заростях очеретів і осоки загелготіла гуска, розгнівила, видно, водяного бугая, який похмуро зашипів і задуднів, заглушуючи гудіння дупеля. Деркач розрепетувався ще дужче.

Сонце повисло над кущами верболозу, стало більше, залило рум’янцем, закривавило озеро, викликало новий вибух пташиного рейваху; потім воно легко зсунулося за кущі, велетенське, дивилося якусь хвилину половиною кола, далі вже тільки краєчком, а тоді раптом провалилося, лишивши на воді густий рубін захопленого ним неба.

— Їдьмо, до смерку треба стати на місце. — Тверезий Метек перервав захоплення.

Клем глибоко зітхнув, докірливо глянув на товариша.

Місце було гарне, його обрали і ретельно підготували ще напередодні. Вимірявши глибину, Метек забив у дно дві тички з розвилинами на кінцях. У ті розвилини він примостив довгу жердину. Сидячи в човні, можна було покласти на неї вудлища, бо тримати їх весь час у руках було важкенько, На березі, за смугою очерету, височіла велика купа хмизу.

Донні вудочки вже мокли у воді. Хлопці насаджували на гачки п’явок, черв’яків, верховодок, які хлюпотіли у відрі. Закидали, стежили, як легесенько тремтять поплавці на вудочках з верховодками.

— Дно тут дуже мулисте, вугрі це люблять,— прошепотів Метек.

— Можна розмовляти? — запитав Едек.

— Уночі можна. Аби не дуже голосно.

Стемніло. Тільки на заході ще трохи жовтіло небо. Пташки замовкли, один бугай усе ще покрикував грубим голосом. На небі несміливо заблищало кілька перших зірок.

— Буде досить видно, хоча й не так, як при місяці.

Якийсь час сиділи спокійні, замислені. Вечірній спокій впливав і на людей. Поплавців на воді вже не видно було. Хлопці тримали руки на вудлищах, щоб почути навіть найслабше здригання їх. У Метека і Міхала було по дві вудочки, у Едека й Клема — по одній.

— Як упіймаємо першого, то розкладемо вогонь, сидітимем по черзі тут і на березі,— сказав Метек.

— Мені хочеться лягти на траві й дивитися в ніч, — усміхнувся Клем.— Знаєте, я все про неї думаю. Яка дивна випадковість. Саме її призначили редакторкою моєї збірки. Мені випало подвійне щастя — і вона, і якась там дірка в плані, а тут якраз моя збірочка, вставили її, і книжка вийде за рекордно короткий час.

— Розкажи, яка вона,— попросив Метек.

— Так ви ж смієтесь, а мені неприємно...

— Не будемо,— буркнув Едек.— Блондинка?

— Темна блондинка. Знаєте, вона має коси, звичайно, викладає їх круг голови. А коли розпустить — це так гарно: вони розсипаються хвилею, дуже густі і водночас ніжні, мов павутинки на вітрі... Яка вона? Це дуже важко сказати, але ж я чудово знаю. У неї маленьке личко. Коли всміхається — на лівій щоці забавно ворушиться ямочка. Ясні очі, либонь, сірі, хоч іноді наче поблискують ніжно-зеленим кольором, а часом стають блакитні, особливо коли вона радіє...

Кульчик замовк, зняв окуляри і довго протирав їх. Він завжди так робив, коли був схвильований. Від лісу долинуло приглушене відстанню знайоме чушикання. Тетеруки ще токували. Чуф-ф-ф-фи-и, чуш-ш-ши, чуф-ф! Хлопці прислухалися до тих тремтливих од любові голосів, які перепліталися з солов’їними трелями, що линули десь із полів чи з кущів над річкою.

— Розказуй далі,— тихо мовив Метек.

— Важко розказувати,— зітхнув Клем. — Вона маленька, нижча від мене. Навіть низенька, але дуже тендітна, руки маленькі й білі-білі. Взагалі якась така витончена, мені часом аж страшно було, що вона впаде і розіб’ється, мов благородна порцеляна. Кажуть, що вона непогана. Біля носа кілька веснянок. А носик тремтить, коли вона з чогось радіє... І говорить таким низьким голосом.

— Ти так любиш її?

— Слухай, Клем, ти женитимешся? — сухо запитав Едек.

— Авжеж, і дуже скоро, восени.

— А з чого ж ви житимете? У тебе ж немає великих доходів.

— Будуть. Мені тільки тепер по-справжньому хочеться писати, і часом, хоч і рідко, я думаю, що колись зумію написати так, щоб сам був задоволений. От іще лихо — виявляється, найважче — це задовольнити самого себе.

— А я завжди думав, що це найлегше, — несподівано пробурмотів Міхал, який доти сидів мовчки. Всі аж здивувалися, бо раніше він ніколи не встрявав у такі розмови.

Постогнуючи, над їхніми головами пролетіла дрімлюга.

— У мене взяло, тягне! — здригнувся Едек і судорожно схопив вудлище.

— Зажди, хай візьме глибше. Вугор може виплюнута принаду. А як проковтне — тоді вже одрізай поводок... Тепер тягни!

— От сила!

— Ну й дужий! На дно тягне.

— Гляди, бо заплутається в корінні або зариється в мул, і нічого не зробиш, хіба що стукатимеш по вудлищу, але тоді всю рибу наполохаєш... Тягни, тягни, жилка міцна, витримає. Ну?

У Едека аж пальці боліли, так завзято він крутив котушку. Відчував сильний, розпачливий, опір, енергійне шарпання. Вугор спробував було втекти під човен. Едек помітив це, схопився на ноги, високо підняв вудлище. Бризнула вода, довга риба, звиваючись, появилася над водою, блиснула білим животом у підсаці, яку підставив Метек.

На дні човна вугор пострибав у темне місце на носі; він крутився і звивався, схожий на чималеньку небезпечну змію. Едек простягнув руку, торкнувся вкритого слизом тіла і злякано відсахнувся. Метек засміявся. Вправно, всією рукою схопив рибину біля голови, складеним ножиком обрізав жилку, що виступала з невеличкого рота.

Якийсь час вугор іще крутився на дні човна, і Едек та Кульчик високо піднімали ноги, коли він опинявся біля них. Потім риба зашилася в якийсь куток і стихла, заспокоїлась.

— Я ще ніколи не тримав у руці нічого схожого. Неприємний...

— Звикнеш. Ловка рибина, але не з найбільших. Тут в здоровенні, товсті, як рука.

— Їсти хочеться,— засопів у відповідь Едек. Йому якось не подобалися вугрі, і успіх не додав охоти до дальшого лову.

— Зажди, піймаємо ще одного.

Вудлище в Клемових руках раптом шарпнулося, і вражений хлопець, отямившись від задуми, аж крикнув. На цей раз Метек не дозволив передавати вудочку комусь іншому. Але пішло все несподівано легко. Вугор був значно менший від того, що спіймав Едек.

— Є ще один! Вилазьмо на берег, бо тут і холодно й голодно,— заявив Едек.

Метек нехотя згодився. Обережно поскладав вудочки на човні, потім одвіз хлопців на берег. Міхал теж змерз, хотів напитися гарячого чаю. Метек сам повернувся в затоку. Рибальська гордість веліла йому якнайскоріше відкрити і свій рахунок.

На березі високим полум’ям запалав огонь. Міхал повісив чайник за залізній ручці, при світлі вогнища завзято чистив в’язя.

Хлопці лежали рядом на розстелених ковдрах, холод пробігав у них поза спиною, де вогнище не гріло.

Клем усміхаючись дивився на захопленого роботою Міхала. З соснового сушняку високо стріляли смолисті іскри, пластівцями, ніби сніжинки, кружляв у теплому повітрі попіл.

— Пам’ятаєш, Міхалку, ту білочку, яку торік поранила куниця? Як ти перев’язував її і лікував, доки не виздоровіла і знову не подалась у світ.

— Укусила мене за палець, шрам лишився. А потім була вже дуже смирна.

— Я написав у зв’язку з цим невеличке оповідання. Присвятив його тобі.

— Як це?

— Вгорі буде надруковано: «Міхалкові Клосу, лісникові в Сумах, із щирою приязню».

— Мені? Отак буде надруковано? — Уже почищений в’язь вислизнув хлопцеві з руки. Міхал втупився в Клема великими, здивованими очима.

Потім рукою в крові та риб’ячій лусці відгорнув волосся і ніяковим голосом перепитав:

— Мені?

— Тобі.

— І так буде на кожній книжці? І кожен зможе прочитати, що це ти написав для мене? Для Міхала Клоса, лісника? — Він говорив повільно, застигши в неприродній позі над рибою, що лежала на траві.

— О боже, перестань, Міхал, з тими питаннями, а то гупону тебе в спину, щоб нарешті зрозумів, — засміявся Едек.

Міхал уже нічого не відповів. Дивився, ніби остовпів, на Клема, потім, зітхнувши, схилився над рибою, обережно взяв її в руки й поніс, щоб сполоснути у воді.

Клем дивився на нього, ніби розумів хвилювання хлопця. Прошепотів Едекові:

— Тепер я найбільше радію, що зробив ту присвяту. Хлопець зостався сам, останнім часом його мучать сумніви. Як вийде з Сум — його оточує змова усяких негідників. А тут — доказ того, що про нього думають, його пам’ятають. Схоже, що для нього це велике переживання.

Едек перевернувся на спину, заклав руки під голову. Сказав, ніби трохи кепкуючи, хоча Кульчик легко помітив, що за тим кепкуванням криється глибша думка.

— Якось по-дурному я себе почуваю між вами. Метек — хлопець ніби такий же, як і всі інші, але якийсь делікатний, знає, чого хоче, в ньому немає ніякого паскудства. Ти і Міхал теж навіжені. Вам сняться дівчата з райдужними очима, ви нудні, як середньовічні коханці. Білочки, спогади, складні проблеми у простих справах. Усе це чуже для такої примітивної людини, як я. Наче я опинився на іншій планеті.

— Ну й що?

— Ну й нічого. Я був би дурний, коли б сказав, що від того мені погано. Щонайбільше дивно. А втім, інколи, може, й погано...

Він махнув рукою, сів, узяв з вогню головешку, прикурив цигарку. Гукнув до Міхала, який наче завмер на березі:

— Давай уже того в’язя! Їсти хочеться.

Клем розуміюче всміхнувся. Ще недавно він не любив Едека за його самовпевненість, неуважливість, за цинічне, як йому здавалося, ставлення до життя. А тепер думав, що все те могло бути Едековою маскою, що він обдурював сам себе. І не вмів чи не хотів вийти з кола своїх звичок.

Міхал підійшов тихий, мов тінь; на сковороді, яку привіз завбачливий Метек, порізав в’язя на куски, длубався в кошику, шукаючи сала. Над вогнем зашкварчав, зачадів жир, і в той же час од води почулося якесь шамотіння й плюскіт.

— О, нарешті Метек тягне,— засміялися хлопці.

— Оце-то вугор! — радісно кричав до них Метек.

Витягнувши вудки, він і сам вийшов на берег. Переможно підняв із човна здоровенного вугра.

Хлопці з непідробною повагою дивилися на рибу, яка звивалася в його руці.

Чайник закипів, окріп сичав, бризкаючи на вогонь. І в’язь уже апетитно шкварчав на сковороді. Метек різав хліб, бряжчав склянками. Міхал відійшов убік, шукаючи великих листків лопуха. Потім розкладав їх перед товаришами замість тарілок. Був якийсь поважний, мовчазний, його погляд часто зупинявся на Клемові.

Едек усміхався, давлячись, як хлопець накладає поетові найкращі куски риби, підсовує хліб і наливає чай. Клем помітив це, йому стало трохи неприємно, але він нічого не сказав, розуміючи почуття мазура.

Десь далеко, від пісків, почувся гуркіт мотора.

— Мотоцикл? — Метек запитально подивився на Едека. Той кивнув головою.

— Про що ви? — зацікавився Клем.

— До Зосі їде її мельник, пам’ятаєш, казала тобі, що то її добрий знайомий. Видно, вже загоїлися, синці від Едекових кулаків.

— Казала вчора, що виходить за нього. І в селі житиме тільки доти, поки закінчиться навчання в школі.

Едек здригнувся, стиснув губи. Метек уважно подивився на нього. Нахилився близенько, прошепотів:

— Жалієш?

— Ні. З того вечора все минуло, наче я взагалі не знав її.

Вогонь тріщав, а навколо стояла така тиша, що з другого берега озера долинав голос водяного бугая, десь дуже далеко, ледь чутно, чучикали тетеруки. З підкинутих у вогонь гілок ялівця бухнуло яскраве полум’я, хлопці аж одвернулися — припікало. Едек поглянув на Міхала і при світлі вогню добачив у нього в очах спокій. Невже це наслідок Клемової присвяти?