Там, де козам роги правлять

V. Аварія

На лісові дороги виходили сарни. Сумними вологими очима поглядали на дерева, не лякалися так, як у жаркі літні дні. Птахи, які тут зимували — їх було небагато,— сідали на гілках горобини, вовтузилися на верхівках ялин, де висіли вже великі, брунатно-жовтуваті шишки. Білок у цьому році було більше. Раді, що все ще стоїть осінь, гладкі, вони обмітали гілки своїми шубками, пустували, збуджені жадобою життя.

Біля лісової дороги довгими штабелями лежали сухі дрова. Весною тут пройшла сильна буря. Старий ліс, якого раніше не брала ніяка гроза, на цей раз не витримав. Сотні дерев полягли покотом.

Дорога круто повертала, бігла вниз, а потім з гущавини виходила на поруб, де цілий день вищали пилки і стукотіли сокири.

Водій, який досить безтурботно гнав свого трактора з розхитаним причепом, тепер загальмував, обережно проїжджаючи небезпечний поворот. Тут було мокро, і хоч на дорогу весь час підкидали фашину, колеса грузли, буксували, і з-під них летіло чорне, мокре груддя.

Недалеко від порубу можна було звернути, якби тільки набити руку. Водій ще дужче загальмував, і трактор, сердито фиркаючи на повільних обертах, підскакував тепер на вибоїнах. Пахло свіжим, щойно розпиляним деревом.

Едек невдоволено глянув на стрілки годинника. Одинадцята. Тільки двічі з’їздив. І обернеться сьогодні не більше як два рази. А все через те, що вранці трактор зійшов з дороги, з’їхав по слизькій від інею траві. Жаль.

Не побачивши робітників, він оглянувся навколо. І помітив їх біля входу в курінь, де влітку зберігалися бочки з густою, липкою живицею. Спокійно їли собі, відламуючи пальцями шматки хліба і запиваючи молоком із пляшок.

Сутулуватий бородатий чоловік, попихкуючи люлькою з коротким чубуком, поволі рушив до нього.

— На цей раз обійшлося?

— Підсипав добре землею і листям. Але туди треба хмизу, бо земля провалюється, липне до коліс... Ви снідаєте?

— Допіру сіли. Може, й ти перекусиш?

Едек кивнув. Дістав з кабіни згорток з хлібом, пляшку молока і сів на колоді. Старий, закректавши, вмостився поруч. Дим з люльки тихо здіймався в повітря, плив угору і тільки там розходився. Розчісуючи пальцями чепурну бороду, робітник стежив, як він зникає.

Едек зацікавлено поглядав на нього. Мацура, старий лісоруб, який був тут бригадиром, збивав Залєського з пантелику в його поглядах на мазурів. Раніше Едек вважав, що жителі Мазовії — німці, дивувався, коли десь почув чи прочитав, ніби вони поляки, і зрештою це його перестало цікавити. А тепер зіткнувся з ними ближче. У лісі працювало близько тридцяти мазурів, здебільшого з сусідніх сіл. Переважно старі або дуже молоді. Тільки двоє чи троє — середнього віку, бо здорових чоловіків, казав Мацура, забрали гітлерівці. Мало хто повернувся...

До Мацури хлопець відчув особливу симпатію. Сталося це після одного звичайного випадку. Якось під час перепочинку, розмовляючи з своїми, старий мазур згадав щось про концентраційний табір, де пробув цілу війну. Едека зацікавило це, він почав розпитувати. І здивувався, коли бородань розказав, як його арештували саме тому, що він вважав себе за поляка. Усі в селі нібито вважали, що вони поляки, та не кожен мав сміливість відкрито казати про це. А Мацура навіть передплачував польську газету. І гітлерівці, тільки-но розгромили Польщу, взялися до них. Мацуру в числі перших відіслали в концтабір Маутхаузен...

— Маутхаузен?— Едек аж схопив старого за рукав.— Там загинув мій батько, прислали наволочі повідомлення, що вмер од запалення легенів.

— Так вони всім писали. А потім і взагалі перестали повідомляти...— Старий ствердно кивав головою. Новина і його дуже схвилювала. Розпитував докладніше, хотів знати, який був батько тракториста.

Що міг відповісти йому Едек? Хлопець іще під стіл пішки ходив, коли батька забрали гестапівці. Він знав батька головним чином з материних розповідей і з кількох фотознімків, які збереглися в родинному альбомі. Був учителем, не минуло й півроку, як почалася війна,— його схопили і після короткого слідства відіслали до того концтабору... Високий був, білявий, волосся зачісував угору; кажуть, Едек схожий на нього.

Мацурі треба було розкусити неабиякий горішок. Виходить, Едекового батька мали привезти в Маутхаузен одним із перших транспортів. Так само, як і його, Мацуру. Тоді в таборі було ще не стільки людей, як пізніше. Усі, вважай, знали одне одного. Хто ж із них був Залєський? Волосся нічого не допоможе, всі вони були стрижені, йому, Мацурі, навіть бороду обстригли, хоч він і протестував. Той протест коштував йому трьох зубів — старий показував дірки від вибитих різців. Потім довго-довго придивлявся до Едека, мовби так хотів згадати образ його батька. Сумно похитував головою, підсипаючи тютюну в люльку.

Маутхаузен і зблизив їх. Старий весь час намагався триматись біля Едека, та й хлопцеві кортіло послухати Мацуру, побалакати з ним. Тільки те, що лісоруб безперервно придивлявся до нього, сердило Залєського. Він знав, що старий перебирає в своїй пам’яті вже далекі образи, наполегливо шукає, знав, але волів не згадувати. Того, що було, вже не повернеш.

Дружні стосунки між Мацурою й Едеком помітили інші робітники. Старого скрізь поважали, його думка про людину мала неабияку вагу. Тож нічого дивного, що на вирубці мазури стрічали Едека щораз привітнішими усмішками. Хоч це й не перешкоджало їм пускати шпильки, що Мацура наполегливо шукає зятя, от, мовляв, чого він так зацікавився молодим трактористом.

З дочкою Мацури сталася якось історія, що добряче насмішила лісову братію. Одного разу старий лісоруб дорікнув Едекові, що він ніколи в неділю не загляне до їхнього села, це ж недалечко. А варто було б, адже такому молодому парубкові, певно, все-таки сумно без дівчат. У їхньому селі дівчат багато, і все одна в одну — здорові, гарні.

— Це у вас там є дві молоді вчительки?— згадав Едек зустріч у Піші.

— І вони, й багато інших. Такі дівки, аж старий молодіє...

— Бачив я кількох у лісі, коло шосе, як насіння збирали. Одна й справді була гарна.

— Ну от, заскочив би, може, поцілувала б котра.

— Якби та чорна, то варто було б.— Юнак засміявся. Гарна, коса виглядає з-під червоної пустки, а як засміється — зуби так і блищать...

— От бачиш, а якби...

І раптом старий замовк, почав завзято смоктати погаслу люльку, зате всі інші лісоруби вибухли сміхом, аж луна лісом покотилась, а білочка на дереві поблизу випустила з переляку смачну ялинову шишку.

— Ха-ха-ха! Ну, Мацура, ми розкажемо, узнає Каська, як ти сватав тракториста, закликав на поцілунки... Ха-ха-ха! До власної дочки!

— А бодай вас!

Мазур схопив сокиру і подався до найближчого дерева, позначеного на зруб. Рубав, аж тріски летіли на всі боки і луна глухим гуком котилася по лісі.

А лісоруби довго ще не могли заспокоїтись.

Едекові було добре в цьому дружному гурті. Люди спокійні, роботящі, може, здавалося йому, надто поважні, дуже мало сміялися, але хто ж у тому винен. Хтось із них завжди супроводив його, сидячи високо на причепі, а потім допомагав розвантажувати дерево біля шосейної дороги. Звідти вже в будь-яку пору — зима не зима — його легко буде забрати. А зараз треба користатися з гарної погоди і вивозити тракторами, скільки можна, з лісу.

Тепер для Едека дні минали швидше, а ночі були спокійніші. Стомлений, він тільки падав у ліжко і одразу ж засинав кріпким сном. Ніколи було обмірковувати, боятися, згадувати. Не те, щоб він забув історію з Красавчиком, о ні — часто, бувало, стискував губи так, що вони аж біліли одною вузенькою лінією, а на лобі виступав холодний піт. Це тоді, коли в голову раптом стукала думка, що він, може, вбивця, що рано чи пізно його схоплять, перед ним немає майбутнього. Дедалі частіше думав, чи не краще було б піти і в усьому признатися самому, ліпше це, аніж оті внутрішні муки, постійний страх і пригніченість. Він знову завзято працював, гарував з тим деревом як несамовитий, аби в напруженні про все забути.

Часто з ним їздив Міхал, молодий лісник. Він тимчасово заступав сусіднього лісника, а тепер уже повернувся й пособляв панові Гасинцю, у якого було велике і дуже важке Лісництво, хоча воно завжди посідало перше місце в усьому районі.

Міхал був худорлявий, десь на голову нижчий од Залєського, трохи сутулий. Едека дивувало, що той завжди був у гарному настрої. Приємне, привітне обличчя Міхала сяяло усмішкою, вона іскрилась і в його великих карих очах.

Лісник мав одну пристрасть: хотів неодмінно навчитися водити трактор. Може, тому й крутився, коли тільки міг, біля Едека, хоч і не зразу наважився висловити своє прохання. Всупереч усім правилам, він стояв позад водія і, спираючись руками на його плечі, пильно стежив за кожним рухом, щомиті питаючи то одне, то друге.

Кілька разів на шосе Едек дозволив йому сісти до керма. Кепсько виходило, ще трохи — і влетіли б у канаву. Тоді Едек вирішив одкласти навчання, пообіцяв зайнятися цим пізніше, коли вже вивезуть дерево з далеких і труднодоступних ділянок лісу. А сам за ту обіцянку розпитував у лісника, як ловити рибу. В цьому ділі Міхал багато що вмів. З дитинства біля води, він знав усі способи і охоче ділився спогадами про свої рибальські пригоди. Едек, пам’ятаючи, як у нього зірвалася щука, мріяв знову вирушити на риболовлю. Домовилися з Міхалом на найближчу неділю. Мали намір узяти й Метека...

Але, як це часто буває в житті з усякими планами, до неділі все пішло шкереберть.

Передусім заварилося оте діло з Метеком, не так, власне, з ним, як з його батьком.

То був перший день грудня. Вже два тижні держався морозець — удень слабенький, уночі дужчий. Землю ледь-ледь притрусило тоненьким шаром снігу, це ще не перешкоджало їздити трактором по лісових дорогах, але передвіщало, що от-от почнеться справжня зима. Едек вставав тепер ще вдосвіта, розігрівав мотор і, тільки-но починало сіріти, вирушав у дорогу. З лісу виїжджав пізно, вже засвітивши фари. За день робив аж сім ходок. Так стомлювався, що, коли вечеряв, йому аж голова крутилась і сон зліплював червоні од вітру повіки.

Того дня він, як звичайно, квапливо уминав їжу, що підсовувала йому пані Гелена. Майже не звернув уваги на її слова, що Метек застудився і лежить. Взагалі, бідкалася вона, хлопець змарнів од тієї науки, не знає вже міри. Едек ствердно покивав головою, буркнув «спасибі» і важкою ходою поплентався до своєї кімнати. З полегкістю скидав одяг.

Здивувався, коли хтось постукав у двері.

— Прошу.

Увійшов лісничий, якийсь похмурий, стурбований.

— Я хотів би, хлопче, побалакати з тобою...

Едек миттю насторожився, йому вже не хотілося спати, десь пропала втома, злякано закалатало серце. Певно, він знає, Метек усе розповів батькові.

Не мав жалю на товариша. Навіщо йому було мучитися чиєюсь таємницею, та ще такою страшною? Подумав, що це, може, й добре, нарешті все з’ясується, буде якесь рішення, знайдеться вихід. Бо й сам у собі він уже не зміг би довго боротися. Тепер він забиває думки роботою, але ж вивозка от-от закінчиться. Що тоді, як знову повернуться оті години перед сном, коли з кожного кутка кімнати йому ввижатиметься похмуре обличчя Красавчика? Що тоді?

— Про Метека побалакати...— мить помовчавши, додав лісничий, сідаючи біля Едека на ліжку.

— Він що, хворий? Я не провідав його, думав, може, спить...— Залєський не впізнав свого голосу — був хрипкий, мов після пиятики. Більше він уже нічого не казав, сидів, стиснувши руки, відчуваючи, що вони мокрі від поту. Подумав: лісничий хоче говорити про Метека, отже, про те діло. Що це гнітить хлопця, що не можна обтяжувати його такою моральною відповідальністю... Його обурила ця думка — хитромудра, як йому здалося, штучна, надто інтелігентська. Хай йому чорт, з тією моральністю!

Здригнувся. Поки він отак боровся сам із собою, лісничий щось казав. Едек нашорошив вуха.

— Бачиш, останнім часом з ним щось не гаразд... Так мені принаймні здається. А я хлопця знаю. Це ж мій одинак. Стільки років беріг його, пестив, витягував з тієї хвороби... Я все відчуваю. Сказано ж — батьківське серце... Забагато сидить над книжками, з кожним днем більше. Це я бачу — нехай собі. Якщо від того схудне трохи, зблідне — нічого, це дурниці, все минеться, коли одержить свій омріяний атестат зрілості... Але, бачиш, мало того, що його навчання стомлює, бо сам він не з усім може впоратися, хоче знову їхати в Ольштин, про щось розпитатися,— крім цієї науки, є щось таке, чого я не знаю, не розумію і не можу догадатися, в чому тут річ. Щось його гнітить, щось мучить. Кілька разів застав його — з книжкою, а не читає, сидить, втупившись у стіну чи у вікно. Змарнів останнім часом, щось його гризе. Я думав, може, закохався, це часто бував в такому віці. Але, здається, ні. Зрештою, від того часом худнуть, але ж не так уже сумують, щоб і жити не хотілося.

Замовк, ніяково м’яв у руці полу свого мундира. Потім підвів голову і, заглядаючи при тьмяному світлі свічки Едекові в очі, попросив:

— Інколи, буває, важче довіритись батькові, аніж товаришеві. Бачиш, він тебе любить, хоч останнім часом наче й сторониться, але це нічого. Так от, розумієш, коли б ти з ним поговорив як товариш, як друг. Ти багато поміг йому в школі — не кривись, я все пам’ятаю, хоча б та ковзанка — хто знає, що б там було... То що ж я хотів? Ага, він тобі вдячний і тому може довіритись. Порозмовляй з ним, може, скаже. Мабуть, там нема нічого страшного. Щось перебільшує і мучиться, отруює собі життя... Мені тяжко бачити це. Знаєш, погано, коли тільки одна дитина, дуже багато переживаєш. А втім, хто його знає, мабуть, коли більше дітлахів, то більше й клопоту... То ти побалакай, поможи хлопцеві, якщо зможеш...

Лісничий підвівся, в’ялий, якийсь розбитий. Уже взявшись за ручку дверей, сказав:

— Вибачай, що я турбую тебе... Але, бачиш, це...— придушив у собі якісь слова.— На добраніч.

— На добраніч,— пробурмотів Едек.

У миготливому світлі свічки на стіні чудернацько вимальовувалась його тінь. Хлопець сидів на ліжку, обхопивши голову руками. Йому було надзвичайно сумно. Той сум був дужчий, ніж страх. З якогось часу він наче перестав боятися. Може, з тої хвилини, коли в нього ще невиразно почало визрівати рішення. Але от зараз так несподівано виникла розмова. Йому було добре в домі лісничого, при такій важкій роботі, з улюбленим запахом пального і мастила на розігрітому моторі, серед простих робітників, серед лісової тиші. А тепер кінець. Завтра він поговорить з Метеком. Так тільки, для годиться — він же знає, що гнітить хлопця, а Метек — Едек пам’ятає ще зі школи — завжди був дуже вразливий, куди більше, ніж інші. Нічого дивного, що історія з Красавчиком була для нього непосильним тягарем. Даремно Едек тоді вискочив із своєю щирістю. І Метек не мав би клопоту, та й йому, може, було б легше... Так, сидів би собі тут, освоївся б помаленьку, забув би...

Раптом згадалися безсонні ночі, страх, привиди. Ні, йому нічого не помогло б, але Метек був би спокійний, А тепер ще розхворіється, не складе іспитів...

Час минав, а юнак усе ще сидів, поринувши в задуму. Отямився тільки тоді, коли зашипіла, вже догоряючи, свічка. Встав, потягнувся. Нічого, завтра все вирішиться. Добре було б закінчити вивозку, але якщо вже не судилося, то порт з ним...

Здавалося, не встиг покласти голову на подушку, як його вже розбудила лісничиха. І так щодня. Коли тільки спала та працьовита жінка? Хоч як пізно він лягав спати, вона все одно ще поралась і вставала набагато раніше, бо в кухні задовго до світанку вже світилося і їх ждав уже готовий сніданок.

З важкою головою Едек вийшов надвір. Щось змінилося в погоді. Вітерець, що дув звечора, зовсім ущух, стало тепліше. Так, відлига, чути, як капає з даху. Сніг подекуди розтав, і в тих місцях буро-зеленими плямами проглядала трава.

Поволі світало, коли він виїжджав на вирубку. З дерев ще покапувало, тягнуло докучливим гострим холодом. Низько висіло небо, вкрите важкими купчастими хмарами. «От-от може піти сніг»,— подумав Едек.

Перший причеп він щодня починав навантажувати сам. Тільки згодом у ліс приходили робітники. Два інші тягачі під’їжджали з Піша, коли він брав уже другу партію. Нічого дивного, до містечка неблизька дорога, а обидва водії були звідти, там була й автобаза. Едекові, як виняток, дозволили ставити трактор у лісництві.

Залєський саме їхав од шосе — це була вже третя його ходка. Гнав швидше, ніж завжди, напруженням хотів придушити сумні думки. Вночі він усе-таки постановив, що після розмови з Метеком поїде в Ольштин, дізнається, що там і як, а потім уже піде в міліцію. Хай йому чорт, краще вже гнити в тюрмі, аніж отак терзатися...

З бічної стежки, як завжди, усміхаючись, вийшов Міхал.

— Метекові вже краще... Жару немає. Привіз йому вчорашню пошту. Там був лист од Кульчика, приїде, казав Метек, сюди...— квапливо розповідав новини. Листоноші, який обслуговував цей район, було вигідно: Міхал виручав його — забирав газети й листи для лісництва і доставляв їх сам.

— Кульчик? Хто це такий? — спитав, не замислюючись, Едек.

— Так це ж нібито ваш шкільний товариш — Метеків і твій... Той, що пише вірші.

— A-а, знаю! — раптом засміявся Едек.— Звідки ж він тут?

— Був уже кілька разів у Сумах... Часом появиться несподівано, сидить місяць,— а востаннє майже півроку був,— потім зникає... Страшенно смішний цей Кульчик. Лісничий казав, що він появляється тоді, коли йому не пощастить у коханні. Такий влюбливий, хі-хі-хі... — теревенив Міхал, тримаючись за плечі водія.

На повороті їх сильно занесло. Едек насилу вирівняв машину. Міхал судорожно схопився за нього, мало не злетів під причеп.

— Після відлиги мороз ударив, слизько,— оглядався він на нещасливе місце.— Добре бере, відчуваю по носі.— Міхал грубою вовняною рукавицею тер свого довгого носа.— Ну, приїхали,— перевів він дух.

Едек почав навантажувати важкі колоди — так кидав їх на платформу, що аж гуло.

— Не спіши,— підійшов Мацура, намагаючись стримати хлопця,— перекур.

— Я хочу зробити сьогодні додаткову ходку,— зітхнув Едек, витираючи піт з лоба. — Краще поможіть.

Старий зацікавлено подивився на нього і, нічого не кажучи, схопив плашку. Міхал стояв на платформі, вправно складав метрові кругляки. Потім скочив на землю, пробіг по вирубці, зробив якісь там позначки, показав бригадирам, записав щось на клапті паперу. Повернувся, коли Едек уже рушав з місця.

— Зажди, я теж їду...

На цей раз поворот минули благополучно, але трохи далі мало не зіткнулися з другим тягачем, який ішов назустріч.

— Чорт, що за нещасливий день,— лаявся Едек.

А Міхал тільки добродушно всміхався.

— Знаєш,— озвався він,— тепер зима вже добре візьме. От коли б так перед празником озеро замерзло, ти б узнав, яке то задоволення ловити в ополонці окунів.

Едек слухав, слухав, а тоді похмуро буркнув:

— Мені все це до лампочки. Завтра повертаюсь до Ольштина.

Міхал аж занімів од несподіванки.

— До Ольштина?— видушив нарешті.

— Еге ж, до Ольштина! Що в цьому дивного? Не вікувати ж мені тут!

— Та ні, але я думав, що, може, до літа... І лісничий казав, що ти, певно, довго тут будеш...

Едек здивувався, аж голову повернув назад, до Міхала.

— Лісничий? Що я довго буду?

— Ага! Що в Ольштині ти нібито хуліганив, але хлопець ти гарний, побудеш у нас, вийдеш у люди...— Міхал помітив, що плете щось зайве, і швидко додав:— Не мені казав, чого б він зі мною ділився, я тільки чув, як вони з лісничихою розмовляли...

Залєський нічого не відповів. Лютий був. «Чорт надав,— думав він,— почнуть іще язиками ляпати. Яке їм діло — хуліганив чи ні. Грошей мав, як сміття, тут я за рік не зароблю стільки, як там випадало за місяць, коли йшли гарні фільми... Хуліганив, хуліганив, хай вам чорт! Теж іще проповідник знайшовся, мораль буде читати, в люди виводитиме...»

І тим дужче подумки лаявся, чим більше відчував десь у глибині душі, що лісничий казав правду. Ба у нього десь там проростало навіть почуття вдячності до цього все-таки чужого чоловіка, вдячності за те, що побачив у нього не тільки погане, що хотів помогти йому. Але все це ще дужче розпалювало і сердило його адже він уже все вирішив уночі.

Під’їжджали до шосе. Розвернувшись півколом, трактор зупинився біля довгого і високого, схожого на піраміду стосу дерева. Нові плашки, застукотівши, посипались на землю. Міхал, переживаючи, що так розбазікався, тепер мовчав, завзято помагав розвантажувати. Коли закінчили, він вирішив зійти Едекові з очей. «Нехай пересердиться, а то у нього така міна, ніби він от-от лупоне мене по макітрі»,— думав Міхал.

— Привіт! Я ще вернусь на вирубку,— гукнув він здалеку.

— Хай тобі чорт! Можеш не вертатись,— буркнув Залєський під ніс.

Його трактор уже видерся на насип шосе. Тепер Едекові треба було під’їхати кількасот метрів до містка, по якому він міг звернути на шосе.

Дорога заледеніла. Едек одразу відчув це по тому, як позаду ковзалися колеса порожнього причепа. В сирій низині обабіч дороги ріс листяний ліс, відділений од шосе досить глибокою і широкою канавою.

Назустріч по шосе їхала велосипедом якась жінка. «Чорт,— вилаявся Едек,— завжди тут ні душі, а саме в таку слизоту це бабисько пхається по лівій стороні». Загудів охриплим, давно не вживаним сигналом. У той же час спробував загальмувати, але відчув, що причеп ковзає по льоду, напирає на трактор, і додав газу, щоб вирівняти хід.

А жінка, здавалося, нічого не бачила й не чула — мчала прямо на нього. Едек засигналив знову, потім, щоб дати їй дорогу, спробував виїхати на середину шосе, проте машина ковзнула по льоду... Велосипед був уже біля самого трактора, Едек побачив злякане обличчя дівчини, вона крикнула, хотіла звернути, надто різко крутнула кермо і а усього розгону разом з велосипедом упала на землю.

Едек уже не міг зупинитися — ожеледь не давала; ковзнувши з середини шосе, тягач так і сунувся, небезпечно перекосившись.

Усе вирішували секунди. Едек уже чув пронизливий, смертельний крик дівчини, яку трощив важкий тягач, хотів заплющити очі, аби не бачити, і тоді раптом, круто повернувши кермо, рвонув праворуч — може, просунеться самісіньким краєм шосе, деревця тут молоді, не затримають, трактор тільки поламав їх...

Відчув, як натискує ззаду причеп, і під його тиском колеса тягача з розгону ковзають уже по краю канави. В останню мить він вимкнув мотор, схопився, намагаючись скочити вбік, але не встиг... Небо якось чудернацько перевернулось, Едек побачив під собою обледенілу траву, потім усе звалилося на нього, стукнуло, і кругом стало ясно, червоно. Тіло пронизав біль. І більше він уже нічого не пам’ятав.