Там, де козам роги правлять

XXII. Важке змагання

Буткевичів зустрічали в Сумах дуже сердечно. Пан Гасинець оддав на заріз чимале вже теля, пані Гелена добряче спустошила пташник. Едек не пригадував, щоб він коли-небудь у житті так неймовірно обжерся.

Потім усі зайнялися переселенням Павла в лісництво. Збирали де могли меблі, бо на свої дуже скромні доходи Павел міг купити тільки найнеобхідніші речі. Але в Сумах знайшлася шафа, кілька стільців, та й лісничий, у якого Павел проходив практику, позичив те-се, отож якось влаштувалося. Завдяки пані Гелені в хліві появилися навіть два підсвинки, а на подвір’ї — трохи курей і гусей.

Коли Вежбикова виселилась, Марцінська притихла, старалася нікому не заважати. Тепер у неї був інший клопіт — незабаром над чоловіком мав відбутися суд.

Міхал теж полегшено зітхнув, бо з часу тієї пам’ятної пригоди він терпіти не міг лісництва в Пісках і був задоволений, що тепер у нього нема там ніяких обов’язків. Хлопець ходив дуже смутний; якось лісничий застав його на старому порубі,— сидів на пеньку, затуливши обличчя руками. Почувши кроки, він підвів голову — і не здолав приховати глибокої туги та внутрішнього болю, що відбилися в його очах. Проте нічого не сказав.

Повернення старих Буткевичів хлопець пережив особливо сильно. Він поділяв загальну радість, щиро зичив добра Павлові й Марисі, одначе від того ще глибше відчував своє сирітство. Батько — що ж, мертві з могил не встають. Але мати... вона була, і її не було. Це якось страшно. Знати, що вона жива, думає про нього — адже найкраще про це свідчать писані її рукою листи, посилки, теплі слова... І в той же час болісно — бо який же син не страждатиме від цієї думки — відчувати, що його, власне, нічого з матір’ю не вв’язує. Такому сироті, мабуть, найтяжче...

Едек теж був сиротою. Його батько й мати загинули. Хто знає, може, це навіть легше, аніж те становище, в якому волею долі опинився Міхал. Він тягнувся до Едека, як до близької душі, але це мало що давало йому.

Взагалі він ніде, окрім дому лісничого, не знаходив розради. Проводячи рукою по волоссі, хлопець натрапляв на довгий рубець від удару орчиком. «Ти, шваб, німецький холуй...» Ох, як запам’яталися йому ці слова, дужче, ніж біль у руці й голові. Це було найстрашніше, а найгірше те„ що воно й досі ще не минуло. Міхал уникав людей, але ж зовсім од світу не втечеш. І часто в чиємусь погляді, в якомусь зауваженні йому вчувалося відлуння тих болючих слів. Навіть якщо це не стосувалося безпосередньо його самого.

Прийшов ще один лист. Писала сестра. З таким теплом і сердечністю, яких раніше між ними ніколи не було. Вони були зовсім різні і завжди сторонились одне одного. І не тільки тому, що сестра належала до спілки гітлерівської молоді. У неї були інші уподобання, інше ставлення до життя. От хоча б з батьком. Сестра неохоче згадувала його. Він завжди вважав себе за поляка і не приховував цього. Тому й у дівчини частенько траплялися труднощі — не всі її щирі старання німці сприймали за чисту монету.

А тепер ось така переміна з нею. Раптова, несподівана. Сестра писала, що все передумала, що вони даремно сварилися між собою, вона хоче мати брата, а різниця в поглядах — питання другорядне. Вона й сама дуже змінилася. Згадувала навіть, що й там, у Німеччині, є багато поляків, живуть собі і залишаються поляками. Це ж не часи фюрера... І що мати журиться без нього, вона вже стара, слаба, хотіла б відпочити біля своїх дітей...

Міхал не знав, що й думати. Такі листи надовго виводили його з рівноваги, троюдили серце, викликали якусь внутрішню роздвоєність. А ще ця самотність. Ні з ким ні поділитися своїми клопотами, ні порадитись. Якщо й пробував, То не знаходив у співрозмовника таких переконань, які б розвіяли його важкий настрій. Та, власне, він і сам не знав, що могло б його заспокоїти.

Вишукував собі додаткову роботу в лісі. Метек помітив, що хлопець сторониться їх, потім повертається ще сумніший і знову замикається в своїй самотності. І нічим було йому зарадити. Лісничий вважав, що не можна лізти чобітьми в чиюсь душу. Нехай Міхал сам переборе в собі ту гіркоту, їхнє діло — допомогти йому лагідною сердечністю.

Це була не вдавана прихильність чи дешева сентиментальність, а щира прив’язаність і добра воля простих трудових людей, закинутих серед широких просторів Пішської пущі.

Міхал розумів їхнє ставлення. Суми стали тепер єдиним притулком для нього. Без цього лісництва він зовсім пропав би, мабуть, утік би, куди очі дивляться, може, навіть виїхав би десь у білий світ — лісники і маляри всюди потрібні.

Хлопець доходив до відчаю. Не бачив виходу. Звісно, можна було б! перебратися десь на другий кінець Польщі, там знайти спокій. Але тут була земля його батька, земля якоїсь великої, єдиної його любові. Міхал завжди пам’ятав батьків наказ... То як же він може втікати? А тут як далі жити? І ще оті спокусницькі листи з того боку, і принадні посилки, й дивна зміна в поглядах сестри.

Будинок лісничого був просторий. Міхалові дали невеличку кімнату, він перевіз туди старий мотлох — ошмаття проданого матір’ю господарства. Але розкладушка так і зосталася в кімнаті Едека, і хлопець часто переносив туди свою постіль. Вони довго розмовляли. Проте це було тільки в ті рідкі вечори, коли Едек зоставався дома, не мчав кудись на велосипеді. Власне, чому «кудись» — Міхал добре знав, ким так захопився його товариш. Але не говорив з ним на цю тему, навіщо? Тут кожен має свій розум. Міхал теж мав, а що обпікся добряче, то що ж... Одначе були й інші справи, і, лежачи в ліжках, окутані димом, хлопці до пізньої ночі говорили про них. Часом про лісову звірину, про рибу, а бувало, і про щось багато складніше.

Останнім часом Едек часто бував злий. Сопів, бурчав сам до себе, лаявся собі під ніс так, що Міхал аж дивувався, хоч він і чував усякі лайки.

Одного разу Едек схопився раптом з постелі і сів на ліжку.

— Слухай-но, а як з отим браконьєрством? Якщо я потверджу, що бачив когось із зброєю, бачив, як хтось стріляв, то це буде достатній доказ?

— Про кого це ти думаєш?

— Пам’ятаєш, незабаром після того, як я приїхав сюди, лісничий і Павелек гналися за лісовими бандитами. Ті відстрілювались, цілили і в мене, коли я раптом перебіг їм дорогу. Один був високий... Той, що потім у Піші побив мене. Пам’ятаєш?

— Ти ж як слід не розгледів його?

— Ні, але його постать, голос я б завжди впізнав. Мабуть, у нього є щось спільне з Марцінським, з усією пішанською бандою. Це звинувачення матиме вагу?

— Ні. Потрібні Конкретні докази.

— Навіть якщо я певен?

Таємничі Едекові запитання дратували Міхала.

— Тепер кругом спокійно. З’являться знову браконьєри — почнеться й боротьба з ними, хоч і нелегка це справа.

— То, виходить, зараз нічого не можна зробити? — повертався. Едек до своєї настирливої думки.

— Нічого.

— Ну, то я вже знаю, що робити. Добре, сто чортів його матері! — люто буркнув він і знову витягнувся на ліжку.

— Едек, про кого ти думаєш?

— Ні про кого.

Запала мовчанка. Блиснув вогник сірника. Едек затягнувся цигаркою.

— Міхал, ти знаєш завмлина? Про нього що-небудь знаєш?

— Так, в обличчя. І якось нічого не доводилося чути про нього.

— От іще телепень. Скільки років тут жити і не знати людей з такого кутка, як Піш.

— Ех! — Міхал був трохи ображений.

Едек довго про щось думав. Міхал того дня дуже натомився, і сон зліплював йому очі. Хлопець чув іще, як нетерпляче покректував Едек, бачив, як десь жеврів, нерівно поблискуючи, вогник цигарки.

І раптом схопився, відчувши, як його вдарили чимось твердим. Склянка впала з ковдри на підлогу, розбилася.

— Що сталося?

— Нічого. Хотів щось тобі сказати... У тебе є свої клопоти. З цією мазурською історією. Ти поляк, а всякі гади називають тебе швабом. Переживаєш чортзна-чого... А я ось що тобі скажу. Не треба нічого брати близько до серця, але й не можна нічого залишати так собі, дозволяти, щоб чиясь підлота минала безкарно. Тямкуєш?

— Трохи,— позіхнув Міхал.

— Та прочумайся ти, ще рано, виспишся... У мене теж є свої клопоти. І, виявляється, тільки я сам можу з ними впоратися. Більш ніхто й ніщо тут не поможе. То що, я повинен мучитися, переживати? Овва! Знайду, як усе владнати. Найкраще — це побити морду тому, хто плутається там, де не слід. А якщо це жінка, то сказати їй кілька міцненьких слів, хай знає, що про неї думають.

— А якщо не можеш відійти, якщо любиш?

— Ти любив?

— Та начебто.

— То сам же бачиш, що все те кохання — липа. Не вірю. І ще кажу тобі — не переживай, не ходи, як видушена цитрина. Важко тобі — дай комусь у морду, відразу полегшає. Я завжди так робив, думаю, що й тепер зроблю.

— Кого ти збираєшся бити? Облиш, Едек. Знов попадеш у міліцію.

— Не бійся. А кого? Як уже до того дійде, то я скажу тобі. Іди спи, мало ще ти розумієш.

Міхал неспокійно ворухнувся і сказав непевним голосом:

— Ти кажеш, досить побити морду... Це зовсім не так. Невелика втіха, що хтось матиме синці під очима.

— Слухай, Міхал, ти був сьогодні в окрузі? Що там? — раптом перервав Едек, і Міхалові стало прикро, що товариш лишився байдужий до його слів.

— Нічого, старший лісничий длубається в паперах і лається, не знає, як з них вибереться, стільки вже їх назбиралося. А панна Віка, я чув, домовлялася з кимось піти в кіно...

— З ким? З якимось чоловіком? — різко запитав Едек.

— Не знаю, здається, ні, говорила начебто з дівчиною.

— Ага. Ну й що?

— Нічого. А ти щось хотів? Може, Віка...

— Що там Віка. Спать мені не хочеться. Ти спи, Міхал, на добраніч. Ага, слухай, чи можна вже перейти по сухому через заплаву коло річки, щоб потрапити в село?

— Ще ні, там висихає найпізніше. Ризиковано. Правда, до містка там намощено кладки з жердин, але деякі з них погнили...

— Ну, спи..

Він ще прислухався, як глибоко дихає Міхал, випив рештки горілки, гидливо здригнувся. Було душно. Скинув із себе ковдру, лежав розкритий. Думав про ті поради, які хвилину тому давав лісникові. Знав же добре, що вони зрештою нічого не допоможуть. Обдурював сам себе. Але все так переплуталося, світ так набрид, став сірий і похмурий, на ньому він уже не знаходив собі місця. А тут іще з тими дівчатами. Що з ним сталося в цій глушині? Чому його так хвилюють усякі дрібниці? Зося. Віка... Яка дурниця, а проте болить. А може, тільки дратує?

Вранці він одержав листа від Зосі. Викрутилась. Уже не вперше так викручується. І двох тижнів не тривав їхній роман, а вона вже почала вивертатися, не хотіла зустрічатись у Піші, наче когось боялася. Коли зрештою він усе-таки якось добирався до її кімнатки в шкільному будинку, в гарячих обіймах вона ставала така ж, як і раніше. Але потім одразу гасла, боязливо випроводжала його на подвір’я, заклинаючи, аби він старався нікому не попадатися на очі... Нагадав їй про той мотоцикл. Дівчина спочатку засміялась, а потім щось буркнула про доброго знайомого. Сказала, що то завідувач млина, колись вони трохи посварились, а тепер помирилися, він попросив пробачення, і вже все гаразд. Нічого серйозного. Едек пирхнув тоді їй прямо в обличчя, бо згадав, що розповідав Клем про її ольштинських добрих знайомих... Ще хоч не назвала того мельника своїм двоюрідним братом. Ото була б комедія. Проте Зося якось утихомирила хлопця. Горнулася до нього ближче, ніж звичайно. І знову тої ночі вони геть забули про все на світі...

Потім він був у неї ще двічі. Дівчина помітно змінилася. Мимрила, що хотіла б виїхати з цього села, з цієї глухої дірки, що вона тут самотня, з Трудою у них тепер погані стосунки, вона така моралістка, холодна, як жаба, не розуміє, що то хлопець... Є один, який хотів би одружитися з нею. І вона не знає, що робити, бо ж Едек...

— Він не такий, кращий. А тобі в голові тільки любощі...

Хлопець був здивований. Хіба вони не любили одне одного? Хіба їм удвох було погано? Чого ж іще?

Зося не хотіла більше пі про що говорити. Закинула руки йому на шию, ніби з жалем шепотіла його ім’я. Все-таки вона любила його. Сказала, що завжди пам’ятатиме його і, мабуть, часто сумуватиме. Ясно було, що Зося надумала розстатися, вона мала якісь інші плани. Едек не міг навіть ображатися на неї. А проте ображався. Бо доти він завжди кидав дівчат, а тут уперше мало статися навпаки. Його самолюбство було вражене. Хлопця все ще вабило до неї, хоч уже далеко не так, як напочатку. Може, це тому, що тут знову вплуталася Віка. А він думав, що все те давно вже погасло, що йому зовсім байдуже до тієї задерикуватої дівчини, так не схожої на ніжну Зосю... Коли б оце із Зосею все було гаразд, то він хоч так утер би носа жорстокій Віці. А тепер і ця виставляє його на посміховисько...

Так, усе свідчить про те, що це вже кінець. Хоча б оцей сьогоднішній лист, власне, записка, на вирваному із зошита аркушику.

Зося передала її через робітника, який працював на розсадниках. Писала коротко, що сьогодні не може зустрітися з ним, як домовились. І завтра буде дуже зайнята. І взагалі дасть йому знати, коли нарешті вони зможуть побачитися. І все. Жодного теплішого слівця. Тільки перед підписом додала: «Цілую».

Едек зім’яв у кишені той папірець, а коли зостався сам — голосно вилаявся. Найкраще було б відписати їй коротко, тим же способом, що він дуже радий, бо в нього й так уже немає для неї часу. Так було б найпростіше. Зрештою він і справді трохи стомився за останні тижні. Його вже куди менше тягнуло до дівчини. Тільки й того, що було де згаяти час, була близька людина, яка горнулася до нього й говорила йому теплі, сердечні слова. А він так потребував того тепла.

А тут ще й Віка. Хлопця зачепило це в сто разів дужче, ніж він припускав.

У простому житті лісництва календар був не потрібен. Едек часто забував лік дням, а дат і зовсім не пам’ятав. Тому повернення Віки захопило його зненацька. Як і завжди, він ставив трактор біля управління, бо додому йшов пішки. Дорога вже помалу підсихала, і одного дня Едек подумав не йти, а поїхати мотоциклом. Зайшов до будинку старшого лісничого і відразу ж наткнувся на Віку.

Довго стояв ошелешений перед нею, нарешті привітався. А дівчина бачила його збентеження й сміялася.

— Одне слово, так зване остовпіння, правда? А я вже два вечори думаю, чого це уславлений мисливець не бажає заглянути сюди хоча б із звичайної Чемності. Квітів я не ждала, а хоч крихту пам’яті... Та навіть відповіді на листівку не одержала...

— Віка, перестань! — почервонів, розсердившись, Едек.— Звідки я міг знати, коли ти повертаєшся, весь час міняла терміни. Найпростіше було б вийти з хати і привітатися.

— Це правда,— згодилася дівчина.— Тільки, знаєш, мені приємніше було б...

Едек зрозумів. Віка сподівалася якихось доказів того, що він не забув її, ждав і, хто знає, може, навіть сумував. Тепер хлопець уже шкодував, що в душі він так легко відрікся від цієї дівчини. Кирпатий носик забавно морщився, великі голубі очі уперто дивилися з-під короткого чубчика на нього. В легенькому платтячку вона була навдивовижу граціозна. І Едек задивився на дівчину, мовби вперше бачив. Їй подобалось, одначе вона вирішила, що далі це німе споглядання буде недоречне.

— Мені здавалося, що ти балакучіший. О, я бачу, Суми збираються в повному складі...

Залєський оглянувся: до управління йшов Метек. Ще здалеку, вітаючись, махав рукою.

— Добрий день, я не знав, що ти приїхала.

— Всі ви однакові,— насупилась Віка.

— Добре, Едек, що ти тут. Я прийшов, щоб запропонувати тобі перегнати мотоцикл додому. Пора вже мені навчитися їздити. Згода?

— Гаразд, гаразд.

Едек і радий був, що Метек появився саме в цю скрутну для нього мить, і в той же час злився. Знову прокинулося хвилювання, яке він колись відчував, думаючи про дівчину. Щось ніби схопило його за горло, хлопець не міг очей одірвати від неї. Сам не знає, що з ним діється.

Метек розбалакався, теревенив Віці про всі новини, видно було, що він прийшов надовго. Нарешті згадав, що має передати старшому лісничому якісь документи.

— Батько в кабінеті,— сказала Віка.

Удвох з Едеком сіли на невеличкій лавочці перед ганком. Хлопець уже опанував себе, до нього поверталася самовпевненість і водночас розуміння, що це зовсім не кінець, що не так легко перестати думати про цю дівчину.

Сонце вже хилилося до заходу, на землю лягали довгі тіні, повітря переливалося теплими хвилями.

— Гарна ти, Віка,— усміхнувся Едек.

Вона затріпотіла руками, хотіла сказати щось дошкульне, але тільки осміхнулась у відповідь і глянула на нього без своїх звичайних лукавих вогників у очах.

— Мені приємно, що ти так кажеш,— мовила дуже просто.

Едек подивився на своє вимазане вбрання, потім на гараж, де стояв мотоцикл пана Гасинця.

— Я охоче лишився б іще, але брудний після роботи, ну, і Метек знайшов коли вчитися їздити, — озвався з жалем.

— Ти так певен, що й я хотіла б, аби ти лишився?

Хлопець засміявся. Це ж видно по її обличчю, по новому, інтимнішому тону її голосу.

— Завтра я тебе ждатиму...

— Ну, готово. Гараж відчинено. Можемо їхати.

— Не спіши, встигнемо,— буркнув Едек.

Віка засміялася, він підтримав її. Метек придивився до них обох, не дуже розумів, у чому річ.

Віка на мить затримала Едекову руку у своїй. А потім хлопці бачили, як вона стояла на ганку і дивилася вслід голубуватому димку від мотоцикла.

Коли дісталися до Сум, Метек запитав Едека, дружньо всміхаючись:

— Я бачу, сьогодні у тебе немає особливого бажання посилати її к чорту. Як ти тепер виплутаєшся з цієї історії — Зося і вона? Мені, скажу правду, трохи шкода. Віку, це дуже порядна дівчина, і я не знаю, чи добре, що вона дивиться на тебе інакше, ніж на всіх. Це явно видно.

Едек нахилився до нього і тихо, але твердо сказав:

— Займайся своїми справами, Метек. Ясно?

Метек покивав головою. Йому таки справді було щиро жаль Віку. Відпало бажання вчитися їздити; Одійшов, кинувши між іншим:

— Скоро Кульчик приїде.

Едека це мало обходило. Він думав про Віку. Метек має слушність — шкода дівчини. А вона трохи сумувала за ним, ждала, що він напише, сподівалася побачитись у день приїзду.. Та не це зрештою найважливіше. Проблема з Зосею. Це не те, що поцілунки з якоюсь там Лодзею на вечорі у пожежників. Тут складніше. Віка не стерпить конкурентки. А втім, і не в цьому річ. Зося — не конкурентка. То ж тільки скороминуще захоплення.

Стривай, стривай, спинив себе, а з Вікою мало б бути якось інакше? Назавжди? Е-е, дурниці! Треба взагалі відійти од неї. Чогось легенького тут бути не може, ця не запросить його до своєї кімнати, навіть коли не буде батьків. Вона зовсім не така, і не варто морочити їй голову їй і собі... Так, дорога вже підсохла, якось проїде трактором. Не ставитиме його на подвір’я управління, а притягне сюди, і взагалі не покажеться біля дівчини. Вона образиться, і все розлізеться по швах.

Отак він собі постановив, але вночі довго не міг заснути — добре, що Міхал ночував у своїй кімнаті,— ворочався в ліжку і все бачив перед собою ту невеличку, струнку дівчину з таким смішним кирпатим носиком та іронічною посмішкою. А вранці взяв із собою пакунок з чистим одягом і сховав його в колодах біля шосе. Що з тих його наївних зарікань, коли він раніше ніж звичайно, скінчив роботу, умився, переодягнувся й заїхав трактором під самий будинок старшого лісничого.

— О, який поспіх! Ти не любиш відкладати... — Віка привітала його по-своєму, хоча хлопцеві здалося, що в тій легкій посмішці прозвучали якісь нові нотки.

Едек запропонував прогулятися. Пішли дорогою понад молодим густим ялинником, що вклинювався у старий ліс.

Узяв її за руку. Дівчина легко вивільнила її, нахиляючись, щоб зірвати край дороги польову стокротку. Едек знову почував себе непевно. Здавалося, над ним повисло щось недобре. Розмова урвалася, говорили про всякі дурниці, було якось не так, як учора. Відійшли вже далеченько від дому. Тоді Віка стала, заглянула йому в очі, сумно всміхнулася.

— Вчора, коли ми попрощались, я дивилася тобі вслід і подумала, що сьогодні ти мене поцілуєш...

Хлопець полегшено зітхнув. Он від чого у неї змінився настрій. А він уже боявся хтозна-чого. Підступив до дівчини ближче, хотів обняти.

— Стривай, Едек. То вчора я так думала. А сьогодні хотіла тебе спитати про дві речі. Можна? І попросити, щоб ми говорили цілком відверто.

— Будь ласка, в чому річ?

Він уже добре знав, про що йдеться, але ж треба було щось казати. Хай йому біс, дурна історія.

— Ти дуже любиш Зосю, оту вчительку? Ви ж часто зустрічаєтесь, правда?

— Хтось набалакав тобі всяких дурниць.

— Облишмо" того когось. То як же справді з Зосею?

— Там нема ніякого кохання. Приємна дівчина, гарна, та й годі. А любов — це надто велике слово.

— А чого ти хочеш від мене, Едек? Я теж приємна, може, й гарна, так принаймні ти казав учора. Але я не люблю цілуватись аби тільки цілуватись. Пробувала, нічого цікавого...

— Віка, перестань. Трохи походив з тією дівчиною, що ж у тому поганого?

— Та нічого, звісно ж, нічого. Я зрештою не маю ніякого права в чомусь тобі дорікати. Тільки думаю, що тепер нізащо не хотіла б, щоб ти мене поцілував. Ти, певно, розумієш, правда?

— Мені піти? — обурився не знати чого Едек.— Незабаром приїде Клем, може, він буде цікавіший.

Злість і жаль вкладали в його уста й інші такі слова, докори, глузування, може, навіть образи. Одначе він стримався. Відчував себе, мов хлопчисько, якому нам’яли вуха.

— Не заперечую,— мовила Віка.— Я казала не про розрив знайомства. А про те, що не люблю бути черговим чи паралельним об’єктом чиїхось зальотів. Таке вже в мене упередження.

У Едека раптом минула злість, і він благально подивився на дівчину.

— Віка.

— Що?

— Я з нею більше не зустрічатимусь. Це справді не має ніякого значення.

Вона злобливо засміялася.

— Не турбуйся. Не варто. Вертаймося вже, холодно. Ти ж зостанешся у нас на чай?

Тепер уже він засміявся. Біля ганку попрощались. Едек витягнув з трактора пакунок з робочим одягом, засунув під пахву і швидко, мовби за ним хто гнався, пішов геть. Не оглядався, і так був певен, що сьогодні вона не дивиться вслід йому, як дивилась учора.

Увечері він мав зустрітися з Зосею. Перед тим Едек уже не збирався йти, думав, що він сам покладе край їхнім стосункам, перш ніж його вирве з її обіймів той мельник. Але тепер хлопець мчав до Піша, з усіх сил крутячи педалі велосипеда.

Повернувся над ранок.

Незважаючи на палкі дівочі ласки, та ніч не змінила його настрою.

А потім ускладнилось і з Зосею. Аж якось уранці одержав від неї оту записку. Отже, сьогодні вона не зможе зустрітися з ним, і завтра теж, і взагалі невідомо, коли зможе.

Міхал тихо хропів носом. Едек подумав, що й у нього є свої клопоти. Правда, Залєський не дуже розумів, чому зрештою молодий мазур бере так близько до серця людські теревені.

Браконьєр — завідувач млина. Едек сам не знав, чому раптом він почав думати, що це одна й та сама особа. У нього ж ніяких доказів не було. Що в постаті мотоцикліста йому ніби майнуло щось знайоме? Це ж не має ніякого значення.

А проте не міг одігнати від себе думки про ту справу як про щось дедалі реальніше. Обмірковував те, що сказав йому Міхал. Коли б навіть усе було правдою,— жодне його свідчення не має ніякого значення. Потрібні речові докази. А їх ніде не візьмеш... Але щоб усе це негідникові так минулося? Хай там уже браконьєрство — то клопіт Гасинця чи Павла, але ж мерзотник стріляв у людей. У лісничого і в нього, Едека. Добре, що не влучив, хоч це й не міняє суті злочину. Повинна ж бути якась кара бандитові.

Здригнувся. А що коли б і справді перевірити все і добряче натовкти тому типові морду? У розмові з Міхалом він скоріше жартував, а тепер почав думати про це серйозно. Звісно, це був би розрив із Зосею, ну й чорт з ним, може, це навіть на краще. Дівчина горнеться до того, навіщо йому ця конкуренція.

Нарешті він заснув, та як тільки прокинувся, одразу ж почав думати про те саме. Він повинен був наважитись. Але насамперед треба було перевірити.

Десь опівдні Едек залишив трактор на тартаку, а сам пішов подивився на старий млин. Річка, перегороджена загатою із шлюзами, широко розлилась, утворивши великий, густо зарослий по берегах став. Через високо підняті заставки шлюзів вода пружним пінявим потоком спадала на другий бік греблі.

Едек став на трухлявому дерев’яному містку, задивився на каламутну воду. В береги ставу врізалися невеликі затоки, прикриті низько навислими кущами. Рядом з Едеком зупинився літній селянин з батогом у руці. Певно, він ждав своєї черги молоти.

Біля другого берега, де сонце пригрівало дужче, вода бралася маленькими брижами, часом наче аж кипіла.

— Он яка їй розкіш. Тут її кишма кишить.— Довгим пужалном дядько показував на воду.

— Кого? — спитав Едек.

— Краснопір нереститься... Взагалі тут риба водиться. Лин чималий, трапляються й соми. Тільки завмлина не дає ловити.

— Чому?

— А хто його знає. Для себе, кажуть, береже... О, саме йде.

Едек здригнувся, руками сильніше вперся в поручні Містка. Високий, плечистий чоловік середнього віку перевалювався з ноги на ногу. Цю ходу хлопець добре пам’ятав. Так, це він, тип із Піша. Той, що був у лісі. Той, що їхав мотоциклом. Усе збігалося. Едек, насилу стримуючись, перехилився над поручнями, пильно вдивлявся у воду. Був схвильований, давні спогади нахлинули гарячою хвилею, та ще гіркота поразки з Зосею... Тільки б зараз не зробити якоїсь дурниці. Спокійно... Спокійно...

Він чув кроки свого ворога. Поминули його, затихли на утоптаній вологій землі. Коли Едек оглянувся, мельника вже не було.

Нічого не сказавши, хлопець пішов. Дядько здивовано оглянувся за ним.

У Едека все кипіло. Отже, він усе-таки знайшов його. А в містечку ніколи не здибав, хоча завжди видивлявся, шукаючи ненависну знайому постать.

Спустився на берег ставка аж туди, де кишіла, нерестилася риба. Стоячи біля кущів, уже вкритих першими дрібнесенькими листочками, дивився, як грають барвисті краснопірки. Очманілі від любовного збудження, вони зовсім не боялися, клубочилися біля самої поверхні, великі, часто завбільшки з лікоть, з карміновими плавцями і золотистою лускою. Коли якась рибина вистрибувала на мить над водою, в її великих очах кольору добре начищеного мідного таза відбивалося сонячне проміння. Риби плюскотіли, терлись одна об одну, штовхалися, ніби їм було мало місця.

Темно-зелені спини сунули, виринувши над поверхнею, потім, б’ючи хвостами об воду, риби стрибали, відкриваючи блискучі боки і навіть животи. Вода аж червоніла тоді від яскравих і пишних, ніби вишукане весільне вбрання, плавців.

Хлопець довго дивився на них, відчуваючи, як до нього знову приходить спокій. Глибший і повніший, ніж будь-коли раніше. Бо навіть спогади про дівчат, особливо про Віку, десь одійшли з тої миті, коли він на свій страх і риск надумав покарати браконьєра. Бо й справді, що він міг йому довгий? Як підтвердити, що саме цей тип стріляв у лісі, що він напав на темній вуличці в Піші. Хто б повірив Едековим свідченням?

Снуючи своїм трактором по добре знаній, аж набридлій уже дорозі, навантажуючи важкі колоди, він обмірковував варіанти їхньої майбутньої зустрічі. Не в Піші, навіть не коло млина. Але й не в Зосі, де він, певно ж, буває.

У його збудженій, аж очамрілій голові роїлися думки. Узяти з собою якусь залізяку і цим полегшити собі завдання? А може, вкрасти у лісничого двостволку? Це було б найпростіше... І найбільше його спокушало.

Хлопець вагався. Після тієї історії з Красавчиком він поклявся, що ніколи не боротиметься інакше, як чистими руками. На вечорі можна було схопити якийсь там кухоль, пляшку, стілець. Він робив це відкрито, на очах у своїх противників і глядачів. Інші теж мали такі можливості. А нападати несподівано, із засідки, бити по голові залізякою, стріляти? Ні, стократ ні! Він аж здригнувся від такої думки. Зрештою він же не мав наміру вбивати. Чи навіть покалічити. Хотів просто по-чоловічому провчити того типа. Але тоді в пам’яті зринав похмурий осінній вечір у Піші, темна вуличка й страшний удар браконьєрського кулака. Такі удари, чого доброго, посиплються у відповідь і тепер. Сили були зовсім нерівні. То що ж робити?

Едек думав і думав. Не хотів щось починати зопалу. Вирішив терпляче ждати, поки настане слушна хвилина. А тоді вже діяти. Щоб шанси були однакові. Так, це найблагородніше. Якщо програє, то що ж, нічого не вдієш...

Це рішення повернуло йому рівновагу. Хлопець грався з Мовчуном, потім допомагав Метекові готувати вудочки на вугрів. З травня їх уже можна ловити.

— Вночі, розумієш? — сказав Метек.— Підпливемо човном в очерет на мілкій затоці, там вони завжди жирують. Ловлять їх по-різному, можна з дзвіночком, але це не обов’язково, бо вони беруть сильно і зразу тягнуть під коріння, кущі або очерет, намагаючись обкрутитися навколо них... Так захоплює, що й не передати, треба тільки тепло вдягнутись. А ще як місячна ніч. Коло річки теж добре беруть. Може, знову пощастить, як тоді з судаком.

— Або як з отою першою щукою. Ну й вилаяв же ти мене тоді.

— Наука помогла, тепер ти вже досвідчений рибалка,— сміявся Метек.— Сьогодні вже пізно, а завтра можна буде піти до Павла, побачимо, як там йому живеться. Ти знаєш, він збирається через місяць-два одружитися.

— Божевільний.

— Може, не знаю. А вона непогана, в обличчі в неї щось є таке, знаєш...

Едек засміявся. Він ще якось не міг отак говорити з Метеком про жінок. А до Павла охоче піде, то чудовий хлоп’яга. Тепер він уже пан лісничий, аякже. Справиться, у нього є голова на в’язах.

До смерку ганяли на мотоциклі. Метек дедалі вправніше розвертався вісімками на рівному моріжку подвір’я.

— Коли б був ще один мотоцикл, можна було б і до Ольштина махнути, га?

Потім слухали в кабінеті трансляцію міжнародної зустрічі з футболу. Поразку польської команди сприйняли з похмурими мінами. А взагалі того вечора у домі лісничого панував якийсь давно вже не знаний родинний настрій. Навіть Міхал сміявся разом з усіма і, здавалося, не так журився за своїми клопотами.

Коли лягали спати, Едек знов озвався до нього:

— Як там коло річки, ти бачив? Тепер уже можна перебратися?

— Трохи підсохло, та все одно грузько. Хіба через кладку на місток, але там дуже слизько. Ризиковано. А чого ти весь час про це питаєш?

— Бо мені через Піш далеко, розумієш?

— Умгу. То вони з Трудою вже не разом живуть?

— Одчепись ти з своєю Трудою.

— Як, Едек, виходить — Труда? А я думав, що Зося.

— Дурень! Осел!

Міхал зніяковів, махнув рукою і почав розбиратися. Едек лежав, попихкуючи цигаркою. Мазур уважно стежив. Колись уже мало не дійшло до пожежі — Едек заснув із цигаркою, і жар упав на ковдру.

Місяць піднявся, крізь вікно проник своїм голубуватим світлом у кімнату, нарешті торкнувся Едекової постелі, уперто заглядав йому в обличчя, мовби кудись кликав.

Едек не знав, спав він чи тільки дрімав. Сів на ліжку. Місяць чарівним світлом заливав кімнату. Міхал хропів. Було ще тільки чверть на одинадцяту. Отже, не минуло й півгодини, як вони полягали.

Хлопець сидів скраєчку на ліжку, вагався. Викуривши ще дві цигарки, наважився. Простір за вікном вабив до себе, притягував голубуватим сяйвом. Едек швидко вдягнувся, взув гумові чоботи, поклав у кишеню ліхтарик. Тихо скрипнули двері в тій частині дому, де мешкала родина лісничого, загарчала Мірця. Ніч була холодна, ясна, небо поцятковане зорями, поміж якими гордовито, наче півень у курнику, виступав місяць. Едек здригнувся від холоду і, щоб трохи зігрітися, побіг підтюпцем. Було так ясно, що навіть серед дерев він легко розрізняв лісові дороги. Незважаючи на Міхалові застереження, ризикнув переправлятися через річку. Це майже в п’ять разів скорочувало дорогу. Не гнати ж йому кругом на велосипеді. Зупинився край широкого надрічанського лугу, на якому видніли в місячному сяйві темні плями кущів і розлогих верб.

Знайшов довгу міцну тичку. Потім, присвічуючи, ліхтариком, намацав намощену з жердин кладку, що вела аж до напівзогнилого містка. Гумові чоботи ковзали по мокрому дереву. Кілька разів нога зсовувалась у холодну твань. Тичка, якою він підпирався, глибоко занурювалась, аж булькотіло, у грузьке болото. Добрів так ближче до містка. Річка широко розлилася весняними водами. Едек ступив ще крок, жердка під вагою тіла пішла на дно, він похитнувся, деревина вислизнула з-під ніг, і хлопець плюхнувся у брудну, замулену воду, ліхтарик полетів десь убік. Виліз, випльовуючи воду, змішану з мулом, гарячково чіплявся за жердки, кляв на чому світ стоїть увесь цей похід. Довго ще брів, поки нарешті вийшов до мосту. Вода текла з хлопця, як із ворочка сироватка. Він увесь тремтів.

Другий берег був вищий, кілька кроків — і Едек опинився на сухому. Село, поринувши в сон, лежало перед ним, вирізняючись темними контурами дерев і хат. Едек стояв, сповнений гіркоти. Він розумів, що все це не мало сенсу. Яка певність, що мельник саме сьогодні буде у Зосі? Даремно перевів ніч, хтозна ще, як скінчиться для нього це купання. І як тепер іти назад? Мабуть, більше не ризикне переправлятися через мочарі? Він глянув на пройдену дорогу. Місяць відбивався в калюжах води. Невиразно видніла темна кладка.

Майнула думка: піти б оце до Зосі, обсушитись у неї, нагрітися, випити чогось теплого. Стежкою, що полого вилася вгору, подався до недалеких хат. Собаки почули його, розривалися від настирливого гавкання. Хлопець вилаявся. Ще піднімуть усіх на ноги.

Раптом у те гавкання ввірвався гуркіт мотора. Едек одразу впізнав його: мельників мотоцикл. Ну-ну! Їдуть з Піша. Спочатку були в кіно, потім посиділи десь у кав’ярні, може, Зося була у нього.

Едек стояв, не знаючи, що робити. Світло фари довгою смугою позначало дорогу і обмітало хати, губилося поміж ними.

І враз він зрозумів, що це найкраща нагода. Якщо мельник так сміливо в’їжджає мотоциклом у село, то це означає, що сьогодні він не гостюватиме у дівчини. А може, й вона тримається з ним відкрито? Кажуть, так поводяться дівчата, коли йдеться про їхніх наречених. Отже, мельник одвезе її і незабаром повернеться. Треба перестріти його там, у лісі.

Не без іронії подумав, що замість теплих обіймів дівчини він нагріється, борючись із браконьєром.

Схопився і побіг туди, звідки щойно проїхав мотоцикл. Гуркіт уже стих. Едек прислухався, чи той тип не вимикає мотор, але за собачим гавкотом нічого не чути було.

Біжучи, він трохи розігрівся, хоча насилу переставляв ноги, такий важкий був мокрий одяг. Сів на якійсь колоді, щоб вилити воду з гумових чобіт. І знову кинувся бігти. Бо якщо браконьєр зараз повернеться, то пропаде чудова нагода. Хлопець важко дихав, проте до лісу було все ближче. Тепер він уже сміливо вибіг на дорогу, сільські хати лишилися позаду.

Ось уже дерева, зараз тут мають бути стоси дров. Он вони біліють колотими плашками. Мотора ще не чути. Це добре, він трохи відпочине. Хвилинку, а як же його тут зупинити? Додасть газу та й проїде засідку...

Едек хапав важкі плашки дров, перегороджував ними дорогу. Нарешті зітхнув спокійно. Світло від фари впаде на перешкоду, браконьєрові доведеться зупинитися. Тоді Едек вийде проти нього. Скаже коротко, що і як. Нехай захищається. І в ту мить знову подумав, що той набагато дужчий, шанси у них будуть зовсім неоднакові.

Отже, у нього лишаються кмітливість і проворність проти сили.

Хлопець сів на якусь плашку. Серце, що несамовито калатало після бігу, поволі вгамувалося. Він уже не відчував утоми. Тільки холод знову жадібно охоплював його.

Мотоцикла все ще не чути. Едек здивувався. Невже Зося виставляє напоказ свої стосунки? Він уже сумнівався, чи діжде тут свого ворога. В мокрому одязі довго не висидить. Потягся рукою по цигарку. В кишені знайшов тільки жменю мокрого тютюну. Хлопець сумно похитав головою.

Йому здавалося, що поблизу стоїть Віка й іронічно дивиться на нього. А тоді заперечливо хитає головою. Вона не хоче мати з ним нічого спільного.

Від села почулося торохтіння мотора, яке ставало щораз гучніше. Едек одігнав те видиво, подумав, чи не гарячка у нього — після такого купання можна всього сподіватися. Підвівся уже зосереджений, не відчуваючи холоду, сповнений сили.

Із-за повороту блиснула смуга світла, замиготіла, переламуючись на гілках дерев. Едек подумав, що вся його витівка не має сенсу, що він по-дурному лізе в безглуздий скандал. І в той же час весь зосередився, пригнувся за стовбуром ялини. Мотоцикл загальмував, став за якийсь метр від накиданих упоперек дороги плашок. З сідла зліз високий чоловік, лаючись на чому світ стоїть, оглядався, здригнувся, коли з тіні раптом виринув темний силует.

— Хвилинку,— глухо мовив Едек.

— В чому річ? Ти хто такий? Я ж міг розбитися.

— Не бійся.— Едек підійшов ближче. Той уже міг побачити його дивну постать у мокрому одязі, з якого текла вода, вимазане мулом обличчя.

— A-а, це ти, шмаркач! — нарешті впізнав мотоцикліст, і голос його налився люттю.

— Так, це я. Той, у кого ти стріляв у лісі і кого мало не вбив у темному провулку в Піші. Бандитська ти морда, браконьєр паршивий!

Мельник захрипів і посунув на нього.

— О, це те, чого я хотів!

Рука мотоцикліста рвучко випрямилась у страшному ударі, але мокра тінь відскочила перед нею. Едек збоку налетів на високу, плечисту постать. Кілька сильних ударів один за одним — і знову стрибок убік, цим разом запізно, бо велика і важка, як буханка черствого хліба, лапа ляпнула Едека по щоці. Хлопець застогнав і відомим колись в Ольштині «биком» кинувся на ворога. Аж загуло, коли він головою вдарив браконьєра в підборіддя — той захитався, але одразу ж випростався, Едек ледь відскочив — ще б трохи, і той схопив би його.

«Ого,— подумав Залєський,— тільки не це. Бо як хапоне, то буде кінець, я з ним не справлюся».

Йому перешкоджало мокре, важке вбрання. Хлопець зіщулився. Противник напирав. Едек по-боксерському прикрився від кількох ударів, інші відкинули його назад, так що він мало не впав на плашки, нестямно скочив ліворуч і тріснув мельника в червону пику. Той тільки зареготав, пересипаючи свій сміх лайкою. Едек аж зігнувся від нового удару. Відчував, що програє, що нічого йому не поможе, він зазнає поразки, і невідомо, що з ним станеться.

На цей раз хлопцеві не пощастило уникнути ближнього бою. Тверді, немов залізні руки схопили його, в грудях стисло, не можна було дихати, вільною рукою він ще молотив по гладкій квадратній морді, але відчував, що слабне більше й більше. З останніх сил кидком підсік противникові ноги. Обидва повалились на землю, аж загуло, руки мельника на мить розслабилися. Сильно шарпнувшись, Едек вирвався з них.

У голові майнула думка — тікати. Тікати? Ні! Такого з ним ще ніколи не траплялося. Хай буде, що буде. Мельник уже встав, ринув, мов той бик, уперед. Едек підскочив, ніби хотів напасти, а тоді раптом зігнувся весь і впав на землю, просто під ноги браконьєрові. Підхоплюючись, відчув, як той закаблуком ударив його в голову, та він уже налетів збоку на лежачого, сипонув йому в пику градом твердих ударів, відкинув руку, що хапала його за рукав, рвонувся назад. Не встиг. Сильно ударивши хлопця ногою в живіт, браконьєр відкинув його далеко від себе. Оглушений нестерпним болем, Едек упав на землю. Одначе зібрався з силами, схопився, відскочив перед мельником, який знову навалювався на нього.

Мотор спокійно працював на повільних обертах, фара освітлювала ялини та берези, які мовчки стежили за цим дивним видовиськом. Едек почув, як важко й уривчасто сопе браконьєр. Це повернуло йому надію. «Скоро стомлюється»,— подумав він.

Відхилившись, одбив напад, садонув стиснутим кулаком противника десь під око. Браконьєр аж завив од болю й люті. Тепер він уже не думав про влучність ударів, молотив куди попало своїми кулачиськами, великими й твердими, як буханки черствого хліба. Часом влучав, і тоді Едек відчував, що хитається, перед очима у нього пливли іскри. Єдиний спосіб у такі хвилини — пружно відскочити і самому напасти збоку. Ось так, отак, ще! А тепер можна ризикнути ударити биком.

І застогнав. Не пощастило, погано розрахував і наштовхнувся просто на страшний кулак. Знову регіт і паскудна лайка. Темна маса кидається вперед. А в Едека мерехтить перед очима, ноги підгинаються в колінах. Лівим боковим його, отак, добре. Ох, але ж і удар у цього бандита! Хлопець зігнувся вдвоє, прослизнув під грізною рукою. Тепер уже легше, минуло. А то думав, що зомліє. О, мельник дихає, мов ковальський міх. Хто довше витримає?

Увага, бандит замахується ногою. Залєський відхилився, чобіт тільки трошечки зачепив бік. Браконьєр на мить втратив рівновагу. Це додало Едекові сили. Підбив йому ногу, одночасно луплячи кулаком у мокру квадратну пику. Добре! Обидва повалилися на сирий пісок. Раптом Едек захарчав — мельник схопив його за горло. Хлопець замолотив обома руками. Той відпустив — повинен був захищатися. А тепер знов у ту закривавлену пику! Ще, ще і ще. То нічого, що й бандит січе, лупцює — він теж знає, що все вирішать найближчі хвилини.

А, чорт! Браконьєр шарпнувся, відштовхнувся ногами і тепер уже сам навалився усім своїм важким тілом на Едека, пустив у хід кулаки. Тепер уже кінець. Ні, не кінець. Бандит трохи перехилився набік, Едек скористався з цього, з останніх сил перекинувся на той самий бік. Браконьєр хитнувся, уперся рукою в сиру землю. Цього було досить, щоб Едек вивернувся. І, не давши ворогові отямитись, накинувся на нього розпачливо і страшно. Якщо тепер він не впорається з ним, то потім уже не буде більше сили.

Так він ще ніколи не бився. Нікого так не лупцював. Ніхто з колишніх його дружків не витримав би такого катування, а цей усе ще відбивав удари, брикався ногами, став навіть на коліна, силкуючись підвестися. Хлопець накинувся на нього, і той усім тілом повалився назад. Тепер сісти мерзотникові на груди, придушити собою і лупцювати, і молотити, не даючи й передихнути. Кулаки мельника вже втратили свою страшну силу, вони б’ють слабо, шальки терезів перехилилися. Тільки треба пильнувати, пильнувати і все ще бити, бити, бити...

Молотив, як автомат. Аж поки нарешті почув, як той застогнав і прошипів:

— Перестань...

Придушуючи вагою свого тіла йому груди, Едек застиг з піднятою рукою.

— Перестань... І скажи, що тобі треба? — спльовуючи, шепелявив браконьєр.

— Це тобі маленька наука за те, що стріляв у людей, бандит! Це за той удар у темному завулку в Піші, після кіно, пам’ятаєш, негідник? Оце за браконьєрство в лісі, якщо хочеш знати... А це...

Едек раптом замовк. Ні, він же не за дівчину бився. Якщо вона вибрала собі такого мерзотника, то хай ним тішиться. І в ту дивну мить хлопець відчув, що до Зосі йому вже зовсім байдуже. Так, мовби її ніколи й не було.

Мельник шарпнувся під ним.

— Тихше! — сикнув у відповідь Едек.

— Ні, облиш, досить уже...— Скривлений рот браконьєра белькотів якісь прокляття.

— Тепер слухай. Якщо хтось із нас упіймає ще хоч раз тебе на браконьєрстві, то ти не вийдеш живим, зрозумів?

Браконьєр протяжно застогнав.

— А про сьогоднішнє ти нікому й слова не писнеш, бо тоді опинишся в тюрмі за свої справи з Вежбиком і Марцінським. Вони не признаються, але ми знаємо, у нас є докази, розумієш?

— Так.— Мельник сказав це дуже чітко, і Едек подумав, що він ненароком зачепив саму суть справи.

Хлопець обережно підвівся, ні на мить не спускаючи ока з лежачого.

— Не вставай,— наказав він.

— І, підійшовши до мотоцикла, вимкнув мотор, погасив світло. Дорогу вкрила раптом темна ніч. Усе поринуло в темряву. Едек зійшов убік і, ступаючи по м’якому покриттю, рушив у напрямку Пісок. Він обмиється у Павла і попросить провести його додому. Сам не дасть собі ради на тих чортових болотах.

Був страшенно стомлений. Наче хто вичавив його, мов цитрину, і залишив самі вичавки. Насилу тягнув йоги. На щоках засихала кров. Знову давав себе знати холод. Хлопець тремтів.

Не знав, скільки він брів до Павлового дому. Годинник став ще під час того купання в болоті. Едек не знав, у якій кімнаті шукати йому товариша. Постукав у перше крайнє вікно. Тиша. Минула довга хвилина, аж доки він почув чийсь здивований голос, якесь шамотіння.

— Це я — Едек.

— Едек? Зараз.

Павел у самій білизні стояв на порозі. Здивовано дивився на Едека. При місяці було добре видно його закривавлене, знівечене обличчя, мокре, пом’яте вбрання, всю страшенно змучену постать.

Нічого не питаючи, Павел узяв його під руки, завів у хату. Засвітилася лампа. Едек відчув у роті гіркий смак горілки. Потім здригався, коли Павел шарував його, поливаючи водою. Павел допоміг йому роздягнутись, і Едек з полегкістю відчув на тілі сухий, теплий одяг і ще пив чай з горілкою. Нарешті зітхнув глибоко-глибоко, відчуваючи, як до нього потроху вертаються сили.

Павел сидів і мовчки, уважно дивився на товариша.

— Можеш говорити? — запитав він, побачивши, що Едек трохи ожив.

— Бився недалеко звідси. Страшна бійка, я думав, що він мене порішить... Отой високий мерзотник, що восени стріляв у нас там, у Сумах. Той, що потім розквасив мені морду в Піші...

— Хто він такий? Як ти його впізнав? І як ти взагалі тут опинився? Був у тієї дівчини? — Тепер уже Павел міг надолужити своє мовчання. Він аж горів од цікавості.

— Хто? Завмлина.

— Завмлина! І не подумав би. Хоча, правда, щось таке подейкували про нього. Ну, далі.

— Я припускав, що він одвозитиме Зосю. Перебрався через річку, викупався там. Ждав його, коли повертатиметься, перегородив дорогу. Так і почалося...

Павел слухав скупу розповідь про смертельну бійку. Здивовано кивав головою.

— То це за ту дівчину ти так напав на нього?

Едек похитав головою, що мало не розвалювалась од болю.

— Ні. Мені до неї вже зовсім байдуже. Це за те, що було колись, давно... За те, що стріляв у людей і ніхто йому не міг нічого зробити. За Піш...

— От божевільний. Треба було мені сказати. Я б поміг. Такого варто освятити... Ну, зараз ляжеш, відпочинеш. Але пухне у тебе, хай йому чорт,— докинув здивовано.

— Я хочу в Суми. Пересиджу там кілька днів, бо з такою пикою людям не покажешся... Той бандит і слова не писне, боятиметься. Я сказав навмання, що ми знаємо про його зв’язок з Марцінським. Злякався страшенно.

На мить замовкли, бо здалеку долинуло рівне торохтіння мотоцикла. Хлопці розуміюче перезирнулися.

Павел почухав голову.

— У мене тут є кінь. Колишній мій лісничий позичив на тиждень. Треба дещо виорати. Запряжу, відвезу тебе лісом, понад озером. Пішки не дійдеш.

— Може, й не дійду.

Коли невдовзі вони їхали по лісових дорогах, Павел весь час оглядався на Едека. Крутив головою і все повторював одне й те ж:

— Божевільний, їй-богу, божевільний!

Едек не слухав його. Він думав про те, як чудно закінчився його шалений роман із Зосею. І навіть був радий з того.

Болючішою була думка, що пропаде і його якесь дивне почуття до Віки.

Це було найгірше. І тому його не радувала щойно здобута перемога, не тішило те, що він сам покарав браконьєра. В голові майнув навіть сумнів, чи правильно він зробив.

А потім Едек думав уже тільки про Віку, і йому було жаль самого себе.