Там, де козам роги правлять

XV. Вовчисько

Старий Мацура, який в обідню перерву причвалав до штабелів дерева біля шосе, з розмаху бив себе руками по плечах. Чорний дрізд, який грібся під шатром з обвислих гілок ялини, злякано зірвався і полетів далеко вбік.

Возії, тягнучи по снігу довгі грабові колоди, покрикували на стомлених коней, окутаних парою, що клубами здіймалася над ними. Вирівняна дорога подекуди була полита водою, щоб краще ковзало. Підковані коники сильно впиралися ногами в тверде покриття, так що лід під копитами кришився на дрібнесенькі скалки.

Поскидавши колоди, возії одводили коней убік, чіпляли їм на голови рептухи з фуражем. А самі стояли групками, курили.

— Подержить отак ще з тиждень, до молодика. А тоді попустить.— Пихкаючи своєю короткою люлькою, Мацура поглядав на ясне небо, на якому не було жодної хмарки.

По дорозі, сповнюючи повітря глухим гуркотом, підходили трактори з Піша.

— Едек уже не виривається, разом їздять,— зауважив хтось із возіїв.

— Перекортіло йому... Воліє краще попивати.

— Вчора так напився, що мало не влетів з колодами в річку.

Трактор Залєського під’їхав останній. Мотор рівномірно працював, а Едек скочив на землю і потягнувся, розминаючи стомлене, заклякле на морозі тіло. Всміхнувся до Мацури, який ішов навпроти:

— Привіт, дідуню, давно вже ми не бачилися. Є нагода випити.

Витягнув з кабіни сумку, а з неї пляшку й скляні баночки з-під гірчиці. Ударивши долонею в дно пляшки, вправно вибив корок.

Мацура не відмовився. Одним духом ковтнув горілку, аж хукнув і замружив очі. Едек засміявся і теж випив. Очі у нього вже були каламутні, під очима — темні круги.

Посідали на колоді, неквапливо жували хліб із салом. Мазур зацікавлено дивився на Едека. І в словах його вчувалася турбота:

— Кажуть, ти здорово п’єш. Забагато — це погано. І з роботою у тебе гірше.

— П’ю за свої. А здоров’я підривати на тракторі не збираюся. Я сам один, мені вистачить того, що зароблю, на дідька надриватися? Досить я перед цим нагасався.— Забулькотіла горілка, хлопець подав старому повну баночку. — Пийте, дідуню, добра горілка.

— Ух, кріпка... Розіб’єшся ти із своїм трактором.

— На такій черепасі? Я колись грузовиком вісімдесят кілометрів давав, будучи під доброю мухою, і нічого. Є відчуття в руках.— Він витягнув руки вперед і, мов уперше побачив, дивився на свої долоні.

Мацура теж уважно поглядав на руки тракториста. Аж нахилився вперед, ніби хотів нічого не пропустити. Кисті рук у Едека були довгі, тонкі, тільки великі пальці на них значно відступали від інших, не так, як у нього, Мацури, Побляклі очі старого здивовано глянули на Едека.

— А чого це у тебе так? — показав він.

— Пальці? Так низько розміщені? Не знаю, це начебто від батька. У школі колись сміялися, що це ознака предків — мавп. Я перевіряв у зоопарку, в Лодзі. Неправда, у, мавп вони ближче. Тоді я набив морди товаришам, та й по всьому...— Едек зиркнув на мазура: — А чому, дідуню, ви спитали про це?

На обличчі старого був якийсь дивний вираз.

— Кажеш, від батька? Га? То я, хлопче, вже пригадую твого батька. Я бачив його руки так само добре, як оце зараз твої. Придивився до них. Ех, добре пам’ятаю...— Зітхнувши, він заходився набивати люльку якоюсь сумішшю тютюну.

Едек бачив старі, зморщені, а проте ще бистрі, жовті від тютюну пальці, які тепер дрібно тремтіли. «Дурить старий чи правду каже? Може, тільки розчулити мене хоче, щоб іще випити... Е, мабуть, ні. Мацура надто порядний».

Запала мовчанка, і вона гнітила хлопця. Залєський оглянувся. Возії розклали біля шосе вогонь і грілись коло нього. Два трактористи і їхні помічники голосно сміялися з якогось дотепу.

Мацура сидів випроставшись, смоктав свою люльку. Закутався щільніше в кожух. Сонце падало якраз на них, а проте мороз брав добре, аж дух перехоплювало і пара від дихання клубами здіймалася прямо вгору. Едек поглядав на пооране зморшками, але ще свіже обличчя мазура і чогось не наважувався просити, щоб той далі розповів про батька.

Зненацька його пройняв дрож. Хлопець здригнувся, знову взяв пляшку, палив. Мацура охоче протягнув руку, цим разом навіть не скривився. Дивився, як Едек виливає решту рідини, і пляшка великою дугою полетіла під ялинове гілля. Торкнувся рукою хлопця.

— Ти краще не пий. Це ж не перша пляшка Сьогодні, правда?

Залєський кивнув у відповідь головою і, незважаючи на слова Мацури, вихилив пекучу рідину. Усміхнувся, страх минув, і він мовив тихо й просто:

— Розкажіть, дідуню, як було з моїм батьком. Я знаю, що він не вмер од запалення легенів. Прикінчили там його. Розкажіть...

Мацура затягнувся димом, подумав, що Едек має слушність.

— Ми тоді копали глибокі канави. Земля тверда, кам’яниста, а добрих лопат і кирок не було. Вдосвіта нас виганяли, це вже до літа хилилося. Собаки стерегли, щоб не відійшов хто. Не жаліли людей — били, мучили... Сили зовсім не стало... Був з нами один старий чоловік, нібито з Кракова, професор. Сивий, зовсім слабий. Наші оберігали його як могли, помагали на роботі. Дужі завжди ставали рядом, працювали й за нього. Так було кілька місяців. Але той професор ставав дедалі слабший, він уже ледве ходив. Попався якомусь капо на очі, а то бандит був, за вбивство сидів у таборі, ще до війни. Звір, а не людина. Горло комусь ногами придушити, повалити когось на землю і покласти великий камінь, щоб ребра ламалися,— це для нього було ніщо...

Мацура задивився на синицю, яка сіла на другому кінці їхньої колоди. Перехилила голівку набік, немов теж прислухалася, що розповідає мазур. А він затягнувся, випустив дим і вів далі:

— Ось той капо і заповзявся на сивого професора. Підганяв його в роботі, часом, бувало, ударить так, що нещасний аж падає... Всі дивилися на це, зціплювали зуби й мовчали. Одного дня — здається, був уже липень, бо ми бачили, як у садах достигають фрукти — одного дня капо прийшов до нас на роботу п’яний. Він часто пив з есесівцями. А поряд з професором був твій батько і ще якийсь молодий, сильний хлопець. Помагали старому. Прибіг капо, почав кричати, що старий не працює, ударив його в обличчя. А потім стояв і дивився, а професор насилу піднімав кирку. Твій батько і той хлопець допомагали йому як могли; це розлютувало бандита. Він схопив палицю і наказав хлопцеві, який помагав професорові, побити старого... Той зціпив зуби, переміг себе і кілька разів легенько вдарив. Капо сміявся, реготав, аж рохкав, як кабан... А тоді велів твоєму батькові бити старого. Батько взяв палицю, одначе не вдарив. Мовчки стояв, здавалося, спокійний, але ті, що були ближче, розповідали, як палали вогнем його очі. Ми відчували, що все це добром не скінчиться. Капо наче сказився, так метався, і нарешті закричав на батька, питаючи, слухатиметься він його — битиме старого чи ні. Ми злякалися, почувши, як він каже, що ні, не битиме...

Тепер Мацура не дивився на Едека, погляд його витав десь далеко, в лісі, за деревами, за снігами. Здавалося, він виразно бачить той ясний липневий день. Мазур кашлянув, помовчав якусь хвилину, доки зміг розповідати далі.

— Тоді капо підскочив до твого батька і став бити його в обличчя. Він тільки згорбився, але мовчав і не боронився, бо ж у таборі не визнавали ніяких протестів. Капо зрозумів, що так нічого не доб’ється. Відійшов на кілька кроків і, дивлячись на всіх трьох, щось метикував. І раптом знову зареготався, підступив до старого чоловіка, схопив його лівою рукою за плече, а правою ну бити в обличчя. Удар за ударом, аж гуділо. Професор стогнав, хитався, проте бандит міцно тримав його і все бив та бив. Пальці у твого батька стали білі, як сніг, так стискали держак лопати, але він ще стримувався, ще стояв на місці. А капо тільки поглядав на нього і далі шмагав професора. Обличчя вже й не пізнати було... Хтось заплакав, ще хтось пронизливо закричав, і знову запала німа, похмура тиша... Капо пустив старого, і той глухо впав на каміння. Капо знову кинувся на нього, бив ногами, топтався по ньому, скакав на грудях і все реготав, поглядаючи на твого батька. А він усе стояв на місці, тільки тепер обличчя його налилося кров’ю. І все-таки не витримав, підскочив, схопив капо за плече і рвучко — де тільки взялась у нього та сила після довгих місяців концтабору — швиргонув його назад, так що той аж перевернувся. Ну, і почалося. Капо зірвався на ноги, засвистів, викликаючи есесівців, а сам кинувся до батька. І тоді, я бачив, лопата закружляла в повітрі, а потім упала на голову тому бандитові. Твій батько розвалив йому череп. Прибігли есесівці. Кілька пострілів, і твого батька не стало...

Мацура помовчав і докінчив зовсім тихо, майже пошепки:

— Ми несли всіх трьох до табору. Я разом з іншими був коло твого батька. Його рука звисала безпомічна й застигла. Отоді я й побачив, що великий палець на ній сидить низько, як оце у тебе... Твердий був чоловік.

Едек сидів на колоді, обхопивши голову руками. Дивлячись на нього, Мацура додав:

— Ще тоді, як ми розговорилися на вирубці, я щось відчув... У тебе теж часом очі горять так, як у нього.

— Написали: від запалення легенів,— замислено мовив Едек.— Авжеж — рубонув негідника по голові. Його застрелили, а повідомили: від запалення легенів. Але ніхто цьому не вірив.

Хлопець раптом нахилився і поцілував старого Мацуру в обидві щоки.

Потім випростався, глянув на возіїв, що зібралися коло вогню.

— Що, вони всі тепер отак гуртом працюють?

Мацура ущипливо засміявся.

— Вовків бояться, синку, вовків. Їх тут немало вештається. Тільки вчора в нашому селі задушили двох овець, підкопалися під обору. Собака так перелякався, що й не гавкнув.

— А як той, здоровий?— здалеку поцікавилися возії.

— Хто? Кульчик? Через три дні встав, а тепер поїхав з молодим Гасинцем в Ольштин, на іспити... Страх після тієї ночі на дереві у нього вже минув...

— Міхал нишпорить по болотах, хоче вислідити вовків, там вони буцімто ховаються.

— Скажи, щоб був обережний, це не жарти.

— Е-е, вдень не нападуть. Вони вночі небезпечні. Ну, гайда, бо день короткий, а роботи багацько.

Заворушилися, поганяли коней; б’ючись об лід, пронизливо видзвонювали товсті ланцюги, якими возії ув’язували колоди.

Трактори, вже навантажені добрими грабовими колодами, рушили піщаним насипом. Едек кивнув помічникові, і обидва взялися до роботи. Мацура ще довго стояв, курив люльку й дивився на них, нарешті помахав Едекові рукою і подався в ліс, дорогою на вирубку.

Робота не йшла Едекові на лад. Аж легше стало, коли день нарешті закінчився; він завів трактор на подвір’я лісництва, дивився на червоний захід сонця, який віщував вітер, і машинально гладив Рекса по голові. Зрештою лісничиха почала вже гримати на нього своїм різким, пронизливим дискантом і загнала хлопця до хати.

Повечерявши, Едек одразу ж попрямував до своєї кімнати, але лісничий зупинив його.

— Облиш, людино добра, що це з тобою діється? Ходиш як сам не свій. У тебе якийсь клопіт чи, може, забагато випив?

Залєський похитав головою.

— Знаєте, Мацура згадав мого батька, вони були разом у концтаборі. Розказував, як його забили... А нам прислали повідомлення, що вмер від запалення легенів. Я цілий день думаю про це...

Пан Гасинець дуже зніяковів. На його обличчі виступили червоні плями, як завжди, коли він був чимось зворушений або схвильований.

— Авжеж, авжеж. Це правда, таке краще переболіти самому.— Я хотів... про Метека, але то потім, є час...

— Складе, він стільки зубрив. Нема чого боятися.

— Так, так. Ну, то йди лягай, відпочинеш, бо вже пізно.— І, глянувши на годинник, ще більше зніяковів: щойно минула тільки восьма.

Едекові було не до сну. Лежав одягнений на ліжку, а думка все вертала до тих далеких днів. Батька він пам’ятав мало. Хлопцеві не було ще й чотирьох років, коли його забрали гестапівці. Але та ніч глибоко закарбувалася в дитячій пам’яті. Він прокинувся, розбуджений якимись голосами, і чиїсь чужі руки одразу ж витягнули його з ліжка, поставили долі. Військові мундири, чоловіки в цивільному, бліда, як стіна, мати, і батько — піднявши руки вгору, стояв у кутку кімнати. Хлопець мало з того розумів, знав тільки — діється щось лихе. Заплакав, а далі вже й плакати несила було. Бачив, як виводили татка, як мати довго стояла в прочинених дверях, прислухаючись до кроків на сходах, як потім підбігла до вікна й дивилася на автомобіль, що глухо загуркотів і поїхав. А тоді ще довго-довго стискала його в обіймах...

Хотілося згадати батькове обличчя. Едек заплющував очі, і перед ним невиразно вимальовувалося довгасте лице, осяяне теплою усмішкою. Батько міг цілими годинами розповідати йому казки; хлопець слухав їх, роззявивши рота, і часом, стомлений, засинав у батька на колінах...

Застрелили його. Добре, хоч не катували перед смертю.

Мати тяжко пережила ті дні і потім уже ніколи не стала такою, як була раніше. Зникла її тепла усмішка, на обличчі появилася гіркота, потім прийшла хвороба. Жилося їм дедалі важче, з дому одна по одній щезали речі. Кінчилася війна, а їм все одно було важко. Минав рік за роком, вони жили на мізерну мамину зарплату. Мати дедалі частіше нездужала, перенесла дві операції, завжди була сумна і все частіше гладила його по голові, тільки хлопець не любив тих пестощів і не слухав, що вона казала. Його вабило до товаришів, кортіло погуляти, погратися, він уже тоді верховодив у школі серед хлопців, бився де попало і з ким попало, був перший у всіх бешкетах... Часом йому ставало прикро, коли бачив, як мати, повернувшись із батьківських зборів або після розмови з директором, мовчки плакала. Тоді він і собі і їй щиро обіцяв, що виправиться, проте вже на другий день усе починалося спочатку. А далі вже так і повелося: Залєський, Залєський, Залєський — навіть тоді, коли він і не винен був...

Мати захворіла напровесні. Довго лежала в лікарні. Потім ще повернулася на роботу, попрацювала тиждень чи два, і знову її звалила хвороба; тепер уже швидко пішло — кілька днів, і вона згасла, тиха, спокійна, з блідим, вимученим обличчям. А Едек попав до тітки, і з того вже й почалася його дальша дорога. Якось так складалося, що все у нього йшло косо-криво...

Едек зітхнув, шпурнув недокурок на підлогу, витягнув з пачки нову цигарку. Подумав, що все-таки доля часом веде його дивними стежками. Треба ж було, щоб так сталося... Бійка з Красавчиком, а потім — зустріч з Метеком і виїзд у Суми, робота в лісі, де він здибав одного з останніх батькових товаришів...

Від стодоли долинуло крізь вікна якесь чи то кувікання, чи мекання, щось загуркотіло, потім загавкав Рекс — неспокійно, уривчасто, люто; грюкнули хатні двері, глухо застугоніли кроки, басовите гавкання собаки чулося вже далі, пролунали постріли — один, другий.

Едек рвонув вікно. Хвиля холодного повітря ринула в кімнату, заклубочилася в тютюновому диму, а Едек, мало що розрізняючи в темряві, вже біг туди, звідки долинав гамір.

— Рекс, Рекс!

То лісничий повертався від гаю, гукаючи собаку, який гавкав уже десь аж біля озера. Едек побіг назустріч.

Пан Гасинець ліхтариком освітлював якусь темну купку. Підходячи ближче, хлопець розпізнав. Сарна з перегризеною шиєю лежала поблизу стодоли, в якій останнім часом ночувала. Двері стодоли були відчинені.

— Бачиш, як сміливо вже підходять?

— Вовки?

— А хто ж би ще! Їх три було. Розірвали Кульгавого, а тепер сарну. Гарне діло... Не думав, що стільки появиться... Рекс, Рекс! Дурний собака, розірвуть у кущах. Рекс, Рекс!

За хвилину собака прибіг, захеканий, шерсть настовбурчена. Лісничий ласкаво погладив його.

— Хоробрий, не кожен собака поженеться за вовками...

Взяли сарну, понесли в хату.

— Зима дуже сувора, морози, вовки голодні і вже нападають на людську худобу. Треба зробити облаву, інакше не дамо ради.

— Стільки їх розвелося?

Поклали сарну в сінях біля дверей. Лісничий витер руки об якусь ганчірку. Він був сердитий. Кивнув Едекові, пішли в кухню.

— Робота є, жінко, сарну треба довести до ладу, оце все, що лишилося... Дай нам по чарці погасити злість.

Випив, подивився на руки, ще в крові сарни, глянув на Едека.

— Бачиш, як воно в цій глушині, де козам роги правлять. Люди як вовки: крадуть, убивають, капкани ставлять, ще й доноси пишуть, оббріхують чоловіка — мовляв, сам у себе звірину нищить. А рядом — справжні вовки, не гірші й не кращі від тих негідників. Тільки вовки вбивають, щоб їсти, вони не розумують. Прокляте місце, чортяче кубло!

Гасинець встав і говорив тепер, енергійними кроками міряючи кухню. Лісничиха відійшла до вікна, стояла там, склавши руки на грудях, і мовчки дивилася на розгніваного чоловіка. Він рідко бував у такому поганому настрої.

— Я думав, що в нашому лісі тільки два недобитки з тієї зграї, що напала на Клема. Сьогодні Міхал знайшов їх на болоті коло озера. Там у них добрі схованки... Бачив я сліди і в тому місці, де Клишоногий. Але ж тут було троє. Налізло цього паскудства. Треба вислідити і, якщо пощастить, оточити прапорцями. Тоді не втечуть.

Глянув на Едека.

— Ну, тепер уже буде спокійно. Іди лягай. Ми з жінкою розберемо сарну...

Пане лісничий, а мені можна буде взяти участь у полюванні на вовків? Я дуже хотів би...

— Облиш, людино добра, порядок є порядок. У тебе ж немає дозволу. Хіба тільки так підеш, за компанію.

Едек похнюпився і, похмурий, пішов у свою кімнату. Його злила впертість лісничого. Хай йому чорт, колись у ясну ніч добереться до його двостволок і, не питаючи дозволу, спробує щось уполювати. То буде найліпше. А на полювання не піде, не буде він швендяти, як дурень, з порожніми руками. Зрештою, у нього ж є своя робота, він же не покине трактора...

Ця думка ще дужче зміцніла, коли хлопець дізнався, що в облаві на вовків візьмуть участь і Віка з батьком та ще кілька сусідніх мисливців. Гірше, що планується це на поділю. Нічого, він сяде на велосипед і поїде собі до Піша. Коли б це мотоцикл, підскочив би до тієї Вілі. Але після його пиятики лісничий не хоче давати мотоцикла — мовляв, тепер зима, сніги... Ну й нехай.

А проте останні два дні, які лишилися до неділі, у Едека був похмурий настрій. Боліло, коли згадував розповідь Мацури про батька. Здавалося б — не новина, він уже давно звикся з думкою, що батько загинув, але то було далеке, притрушене минулими роками, як діброва шарами старого листя. А тепер воно знову ожило.

І ще його мучила самотність. Лісничого здебільшого не було дома або ж він був зайнятий своїм ділом. Хлопці мали повернутися тільки після неділі — у вівторок або в середу. Міхала останнім часом Едек майже не бачив. Молодий лісник працював на далекій вирубці і прямо звідти одразу після роботи рушав до Піша, щоб устигнути завидна. З вовками не жартують. Звідусіль доходили чутки про них. Якийсь селянин, їдучи саньми, ледве втік — п’ять вовків гналися за ним як скажені.

Думка про те, що Віка візьме участь в облаві на вовків, геть вивела Едека з рівноваги. Даремно він сам на себе сердився, що весь час думає про дівчину: це було сильніше за нього. Доти жодна так не задирала голови, жодна так не нехтувала ним, як це кирпате дівчисько. Не захотіла навіть вислухати його пояснення, хоч йому нелегко було наважитися на цей крок. Він не думав, що закохався в неї. Скоріше це все від її упертості — хлопець не міг примиритися з поразкою і тому так часто думав про те дівчисько. І ще від того, що такий недотепа, як Кульчик, мав у неї успіх, принаймні так здавалося.

В суботу, коли привезли до Піша першу партію колод, Едек запросив двох інших водіїв у закусочну, і вони вшістьох — разом з помічниками — почали випивати. Едек вихилив кілька чарок, більше, ніж інші... Все могло скінчитися значно гірше. І так був чималий клопіт. Добро випивши, він тепер завжди бравував. Вирвався своїм трактором уперед. На повороті, недалеко вже від того місця, де лежали колоди, дав маху, і тягач з розгону влетів у глибоку канаву. Тільки якимось чудом його не придушило — він випав і покотився на сніг. Мотор працював, колеса зарилися в берег канави і крутилися на місці, сиплючи навколо снігом, змішаним із землею.

Майже чотири години марудилися, доки витягли машину. Едек, замість допомагати, дістав з кишені чвертку і ще добавив собі. Його просили пособити, а він знай відповідав, що йому плювати на все і всіх.

Добре, що в нього були такі товариші. За допомогою ланцюгів два тягачі нарешті витягли його трактор. Щасливо обійшлося — тільки розбилася фара та погнулася залізна рама в шасі причепа. І трактор, і п’яного водія доставили в лісництво. Спочатку Едек опирався, поривався битися, а потім йому захотілося спати, і він уже нічого не заперечував.

Пані Гелена аж руки заламала, побачивши його. Була щаслива, що чоловік з Міхалом десь у лісі шукає вовчі лігва. Цього разу він міг би спалахнути, і хто знає, чим би все скінчилося. А їй жаль було хлопця, любила його, все сподівалася, що Едек ще зміниться... Уклала його в ліжко, напоїла молоком, зробила якийсь компрес на голову. Домовилася з водіями, ті лишились і тут же полагодили що можна було. Обіцяли навіть роздобути в Піші нову фару.

Едек одразу ж заснув неспокійним, П’яним сном і хропів до самого вечора. Прокинувся з болем у голові, поволі згадував, що сталося. Було прикро. Натворив дурниць. Коли б не друзі — могли б бути серйозні неприємності. Одібрали б права, це певно... Як тепер показатися на очі лісничому?

Мучила спрага. Трошки привів себе до ладу і вийшов у кухню. Лісничиха поралася біля плити. Мовчки подивилася на нього. Тільки вже як потягнувся до відра в водою, рухом руки зупинила його:

— Краще молоко, холодне, тобі полегшає.

Едекові не хотілося молока, але зараз він боявся перечити. Випив жадібно, знову налив кухоль.

— Що ж ти, Едек, наробив? Добре, що чоловіка немає. Він нічого не знає, то й казати йому не треба, а то злитиметься. Побережи себе, хлопче.

Він стояв, похнюпивши голову. Буркнув щось під ніс. Щоб якось приховати ніяковість, знов узяв кухоль з молоком. Знадвору почулися голоси і гучні кроки.

— Наші йдуть. Зачешись, бо волосся стирчить на всі боки.

Увійшли обидва стомлені, задихані від ходьби по снігу. Міхал зрадів, побачивши Едека.

— Удалося! Вислідили їх у густому молодняку. Гарне місце, одна сторона виходить на старий поруб, добре буде стріляти. Почепили навколо прапорці, тепер не втечуть, правда ж?

— Через прапорці вовк сам ніколи не прорветься,— потвердив пан Гасинець. Потім докинув, звертаючись до Едека:— Розмовляв я з старшим лісничим, щоб дозволив тобі піти з моєю другою рушничкою. Від охоче допоміг би, але ж — правила, нічого не вдієш...

Едекові стало соромно, і він втупився в підлогу. Лісничий думав про нього, старався, а він... Не знав, що й казати, на щастя, виручив дуже збуджений сьогодні Міхал. Молодий мазур радів завтрашній облаві...

— Ледве вистачило прапорців. Ділянка велика, молодняк і ще шматок старого лісу, пам’ятаєш, там такі ялини з гілляками, що звисають майже до землі? Це найкраще місце для диких звірів.

— Ну, Міхал, іди, хлопче, йди спати,— наказав лісничий.— Завтра рано встаємо.

Тільки вже в кімнаті Едек міг розпитати Міхала докладніше.

— Що то за прапорці, яких вовки бояться?

— До шнура прив’язують на певній відстані один від одного клаптики червоної матерії і охоплюють тим шнуром місце, де є вовки. Прапорці майорять на вітрі, і жоден вовк не наважується переступити цю загорожу... А, знаєш, нелегко було їх вислідити, сніг старий, не розбереш, який слід свіжий, а який — давній. Мабуть, їх більше, ніж три, завтра добачимо. А як устигнемо, то й на заплаву перейдемо, тільки там уже без прапорців. Облава трохи пополохає їх, диви, якийсь і вискочить під кулю. Шкода, що ти не можеш полювати...

— Шкода. По льоду вам буде ближче до того місця. Не те, що тоді берегом, пам’ятаєш?

— Авжеж. Це якраз там, де ми напали на слід браконьєрів. І тепер нищать. Ми три капкани знайшли, добре, що пусті... Одного козла не стало, не кажучи вже про кабанів. Пан Гасинець лаявся на чому світ стоїть.

Заговорилися хлопці. Доти їм не часто випадала така нагода. Час минав, нарешті розсудливіший Міхал порадив трохи поспати. І одразу захропів.

Коли лісничий постукав у двері, прокинувся й Едек. Він сумно стежив за збудженим Міхалом. З радістю пішов би разом з ними. Таке полювання рідко трапляється. Та й Віку побачив би. Даремно він учора сказав, що не піде. А тепер незручно міняти плани.

Перевернувся на другий бік. Сон геть утік. До всього того у нього ще жахливо боліла голова. Дістав із кишені порошки. Проковтнув таблетку, не запиваючи, мало не вдавився. На губах лишився кислий присмак. З подвір’я чути було скрипіння саней, гучний голос лісничого і тонкий, писклявий — Міхала. На дорозі задзеленчали дзвіночки. Хтось приїхав.

Холод від підлоги пробіг по всьому тілу. Едек здригнувся і почав швидко вбиратися, твердо надумавши пристати до мисливців. Чого йому носитися з тим дурним гонором.

Надворі знову гамір і жваві голоси. Едек виглянув у замерзле вікно, пальцем трошки зчистив лід. Двоє саней повертало до воріт. У перших поруч із старшим лісничим і ще якимось чоловіком він побачив Віку. Ясне волосся вибивалося з-під теплої вовняної шапочки, рум’яна від морозу, дівчина дивилася на вікна будинку ніби якось розчаровано.

Едек хотів гукнути Міхалові, щоб почекав, але той саме ляснув батогом і не чув, як Залєський стукав у шибку.

Чорт, іще ті чоботи. Лаючись, Едек довгенько возився з ними, поки нарешті натягнув на ноги. Він поспішав, но знати чого. Тільки на порозі схаменувся. Нічого вже не зробиш, як усі поїхали. Не гнатися ж пішки за саньми. Мороз був кріпенький, пробирав аж до кісток. Едек уже хотів повернути назад, коли побачив Павлового зятя — той рихтував якісь чудернацькі сани, схожі на широку, збиту з дощок платформу. То були спеціальні сани, якими перевозять убиту звірину. Худий парубійко щось там повільно копирсався.

— Лісничий лаяв, що не готові. Але ж іще є час, поки вони там щось уб’ють, я вже тричі буду на місці, еге ж?— І він незворушно закурив.

— Я поїду з тобою, добре?

— А чого ж, місце є...

Кінь був якийсь хирлявий, а проте на озері, по рівній кризі, присипаній снігом, тягнув досить жваво. Худий візниця, щільно вкутавшись в облізлий кожух, курив одну за одною Едекові цигарки.

— По тисячі злотих платять за вбитого вовка... Непогані грошенята, потім можна було б місяць нічого не робити...— мріяв він, затягуючись димом.

Їхали вже лісом. Спочатку Едек упізнавав місця, де він ходив з лісничим і Міхалом, але невдовзі геть збився. Плутав напрямки, всі дороги і просіки видавались йому однаковими, один молодняк наступав на п’яти другому, а старий ліс і тут, і там був точнісінько такий же.

— Отут ліворуч той молодняк з прапорцями... Я їду трохи далі, до перехрестя. Так велів лісничий, щоб не підсунувся під кулю...— І візниця цмокнув на коня.

Якусь мить Едек розглядався навколо, потім рушив дорогою. Трохи далі її перетинала інша лісова дорога. Куди ж тепер іти? Подався праворуч, тим більше, що на тій дорозі був слід саней.

Несподівано наткнувся на прапорці. Вони оточували молодняк уздовж глухої зарослої дороги, яка ділила той лісок на дві частини. Едек звернув і пішов біля прив’язаних до мотузки червоних ганчірок, які тріпотіли від найменшого подуву.

«Хитрий спосіб,— думав хлопець, дивлячись на цю чудернацьку загорожу.— Але й вовки дурні, бояться казна-чого...»

Десь далеко позаду ліс ніби ожив, там кричали, гукали, різко стукотіли об щось, плескали в долоні. Почалась облава.

Прапорці скінчилися, молодняк окремими ялинками і соснами вступав у старий ліс, порослий усякими кущами та бур’янами так густо, що й не пройти. Едек став, оглянувся. Галас позад нього з кожною хвилиною наближався, дужчав. Відхиляючи рукою ялинову гілку, яка перегороджувала дорогу, хлопець вийшов на галявинку.

— Едек!

Він почув той окрик, у якому були і страх, і подив, і якась радість. І водночас побачив Віку,— вона помалу-помалу опускала рушницю, націлену прямо в нього. Дівчина важко дихала, в очах, які раптом потемніли, чаявся ляк.

Едек швидко пробіг ті кільканадцять кроків, які відділяли його від неї. Він увесь тремтів од великої радості. Гукнула його на ім’я! То, виходить, щось таки їх зв’язує між собою. Виходить, не забула, не відмовилась од нього остаточно.

— Віка, що сталося? Віка...

Едек стояв навпроти, дивився їй в обличчя, яке спочатку раптом було зблідло, а тепер знову повільно наливалося кров’ю. Десь далеко збоку пролунали постріли, ще і ще...

— Ну й дурні ж ви, що не кажіть,— нарешті насилу мовила Віка.— Де ж це видано — тинятися біля прапорців? Ще секунда, і я б вистрелила. Думала, що вовк.

Тільки тепер Едек збагнув, яку дурницю він зробив. Зніяковів, одійшов трохи вбік. З лінії прапорців пролунали один за одним два постріли. На той звук дівчина ніби отямилася, знову піднесла руку з двостволкою, але їй, здавалося, ще бракувало сили...

І він, не знати навіщо, лагідно, але рішуче взяв у неї з руки рушницю, підніс... Ні, Едек не вірив своїм очам. Майже з того самого місця, де хвилину тому він мало не загинув, вискочив сірий звір з трикутною головою і гострими вухами, довгий і бистрий. Великими стрибками, не дуже поспішаючи, біг до гущавини старого лісу.

Едек прицілився. Звір помітив їх, кинувся тікати. Бахнув постріл. Вовк звернув убік і зник у кущах.

Поблизу пролунав ще один постріл. У лісі знову загаласували, застукотіли. То нагоничі давали знати, що вони виходять на лінію мисливців.

Едек сунув двостволку дівчині в руки.

— Не кажи, що це я. У мене нема дозволу. Ну, і всі узнають, що я роззява, а мені б цього не хотілося. Добре? Це твій вовк,— шепотів він швидко, нервово.

Дівчина судорожно стискала рушницю. На лінії заметушилися. Хтось казав, що бачив двох вовків.

Один з Нагоничів швидко йшов до того місця, де звернув поранений вовк. І одразу ж почувся його вигук:

— Оце вовчисько! Як кінь!..

Едек потягнув дівчину за руку.

— Ходімо, то твій звір.

Чоловік п’ятнадцять зібралося навколо вовка, якого вже витягли з гущавини. Зоровий був, старий, аж сивуватий.

Лісничий захоплено кивав головою.

— Старий вовк. Хто знає, може, це його слід ми недавно бачили. Я думав, що він подався в інші місця. Ну й звір. Але й постріл чудовий, нічого не скажеш. Вітаю, панно Віко.

Дівчина закусила губу, а потім рішуче вийшла вперед.

— Це не я стріляла, а пав Залєський,— показала вона на Едека, який одразу розгубився і тільки дурнувато витріщився на Віку.

— Як же це?— здивувався пан. Гасинець.

— Просто. Я запорошила око, дала на хвилинку рушницю панові Едеку, і якраз у цю мить вискочив той вовчисько... Він вистрілив, і все...

Запало мовчання.

А пан Дзядонь після тих слів дочки, трохи охоловши від враження, зламав галузку ялини, вмочив кінчик її в кров убитого вовка і причепив Едекові до шапки.

— Це вам як королю полювання,— усміхаючись, сказав він з приязню.

— Облиш, людино добра,— підступив здивований пан Гасинець.— Я думав, що цей хлопець вилежується собі в ліжку, а вія тим часом у королі вибрався,— радісно казав лісничий.

І ніхто вже не цікавився Едековими правами. А хлопець усе поглядав на Віку. Хотів подякувати за те, що вона зробила, поговорити, але не було нагоди — дівчина тепер весь час трималася коло батька. І Залєський, відставши, йшов разом з Міхалом, який не тямився од радості, що саме на долю Едека випав найбільший мисливський успіх.

Усі рушили до саней, які стояли недалеко від того місця,— хотілося поїхати ще спробувати щастя на болотах, учора Міхал вислідив там двох вовків.

Худий молодик із Сум віз на своїх санях убитого вовка. А лісничий усе жалкував, що два вовки хтозна-як вирвалися.

Міхал нахилився до Едека.

— Я знаю, де вони проскочили. Поблизу Віки. Мабуть, саме тоді, коли вона давала тобі рушницю. Але про це краще не казати.

Едек згодився, що це буде найкраще. Він щось думав, ішов, похнюпивши голову. І раптом аж свиснув тоненько, став, рвучко хапаючи Міхала за полу куртки.

— Слухай,— прошепотів,— поглянь на цей відбиток чобота, ось тут на невитоптаному снігу.

Міхал не розумів.

— А що?

— Пам’ятаєш, коли ми йшли по сліду за саньми браконьєрів? Там теж був такий відбиток... На правому чоботі бляшка прибита якось інакше, не з самого краю підбора. Слухай, він тут...— Едек підвів голову.— Он той, з правого боку, в короткій сірій куртці. Хто це такий?

— Отой? То шурин лісничого Марцінського... з сусіднього лісництва,— пояснював здивований Міхал.— І що ми зробимо?

— Не треба нікому нічого казати. Навіть лісничому. Це наша таємниця. Дома подумаємо, як бути. Ми повинні спіймати їх на гарячому.

— Їх?

— А ти думаєш, він один? А той, що мені пику побив?

— Угу.

Міхал дивився на товариша з величезною повагою. Треба мати добру голову на в’язах, щоб отак по слідах, мов індіянець, розгадати таємницю...

Едек бачив його захоплений погляд. Подивився на Віку, що йшла попереду. Вона ні разу й не озирнулася. Хлопець зажурився.

Але одразу пригадав, як дівчина скрикнула, коли кіп несподівано висунувся з молодняка... В тому вигуку було щось більше, ніж звичайний переляк.

Заспокоєний такою думкою, гордий від того, що його шапку прикрашала мисливська відзнака, і від свого останнього відкриття, Едек разом з іншими сідав у сани, вимощені соломою.

А мороз пік, як і зранку. Яскраве сонце золотило верховіття ялин.

Едек на повні груди вдихнув гостре, морозне повітря. І знову йому стало легко, до нього знову повернулася віра в самого себе. Чи то не від мисливського успіху? А може, тому, що він знайшов слід браконьєра? Залєський усміхнувся своїм думкам. Просто все це треба було віднести на рахунок Віки.