Там, де козам роги правлять

II. Несподіваний виїзд

У голубуватому світлі, яке ледве освітлювало купе, Едек приглядався до товариша. Довге ясне волосся в хлопця безладно розсипалося на обидва боки, голова хиталася в такт постукуванню коліс поїзда на стиках рейок. У півтемряві обличчя Гасинця видавалося блідішим, ніж було кілька годин тому на переповненому ольштинському вокзалі. Відколи Едек пам’ятає, Метек завжди був худий та блідий. Тепер він ніби навіть змужнів. Адже минуло добрих кілька років, як вони розсталися.

Підводячись обережно, щоб не розбудити свого супутника, Едек усміхнувся давнім спогадам. Він, шкільний забіяка, учасник усіх бійок, за своєю вдачею не терпів хирлявих, але, не знати чому, заприятелював тоді із кволим Гасинцем. То навіть не була дружба — надто різні були у них інтереси. Якось просто захистив його від нападок злобних товаришів, одлупцював кількох з них, та й усе. Ну і ще отой випадок на ковзанці, тоді все могло скінчитися куди серйозніше... Ех, давня історія! І ось тепер ця несподівана зустріч, а потім — намір виїхати десь на край воєводства, в якусь там паршиву діру.

Едек вийшов у тамбур. Там, умостившись на здоровенних клумаках, дрімала якась жінка. Він курив, заздрячи всім, що можуть отак спокійно спати. Залєського не брав сон, хоч він і був добряче стомлений.

«Нерви, хай йому чорт»,— гірко прошепотів, губами пересовуючи цигарку з одного куточка рота у другий.

Дістав дзеркальце, подивився на себе. Розбита губа і великий синець під оком переконливо свідчили про недавню бійку.

Ще невідомо, чим усе це скінчиться...

Невже справді вбив? Та дурна дівчина репетувала так, що було чути на другому кінці міста, але звідки вона могла знати? Страх дрібним дрожем пробіг по ньому. Цигарка пекла губи, Едек кинув її додолу, сердито притоптав ногою.

«Так, але ж якби не та залізяка в газеті, він мене послав би на той світ. Я ж захищався...»

Ні, він не мав тепер ні бажання, ні сили думати про все це. Притулився гарячим лобом до холодної, мокрої шибки. На мить від цього стало легше, та незабаром і скло стало таке ж гаряче, як і тіло. Едек зиркнув на жінку, що дрімала на своїх клумаках, прочинив вікно. Поїзд мчав, і знадвору у вагон вривалось, аж свистіло просякле вологою повітря. Він висунув у вікно голову, підставивши її під навальні удари вітру. Стояв так довго, аж поки не відчув, що його проймає холод. Тоді причинив вікно, залишаючи тільки невеличку шпаринку. Знову потягся по цигарку.

«Розклеївся, хай йому чорт».

Був злий на себе, що так легко піддається миттєвим настроям. Досі він міг упоратися з ними. Перед очима постав Красавчик, який нерухомо лежав на тротуарі ольштинської вулиці. Едек скоріше відігнав од себе цей спогад. Тепер він боявся своїх власних думок, мабуть, уперше в житті чогось боявся.

За вікнами вже трошки сіріло. Незабаром п’ята година. За годину вони будуть у Руцяному. Потім далі, на Піш...

Він ніколи не був там. Мандрував трохи по озерах, але в ті краї не заїжджав. Подумав: як то воно буде у Гасинця? Будинок лісничого, нібито цілковите безлюддя. Ліс, ліс, вода і звірі. Людей можна полічити на пальцях... Його влаштовувала така перспектива. З нього було вже досить великого міста. Тепер він мріяв про спокій.

А взагалі якось дивно складається все це. В пам’яті знову зринали події минулого вечора...

Ще за дверима він почув буркотливий сестрин голос. Хотів непомітно прошмигнути в бічну кімнатку, де спав. Та де там, сестра відразу роззявила рота:

— Гляньте-но, що за диво, ясновельможний граф о дев’ятій годині вже дома.

І одразу ж придивилася до нього уважніше. Обличчя його було закривавлене, руки теж. На костюмі застигли густі великі краплі, що сочилися з розбитої губи. Стривожена, підскочила до нього, гукнула чоловіка.

— Дайте спокій! Набили мені морду, та й годі. Нема чого чіплятися.

Ну й наробив він собі тими словами! Яких тільки не наслухався лайок — і негідник, і бандит, хуліган, що прямісінько йде в тюрму, і нероба, який ніде не працює, а тільки займає чужий куток та геть об’їдає своїх родичів...

Далі Едек уже не міг терпіти. Йому хотілося спокою. Пішов до своєї комірчини — нори площею два на два метри, дістав із тайника пачку грошей, кинув сестрі кілька червоних сотень.

— Це вам за куток і їжу. Тиждень тому я ж платив...

Затихли. Низька, дебела жінка із стомленим, злим обличчям хутенько сховала гроші за пазуху. Пом’якшала.

— Ех, Едек, Едек, і чого ти на чесну дорогу не вийдеш? Зроби собі компрес або, ще краще, приклади до губи залізо, то відтягне.

Він годину мучився з компресами та шматками металу, які притуляв до болючих місць. Потім швиргонув усе в куток, запнув ганчірку-завіску на дверцятах своєї комірчини. Лежав і думав, що робити далі. Вперше від думки про майбутнє стало тривожно.

Неспокійно прислухався до звуків знадвору. Від кожного гучного кроку на вулиці серце так і заходилося. Може, це по нього? Викурив усі цигарки. Зять і сестра вже спали. Його не брав сон, він, зрештою, боявся сну. Хотів уявити, що з ним буде... Знову прикладав компреси. Опухи помітно спали. Стінний годинник на кухні пробив три чверті на дванадцяту. Отоді йому і спало на думку тікати. Тікати з цього дому, де він ніколи не зазнав ні крихти сердечності, де завжди бачив тільки холодну корисливість; тікати з міста, де так чудернацько кривуляли його літа, і, може, навіть із країни, в якій він не бачив для себе майбутнього.

Збирався швидко. Засунув у кишеню пачку грошей, здивований, що їх зібралося так багато,— майже три тисячі, і здебільшого це — від перепроданих квитків. Увіпхнув у сумку кілька сорочок, штани, ще якийсь дріб’язок. Зляканий і збуджений, квапився так, що не міг потрапити ключом у замок. Сестра перевернулася на другий бік. Едек зупинився, підійшов до неї.

— Юля!— зовсім грубо смикнув її за плече.— Юля!

— Що тобі?— промурмотіла крізь сон.

— Слухай, я поїду на деякий час — на тиждень, може, на місяць. Притримай моє місце, я заплачу...

Сестра прокинулася. Сіла на ліжку, навпомацки шукала вимикача маленької нічної лампи, будила чоловіка.

— Едек виїжджає... Що він наробив? Щоб на нас біди якої не накликав. Гей, ти чуєш, Едек виїжджає...

Зачиняючи за собою двері, Едек чув їхні стурбовані голоси, бачив, як засвітилося світло. Не без злорадства подумав, що тепер вони будуть сушити голову, метикувати, можливо, ховатимуть якийсь крам, куплений хтозна-де.

Тільки відійшовши вже далеченько, ляснув себе долонею по лобі. Він же не має уявлення, що робити далі. Утік з дому — боявся того, що могло там з ним статися, та й сам себе боявся. Не міг витримати в тій тиші, яку порушувало важке дихання людей, що забулися сном, не міг витерпіти задушливого запаху спітнілих тіл і кухонного смороду. Хотів покинути помешкання, яке не було для нього домом... Сказав Юлі, що виїжджає... Виїжджає — то, може, й добре. Але куди? Куди йому їхати? Це ж не на курорт. Аж усміхнувся на ці слова, такі недоречні видалися вони в його становищі...

Підняв комір пальта. Пошукав цигарку. Не було. Дванадцята година, де тепер дістанеш щось курити? Всі забігайлівки вже закриті... Згадав про вокзал. Знов усміхнувся. Якось так чудно все складалося. Казав про виїзд, тепер іде на вокзал. Купить собі квиток будь-куди, аби якнайдалі звідси...

На вулицях було порожньо. Глухо загупали кроки міліцейського патруля. Едек зіщулився — може, його вже шукають? Але міліціонери байдуже пройшли повз нього.

Скривився трохи на яскраві вогні заповненого людьми вокзалу. Звертатимуть увагу на його побиту, в синцях пику, може, саме тут вона впаде міліції в око. Тим часом мало кого цікавив плечистий, високий юнак із сумкою в руці, який зупинився спочатку біля кіоска, потім протискувався крізь натовп коло кас до вокзального ресторану. Ледь ковзне хтось там мимохідь поглядом по його обличчю і проходить, зайнятий своїм...

Едек з насолодою припав губами до холодного пива.

Через мегафон сповістили про відхід якогось поїзда. Люди кинулися на перон. У залі стало значно вільніше. Було пів на першу. Едек подумав, що тепер саме пора щось вирішити. Не сидітиме ж він тут вічно. Треба купити квиток на найближчий поїзд. Ба, куди ж? Отак міркуючи, замовив собі третій кухоль пива, хоч уже не дуже й хотілося.

В ресторані було тепло від людського дихання і нагрітого вологою одягу. Кислий запах пива висів у повітрі. Едекові це не заважало. Думка його працювала ліниво, він відчував якесь дивне отупіння. Сидів так і сидів, дивлячись на випадкових компаньйонів, попиваючи холодне пиво, нічим не хвилюючись... Не так, як отой хлопець, котрий весь час позирає на годинник.

«Хвилиночку, таж я знаю того типа... Це ж той мій хирлявий, їй-богу...»

— Гасинець! Метек! — не роздумуючи, Едек кинувся до нього через кілька столиків.

Худий блондин з розпатланим волоссям здивовано глянув навколо. Спершу він не впізнав шкільного товариша. Але в обличчі, яке прикривав надітий дуже по-модному кашкет, в усміху, що був якийсь чудний на тому обличчі — пом’ятому, в синцях,— проступало щось знайоме.

— Едека не пам’ятаєш?

Аж тепер Гасинець упізнав Залєського. Його довгасте бліде обличчя засяяло зичливим усміхом. Виправдувався, що зразу не впізнав...

— Ну, певно, минуло ж більше як три роки... Та й пика у мене добряче розмальована, рідній матері було б нелегко впізнати такого синочка... Розказуй, як ти? Вигляд трохи кращий, але все одно якийсь дохлий...

На столі одразу появилося два кухлі пива. Гасинець пив тільки чорне — в ньому менше алкоголю. Це був славний хлопець, щирий до Едека. Він пам’ятав шкільні роки, коли той захищав його, міцними кулаками нещадно лупцюючи супротивників. Недарма ж Едек навчався боксу в якомусь клубі. Метек навіть запитав, чи то не після якоїсь зустрічі на рингу оті сліди на обличчі Залєського.

— Ат, дурний спорт, я вже давно не маю з тим нічого спільного... А це після мордобою. Була сьогодні добряча сутичка, наскочив на мене один бандюга...

Не хотів більше говорити про це. Згадав про Красавчика, і страх пронизав йому серце. Аж здригнувся. Чимскоріше перевів розмову на іншу тему.

Гасинець розповідав про себе. Його хвороба ще тоді, кілька років тому, стала небезпечна для життя. Єдиний порятунок лікарі вбачали в тому, щоб зовсім припинити навчання і виїхати на село — вважали, що в нових умовах він поволі одужає.

— Батько тільки заради мене в Ольштині сидів. Робота в Управлінні лісового господарства стомлювала його. А тепер він попросив, щоб йому дали роботу в лісництві, і, коли я перейшов в останній клас, ми виїхали до Пішської Пущі. І досі там. На щастя, мені вже значно краще, я навіть учуся, навесні складатиму екстерном на атестат зрілості...

Усе це, власне, мало цікавило Едека. В пам’яті знову й знову зринали страшні хвилини минулого вечора... Дівчина, ті троє. Кричали, що вбив... Боже, боже...

Тоді він схилився над столиком, затулив обличчя руками. Навіть на чергових міліціонерів, що проходили повз столик, глянув байдуже. До дідька, якщо вже його мають узяти, то хай беруть! Усе одно! Чорти принесли того Красавчика!

Відчув, як Гасинець стурбовану торкнувся його плеча. Питав, що з ним, чого він раптом так зблід і кусає губи... Залєський насилу опанував себе, навіть засміявся.

— Думав про той скандал...— І раптом, відчуваючи потребу хоч трохи вилити душу, почав розповідати:— Розумієш, той тип мав дівчину, я кілька разів бачив її. Вона нібито була трошки закохана в мене. Зрештою, чорт його знає, чи це правда,— казали так. До того ж той тип лютував, що я конкурую з ним, перепродуючи квитки під кінотеатром, от і шукав тільки нагоди. Ну, і нагода трапилась. Я не чіпав його, він перший напав... Бійка зчинилася добряча, бо і його дружки, і мої теж включилися. Знаєш, у того типа був загорнутий у газету кусок газової труби, такою штукою добре зацідиш — на той світ послати можна. Я вибив її у нього з рук, але все одно він повалив мене на брук,— непереливки мені було, коли це хтось, напевно дівчина, підсовує ту залізяку. Я, не довго думаючи, трах його по голові, він і гепнувся. А тут уже біжить міліція, свист, гвалт, довелося накивати п’ятами.

Едек помітив, що Метек слухав його злякано, але водночас аж рота роззявив з подиву. Сам слабий, хирлявий, він обожнював силу і запалювався, слухаючи розповіді про всякі бійки та скандали і взагалі про ситуації, в яких фізична сила та спритність відігравали першу роль... Потім, вибравши хвилину, Метек несміливо запитав:

— А з тим що?

— Не знаю,— Едек насилу примусив себе байдуже здвигнути плечима.— Залишив його на тротуарі. Мабуть, йому добряче дісталося. Чорт його знає, що з того ще буде...

Гасинець спробував розпитати про подробиці, та Едекові більше вже не хотілося про це говорити. Він злився на себе навіть за те, Що взагалі розклеївся. Сидів похмурий, великими ковтками потягуючи пиво. Знову заболіла голова. Йому вже все остобісіло. Отямився тільки тоді, коли Метек тихо спитав, що він тепер збирається робити. Може, куди виїжджає, що прийшов на вокзал?

І тоді йому раптом стрельнула в голову думка, за яку він учепився, мов потопаючий за соломинку. Не знав тільки, як узятися до цього діла і чи взагалі реальне воно. Ковтнув слину, липку від тютюну і втоми.

— Цигарки у мене скінчились... Та й про виїзд я думав. Набридло все — і це місто, й спекуляція квитками, і скандали, і та банда. Але що поможе балаканина,— раптом безнадійно махнув він руками. Повз них саме проходив офіціант.— Пане начальник, дайте ще пива...

— Едек, ти, може, боїшся... міліції?— лякливо спитав Гасинець.

Напевне, Залєський почервонів, відчував, як запалали в нього щоки. Люто блиснувши очима, зиркнув на давнього товариша.

— К чорту міліцію! Боюсь і не боюсь... Остобісіло. Не сьогодні. Тільки не думай,— застеріг,— що це я заради якихось там моральних дурниць. Ні, просто надоїло. Весь час те саме — квитки, спекуляція, ліві заробітки, гидкі пики навколо, горілка, бійки — і так без кінця. Я вже, хай йому чорт, мабуть, з півроку як не брав книжки до рук. У газетах шукав тільки оголошень, чи не підвернеться якесь діло.

Замовк, згадавши ще про сварку з сестрою і зятем. Але сказав про це тільки так, для ясності. Йому вже не хотілося здійснювати намір, який спав на думку кілька хвилин тому. Байдуже поглядав на щупляве обличчя товариша.

— Розумієш, ні на що я не здатний. Школу покинув незабаром після тебе, набридли нарікання сестри, що я об’їдаю її, хоч у неї, хай йому біс, усього повно. Пішов на одну роботу, на другу, а тоді здибав тих, що перепродували квитки,— легкий хліб, от я й покинув усе інше. А взагалі мені на все плювати. Нудно, розумієш? Нудно! Хочеться сам не знаю чого...

Едек відчував, що Метек не може вирішити, як йому ставитися до нього. Читав у погляді цього блідого хлопця і відразу, і подив, і неприязнь, і велику симпатію. Тільки посміхнувся на ті його погляди, та й годі.

Мегафон хрипко оповістив про відхід чергового поїзда. Гасинець злякано глянув на годинник. За п’ятнадцять хвилин мав прибути його поїзд. Сказав про це товаришеві. Едек глузливо кивнув головою.

— Ну то біжи, бо не встигнеш... На все добре.

Але Метек не поспішав прощатися. Він мовби щось зважував. Губи його затремтіли раз, удруге і стислися. Товариш, іронічно всміхаючись, дивився на нього.

— Ковтнеш іще чого-небудь? Кажи.— Він знову говорив, як і раніше, лукаво-жартівливо.

— Знаєш, ти міг би на якийсь тиждень поїхати зо мно,— зважився нарешті Гасинець.

Його погляд був сердечний, м’який. Едек давно вже не відчував такої дружньої уваги до себе. І йому стало якось легше. І вже іншим тоном, зовсім не схожим на попередній, він запитав:

— А батько не дорікатиме тобі?

— Ти ж не скандалитимеш у нас. Побудеш тиждень, два, побродиш по лісі, може, якого щупака піймаєш, хоча вже й пізно, то що ж батько матиме проти? Ну як, їдеш?

— Їду,— сказав Едек.

Квиток купили в останню хвилину. На пероні метушня. Едек перед самісіньким паровозом перебіг через колію, вскочив до вагона з другого боку і зайняв двоє місць. І ось вони їдуть. Постукують колеса, біжать назад кілометри, крізь прочинене вікно задуває холодний вітер, освіжає побиту і заклопотану думками голову.

Вагон захитався дужче, заскреготів. Поїзд минав якусь стрілку, переходив на іншу колію. Едекові думки про багатий на переживання минулий вечір перервав хрипкий голос жінки, яка зіщулилася на своїх клумаках.

— Холодно, любеньки! Дує в щілину...

Едек здвигнув плечима, але причинив вікно. Постояв ще трохи, потягся по цигарку, одначе не закурив. Губи йому потріскалися, в горлі дерло — дуже накурився. Відчував утому. За вікнами дедалі більше сіріло, вже видно було контури лісу, повз який ішов поїзд. Залєський повернув до свого купе.

Гасинець, уткнувшись обличчям у куртку, що звисала з вішалки, все ще спав. Якусь мить Едек тепло дивився на нього. Потім обережно, щоб не розбудити товариша, сів рядом. Хотів іще прикинути щось, поміркувати, але втома була дужча. І незчувся, як заснув важким сном...

...Ні, втеча, він знав, нічого не дасть. Вони от-от наздоженуть його. Він уже чув дихання найближчого, краєм ока бачив руку, яка тяглася до нього. Знову пустився швидко бігти, хоча від утоми серце рвалося з грудей, перехопило дух. На цей раз він одбився — був уже на Старому Місті, де знав кожен закапелок, кожен прохід, кожну купу цегли на нових будовах. Ще трохи, зараз він скочить убік, потім прослизне в підвал зруйнованого будинку, а звідти через старе подвір’я — на іншу вулицю. Здавалося, він уже вільний, коли це почувся оклик і одразу ж гучно пролунав постріл, за ним ще і ще, водночас навколо засюрчали міліцейські свистки. І одразу ж рука міліціонера міцно стислася на його плечі. Він шарпнувся, крикнув, подумав, що все вже пропало, що все-таки дівчина казала правду...

Побачив над собою стурбоване обличчя Гасинця. Поїзд повільно підходив до станції.

— Що з тобою, Едек? Ти кричав, метався... Снилося щось погане?

Позаду товариша він побачив зацікавлені обличчя пасажирів, ясний день за вікном вагона, будинок станції, натовп людей. Усе зрозумів. Так, то був сон, жахливий сон...

— Снилося, що я кудись тікаю, якісь постріли, сам не знаю...

— Дурниці! Головне, що ми вже приїхали. Ми на місці, в Піші. Кілька кілометрів — і дома,— сказав Метек.

Едек не одразу прийшов до тями. Страшний сон чітко стояв перед очима. І тривожило його не те, що за ним гналися, його ловили міліціонери, а те, що Красавчик справді... Ні, він не міг вимовити того слова навіть сам собі.

Після тривалої негоди, мряки і дощів настав ясний, сонячний листопадовий день.

Над будинком станції чорніли великі літери: «Піш».

Побачивши їх, Едек нарешті зітхнув з неприхованою полегкістю. Жваво скочив з приступок вагона, усміхнувся до Гасинця.