Там, де козам роги правлять

VIII. Cкабка в серці

Мотор діяв непогано. Працював рівно, пального згоряло не набагато більше від норми. Часом тільки дуже перегрівався. Лісничий довірив Едекові цю нову блискучу машину. Від того, як обкатаєш мотоцикл, великою мірою залежить, чи справно працюватиме він потім. А цей хлопець, на думку лісничого, мав золоті руки до моторів. Пан Гасинець задоволено спостерігав, як Едек доглядав машину, усе перевіряв, підкручував, прислухався, як вона працює.

Едекові теж того тільки й треба було. Роботу лісничий пообіцяв йому аж після Нового року. І без мотоцикла хлопець, мабуть, геть занудився б. Метек до одуріння сидів над підручниками, з кожним днем були ближче іспити, і з кожним днем у хлопця зростав страх, що він не справиться, що все ще мало знає. Кульчик старанно допомагав товаришеві, кепкуючи сам із себе, що тільки тепер він поповнює те, чого не вивчив у школі...

Міхал цілі дні працював з лісничим — клеймив дерева на вирубку. Лід скував болота, навіть ті, які ніколи не замерзали і куди в інший час не можна було дістатися. Тепер і там повним ходом ішла робота — рубали ліс. Аби тільки встигнути повалити здоровенні ялини і вивезти їх, перш ніж знову розтане. Кілька бригад цілими днями різали дерева, а закутані в кожухи селяни саньми підвозили або й просто по снігу підтягували до шосе, звідки вже тракторами їх неважко було доставити в Піш, до тартаків і фабрик, які нетерпляче ждали деревини.

Лісова просіка до шосе була вже добре вторована. Якщо б довелося, там навіть трактор проїхав би. А мотоцикл проходив тим легше — обережно, на малій швидкості, з перервами, щоб не перегрілася ще не «об’їжджена» машина.

Тільки на шосе Едик міг дати собі волю. Він уже кілька разів був у Піші, заїхав навіть до Руцяного, в якому літом вирує життя, а тепер усе завмерло серед снігів. Ще краща дорога вела на Бялу Піску. Звідти Едек привіз багато святкових покупок для себе і своїх господарів. Надходила свято. Хлопець думав про нього спокійно, не так, як у минулі роки, коли він так кепсько почував себе біля спекулянтського столу зятя й сестри і з такою тугою згадував різдво, проведене разом з матір’ю... Тут до нього добре ставляться, не роблять різниці між сином і його товаришем. Хто знає, може, йому навіть захочеться знову заколядувати. І не нап’ється він, як у зятя, коли в горілці топив сумні думки.

Їдучи по шосе на Туросль, повернув ліворуч. Дороговказ свідчив, що недалеко звідси Карвиця. Шосе лежало уздовж витягнутого вузькою смугою Нідзького озера, затіненого з обох боків стіною високого хвойного лісу. Тіні темною плахтою падали на закуті в срібло води озера.

Зараз же за роздоріжжям виринуло село. Едек хотів, звернути, іншою дорогою дістатись аж за Туросль, а вже звідти повертати прямо на Суми.

Став, не вимикаючи мотора, сягнув у кишеню по цигарки. Останні дві самітно виглядали з пачки. Хлопець знайшов крамницю, зайшов. Продавець, якесь старе вайло, довго длубався, шукаючи здачу. У крамниці пахло гасом, милом і свіжим хлібом. Едек почастував цигаркою продавця, сам теж закурив.

— Пусто у вас, наче повимирало все. Це завжди так?

— Звичайно. Хлопці ліс рубають, дівки виглядають...

Едек розтоптав недокурок, зібрався вже виходити, коли це двері йому загородила якась жінка.

Одразу впізнала його, зраділа, здавалося, от-от кинеться обіймати. То була мати тієї дівчини, яку мало не розчавив трактор і яку він урятував. Жінка не дала йому й слова сказати. Хутенько купила, мабуть, не те, що збиралася,— Едек догадався про це, побачивши пляшку горілки, яку вона сунула під руку.

Намагався відмовитись, та жінка засипала його потоком слів — це зовсім близенько, за кілька хат, а він такий небувалий гість, що Віля не подарує, коли вона випустить пана Залєського...

Зрештою хлопець згодився — у нього був час: минала ще тільки десята година.

У невеликій хаті, не кращій і не гіршій за інші, він побачив, до чого воно йде. У просторій кімнаті з низькими — біля самої землі — вікнами було повно дівчат. Нарахував їх аж п’ять душ. Усі працювали — на замовлення кооперативу плели фіранки в народному стилі.

Коли Едек ввійшов, у кімнаті зчинився переполох і справжній шарварок. Дівчата соромилися свого робочого вбрання, квапливо обсмикували спіднички і светри, пригладжували волосся, котрась хутенько фарбувала губи. Найбільше враження його поява справила на героїню нещасливої пригоди на шосе. Дівчина спаленіла по самі вуха і, опустивши руки, стояла безпорадно, потім щось буркнула і нарешті, рада, що мати покликала її, чимшвидше вискочила до сусідньої кімнати.

Запала мовчанка. Едек почував себе трохи ніяково під цікавими поглядами дівчат. Глянув на них раз-другий спідлоба, лукаво підморгнув. І коли вони захихикали й зашушукались, до нього повернулася сміливість. Засміявся, вторуючи їм, підійшов до фіранок, щось запитав.

Дівчата швиденько пояснювали, показували, щасливі, що можуть знайти роботу рукам, які ще хвилину тому звисали ніяково і незграбно.

Едек вислухав, здивувався, чимось розсмішив дівчат, і лід розтанув. Дві серед них були непогані, але куди там їм до молодої господині. Та справді була гарна.

Дівчина саме ввійшла з матір’ю. Несли тарілки з ковбасою, хліб, відкорковану пляшку горілки. Дівчата захихотали, висунули стіл на середину, заслали скатертиною. У будень їм не часто випадала така радість, а ще при цьому хлопцеві, думаючи про якого, кожна потай шкодувала, "що то не їй випала роль велосипедистки.

Після першої чарки Едек розвеселився. Дівчата схвально сприймали кожен його дотеп, сміялися, шепотіли щось одна одній. Тільки вродлива Віля сиділа тиха і ні на мить не зводила очей з обличчя несподіваного гостя. Едек помітив, що вона була вже інша, у святковій сукні.

«О лихо, чого доброго, ще почнуть одразу ж мене сватати».

Згадав про мотоцикл, зоставлений біля хати. На такому морозі краще не стояти довго. Заговорив про те, що йому треба вже їхати.

Ті слова були немовби умовним знаком — вмить сполохали дівчат, які працювали з Вілею. Вони чемно подякували, сказали, що сьогодні вже багато зробили і що їм було страшенно приємно познайомитися, незграбно подавали руку. За дверима знову почулося хихотіння. Все це сталося так швидко, що Едек тільки дивився на господинь щиро здивованими очима.

— Чого вони повтікали?

— Поспішають додому... У кожної є якась робота,— пояснила мати, підсовуючи тарілку з копченою ковбасою.

«Едварде, бери, брате, ноги на плечі, тут готують замах на твою доброчесність».

Не встиг він цього подумати, як і мати подріботіла на кухню. Хлопець геть розгубився.

«Зовсім кепсько. Що за дивні тут звичаї? І де, зрештою, межа вдячності?»

— У вас, мабуть, дуже гарно влітку. Озеро, ліс...— озвався він, пильнуючи, як би не допустити жартівливого тону. Хлопець був збентежений цією зустріччю.

— Коли людина звикне, то вже й не помічає, гарно чи ні...

Їй було не більше як сімнадцять років. Тільки висока і дуже струнка. З приємністю окинув її поглядом. Подумав, що охоче потанцював би з нею...

І сказав про це.

Дівчина почервоніла і, сором’язливо усміхаючись, сказала, що незабаром тут почнуться зимові розваги. Якщо він хоче приїхати з товаришами; то вона постарається сповістити його... Кілька чоловіків працюють у лісництві, у пана Гасинця. Та й сама вона щотижня їздить до Піша здавати готові фіранки, може заскочити по дорозі до лісництва...

— От і добре! — охоче згодився Едек.— Тільки, може, десь трохи пізніше, не відразу після свят.— Він думав про Метека і Кульчика, які готувалися до іспитів. Тепер їм не до розваг, а сам же він не поїде. Такі розваги в селі хтозна, чим можуть скінчитися.

Увійшла мати, натякаючи щось на каву. Хлопець швидко схопився, розвів руками: йому конче треба їхати...

Він був уже далеко, але, оглядаючись, усе ще бачив на порозі постаті двох жінок. Схвально і здивовано похитав головою.

Дівчина-то гарна... Але про що, власне, йшлося? Та caма вдячність? У всякому разі краще бути обережнішим, щоб не влипнути в якусь історію... А яка гаряча рука була у тієї Вілі, коли він потискував її на прощання. Віля, Віля... Яке ж це ім’я, може, Вільгельміна? Все-таки у них тут німецькі імена...

Додав газу, мотоцикл мчав рівно, залишаючи позаду легеньку снігову куряву. Шкодував, що не можна мчати на повну швидкість, ото була б молодецька їзда.

У лісничого саме сідали до обіду, здивувалися трохи, що Едек спізнився.

Метек репетував через стіл:

— Швидше, Едек, підемо на озеро... Казав батько, що барометр падає, уночі може бути сніг. Засипле лід, і кататись буде вже гірше. А зараз лід чистий, прозорий, наче скло.

Лісничий уважно придивлявся до Едека. Хлопець відчував на собі його погляд. Що сталося?

— Привіз тобі з округу теплу ватянку. Це моя спецівка, але в мене ще торішня добра. У хлопців теж є. Візьмеш собі, а то замерзнеш на тому мотоциклі. Як бігає?

— Чудово! Тільки треба перевірити бензопровід, інколи щось там заїдає і мотор глухне. А за ватянку велике спасибі, тільки нащо ж ви себе кривдите?

Гасинець іще раз подивився на нього.

— Для мотоцикла буде безпечніше, якщо тебе грітиме ватянка, а не чвертка. Машини часом не розіб’єш?

— Ну й око в тебе, тату! Я тільки зараз бачу, що Едек добре нагазований...

— Та ні, трохи, так вийшло...— І Едекові прийшла в голову нова думка: — А можна взяти мотоцикл на озеро? Покатав би їх на буксирі... Бачив, як в Ольштині так робили. Чудова їзда...

— Не розіб’єш?

— Ні, я знаю, як треба їхати на слизькому... Не сумнівайтеся...

Пан Гасинець вагався, але, помітивши благальний погляд сина, згодився. Нехай потішаться.

Навіть сам підійшов до озера, щоб подивитися на цю нову розвагу. З лісу повернувся й Міхал. Хвилина — і на ногах у нього вже були ковзани.

Справді, потепліло, зривався дужчий вітер, на небо виповзали ще високі, але густі бурі хмари.

Едек уже на бігу сильно натиснув стартер, і мотор загурчав. Переднє колесо ковзнуло на льоду, проте хлопець одразу ж випрямив його. Об’їхав одне коло, друге, повернув на берег.

— Можна,— сказав.— До вірьовки прив’яжіть упоперек довгу палицю. Щоб не переобтяжувати мотора, на буксирування переходьте вже тоді, коли добре розженемося.

Міхал аж очі вирячив од захоплення. Він ніколи й не чув про такий спорт.

Вибралися на широкий чистий лід. Едек розігнав мотоцикл, потім обернувся:

— Давай!

Ковзанярі перестали відштовхуватись. Мотоцикл легенько сіпнувся, а тоді вже покотив рівно. Едек щохвилини озирався. Тримаючись за довгу палицю, Метек, Міхал і Кульчик просто летіли на ковзанах. П’ятдесят кілометрів! Протилежний берег швидко мчав назустріч. Едек ще додав газу. Мотоцикл котився легко і плавно.

Повертав, окреслюючи велике півколо,— боявся, щоб хлопці не наскочили один на одного і не попадали. Збавляв швидкість поволі, показуючи рукою, що він робить.

— Егей! Ге-е-й!

Крізь гуркіт мотора Едек почув цей вигук і одразу ж — веселий сміх.

Кульчик спіткнувся, втратив рівновагу, усім тілом гепнувся на лід і з розгону сунувся по ньому, як на санях. Міхал, тримаючись за другий кінець палиці, смішно балансував, здавалося, от-от вирівняється, стане твердо, але не зміг — витягнувся на весь зріст. Тільки Метек, пригнувшись, ухопився прямо за вірьовку і аж пищав од утіхи.

Зупинити мотоцикл, коли він так розігнався, нелегко, переднє колесо захиталось, і, тільки додавши газу, Едек вирівняв його. Коли нарешті десь за добрий кілометр він став, дружна пара ще тільки підводилась з криги.

— Ну й їзда! Розкіш! — гукав, захоплений Метек.— Ти й придумаєш, чоловіче!

Підождали товаришів. Клем скаржився, що збив коліно, зате Міхал не тямив себе од захвату.

— Обережно, бо тут можна й носом добру сотню метрів проїхати... А тоді навіть Зося не впізнає.

— Нічого! Байдуже. А знаєте, їдьмо до них. На озері нікого немає, може, вони вдома? — розійшовся раптом Клем.

— Можна, але проїдьмо ще тут кілька разів. Едек, їдь навкіс, он туди, буде добрих шість кілометрів гладенького льоду без поворотів. Правда, Міхал?

— Чого ж, їдьмо... А потім я повертатиму, сьогодні хочу раніше бути в Піші.

І знову помчали, тільки шуміло. З-під коліс мотоцикла на ковзанярів сипалися хмари дрібного крижаного пороху, боляче кусали за обличчя. Од швидкого руху було холодно, хлопці щулилися, але мчали, захоплені аж до нестями. Едек часом оглядався, перевірив, чи все гаразд, і знову додав газу. Ще, ще, ще! Тут не шосе, можна гнати сміливіше. П’ятдесят п’ять, шістдесят! Оце їзда! Він мружив очі — так било в обличчя повітря із сніговим пилом. Аби тільки хто не випустив дрючка, бо тоді все навантаження буде з одного боку, мотоцикл втратить рівновагу і може статись аварія.

— Еге-е-ей! — крикнув Едек на повні груди, аж дихання сперло від холоду.— Еге-е-ей!

Давно вже він не почував себе так добре, як оце тепер. Йому саме це й треба було: стрімкий рух, машина, послушна його рукам, вітер, що б’є снігом в обличчя, холод.

— Еге-е-ей! — горлав він, і було йому так гарно, усередині все грало радістю.— Еге-е-ей!

Берег уже близько. Треба обережно збавляти швидкість. Махнув рукою ковзанярам, мотоцикл трохи шарпнуло, Едек знову додав газу, аби тільки не забуксували колеса... Так, тепер ще повільніше — уже п’ятдесят... сорок... Але й тепер несе, ще й як несе, ого! Завертати треба широко, плавно. Швидкість уже тридцять, тепер як і станеться що — не так страшно, їхав повільніше й повільніше. Уже тільки десять. Він плавно завертає по колу і озирається.

— Ну як? Тепер до пристані.

— Чудово!

То кричав Метек. А Міхал мовчки мружив очі і всміхався, щасливий, як дитина. Тільки Кульчикові було вже не до розваги — він сильно тер приморожені щоки.

Едек їхав тепер обережніше. Не варто ризикувати..» А потім знову не стримався — розігнав до сорока кілометрів. До дідька, мотоцикл — це все-таки не велосипед.

Підвезли Міхала до пристані, а самі повернули до річки. Едека теж трохи тягнуло до дівчат. Інакше він, мабуть, не спокусився б і на те запрошення в Карвицю... Віля, Віля... це навіть гарно звучить, так небуденно, незвично.

Річка в кінці озера відкривалася широко, а потім вузькою смугою вилася поміж двома стінами очеретів. За очеретами безладно громадилися кущі лози і зарості вільхи. Далі аж до самого лісу тяглася поросла осокою лука, на якій видніли подекуди купки карликових берізок.

Довгою, вигнутою кишкою відкрилося друге озеро. Ліворуч од нього стояло село, над хатками вився дим.

Хлопці минули місця, де недавно переправлялися, їдучи саньми. Метек ще й досі не міг простити собі, що заблудився у лісі, який, здавалося, знав, мов свої п’ять пальців.

Мотоцикл уповільнив хід, став. Мотор працював тепер тихенько, спокійно.

— Що робити? На гору по такому снігу машину я не тягнутиму. Стежка ледь протоптана. Загрузне...

— Подивись, Клем, чи вони дома. Якщо дома, то веди їх сюди на лід.

Клем уже сидів на снігу, знімаючи ковзани,— Метекова пропозиція йому сподобалася. За мить хлопці, усміхаючись, стежили, як він дерся до хат.

— Диви, як газує... Вабить його до дівчат...

— Відчуваю, що буде потіха, бо він уже майже закохався в Зоську. Навіть про ту свою розведену мало згадує...

— Скажи, Метеку, а як це сталося?

— Півроку тому він познайомився з молодою жінкою, що розійшлася з чоловіком. Непогана, я бачив фотографію — з таким ніжним написом. І втріскався наш Клем по самі вуха, весь час сидів у неї. І вона спочатку нібито була без тями від нього. Саме тоді появився отой томик поезій Клеменса. Певно, жінці подобалося, що її поклонник — поет, про якого багато говорять, якого видають. У той час відбувся ще його авторський вечір. Одне слово — ідилія. Клем так закохався, що ладен був уже одружитися... Натякав їй і так і сяк, а вона хоч би що. Навіть гірше — їй стало не до нього, не було часу, все якісь родинні справи.

— Мабуть, знайшла іншого дурня?

— Авжеж, тільки Клемові це й на думку не спадало. Почав писати любовні вірші, друкував їх у газетах і журналах. Вона для нього була янголом... Та й вона ще його не відштовхувала. Проте бачила, що хлопець менше витрачається на квіти, шоколад та інший дріб’язок, і почала випитувати, скільки ж Клем заробляє. А в нього гроші за ту книжечку вже вийшли, якісь там інші прибутки теж зменшились, бо писати він не мав часу. Признався їй що і як. Вона нібито була здивована, бо думала, що поети в золоті тонуть...

— Усі вони на один лад. Тільки дай та дай...

— Може, не всі, але та була саме така... Аж ось він раз не застав її дома, вдруге. Десь поїхала на кілька днів, нічого не сказавши,— не було часу для нього. Зате здибав її в ресторані «Під вітрилами»...

— Непоганий ресторанчик, знаю... Хоч...

— Не перебивай. Так ото під тими «вітрилами» побачив її з іншим, кокетувала собі. А потім бачив, як вони разом ішли в кіно. Нарешті застукав її. А жіночка, не дуже церемонячись, сказала, що з Клемом її нічого не зв’язує, що то було миттєве почуття, що тільки тепер розквітає велика любов у її житті, і всякі такі дурниці...

— У того типа, видно, були гроші?

— Він начебто мав якусь крамничку.

— Угу. Ну й що ж Клем?

— Тихше, він уже йде... Але чого сам? Ну, більше нічого. Впав хлопець у розпач, написав мені, що приїжджає, аби тут мучитись од невдячності жіночого серця...— Обернувся до Кульчика, який уже підійшов:— Ну що, прийдуть?

— Ні.— Клем був похмурий як ніч.

— Чого ти так зажурився? Ми ж не домовлялися.

— Та ні... Труда пішла до когось у селі, якісь близькі родичі.

— А Зося?

— Зося? — У голосі його вчувалось обурення.— Зося поїхала до Піша. В кіно, мотоциклом.

— О, в ким же? Кепські твої справи, Клем! І ця підводить?

Кульчик ствердно покивав головою.

— З завмлином... І це нібито вже не вперше. Часто приїжджає до неї... Казала сусідка, що вони, мабуть, поберуться. А вона й словом не згадала...

— Не було нагоди. Хіба ти освідчився їй?

— Ще ні...

Ні, тепер вони вже не могли бути серйозні. Мало мотоцикла не перекинули, так реготали, бігаючи по льоду. Кульчик ображено дивився на них. Потім махнув у відчаї рукою.

— Що ви тямите! Ви в коханні темна маса, та й годі.

— Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!

Клем більше нічого не сказав, похмуро надівав ковзани.

— А жаль, що так склалось,— озвався Метек.— Можна було б поганяти годинку-дві. Пам’ятаєте, як гарно було останнього разу?

Кілька днів тому вони теж вирушили на ковзанах у село. Дівчата каталися на озері. Вечір був морозний, але тихий. Напустувались, набігалися, захоплювались Метеком, який найкраще катався на ковзанах. А тепер доводилося повісивши носа вертатись додому. Жаль...

— Едек, а може, я сяду за тобою на мотоциклі? — попросив Клем і кволим голосом пояснив.— Мені вже набридло гнати на ковзанах.

— Не можна.— Едек повернув вимикач. Сніп світла від фари ще якийсь час боровся з рештками дня, але з кожною хвилиною перемагав — ставав довший, повніший.

Коли вони всі разом штовхали мотоцикл на гірку коло лісництва, Клем раптом запитав:

— Як ви думаєте, а може, там нема нічого серйозного?

— Де?

— Ну, з тим завмлином. Може, то давній знайомий родини, чи що... І з чемності забирає її з собою...

Ні, вони не могли спокійно слухати. Штовхали один одного, давлячись од сміху. А Клем терпляче ждав. Коли хлопці заспокоїлися, він спитав:

— Ну, то як ви думаєте?

— Слухай, у нього є мотоцикл, а в такій глушині це великий козир. І грошей, мабуть, повно — у млині люди звичайно мають добрі грошики. І, до речі, чого це дівчина має розраховувати на тебе? Ти казав їй щось?

Едек говорив грубо, але робив це навмисно. Хлопець і справді от-от вклепається і знову переживатиме розчарування.

— Не казав, але могла б догадатися...

— Ну, бачиш, не догадалася, Надто дурна для тебе. Нема чого шкодувати...

Кульчик, так само пригнічений, розчісуючи п’ятірнею свій густий, як у папуаса, чуб, услід за Метеком важко видерся на гірку. Ой, як не хотілося йому зараз братися з товаришем до історії літератури... Якось ніхто не вмів там писати про кохання. Клем був ладен взагалі зневіритися в літературній творчості всіх письменників, і своїй власній теж...

Пхаючи мотоцикл до комірчини біля хліва, котра тимчасово правила за гараж, Едек відчував, що нудьга, яка огортала його останнім часом, у цей день ніби відступилася. Він стільки гасав, сміявся, навіть ковтнув горілки, покрутився коло дівчат... Повинен був трохи розворушитися, щоб справді не здуріти, байдикуючи після лікарні. Якби робота була, але мине ще багато днів без неї. Казав лісничий — аж після Нового року....

Ззаду почувся голос пана Гасинця. Хлопець зупинився.

— Слухай-но, Едек, у мене до тебе велике прохання... Бачиш, на ніч бере морозець, сніг підмерзне. Тоді, мабуть, випаде пороша, а по ній можна багато чого прочитати. Я раненько піду в ліс, є діло. Але, розумієш, оце зараз помітив, що в мене зосталося тільки два набої до рушниці. А я не люблю ходити з порожніми руками. Чи не з’їздив би ти до старшого лісничого — попросити пачку набоїв, а якщо багато нема, то хоч кілька штук. Через день-два я віддам. Добре?

— Залюбки. Мені все одно нічого робити.— Едек охоче повернув мотоцикл.

Лісничий якусь хвильку дивився на нього. Він любив цього хлопця, хоч і розумів, яке лихо в ньому сидить. Пам’ятав своє минуле життя, в молодості по-всякому складалося, а все ж таки з нього вийшли люди. Може, так буде і з Залєським...

— Я б і сам з тобою поїхав,— знову озвався Гасинець.— Але тут ще прийдуть бригадири по зарплату для своїх бригад. Передавай привіт старшому лісничому.

— Добре! — Едек уже перекрикував гуркіт мотора.

Хлопець зрадів цьому дорученню. Побачить Віку. Не знати чому, він часто думав про неї. Від того випадку, коли назвав її козою, він бачив дівчину тільки раз — у Піші. Вона саме виходила з районного управління, де працювала. Привіталася холодно, балакати не мала часу. Усе ще гнівалася. Проте, оглянувшись, Едек побачив, що й вона озирнулася. Отже, все-таки...

Може, тепер трапиться нагода викурити люльку миру. Чого їм жити, як кіт із собакою? Хоча вона й гостра на язик, як сипоне колючками, то й не позбираєш. Треба буде попросити вибачення, корона, хай йому чорт, з голови не спаде, а джентльменом із нею він таки не був, що й казати...

Ну й щастить йому сьогодні на поїздки та на дівчат...

Загальмував раптово, але мотоцикл добряче трусонуло — тільки в останню мить Едек помітив чималу яму з лівого боку дороги, не встиг звернути. Тепер він уважніше дивився поперед себе.

Гарно було. Яскраве світло фари вихоплювало з темряви дорогу, м’яко окутувало стовбури і нижні гілки велетенських ялин. Це був старий ліс — чи не найкрасивіше в районі місце. До землі широкими плахтами звисали здоровенні гілляки, пригнуті великими шапками снігу, який тисяччю блискіток сяяв у променях світла. Було тихо, спокійно, вітер ущух, а може, просто не досягав сюди, до нижніх верств пущі. Кущі ліщини і напрочуд рясної тут городини хилилися над дорогою, ніби хотіли обійняти її.

На деяких гілках ще звисали грона червоних мерзлих ягід. На снігу під кущами виднівся пташиний послід.

Осліплений заєць вискочив на дорогу, хвилину біг перед самісіньким мотоциклом, потім стрибнув убік, присів під великим кущем, щоб одразу ж зірватися й несамовито помчати далі, в безпечніший ліс.

Трохи ризиковано, рвучко крутнувши кермо, Едек повернув ліворуч. Ліс був уже інший. Високі берези і граби сплітали свої голі гілляки з яскравою зеленню хвої. Унизу слалися рідкі придавлені кущі. Білі стовбури беріз розтинали ліс перпендикулярними лініями, і від того здавалося, що вони стрункіші, кращі, аніж чорні буки. З-під купи хмизу, мов червоний гранат, блиснули жовто-рожеві вогники. Їх видно було здалеку,— здавалося, вони пильно стежать за дивним створінням, яке мчить по дорозі. Едек збавив швидкість. Скоріше догадався, аніж розрізнив, що то здоровенна сова. Тепер ліхтарики її очей погасли, затремтіли гіллячки хмизу — в останню мить, майже перед самісінькою машиною, сова, різко відштовхнувшись крильми, здавалося, навмання шугонула вгору, на мить застигла в повітрі, а тоді, наче її відкинуло вітром, важко полетіла між деревами. Велика була, пухната.

Ліс кінчився, попереду відкрилася довга рівна місцина, на якій стояли хати. Освітлені квадрати вікон свідчили про те, що там є люди. Едек ще не бував тут. Повільно під’їжджав до першого двору. Світло фари застигло на вивісці управління лісового округу.

На подвір’ї загавкали собаки, Едек чув, як вони хрипіли від люті й несамовито кидалися на хвіртку.

Хлопець енергійно і гучно постукав. Собаки, здавалося, аж скаженіли. Він постукав ще дужче, і тоді почулися кроки. Двері навіть не були замкнені. Едек чомусь був певен, що відчинить йому Віка.

— Добрий вечір, Віко!

Йому здалося, що в очах у дівчини спалахнули радісні вогники. А відказала стримано:

— Слухаю вас...

— Я до вашого батька за проханням лісничого.

— Догадуюсь... Батьків немає дома. Поїхали до Піша. Може, я виконаю те прохання?

— Боже, яка холодна і офіційна! — вибухнув хлопець і затих. Його бентежила її поведінка.

«Але ж уперта»,— подумав. І — дивно — це подобалось йому.

— Віко, я тоді не хотів образити вас. Ляпнув дурницю, ви пробачте мені...— Він простягнув руку.

Якусь мить дівчина ще вагалася, нарешті подала йому свою сильну руку.

— Залиште десь тут свою шапку і заходьте в кімнату.

— Ну, гора з плечей... А я вже думав, що поверну, піймавши облизня. Що взагалі у мене з вами завжди якось по-дурному виходить... Ага, щоб не забути: у лісничого скінчилися набої, він просив позичити йому пачку або хоч кілька штук...

Зацікавлено оглядав кабінет старшого лісничого Дзядоня. Певно, то був заповзятливий мисливець. На стінах висіли оленячі роги, хижо поблискували кабанячі ікла, навіть ціла голова здоровенного вепра-одинця грізно стирчала над письмовим столом. І ще птахи, Едек не знав навіть, як вони називаються.

— А то що?

— Лосячі роги... Ще з перших років батькової роботи в лісництві. Не тут — на Поліссі. Там було багато лосів... А ви полюєте?

— Стріляю навіть непогано. У тирі з пневматичної рушниці завжди влучав, хоч там навмисне збивають мушки. А ви?

Віка довго сміялася, поки відповіла:

— Так, я полюю... Люблю полювати, маю дозвіл, я — член мисливського товариства, єдина жінка-мисливець у цих краях. Але ви й розсмішили мене з тією пневматичною рушницею і ярмарковим тиром...

— Не тільки це! Я знаю й іншу зброю! — спалахнув Едек і подумав: «О боже, знову починає, що за язиката і набридлива істота. Але гарна, сьогодні навіть красивіша, ніж тоді, коли стрічалися раніше».

Безцеремонно втупився в неї. Бачив, що дівчина зніяковіла, трохи зашарілася.

— У вас таке світло, не те, що смердючі гасові лампи в Сумах. О, і телефон є...

— Звідси ж тільки кілометр до шосе, тут не було ніяких труднощів. Батько каже, що збираються підвести світло і телефон до всіх лісництв. Без цього важко працювати, особливо влітку, коли в лісі легко спалахують пожежі.

— Ото, мабуть, красиво, коли горить ліс...

— У вас цікаві вподобання! Чаю вип’єте?

Едек узяв дівчину за руку.

— Віко, облиште ви той чай. І сядьте, а то все стоїте, ніби хочете якнайскоріше здихатися мене. Чи ви тільки з чемності пробачили мені ту нещасну козу?

— Знову!

— Я тільки згадую!

У ньому все раділо, і було йому дуже добре.

— Ви щось шукаєте? Чи не шапку?

— Ні, я той... нічого. Шапки не шукаю, бо не маю наміру так скоро йти звідси,— закокошився він.

Дівчина приглядалася до нього, мовби щось її розвеселило, а тоді зареготала, сміялася сердечно й довго. Він здивовано дивився на неї і спочатку ніби сердився, але дзвінкий дівочий регіт подобався йому, і зрештою Едек теж пирхнув сміхом.

Віка взяла його за руку.

— Ну, нарешті крига скресла... Сідайте отут на канапці. А я принесу чаю.

— Віко, а вам не нудно тут самій? Безлюддя добре на місяць, два, але ж не назавжди... А цей Піш — така глушина. Край світу...

— У всякому разі — Польщі... Колись, я чула, хтось казав про таке місце — де козам роги правлять. Це достоту як у нас...

— «Де козам роги правлять...» Добре сказано. Поетично, як визнав би наш Клем.

— Може... Так от щодо вашого запитання... Ні, я не нудьгую. Часом буває сумно, але рідко. Тут теж є чим тішитись і заповнити час. Малюю трохи...

— О, тут кругом самі митці...

— Глузуєте, а я цього не люблю.

— Ну, чого ж би я глузував? — Еден узяв її за руку і, не встигла дівчина оглянутися, нахилився й поцілував.

— Е-гей, тут не кіно...

Хлопець сміявся.

— А ви й це знаєте?

— Не те що знаю, а чула про таке використання цього храму. Але в Піші ви й цього не зможете зробити, бо в кіно так тісно між рядами, що й не поворухнешся.

— Це правда, я був там раз. У Ольштині кінотеатри кращі.

— А які в Варшаві!— огризнулася дівчина.

— Точно. Але невже не можна поцілувати в руку?

— Можна й не тільки в руку, якщо буде дозвіл.

— Ой-ой, знову офіційно. То я поки що ніде не цілуватиму.

Віка похитала головою над його самовпевненістю і сказала, щоб уже пив чай.

— Ви ж теж не п’єте...

Пожартували ще. Потім дівчина розповідала йому про своє життя в лісі, про сонне містечко, про те, що їй хочеться жити з батьками, і тому, закінчивши середню школу, вона приїхала сюди. Розпитувала, що Едек думає робити, чи довго буде в Сумах...

— А ви б хотіли, щоб я був довго?

— Ні того, ні другого. Не в цьому річ.

Та Залєський і сам не знав, чи довго він тут буде. Власне, тепер він уже міг повернутися в Ольштин. Будь-якої миті міг, але поки що не хотів. У січні почне працювати на тракторі, і працюватиме там, певно, кілька місяців — це навіть цікава робота, можна буде непогано заробити. А потім, як не набридне, залишився б ще трохи, щоб посидіти над водою, половити рибу,— це добрий спорт, йому подобається...

— А яка постійна робота? У вас же є атестат зрілості?

Едек засоромився.

— Ні, рік не довчився, вигнали... Дуже буянив. А може, й не за це, просто як уже людина попаде на зуб, то потім усе на неї валять. Так і зі мною було. Вибив хтось шибку, одразу ж — Залєський. Комусь потемки дали в зуби — знову Залєський... А я в той час і справді лічив зуби, але комусь зовсім іншому і в іншому місці...

Дівчина засміялася.

— Ну й що?

— Ну й нічого. На життя сяк-так заробляю. А постійної роботи не люблю. На першій же роботі влаштував скандал, то мене й звідти вигнали... А потім усталена думка, зафіксована в особовій справі, скрізь мандрувала за мною, ні на крок не відставала. І знову було так само, як і в школі — усе Залєський. Зрештою я просто махнув рукою — ну його к чорту все. Заробляв час від часу...

— Ну й що?

— Ну й нічого більше.

— Мало.

— З мене досить. Що, може, я зубритиму по ночах, як дурний Метек? Правда, у нього зовсім інше, він хворів, а мене вигнали,— повторив хлопець задоволено. Його знайомим дівчатам звичайно це подобалося.

— Ще чаю?

— Чай не горілка, (багато не вип’єш.

— Я не знаю, де в батька горілка. Та й не люблю пити...

— Не сучасна жінка.

Замовкли. Потім Віка озвалася тихо:

— Добре, що ви приїхали...— І подала йому руку.

Едек поцілував її міцно, жадібно.

— А...

— Ні..

Тепер він порушив мовчанку:

— Чудова дівка ви, хоч і куслива...

— Це ви тепер такої думки чи й раніше так вважали, коли я була тією... козою?

— Не знаю. Перший раз я був сердитий, бо ви мені допікали за кожним словом. Але потім, коли я довідався, що під час хвороби...

— Нема про що балакати.

— Е ні, є, є... І мені було прикро за ту... козу. Коли сьогодні лісничий попросив мене привезти набої, я зрадів.

Віка згадала. Принесла з шухляди пачку набоїв.

— Будь ласка. Я геть забула.

— Я теж.

Обоє розсміялися.

Було вже пізно, коли він зібрався їхати.

— Ваших батьків і досі немає...

— Збиралися піти в кіно. У батька не часто буває час для себе, от вони й користаються сьогодні з виняткової нагоди...

Провела його до виходу. Стоячи на ганку, Едек довго тримав її руку в своїй. Дівчина висмикувала її.

— Віка...— мовив хлопець, намагаючись обняти і поцілувати її.

Дівчина вислизнула легко, м’яко. Губи його тільки торкнулися її коротко підстрижених кучерів.

— Бр-р, холодно...— Вона хутенько відступила до дверей.

Їдучи назад, Едек уже не придивлявся ні до дерев, ні до переляканих звірят на дорозі. Думав про Віку. Відчував, що в серце йому залізла якась скабка.