Там, де козам роги правлять

IX. Буря

В домі лісничого готувалися до свята. Сувора пані Гелена стала тепер кусюча, як оса, і взагалі неприступна. Вона завзято виганяла хлопців, які часом крутилися на кухні, і тільки сарну та улюблену гладку Мірцю не оставила своєю ласкою. Навіть лінивого кота прирекли на вигнання. Тепер він лазив по даху і страшенно нявчав.

Клем кілька днів тому вирушив до своєї родички під Кутно. Від’їжджав у чудовому настрої, бо перед тим помирився з учителькою Зосею. Одного разу він поїхав до Піша на пошту і там, біля віконця, здибався з тією чорнявкою. Привітався, щоправда, холодно, але зрештою якось там добалакались і навіть умовилися разом з’їздити в Ольштин. Потім розповідав товаришам, що він прямо спитав її про того мельника та про їхні спільні прогулянки мотоциклом.

— Ну й що вона сказала? Мабуть, що то — добрий, давній знайомий,— глузував Метек.

Клем здивувався.

— Точнісінько. Була здивована, що я про це запитую... Та, власне, воно й правда — хіба дівчина не може мати знайомих?

Махнув рукою на їхні смішки. Уже не сказав, що домовився з нею після свята зустрітися в Ольштині,— він мав намір, повертаючись од батьків, зупинитися там у брата.

Кульчик поїхав, зате приїхав Павел, улюбленець лісничого. Кожен день ходив на полювання, тинявся з рушницею по лісу. Едек насилу умовив його піти на озеро ловити окунів, пояснюючи, що риба так само потрібна до святкового столу, як і дичина. Крім того, і лісничиха виганяла їх на озеро — їй хотілося, щоб у домі було спокійніше.

Погода була — як на замовлення: мороз спав, хмарно, легкий вітерець. Недавно випав сніг і тепер товстим шаром лежав на кризі, підмерзлий, слизький.

Едек ставився з недовір’ям до такого лову. Вони вже пробували раз — і все марно. На вудочку Метека ледве спіймався один-єдиний окунець. Метек пояснював це тим, що тоді на льоду не було снігового покрову, стояв кріпенький мороз, світило сонце. А окунь цього не любить і в таку погоду не бере...

Тепер вони вирушили вп’ятьох, бо й чоловік Павлової сестри Марисі сподівався на святкового окуня. Це був худий, зовні такий хирлявий, а насправді навдивовижу сильний лісоруб, спритний, але страшенно лінивий. Тим-то й господарювалося йому сяк-так, у домі мало що прибувало, окрім дітей.

Найбільше радів з цього походу Міхал — хлопець аж підстрибував і без угаву сміявся, так що Метек навіть запитав, коли він уже стане серйозніший. Здоровий, як бик, скоро в армію піде, а хихоньки править, наче шмаркатий безштанько.

Міхал сміявся по-своєму, якось привабливо і заразливо, бо незабаром усі вони аж за боки бралися — реготали, спотикаючись на шерехатому льоду.

Операцією керував Метек — він був найзавзятіший серед них рибалка і найкраще знав озеро.

— Підійдемо он до тієї затоки,— показував Метек пальцем.— Там завжди ловиться окунь.

— Чорт... Якби ж це ковзани...

— Авжеж, по таких заметах! От як добре потепліє, все це розтане, а потім ударить морозчик — отоді буде рівна і гладенька поверхня. Нічого, ми вже на місці. Міхал, пробивай тут ополонку. Потім біля очерету і трохи правіше од нього. А я буду з другого боку. Павел, ви з шурином довбайте насередині.

Забряжчала, б’ючи об лід, важка і гостра залізна пішня, якою орудував Павел. За мить луна глухих ударів покотилася до лісу.

— Так ми всю рибу перелякаємо.

— Не бійся, Едек, риби нам вистачить. Готово, можеш починати. Не розмотуй довше як два метри. І поволі то піднімай угору, то опускай. Не більше як на помах руки. Тільки-но смикне — підсікай. А коли що — гукай. Ну, давай!

— Є! Є! — раптом радісно закричав Міхал біля другого берега затоки.

Едек глянув. Над льодом, золотисто поблискуючи, тріпотіла велика риба. Це видовисько запалило в ньому рибальську пристрасть. Кріпко взяв у руку метрове вудлище, притримуючи пальцем котушку, відпустив трохи жилки з невеличкою олив’яною блешнею на кінці, закинув. Почекав, тоді почав розмірено піднімати і опускати руку. Сподівався, що от-от блешню рвучко смикне. Але минав час, у нього вже заніміла рука, а нічого не брало...

Озирнувся. Метек, який сидів зовсім недалеко — можна було палицею докинути, саме витягав чималу рибину. Сто чортів, а тут хоч би що.

— Дуже швидко, треба спокійніше і повільніше,— бурчав сам до себе.

І знову нічогісінько. А ті — він бачив і чув — ловили. Едек зціпив зуби. Згадав осінню пригоду. «Хай йому чорт,— подумав,— не щастить мені з рибою».

Зненацька рвучко, з усієї сили шарпнув вудлище. Помітив ще, як велика риба, ударившись животом об лід, зникла в глибині. А, чорт! Оглянувся, чи ніхто не бачить, як страшенно погано у нього виходить. Надто різко рвонув, не стримав емоцій.

Знову занурив блешню і потягнув угору; відчув легке тріпотіння — отже, риба схопила. Тепер він уже не смикав — стискуючи зуби, щоб зберегти спокій, витягував жилку. Голова окуня визирнула великими очима з води і... повільно зникла під льодом.

Едек мало не заплакав з люті. Тепер уже надто повільно. Авжеж, не підсік, як казав Метек. Окунь слабо схопив і зірвався...

Потім знову довго-довго нічого не було. Заспокоював себе тим, що й у інших ішло не набагато краще.

І раптом смикнуло. Він підсік трохи сильно, задирчала, випорснувши з-під пальця, котушка. Він мерщій притримав її, почав намотувати жилку. Відчув сильний опір. Ого-го! Аж тремтів од напруження. Вже під самою кригою помітив білясте черево, котушка знову задирчала, жилка трошки ослабла. Потім намотувати стало важче, котушка пищала, насилу крутив її... Що робити?

— Метек! Метек!

— Що?

— Здоровенне щось, не можу впоратись...

Метек одразу підскочив до нього.

— Ану дай! О чорт, що там таке? — Трошки почекав.— Риба, бо смикає, ще й як! Ти, мабуть, забагато відпустив?

— Здається.

— Могла заплутати жилку в корінні, тоді це гірше.

Долонею почав стукати по вудлищу. І ось котушка знову крутнулася. Метек виждав і рівно, спокійно почав намотувати жилку.

— Тепер іде. Бери, витягай сам. Твоя риба... Що ж це може бути?

— Уважно стежив за рухами товариша.

— Повільніше, повільніше, спокійно. Попусти, тільки трошечки... Тягне?

— Ні.

— То піднімай, піднімай, але без нервів.

Секунди напруженого чекання.

— Стривай, я візьму підсакою. О, є! Ф’ю-ю-у-у!

Аж свиснув, викидаючи спритно схоплену підсакою довгу рибину. А тоді рвучко обняв Едека.

— Ти знаєш, що це таке? Судак, кілограмів зо три... Вперше чую, щоб зимою під кригою брав судак. Пощастило тобі...

Едек аж сяяв. Зневажливо випнув губи.

— Ти ще дивись! Це гарне місце, тут є риба...

На крик Метека весь гурт зібрався коло судака. Не могли надивуватися цій несподіваній здобичі. А Едек тим часом, мов нічого й не сталося, розмірено опускав свою вудочку в темний отвір ополонки. Нічого не брало.

— Треба переждати. Перейдімо на нове місце. А за якусь годину можна буде повернутися сюди.

— Я залишаюся,— не згоджувавсь Едек.

— Щастя ти маєш, а рибальської тями — ні на гріш,— засміявся Метек і пішов ловити трохи далі.

Стало холодно. На них було тепле взуття, проте від льоду починали мерзнути ноги. Вітер дув хоч і невеличкий, але на озері, на відкритому місці гуляв вільно. Кружляв, завівав то з одного боку, то з другого, рвучко налітав, несучи хмари дрібненького, колючого снігу. Нахмарило. Плями лісів злилися в одну темну стіну, затуманилися, вже не так вирізняючись на тлі неба, яке низько висіло над землею.

Едек тугіше затягнув пояс на поношеному осінньому пальті, підняв комір. Спасибі лісничому, дав ватянку. Без неї він не витримав би на такому вітрищі, бр-р!

Узяв вудочку в ліву руку. Нічого не брало. Невже Метек казав правду? Але місце добре, такий судак! Едек задоволено оглянувся на пійману рибу, яка вже задубіла на холоді.

Товариші одійшли значно далі. Часом хтось із них довбав у кризі нову ополонку, луна від ударів котилась удалину, відбивалась од лісу і повертала назад — глуха, придушена.

Едек ловко підсік, так, як учив Метек. Найцікавіше, що він зробив це зовсім автоматично. Великий окунь вискочив на лід, упав разом з блешнею, сильно б’ючи хвостом, підстрибував, падав, аж стогнучи, і далі танцював у приступах розпачливого бунту.

Здобич знову збільшилася — Едек піймав одну за одною ще дві рибини. Був задоволений. Повертатиметься не з порожніми руками. Та ще такий судак.

До нього прийшов Міхал — змерз, казав, що от-от почнеться метелиця. В рибнику ніс кілька окунів.

— У тебе більше,— мовив він спокійно, оцінюючи Едеків улов.— Бере? У мене тут ні разу не клюнуло. Може, перейдемо тим боком затоки, уздовж берега? Он там, де очерет довгим клином заходить у воду,— показував він рукою.— Влітку там усяка дрібнота хмарами випливає на поверхню. І щуку добрячу я там піймав на живця. Спробуймо.

Пішли проти вітру, пригнувшись, щоб не так продувало.

— Міхал, ти звідки сам?

— З Піша.

— З батьками живеш?

Лісник спохмурнів, тихо буркнув:

— Сам, у мене нема близьких родичів... Батько загинув під час війни. Мати з сестрою виїхали. Я лишився сам.

І, ніби не бажаючи вдаватись у дальші пояснення, показав, де він пропонує спробувати щастя. Довбав пішнею так завзято, що дрібні крижинки летіли далеко навколо. Різкими поривами налітав, аж свистів, вітер, окутуючи його хмарами колючого снігу, немов прозорою пеленою.

— Я прорубаю ополонку біля тебе, гаразд? Тут глибоко, можна випускати на добрі п’ять метрів, я колись міряв...

Едек спідлоба поглядав на нього. Чому він не хоче розказувати про себе і свою родину? Мазур, це ясно. Веселий хлопець, ніби навіть базіка, а в деяких питаннях — спритний. Смикнув вудочку, бо все вудлище раптом затремтіло. Намотував жилку на котушку, відчув опір, і все — відпустило. Невдача.

Але одразу ж по тому витягнув чималого окуня. Найбільшого з усіх спійманих доти. І Метек час від часу витягав рибину, щоразу завзято покрикуючи.

— Беруть, як на замовлення!

Справді, вони натрапили на місце, де чудово ловились окуні. Одразу, тільки-но опустиш блешню, жадібно хапали її, потім без опору давали витягнути себе на лід і вже тільки на повітрі починали розпачливу, заздалегідь програну боротьбу.

Едек забув про холод, про вітер, що прямо в очі шпурляв колючим снігом, про низькі, місцями аж руді хмари, що клубочилися мов у якомусь шаленому танці.

— Буде сніг. Напевне, лісничий накаже зробити обхід усього району. Треба перевірити, скільки оленів у лісі. Слухай-но, Едек, ходімо з нами.

— Гаразд.

— О, знову піймав. Чудово!

— І я теж, поглянь, який гарний.

А тоді раптом перестали брати. І вітер здійнявся такий, що доводилось аж навпіл згинатися і широко розставляти ноги, аби тільки встояти. Хмари разом із завірюхою впали на землю, у сніговій куряві щезла стіна лісу, тільки глухий шум доходив од берегів скованого льодом озера. То дерева боронилися перед натиском бурі.

— Збирай рибу, швидко! — гукав занепокоєний Міхал.

Майже навпомацки вкидали в рибники холодних, задубілих окунів. Міхал квапив.

Десь здалеку, принаймні так їм здалося, долинули крики товаришів. Міхал одгукнувся, склавши долоні рупором, але одразу ж замовк.

— Не почують, вітер так крутить... Усе взяв? То давай руку, біжімо. Тільки пильнуй, щоб не впасти в яку ополонку. Нічого не видно. Ну й завірюха!

То була вже не просто метелиця. Едек ніколи ще по бачив такого. Сніг сипонув з неба непроникною лавиною.

Завирувало, потім, глухо засвистівши, зненацька так шарпнуло їх, що обидва враз попадали на ліс. Едек відчув, як шерехатий покрив обдер йому руку, на ній не було рукавиці — ще раніше десь заніс вітер.

— Вставаймо, гей!

Міхал кричав на всю силу легенів, але Едек ледве зрозумів його.

Знехотя послухався. На льоду було ніби трохи тихше, коли втягнути голову в плечі і прикритися коміром.

З величезним зусиллям ступали крок за кроком, вітер поривами часом відштовхував їх назад, а то навпаки — пхав уперед.

Було вже геть темно. Навіть клуби снігу сіріли, а місцями просто чорніли. Міхал послизнувся. Крізь шум завірюхи ледь почулось, як, падаючи на лід, дзвякнув ломик, що ним довбали ополонки.

Едек насилу йшов. Вони то місили великі, майже до пояса, снігові замети, що раптом виростали під ногами, то ковзали по льоду, вичищеному, як скло. І вже не шум, а невпинний могутній рев і жахливий, кошмарний свист сповнював усе навколо них. Цю завірюху роздмухували, мабуть, усі чорти світу. Десь глибоко вже ворушилася розпачлива думка, що вони не вистоять, не зможуть довше опиратися страшному шаленству природи. Буря поглине їх, змете, гнатиме по льоду безпорадних, задубілих, мов ті окуні, яких зовсім недавно вони викидали на кригу біля ополонки. А потім засипле Здоровенною кучугурою снігу та льоду аж до весни, коли захлюпочуть хвилі озера.

Коло ніг, грудей, обличчя щось раптом зашелестіло, терлося під поривом вітру, шмагонуло по обличчю. Розпізнали — то очерет. Отже, це вже берег, дійшли. Ще трохи — і буде ліс, дерева захистять, дадуть притулок...

З останніх сил пробігли якнайшвидше ті кілька кроків, що відділяли їх од рятівного берега, натикаючись на кущі І стовбури, видерлися на нього.

— Пощастило...

— Еге ж... І дивись, ми несемо з собою рибу!

Здивовано глянули один на одного, потім на рибники, повні присипаних снігом окунів, і раптом засміялися, тепер уже спокійні, щасливі.

Тут, у лісі, буря була не така страшна і сильна. Здавалося, ніби вони йшли десь угорі, по верховіттю велетнів-ялин, які з гідністю шуміли, відповідаючи на кожен натиск хурделиці.

Едек згадав щойно пережиті хвилини і ледве повернув безсилу, закляклу від холоду голову до лісника:

— Міхал, ти врятував мене. Сам я не знав, де берег...

— Я теж не знав. Ішов наосліп. Як там наші хлопці, чи вибралися, чи, може, й досі на озері? Едек, не сідай, це небезпечно, ми повинні якнайшвидше йти додому. Бо якщо вони на озері, то треба рятувати...

— Хвилинку, я трошки відпочину, немає сили... Вони були не так далеко, як ми. Напевне, встигли раніше дістатися до лісу... Я закурю.

Марні зусилля. Пальці так заклякли, що не можна було витерти сірника. А коли це вдалося йому, вітер погасив вогник, не встигло й розгорітися...

Міхал розпачливо термосив товариша, умовляючи його йти далі. Нарешті Едек знехотя підвівся, насилу переставляючи ноги.

— Де ми? — запитав він, коли вийшли на дорогу, по якій знову гуляв вітер.

Лісник уважно озирався. Повів очима по стовбурах дерев і задоволено засміявся. Торік весною він саме тут розвішував на деревах шпаківні.

— Так я й думав, ми вийшли на північний бік озера. Добре, що не треба обходити, а то довелося б іти аж до вечора. І так буде більше години ходи...

— Ого! Я стільки не пройду... У мене все задубіло,— ремствував Едек.

Міхал, незважаючи на заперечення, взяв у нього садок з рибою. Потім рушив уперед, першим прокладаючи слід у сипкому снігу. Вітер дув і тут, білою курявою сипав у очі, але це була вже дитяча забава. Так і брели крок за кроком, стомлені, сонні.

Завірюха начебто поволі вщухала. І сніг сипав уже не такий густий, як доти. Сніжинки стали менші, тонким шаром падали на одяг.

Міхал довго морочився, поки дістався до захованого десь глибоко в кишені годинника. Закоцюблою рукою витягнув старовинну «цибулю», довго дивився на неї, потім приклав до вуха.

— Котра година?

— Ти не повіриш. Скоро вже третя. А з дому вийшли на початку десятої...

— Стільки часу воювали на тому озері?

Лісник знизав плечима.

Яким же радісним було для них гавкання Рекса і Кульгавого. А коли почувся ще тихий писк Мірці, коли назустріч вибігла сарна, вони вже знали, що тепер дома. На порозі чекав лісничий — неспокійний, блідий. Глибоко зітхнув.

— Слава богу. Тільки один раз, на Поліссі, я переживав щось подібне. Облиш, людино добра — справжній тайфун, інакше не назвеш.— Урвав, у голосі забриніла тривога.— А де ж решта?

— А їх ще немає? Може, вийшли по той бік озера, од затоки їм було найближче. Ми з Едеком ловили глибше, за тією широкою смугою очерету...

Міхалові слова не заспокоїли лісничого. Він поглядам то на годинник, то на верхів’я дерев, які все ще гнулися під поривами вітру, то на густий сніг, що безнастання засипав землю.

— Ідіть мерщій до хати... Замерзли. Там розкажете, що і як... Я був коло озера, бачив, що там діялось... Порадимося, що робити,— шукати їх чи ждати.

Трохи горілки, багато чаю, зміна одягу, натирання аж до болю, тепла кімната. «Було б чудово, якби не страх за тих трьох. Невже вони не вийшли на берег, лишилися на кризі?»

Едек охоче заснув би, страшенна втома валила його з ніг. Він щипав себе, кліпав припухлими повіками. Що з ними? Що з ними?

Вітер ущух. Тепер сіяв дрібненький сніг. Лісничиха, склавши на грудях руки, стояла на порозі кімнати — насторожено чекала.

Заглянув лісничий, одягнений по-дорожньому.

— Ідеш на пошуки?

Едек схопився з місця. Лісничиха помогла йому одягнутися. Серед усіх них вона була чи не найбільш витримана; перевірила, чи взяли вони з собою термос із гарячим чаєм, горілку, сало для натирання відморожених рук або щік.

Лісничий теж був спокійний і витриманий. Тільки обличчя його почервоніло, на ньому виступили темні плями, а голос був трохи тихший, ніж звичайно.

— Рекс! Кульгавий! — гукнув він.

Рушили до пристані. Собаки побігли вперед, пустуючи в снігу, раді несподіваній прогулянці.

— Аго-о-ов! Ге-е-ей!

Зупинились. Од будівель бігла пані Гелена — сказала, що всі троє прийшли з березини.

Лісничий скинув шапку і мовчки стояв, дивлячись на темне, вкрите хмарами небо.