Там, де козам роги правлять

VI. Що лісничий прочитав у газеті

Найперше, що він побачив, була наполовину засипана снігом зелень ялинових гілок. Погляд ліниво пересунувся на білий дах хліва, що виднів навпроти. На самісінькому вершечку сиділа ворона, поважно поглядаючи навколо.

Не міг зрозуміти. Це сніг. Але коли ж його стільки випало? Адже вчора він ще тільки ледь-ледь притрушував землю...

А хто це біля столу? Розкудлана, патлата голова, смішно похилі плечі. Чийсь ніби знайомий силует.

Він приплющив повіки, потім на якийсь шум знову розплющив.

Сяючи дружньою усмішкою, над ним схилялося обличчя... Ну, звісно, Кульчика, їхнього шкільного поета. А втім, не тільки шкільного, бо ж потім про нього було чути в усьому Ольштині...

— Ну, нарешті! Лікар кілька днів жде цієї миті, але я вже перестав йому й вірити... Привіт, брате! А я, чекаючи, коли ти будеш ласкавий зауважити мене, скнію над незакінченою поемою. О,— він схопив зі столу густо списані аркуші,— мучуся над чим, а виходить зовсім не те, що хочеться сказати. Не знаєш, яка то важка праця — поезія.

— Кульчик...— нарешті вимовив Едек.

— До твоїх послуг, брате. Ну, ти вже не тільки дивишся притомно, а й балакаєш по-людськи. Це, певно, чари тієї дівчини, що була тут сьогодні вранці. А взагалі вона вже разів п’ять приходила до героя безмежних лісових просторів Піша... Віка — це навіть поетично звучить. І непогана, та що ж, коли мене тепер уже мало хвилюють жіночі приваби.

— Тра-та-та-та-та! Боже, який торохтій! Ти не знаєш, що лікар заборонив його мучити? Добрий день, хлопче, нарешті! А я вже думала, що ти й не очуняєш. Сьогодні приїде лікар, то зрадіє... Може, ти голодний, хочеш пити?— Лісничиха всміхалась, і навіть її різкий голос лунав приємно для вуха хворого.

Водночас вона махала позаду рукою, виганяючи Кульчика з кімнати. Той вийшов з ображеною міною.

Едек морщився, напружено думаючи. Він ще не все розумів.

— Зараз, зараз... Був тягач, і та дівчина на велосипеді, я мусив повернути праворуч, у канаву...

— Авжеж, авжеж! Стрімголов у канаву! А дівчина ціла, тільки литки побила... Я б її...— І на його запитливий погляд швидко пояснила: — Трохи притиснуло тебе, придушило. Навіть ран не було, тільки струс мозку і ще там щось по-вченому, лікар тобі скаже... Досить, що ти лежав непритомний. Мали тебе взяти до лікарні, але ризиковано було перевозити, лишився у нас. І добре, вже три дні, як криза минула, тепер, каже лікар, піде на поправку...

— Я вже три дні лежу?

— Три? Після кризи — три, а взагалі вісім. Авжеж, дорогенький, вісім... Ну, з тебе вже досить, тепер засни, а тоді знову побалакаємо... А того бояна, як Метек каже, я вже сюди не впущу. О, і ці папери йому віддам, бо зараз припхається по них. Боже, понаписувано, понакреслювано, і не збагнеш що й до чого...

Едек лежав спокійно. Йому не хотілося дивитись на сніг за вікном. Вісім днів. Нещасний випадок. Певно, тяжкий, якщо стільки часу він лежав непритомний. А ран не було, цікаво... Струс мозку. Хто б подумав... І все сталося саме тоді, коли він надумав повернутися до Ольштина. Нічого, тепер поїде, але краще про це не думати. Краще не думати...

Що він казав, той Кульчик? Смішний тип, поет, теж фах собі обрав. Завжди був такий, невдаха. Зараз, зараз. Віка, хто це? Віка? A-а, це та язиката мала, якій він латів камеру. Донька старшого лісничого... Щось ніби пам’ятав, як над ним схилялося маленьке личко з коротко підстриженим волоссям. То це вона приїжджала сюди до нього? «Герой»,— казав Кульчик. Дурень він, яке ж це геройство? Що не хотів дурного дівчиська переїхати? Ех... А та Віка наче непогана... І лісничиха добра жінка, хоча й говорить так сердито — це ж не її вина, що в неї такий голос... Ну зовсім, хто ж винен, що має саме таку зовнішність, що саме так розмовляє... Вісім днів, вісім днів...

Думка обривалася, він засинав.

А коли прокинувся, на столі горіла гасова лампа. Якийсь товстий добродій тримав його за руку — перевіряв пульс. І був задоволений.

— А не казав я, що криза вже давно минула, га?— звертався він до лісничихи, яка стояла біля дверей, склавши на грудях руки.— Здоровий організм, справився... Тепер уже все, з кожною годиною йому буде краще, за тиждень — ні, менше!— і сліду не зостанеться. Але без мого дозволу не вставай, хлопче, не вставай. Я сюди щодня заглядатиму, є машина, це не важко... А ви, пані, давайте ті мікстурки, давайте... Ну, зробимо укол. Отак, зовсім же не боліло, правда?

— Правда.

— Ну звісно, я ж казав... А тепер, дорога пані Гелено, вип’ємо того вашого чудового чайку, аякже, вип’ємо. Разом із хворим, він теж вип’є, правда ж? Прошу, прошу, можна, аякже...

Едек почував себе значно краще. Дивувався балаканині веселого, товстенького лікаря.

Увійшли лісничий і Метек.

Метек швидко підбіг до його ліжка.

— Ну, нарешті! А я так хвилювався за тебе.

— Щоб ти знав, Метек, на другий день я збирався їхати в Ольштин,— стиха мовив Едек,— хотів там заявити куди треба...— шепотів він, уже знаючи, що сам не дасть ради з усім тим.

— Не думай зараз про це. Не думай.— Бліде, худорляве обличчя Метека скривила якась гримаса.— Тобі треба поправитись, а тоді будемо міркувати, що та як.

— Я вже все обміркував і надумав...

Підвівши очі, він помітив сухе, уважне обличчя лісничого. Злякався, що той чув слова, які він казав Метекові. Та, мабуть, ні — лісничий стоїть спокійно, жоден м’яз не здригнеться. Не чув...

— Облиш, людино добра, де це видано, такі фокуси на тракторі виробляти? Добре, що хоч видряпався якось, похмура картина була.— Довга рука лісничого лагідно поплескала його по плечу.

Едек подумав, що лісничий зовсім не всміхався. «Мабуть, схвильований, що я так хворів. Добре, що він того діла не знає, бо як би я в очі йому глянув».

— Ну, досить вітань, досить. Тепер дайте, будь ласка, хворому чайку, та й перекусити щось.

— Зараз буде бульйон і курка.

— Авжеж, авжеж, пані Гелено, у вас того добра стільки, що хто його й перелічить, хіба лисиці, як унадяться до курника.

— А пролазить тварюка, уже двох задушила. Хотіла підкопатися до курника. Але то якась приблуда, наша у нас не краде,— мовив пан Гасинець.

— Як це — «наша»? То ви й лисицю годуєте? Я розумію — сарну, борсука, а лисицю?

— Лисицю не вигодуєш, вона ще дикіша за вовка. Я кажу про одну, що має нору тут, у кущах за стодолою. Три роки живе, а жодної курки не взяла... Надто розумна для цього, знає, що миттю викурив би її звідти.

— Як той злодій, що ніколи не краде у найближчих сусідів,— засміявся лікар, підводячись із стільця, який аж заскрипів, наче зрадів, що позбувся такої ваги.— Мені вже нора. А хворого, будь ласка, не стомлюйте, хай собі спить. Завтра ще загляну.

— Тут часом приїздить одна дівчина, їй можна розмовляти з хворим?— втрутився раптом Кульчик, який скористався з нагоди і теж увійшов до кімнати хворого.

— Дівчина — то інша річ. Та ще коли гарна. Але й цим добром не зловживати, не зловживати...

Так минуло ще кілька днів. Лікар приїздив регулярно і радів, що хворий поправляється. Едек ждав Віку, та вона більше не появлялася. Один раз тільки ще заглянув лісничий; Метек приходив кілька разів на день, але був якийсь сумний, ніби сам не свій.

Едек почав замислюватись над цим. Лісничий явно був не такий, як раніше. Холодний, суворий і зовсім не всміхався. Невже він щось знав?

Поверталося здоров’я, поверталась і давня гризота. Що з того задуму, коли його ще не можна було виконати, а тут з кожним днем, з кожною годиною ставало важче. Скоріше б виїхати звідси, покінчити з усім цим.

Він спитав лікаря, коли зможе встати. Товстун обіцяв, що за два, найбільше за три дні. Звісно, помаленьку, тільки в хаті... Треба бути обережним, організм переніс сильне потрясіння...

Хлопець важко зітхнув, слухаючи ці слова. Того дня лікар появився зранку. Едек зрадів, бо від тої хвилини, коли прокинувся, відчував якийсь дивний неспокій, ніби ждав чогось, а чого — і сам не відав. Прихід лікаря відігнав цей настрій.

Потім довгі години лежав самотній. Лісничиха приносила їсти і поверталася до своїх господарських справ. Чоловік, сказала вона, поїхав до Ольштина, викликали в дирекцію. Хлопці подалися велосипедами до Піша.

Звістка про поїздку лісничого ще більше пригнітила його. Марно старався переконати себе, що смішно думати, ніби Гасинець може там натрапити на сліди його злочину. У нього свої справи, та й годі...

На покрівлі хліва прогулювалась та сама ворона, що й завжди. Він уже пізнавав її по вискубаному хвосту. Ворона поважно розглядалася довкола, крутила головою. Едек усміхався до неї.

Скрипнули двері. Едек оглянувся. Певно, протяг, лісничиха погано причинила їх.

Але ні, бо скрипнуло ще раз. Потім раптом двері розчинилися — хтось сильно штовхнув їх. На порозі стояла сарна. Хвильку дивилася своїми вічно здивованими блискучими очима, а тоді, тупаючи ратичками, швиденько рушила до ліжка хворого. Едек зрадів. Обережно, щоб не сполохати її, простяг руку, погладив схилену до нього голову. Озирнувся на стіл — від сніданку там лишилася скибка хліба з маслом. Він одламував шматочки і подавав тварині. Сарна делікатно брала їх губами і, майже не жуючи, ковтала. Хлопець усміхався до неї, похмурий настрій немовби розвіявся.

Коли хліба не стало, сарна ще трохи покрутилася по кімнаті й нарешті, тупаючи ратичками, вийшла в коридор.

Едека огорнула сонливість. За вікнами було біло, ясно, в хаті — тепло і приємно. Він то склеплював повіки, то трошки розплющував їх і дивився крізь шпаринки. Чув, як лісничиха буркотіла на сарну, що та робить їй безлад, потім грюкнули двері, і тільки Міхал тонким писклявим голосом запротестував, що він же ще не був, що він тільки на хвилинку. Видно, переконав пані Гелену — разом увійшли в кімнату.

Едек усміхнувся — він любив цього хлопця в зеленій курточці, який пишався своєю лісницькою професією.

Міхал почував себе ніяково, безпорадно м’яв у руках шапку, потім ступив ближче, усміхнувся.

— Я все бачив... Ждав тоді коло лісової дороги, доки ти повернеш, бо думав, ти гніваєшся на мене за ті дурниці, що я тобі казав. Причеп кидало то в один бік, то в другий, а та дурна верещить і мчить просто під колеса. Я побіг, думав, що від тебе тільки шматки залишаться, щоб у кошик зібрати. Ну й намучився я, поки відтягнув ті дошки, що притисли тебе до керма. Так придушило, що аж на одежі колесо відбилося. А та дурна, замість помагати, сіла край канави, схопилася за голову й голосить... Узяв я її велосипед і щодуху в округ по допомогу. Віка все зробила, батька не було вдома. Лікаря викликала, разом ми й привезли тебе сюди...— І урвав, бо лісничиха рішуче й недвозначно штовхнула його ногою.

— Що вас усіх так на балачку потягло? То один, то другий плеще, як з амвона, ще гірше, бо без пуття... Тікай, Міхал, а то києм вижену. Він повинен спати, от що! — Лісничиха замахнулася ганчіркою.

— Завтра прийде Віка, вона казала мені сьогодні!— гукнув уже від порога Міхал.

«І що я з нею робитиму? Якось по-дурному виходить — лежу отак хворий, а всі скачуть довкола, забавляють, годують. Чорт надав».

Едек обернувся лицем до стіни, щільніше вкрився ковдрою. Але, засинаючи, старався згадати лице Віки... Та його весь час затуляло похмуре обличчя пана Гасинця.

Ось раптом скрипнули двері, біля порога блимнула гасова лампа, і з-за неї знову виглянуло те обличчя. Едек потряс головою,— був певен, що то ще сон. Та ні, лісничий тримав біля грудей лампу, і його риси, освітлені знизу, здавалося, тепер були жорстокі, лякали.

— Пане лісничий...— пробелькотів Едек.

— Облиш, людино добра, чого ти так злякався?

Коли лампа вже була на столі і сон зовсім розвіявся, лісничий став такий, як звичайно.

Постояв трошки, тоді присунув собі стілець ближче до ліжка, важко сів. І все дивився,— Едек уже аж ніяковів під тим поглядом, не знаючи, що він має означати.

— Стомився після такої дороги. Добре, що лікар підвіз мене своєю машиною, ми з ним у воєводстві зустрілися. А то б до ранку товкся у вагові... Тісний, нецікавий той ваш Ольштин, нема краще, як у лісі, правда ж?

Едек ствердно кивнув головою. Його охопив якийсь дивний страх. Чого він хоче? Хлопець питав себе і не знаходив відповіді. Лісничий чогось хоче, це ясно. Дивиться так чудно, чогось жде. Знає все, це певно! Зараз може вигнати з дому, і буде по всьому...

Але пан Гасинець задивився у вікно, прислухаючись до звуків, що долинали з подвір’я.

— Одлига настає, вже капає з даху... Отак, тепер тільки почнеться зима. А з дровами — що вивезли, те й буде. Я привіз тобі гроші, добрячу норму ти виробив, у районі не могли надивуватись... Так, так, одлига...— І знову втупив погляд у хворого. Брови йому нервово здригалися.

— А що з трактором?

— Та вже бігає "по шосе, нічого йому не сталося, причеп трохи розбило, поправили...— Глянув на двері, присунувся з стільцем ще ближче.— От, є трохи часу. Стара не сподівалася, що я сьогодні приїду, то й вечеря не готова. Метек сидить над книжками, а Кульчик по-своєму папір переводить. Думаю, загляну до тебе, побалакаємо трохи, правда ж?

— А чого ж...

Настала тиша, і в ній було виразно чути, як з даху капають великі, важкі краплі. Лісничий легенько всміхнувсь. Едек здригнувся. Не розумів цього чоловіка. Чого він хоче? Чого він хоче?

— Щось ти, хлопче, зажурився останнім часом? Це кепсько. І Метек з чимось крився від мене. Це кепсько. Інколи варто з старшими порадитись.

— Так,— прошепотів Едек засмучено.

— Коли ви приїхали, Метек казав, що ти там багато чого натворив в Ольштині. Хуліганив, мабуть?

— Так.

Якось по-дурному почував себе з тим підтакуванням. А що було казати? Розповідати все, сповідатися? Навіщо? Не мав ні найменшого бажання. Але, слухаючи таку проповідь, він теж довго не влежить. Схопиться з ліжка і полетить на ту відлигу, хай йому чорт, аби тільки більше не слухати.

— Як тільки встану, поїду назад. До Ольштина,— сказав у відчаї.

— Облиш, людино добра, тобі що, в селі не подобається?

— Ні,— сердито відповів хлопець.

І помітив, що лісничий раптом посмутнів. Потім підвівся, витяг а бокової кишені пачку газет, підкрутив лампу, вогник піднявся вище. Пан Гасинець уперто шукав щось у газетах.

Едек уже знав. Певно, там в повідомлення про смерть Красавчика. Лісничий усе знав. Метек виляпав, а він спеціально розшукав у Ольштині той номер газети, а може, хто ж його знав, уже заявив у міліцію, тепер от-от прийдуть, щоб його арештувати.

Ця думка викликала у нього обурення. Якщо так, то нехай буде! Він не дасть, щоб його піймали, як рибу сачком. Він хотів сам піти в міліцію. Але коли його виказали, то він боронитиметься. Сьогодні ж уночі втече, хоча б довелося кулаками прокладати собі дорогу. Він раптом озвався з іронією, аж пан Гасинець здригнувся, почувши в його голосі якийсь чужий, досі незнаний тон:

— Не шукайте. Мабуть, там про Красавчика пишеться, так?

Якусь мить, чекаючи на відповідь, ще сподівався — може, все-таки це не те, може, щось зовсім інше.

— Так, про Красавчика. І не тільки про нього. Ти дивуєшся, що це мене цікавить?

— А що?— кинув з викликом.

— Та нічого. Ось воно. Прочитай собі, а потім, як матимеш охоту, можемо побалакати...— Лісничий дав йому газету, в якій червоним олівцем було обведено одну замітку. Лампу підсунув на край столу, щоб Едекові було краще видно. Сам переглядав якийсь ілюстрований журнал.

Літери скакали хлопцеві перед очима. Він знав, що ця замітка вирішить його долю. Приплющив на мить повіки, зосередився, читав уважно. В місцевій хроніці великими жирними літерами була надрукована інформація під назвою: «Коли нарешті буде спокій на вулицях Ольштина?»

«Кілька днів тому недалеко від П’ястовської Брами сталася сутичка поміж місцевими хуліганськими елементами. Суперечка за дівчину призвела до бійки двох банд. Тільки втручання міліції припинило ту бійку. Один з учасників скандалу, відомий у злочинному світі Ольштина під кличкою Красавчик, діставши удар залізною трубою, втратив свідомість. Карета швидкої допомоги доставила його до лікарні, з якої він через два дні вийшов. На місці події затримано також одну дівчину. Обох було притягнуто до відповідальності. Всі інші учасники бійки повтікали, слідство, яке проводить міліція, ускладнюється тим, що ні названий Красавчик, ні дівчина не хочуть назвати їхні імена, пояснюючи, ніби решти хуліганів вони не знають».

Рука з газетою упала на ковдру. Боже, Красавчик живий! Даремно він так мучився. Живий... В ту мить Залєський відчув до Красавчика аж ніби вдячність. Дихав важко. Таке пережити! Отже, йому вже не загрожує тюрма, у нього не буде вічних докорів сумління, він не вбив людини...

Глянув ще на дату. Дев’ятнадцяте листопада. А бійка була п’ятнадцятого... Певно, цей номер не потрапив до лісництва, бо ж у ті перші дні він шукав у газетах якоїсь згадки про скандал...

Не міг угамувати серця, що так по-дурному калатало, наче хотіло вискочити. Едек відчував, як його заливає великий спокій і водночас — нездоланний сором. За те, як ще кілька хвилин тому він ставився до лісничого, за недовір’я і ворожнечу до людини, яка принесла йому таку новину.

— Вибачте,— прошепотів хлопець.

Лісничий здригнувсь, але не обернувся. Тоді він повторив:

— Вибачте, будь ласка.

— За що?

— Що я був такий грубий, що...

Лісничий махнув рукою.

Едек знову довго мовчав. Боровся з тим соромом, хотів почати розмову, але все не міг пересилити себе.

— Я б...— І знову довга пауза.— Я б хотів побалакати... як ото ви казали...

Лісничий разом із стільцем присунувся до нього.

— Гаразд. Що ж би ти хотів сказати? Радий цьому?

— Страшенно радий... Боже, я так боявся, що вбив його. Хотів їхати і сам заявити. Не міг витримати. І Метек мучився, не знав, як виплутатись, бо думав, що я вбивця.

Замислився. В очах його блиснуло зацікавлення.

— А звідки ви знали? Чи ви все знали?

Поправляючи мокре від поту, липке волосся, хлопець не спускав очей з обличчя пана Гасинця.

— Метек, як ти сам кажеш, уже не міг дати собі ради. Я стежив за ним, боявся за нього... Мені й на думку нічого такого не спало. Тільки під час твоєї хвороби, ще першої ночі — я сидів на цьому самому місці — почав трохи догадуватись. Ти щось кричав про якогось Красавчика, а потім — що не хотів його вбити, і щось там іще... Тоді я прямо запитав Метека. Він розповів, радився, що робити.

— А ви? Що ви йому порадили?

— Насамперед — ждати, поки не мине криза. Це було найважливіше.

— А тоді?

— Тоді перевірити, з’ясувати все. Для того, власне, я й поїхав сьогодні до Ольштина. Ладен був сидіти в місті хоч і тиждень. У мене є там знайомі, винюхав би, як воно з тим Красавчиком...

Едек зігнувся, стис руки.

— А якби він не жив? Якби виявилося, що я все-таки вбив його? Ви б тоді видали мене міліції або веліли Метекові це зробити, правда? Ви повинні були б так зробити...

Лісничий сумно всміхнувся, заперечливо похитав головою.

— Ні, я б цього не зробив.

Едекові очі розширились од непомірного подиву. Мовби не вірячи своїм вухам, він питально глянув на пана Гасинця.

— То ви приховали б убивцю? І тільки витурили б мене з дому?

— Ні те, ні друге.

Едек нічого не розумів.

Гніт у лампі покрився нагаром. Лісничий обережно зняв скло і складаним ножиком обрізав його. Світло стало ясніше, рівніше.

— То що ж би ви зробили? Ви ж повинні були б щось зробити. Не могли б так залишити це діло,— наполягав Едек, сідаючи од хвилювання на ліжку.

— Ти б сам усе розказав. То був єдиний вихід.

— Правда. Я хотів так зробити... Але часом були й інші наміри, хотілося тікати десь далі, може, за кордон. Нелегко наважитись обвинуватити самого себе, засудити на довгі роки тюрми... Я ж був майже певен, що вбив Красавчика.

Лісничий поклав руку йому на плече.

— Розумієш, я приглядався до тебе... Ти надто порядний, щоб так низько впасти, злякатися відповідальності за свій вчинок, який би він не був... Ну, коли б склалося інакше, я поговорив би з тобою, показав би тобі дорогу. Так я й Метекові сказав.

— І він теж вірив мені?

— Він весь час вірив. Через те йому й було так важко, не вмів дати собі ради, мучився, марнів. Пам’ятаєш, я тебе питав, що сталося з моїм сином?

— І ви були так певні?— тихо, ледь чутним шепотом повторив зворушений Едек.

— Певен, хлопче. За довгі роки я трохи узнав людей.

Він устав, підійшов до дверей і, відчиняючи їх навстіж, гукнув:

— Мати, давай вечерю, ми голодні.

Цієї миті застукотіли швидкі Метекові кроки — хлопець заскочив у кімнату й кріпко обняв товариша за шию.

— От бачиш, усе добре, бачиш!

— Що тут діється! Що ти з ним виробляєш, Метек?

У дверях появився Кульчик, дивився на них великими здивованими очима.

— Радіємо, що Едек нарешті одужав, — урятував становище лісничий, ставлячи на стіл пляшку вина.

— О, це я люблю!— з визнанням схвалив його вчинок патлатий Кульчик.