Там, де козам роги правлять

XXVII. Заплутана справа

У вікно вже заглядав світанок, коли Едек прокинувся, всім тілом тремтячи від холоду. Підібгав ноги, але від того не стало тепліше. Та й тверді дерев’яні нари так муляли боки, що вже годі було думати про сон. За дверима побрязкували ключі.

Він був у пересильній камері. Привезли його сюди з конвоєм учора ввечері, власне, уже вночі. І треба ж було, щоб так не пощастило — попав саме до того міліціонера, який мав на нього зло ще з вечора у пожежників. Супроводячи хлопця, він почастував його кількома добрячими штурханами. Та, хай йому чорт, це, зрештою, дрібниці.

Час від учорашнього дня Едек пережив немов у гарячці. Несподіваний приїзд газика в Суми, арешт, суворе попередження, щоб не пробував тікати. Тюрма в Піші, дивні натяки міліціонерів, повідомлення про наказ прокурора посадити його до ч’язниці, щось там про бандита, про якийсь банк... Нічогісінько з усього того він не розумів, а коли запитав — міліціонери засміялися йому в обличчя. Мовляв, прикидається.

А потім — пересилка під конвоєм в інше місто, де була тюрма. Сухий урядовець, який монотонно питав і записував анкетні дані. Ще один обшук: пояс, підв’язки, якийсь дріб’язок у кишенях — геть усе одібрали. І ось нарешті ця пересильна камера.

Ні, він не міг у тому розібратися. Проклята доля, хай йому чорт! Усе складалося так гарно, а тут — на тобі! — посадили не знати за що.

Згадував, що може бути у нього на совісті. Може, якісь ольштинські справи? Але останнім часом він нічого такого не зробив, щоб ним зайнявся сам прокурор і щоб його конвоювали в наручниках. І той натяк у міліції, ніби спіймали якогось убивцю, злочинця чи чорт їх знає кого.

Виходить, щось тут, у Піші? Але що? Справа з бійкою на тому вечорі закінчилася — він заплатив кількасот злотих штрафу. Хвилиночку, а може, той чортів мельник доніс, що він побив його в лісі? Могло бути саме це. А втім, прокурор такими справами не займався б. Щось не те. Помилка? Кілька років тому все могло бути, але ж не тепер...

То що ж, хай йому чорт!

Він не знаходив відповіді. Перестав дошукуватися. Зліз із нар, презирливо глянув на вилинялу, благеньку ковдру, почав метатися з кутка в куток невеличкої камери. Лютий був, хотілося їсти, все тіло пробирав холод. Собачий холод.

За кілька годин дали чашку кави і скибочку хліба з кусочком сиру. Він з’їв, випив, схотів закурити. Але цигарки під час обшуку у нього забрали.

Хтось тихенько постукав у двері, піднялося вічко. Якесь темне око зацікавлено дивилося на нього.

Едек підійшов ближче.

— Гей, дружок! Ти куриш?

— Ну певно,— буркнув він.

— Виміняти хочеш?

— Як?

— Давай светр, я дам тобі дві пачки цигарок.

— Що?

— Дві пачки «Спорту» за светр.

Хлопця пойняла несамовита лють. Ех, коли б не ці двері, сто чортів! Светр за кілька цигарок! От сучий син!..

— Поцілуй мене, знаєш, куди? — крикнув.

Вічко безгучно закрилося. Едек догадався, що то, певно, хтось із чергових в’язнів, які мають право ходити в коридорах. Гендляр, собача душа.

Невдовзі по тому його повели під душ і помістили в іншу камеру. Там сиділи два молодики. Прихильно зустріли нового товариша.

— Привіт, дружок! За що?

Едек здвигнув плечима. Він не знає, далебі, не знає. Ті щиро засміялися.

— Кожен такий субчик ніколи не знає, за що попав у каталажку. А потім виявляється, що він матінку на той світ одіслав, шофера обробив на мокре або принаймні магазин переніс мішками на другу вулицю...

Залєський похмуро зиркнув на них.

— Заткніть пельки, ви!

А то що?

— А то помацаю вам ребра...

— Помалу, помалу, тут були страшніші.

Проте замовкли, певно, його вигляд не віщував їм нічого доброго. А Едека охопив якийсь жахливий настрій. Плювати йому на все. Якщо його посадили саме тоді, коли він думав якось привести до ладу своє життя, то, значить, така вже його собача доля — жити інакше, ніж звичайні люди. Хочуть зробити з нього бандюгу — ну й хай, будь ласка. Коли б оці два випадкові товариші по камері не замовкли, він охоче розквасив би їм морди. Хоча б розвага була. А взагалі...

Клацнув замок у дверях.

— Це, мабуть, по тебе, дружок. Швидко починають, значить, діло серйозне.

— Залєський? Виходьте. До прокурора.

Його привели у простору, світлу кімнату внизу великого будинку. Веліли сісти на дзиглику, що стояв посеред кімнати. За письмовим столом сидів уже підстаркуватий чоловік із сивими скронями. Довго придивлявся до Едека. Коли ввійшов писар, перевірив анкетні дані. Питав про перебування в Сумах, про попередні роки в Ольштині.

— Де ви були минулої ночі?

— Поза домом.

— А де саме, точно?

Хоч несподіване питання й захопило Едека зненацька, він був стриманий і спокійний. Швидко думав. Де він був учора? Ну, ясно ж — у Віки. Та чи казати їм про це? А якщо справді йому пришиють якесь діло, то навіщо він мав вплутувати в це й дівчину? Батьків її не було дома, а вона на той час приймала хлопця, була з ним аж до світанку. Гарні плітки розійшлися б кругом, знеславив би її. Чорта з два, не скаже він, хай собі думають, що хочуть.

— Я був поза домом, а де саме — сказати не можу.

— Отже, ви відмовляєтесь давати показання?

— Щодо цього — відмовляюсь.

Прокурор неприхильно подивився на нього. Подумав, що молоді злочинці завжди так починають. Інша річ, що цей був досить невправний. Навіть не намагався знайти собі алібі.

— Давно ви дружите з Фльорчаком?

Едек марно перебирав у пам’яті своїх знайомих. З Фльорчаком він ніколи не стикався.

— Не знаю такого.

— Фльорчака не знаєте?

— Не знаю. Я, пане прокуроре, взагалі не розумію, про що йдеться.

Прокурор криво усміхнувся.

— Хто оглушив сторожа?

Едек схопився з місця. Писар злякано глянув на нього.

— Нічого не розумію. Чого ви од мене хочете?

— Питаю, хто оглушив сторожа? Ви чи Фльорчак?

— Нічого не знаю.

В чому його підозрюють? Який Фльорчак? Що за сторож? Це якась жахлива помилка! Хто його вплутав?

— Чия то була ідея — пограбувати банк?

— Банк? Пане прокуроре, це велика помилка. Я справді нічого не знаю.

«Коли б не було певності, я міг би повірити, на його обличчі стільки здивування,— думав прокурор.— Спритники, хоч і молоді».

— То ви взагалі не хочете говорити про це?

— Я нічого не знаю.

Хлопця охопив відчай. Доти він збирався протестувати, викликати якийсь скандал, дідько знає що. Тепер уже не хотів. Це тільки погіршить оправу. А взагалі, хай йому чорт, може, це сон? Він ще ніколи не відчував себе так по-дурному, як зараз.

— Гаразд. Поки що зробимо перерву.

Прокурор подзвонив. У дверях появився вартовий.

Одведіть, будь ласка, підозрюваного.

В камері він довго сидів, затуливши руками обличчя. Не міг нічого збагнути. Що за Фльорчак? Який банк, сторож, напад?

— Ну що, дружок? Добре тебе прикрутив? — Товариші по неволі співчутливо дивилися на нього.

— Прикрутив? Та так, що й не виплутатись. А найгірше те, що я зовсім не розумію, в чому річ.

— Пояснять помаленьку...— засміялися ті.

— Залєський! Виходьте!

І знову він сидів перед прокурором. «Що за метод,— думав.— Мучитимуть так день і ніч. Здуріти можна».

— То ви твердите, що не знаєте Фльорчака?

— Не знаю.

— Добре.

Прокурор двічі натиснув дзвоник.

Двері відчинились, і на порозі, в супроводі двох конвоїрів, став... Красавчик. Для Едека миттю все стало ясне. Може, не все, але принаймні те, з чиєї ласки він тут опинився.

— Фльорчак, ви впізнаєте цього громадянина?

— Так точно. Це Залєський, Едек.

— Пане прокуроре, я не знав...

— Спокійно, Залєський, зараз я вас не питаю. Розкажіть, Фльорчак, як дійшло до нападу на банк.

Красавчик іронічно дивився на Едека, куточки його губів кривились у злій гримасі. На правій щоці смугою виділявся шрам од ножа.

— А просто, по-моєму, краще одразу сказати правду. Ми давно знаємо один одного, вже не перший рік. З Ольштина. Були друзями...

— Неправда...

— Залєський, заспокойтеся, прошу.

— Були, значить, друзями. Не розумію, чого Залєський тепер не признається в цьому... Всяко там бувало, ми навіть побилися кілька разів, то випиваючи, то за дівчину, ви ж знаєте, пане прокуроре...

— Ближче до діла, Фльорчак! Ми говоримо про банк.

— Ну, значить, так, пане прокуроре. Залєський щось там у Ольштині натворив, я й не знаю до пуття, що саме. Довелося йому виїхати. Влаштувався він тут, у лісництві, Суми називається, вивозив ліс трактором... Недавно дав мені сигнал, щоб я приїхав, бо готується вигідне дільце.

— Ти, сучий син! — Едек рвонув до нього, але дужі руки вартового схопили його ззаду мов обценьками.

Красавчик примружив очі, посміхнувся, не збентежившись, говорив далі:

— Я приїхав. Випили ми, як завжди. І він каже мені, що тут є невеличкий банк у старому будинку, навіть сейфа нема, тільки спеціальне сховище в підвалі. Ну, і домовилися на вчора. Залєський залізякою стукнув сторожа, ми розбили задню стіну, все було тихо, бо ніч же, кого там що обходить, а банк ще трохи й на одшибі... Залізли всередину, вже добиралися до підвалу, нелегко це було, бо я на відмичках і всяких інших зломщицьких штуках не розуміюся, пильнував тільки, а грабував Залєський... І тоді раптом ми почули чиїсь кроки. Кинулися тікати, але навколо вже була міліція. Ну, мене взяли, а він утік, тепер теж попався. Я, пане прокуроре, одразу вам сказав правду. Може, на якийсь рік менше дадуть, еге ж? І ти, Едек, признайся, не вийшло, що ж тут уже брехати...

О боже, коли б можна було трахнути його в ту огидну скривлену посмішкою пику. Розтрощив би її, ні, більше — убив би гада. Але вартовий тримає, нічого не вдієш. Це він мстить за Ольштин, а за чаркою вдавав такого приятеля. Брудне діло, що його робити?

— Залєський, ви знаєте Фльорчака?

— Пане прокуроре, я не знав, що Красавчик — це Фльорчак... Цього знаю.

— Як ви кажете? Красавчик?

Едек помітив, як по обличчю Красавчика пробігла тінь занепокоєння. Розкриття клички, певно, було не на руку йому.

— Так. Я знав його, але мало. Ми ніколи не були друзями. Бився з ним один раз, бо він напав на мене. І потім побачив його оце кілька днів тому, тут, у Піші. Пили з ним у закусочній. Але ніякого банку я не знаю.

— Ну, добре, добре... Виведіть Фльорчака.

Коли вони знову лишилися втрьох з писарем, прокурор довго дивився на Едека. Не міг заглушити почуття якоїсь симпатії до юнака. Той, другий, одразу видно,— нікчема, а цей? Зовні навіть цілком порядний. Але що ж, факти — це все-таки факти.

— Ну що, Залєський, тепер ви вже признаєтеся, після того, що почули з уст Фльорчака?

— Неправда, усе це неправда, пане прокуроре!

— Що ти скажеш,— зітхнув прокурор.— Клопіт мені з вами, та й годі. Почнемо спочатку... Отже, коли ви познайомилися з Фльорчаком? Які були стосунки між вами? Але спершу скажіть, чи ви згадали, де були учора вночі?

— Мені не треба згадувати, я знаю. Але... але не можу сказати.

— Ну добре, добре. То як же ви знайомі з Фльорчаком чи то Красавчиком?

Минуло дві години, прокурор так нічого й не добився, зате Едека охопила чорна розпука. Хлопець не бачив ніякого виходу з тієї халепи, в яку втягнув його Красавчик. Не міг же він признатися, що цілу ніч був із Вікою. Ні, такого свинства він не зробить. Та ще коли все складається так похмуро... Собача доля. Чорт його поніс восени до того Піша. І справді чортова дірка.

За наступні два дні допитів справа не зрушила з місця. Едек відповідав коротко, був уже геть вимучений, готовий покластися на ласку долі. Навіщо захищатися, шукати всякі доводи, коли з-за них одразу виринає те саме: які стосунки зв’язували його з Фльорчаком, що він робив тої ночі, чим оглушив сторожа, як узнав, де зберігаються в банку гроші, чому так уперто не хоче признаватися? Весь час те саме й те саме. Навіщо заперечувати? Думав, чи не відмовитися взагалі давати зізнання? Кому потрібна ця ідіотська гра в піжмурки?

Часом, даючи вихід своїй невгамовній злості, він розв’язував язик і так лаявся, сипав такими прокльонами, що товариші по камері просто завмирали онімілі, здивовані і захоплені. А потім, уткнувшись обличчям у долоні, сидів так годинами.

Але й прокурор в кожною годиною більше й більше розумів, що, всупереч усяким сподіванкам, перед ним — горіх, який нелегко розкусити. Багато що не збігалось у показаннях обох потерпілих. Якісь плутані були відомості про їхнє ольштинське знайомство. Дивувало те завзяття, з яким Фльорчак намагався перекласти головну відповідальність на плечі Залєського. Не менш дивною була упертість Залєського в запереченні конкретних, цілком, здавалося б, очевидних фактів.

Характеристики Залєського, які надійшли з Ольштина, були, зрештою, не такі вже й погані. Хлопця знали там як вітрогона, вправного спекулянта кіноквитками, скандаліста, якого кілька разів приводили в міліцію і штрафували, але ніколи не змішували з явно злочинним середовищем, де був і верховодив Фльорчак — Красавчик. Скидалося на те, що зізнання Залєського про осінню бійку в Ольштині були правдиві.

В Піші міліція знала, що він п’є, зчинив бешкет на вечорі у пожежників. Припускали, хоч доказів і не було, що це він побив мельника. Зате в найближчому його оточенні — у лісництві — не могли нахвалитися хлопцем. Бралося до уваги й те, що він, ризикуючи власним життям, урятував дівчину-велосипедистку, і його участь у боротьбі з пожежею в ту ніч, коли загинув молодий поет Кульчик. І ще допомога у викритті браконьєрів та нелегальної чинбарні. Усі ці факти були на користь Залєського, хоча й показували водночас його буйний, невгамовний характер.

Четвертий день після арешту Залєського приніс прокуророві нові клопоти. З самого ранку йому доповіли, що молода дівчина, донька старшого лісничого Дзядоня, хоче дати важливі свідчення і просить прийняти її. Прокурор добре знав лісничого, бачив кілька разів і його дочку. Зацікавлений, запросив її до кабінету. Дівчина ввійшла бліда, з темними кругами під очима і похмурим блиском в очах.

Прокурор тепло привітався з нею.

— Прошу, панно Віко. Що ж вас привело до мене?

Вона сиділа скраєчку на стільці. Дивлячись йому в обличчя, сказала, чітко вимовляючи слова:

— Я прийшла в справі свого нареченого, Едварда Залєського.

Прокурор здивувався. Відчував якусь нову неприємність. Дочка Дзядоня — наречена того хулігана?

— Слухаю,— мовив він.

— Я чула, що Едек відмовився сказати, де він провів тут ніч, коли вчинено напад на банк. Ту ніч він провів у нас. Він майже щодня приходив. А тієї ночі ми були самі, і він лишився довше. Ми заручилися.

Ні, в її обличчі не було ні збентеження, ані фальшивого сорому. Прокурор допускав, що вона каже правду. Подумав, що така делікатність відносно дівчини була дуже гарна, хоча з юридичного погляду Залєський зробив дурницю. Треба було докладно перевірити все. Бо як же погодити з тим зізнання Фльорчака? Відомо, що їх було двоє. Це посвідчив сторож, підтвердили міліціонери, у яких спільник Фльорчака мало не з рук вирвався. То як же? Прокурор похитав головою, заклопотаний новою проблемою. І, здавалося, вже менше вірив тому, що казала дівчина. Зрештою, закохані люди роблять і не такі дурниці.

— Хтось бачив тієї ночі Залєського у вас?

— Ні, ми були самі.

— Цього дуже мало для доказу.

— Мені здається, що цього цілком достатньо,— сказала вона гостро.

Прокурор спитав її ще дещо, потім коротко записав усе в протокол. Подякував.

Коли дівчина вийшла, він довго сушив собі голову над усім цим. По обіді вирішив ще раз допитати Залєського.

Увійшла секретарка.

— Пане прокуроре, прибула дівчина, мазурка, у справі Залєського.

— Що за чорт? А ця чого хоче? Просіть!

Зацікавлений, усміхаючись, дивився він на нову відвідувачку. Не знав її. Вродлива була. Висока, струнка, смаглява, коси темні. Здавалося, вона дуже зніяковіла. В руках весь час м’яла хусточку, обличчя було мокре від поту.

Не встиг іще запитати, коли дівчина сама сказала, з чим завітала.

— Я, пане прокуроре, прийшла сказати, що пан Залєський тієї ночі був зі мною в лісі... І тому він не винен, бо як же він міг тут бути, коли був зі мною?

Прокурора ошелешило це. Таке рідко траплялося в його практиці. Але ж і хлопець — природжений спокусник! Уже друга. Скільки ж їх іще прийде сказати, що ту фатальну ніч він пробув з ними? Тепер прокурор уже не вірив ні Віці, ані цій молодій, вродливій мазурці.

— Розкажіть, будь ласка, докладно.

— Ну, це було так. Він прийшов до мене ввечері...

— Додому?

— Ні... в ліс, біля села. Ми так домовилися, щоб ніхто не бачив. І були разом до самого ранку. А потім він пішов до лісництва, а я додому...

— І вас ніхто не бачив?

— Ні, пане прокуроре.

Авжеж, і та й друга свідчили однаково.

— Може, Залєський — ваш наречений?

— Ні... у мене є інший наречений. З нашого села, з Карвиці.

— А хіба це гарно, маючи нареченого, цілу ніч прогулюватися з іншим?

Обличчя її почервоніло. Дівчина опустила очі. Сказала повільно й тихо:

— Він тільки цілував мене, та й годі...

— Угу. І це точно було тієї ночі?

— Точно, пане прокуроре.

Зоставшись знову сам, прокурор полегшено зітхнув. Усе тут було просто, дівчата обидві брехали, а Фльорчак, напевно, все-таки казав правду. А втім, хто знає, чи Залєський не домовився з одною з цих дівчат, не припускаючи, що друга переплутає йому всі плани... Звісно, треба все це перевірити, але то вже тільки формальність.

Увійшла секретарка з паперами на підпис.

— Це, пане прокуроре, цю дівчину Залєський врятував від смерті і каліцтва. Тоді, з трактором, коли навмисно заїхав у канаву, щоб дати їй дорогу...

— Он як. Тепер я розумію. Вдячність... — Прокурор похитав головою: дівчина викликала у нього повагу.

По обіді, знову допитуючи Залєського, він поміркував трохи і надумав не казати про сьогоднішні свідчення дівчат — ще шукатиме в цьому зачіпку для свого захисту.

Йому хотілося розлущити міцний горішок, захопити підозрюваного якось зненацька. Залєський спочатку повторював свої спростування, а тоді піднесеним голосом заявив:

— Пане прокуроре, прошу занести в протокол, що я відмовляюся давати дальші зізнання. Повторюю: я не винен, це наклеп, зведений на мене заради помсти, і більше я не хочу говорити про це.

— І не дасте ніяких відомостей про те, де ви провели ту ніч?

— Ні.

— Отже, до суду ми вже не побачимось?

— Це не від мене залежить. Але в усякому разі я не відступлю від свого.

Прокурор подзвонив.

— Одведіть, будь ласка, підозрюваного,— кинув гостро, із втомою і злістю в голосі.

Едек повертався до камери сердитий на себе. Зустрівся з Красавчиком — що ж, тут нічого не вдієш. Зайшли разом до тієї забігайлівки — теж невелика біда. Але що потягло його за язик патякати, де працює, у кого мешкає, що робить? Цього він не міг собі простити. Тоді Красавчикові нічого було б йому закинути. А так обплутав його своїми свідченнями, що й не вирвешся.

Суд. Прокурор каже про суд. Так, треба думати про той день. І тільки там говорити. Усе докладно продумати, грунтовно підготуватися до оборони. Не може ж такого бути, щоб його покарали зовсім ні за що.

Почував себе глибоко скривдженим. І сумував, дуже сумував за Вікою. Інколи в голову йому приходила страшна думка: а що як дівчина повірила всьому цьому? Заспокоював себе — вона ж знає, що він робив тої ночі, отже, буде цілком певна за нього. Але знову ж боявся, що дівчина могла не зв’язати тих двох дат і думає про нього зовсім погано, відцуралася його, старається забути.

Частіше, однак, думав, що вона й далі кохає, певна, що він не винен, і сумує, так само як і він. І тоді зринала нова думка: а чому ж Віка не скаже прокуророві, що тієї ночі він був у неї? Може, тому, що її зізнанням не повірили б — адже свідків не було — нічого з того не вийшло б. Напевно, так, от вона й мовчить. І добре робить. Кохана дівчина. Як би хотілося йому знову бути з нею, слухати її голос, цілувати її тремтливі уста. Яка жага, мабуть, криється за тим тремтінням...

Минуло кілька днів. Прокурор уже не викликав його на допит. Це трохи заспокоїло Едека. Але юнак часто думав про того поважного, літнього вже чоловіка, з сивими скронями, про те, як уперто він повертав до тих самих питань, як хотів витягнути з Едека зізнання. Що ж, прокурор і повинен так робити, це ж його служба. Одначе хлопець не відчував ні краплини симпатії до цієї людини. Отак насідати на неповинного...

А ненависний Едекові прокурор, чи то сидячи за письмовим столом, а чи в себе дома, теж не міг ні на мить забути цієї дивної справи, подібної до якої ще не було в його практиці. У багатьох ниточок він не знаходив кінця, чимало зізнань Фльорчака були дуже плутані. Зате все, що казав Залєський — хоч тих зізнань було надто мало,— ідеально відповідало даним, які зібрала міліція. Лісничий Гасинець і його син Метек розказали, у зв’язку з чим Едек приїхав до Піша, що, зрештою, теж з’ясувалося тільки з часом. Знайшлося газетне повідомлення про бійку в Ольштині. Тієї ночі Едек повернувся над ранок, це правда, але він був у чудовому настрої, що було б немислимо, коли б він брав участь у невдалому нападі. Молодий Гасинець вказав на дружні стосунки Едека з дочкою старшого лісничого, особливо в останні тижні.

Офіціантка та буфетниця посвідчили, що Едек був у закусочній разом з чоловіком, у якого на щоці — шрам. Пили багато, і той із шрамом, схоже було, ніби погрожував. Старший лісничий Дзядонь потвердив, що саме тієї ночі його з дружиною не було дома і що хлопець часто приходив до них.

А от зізнання дівчини з Карвиці не відповідали дійсності. Вона тієї ночі спала дома, в одній кімнаті з матір’ю, отже, не могла гуляти в лісі. Правда, потім на якийсь жест дочки мати почала плутати в своїх показаннях, але то вже не мало значення.

Де ж усе-таки правда? Де ключ до тієї чудної загадки? Винен цей хлопчина чи ні? А якщо ні, то де подівся спільник Фльорчака? Сторож, який після того, коли його оглушили і затягнули за будинок, отямився, відповз до майдану і, заточуючись, доплентав до міліції, казав, що на нього нападав хтось високий. Тим часом Залєський був скоріше середнього зросту.

Клопоти прокурора ще більше зросли, коли надійшло розпорядження вищих органів зробити суд показовим і провести його в Піші. Не можна допустити ні найменшого конфузу, час квапить, а тут усе не держиться купи.

І того вечора, сидячи в кріслі, прокурор теж мучився із своїми думками, навіть жінка поглядала на нього з неспокоєм і ніби з жалем — прийшовши з роботи, він не промовив до неї жодного слова,— коли раптом задзвонив телефон. Прокурор знехотя взяв трубку. Знову якась дурниця.

— Алло?

Слухав уважно. Начальник міліції доповідав збудженим голосом.

— Що? Справді? Гаразд, я зараз приїду. Оце так новина. І ви вважаєте, що точно? Не знаєте, що думати? Відповідь знайдеться, я певен. Пришліть мені свого газика, добре?

Йому наче сил прибуло. Схопився з місця, надів піджак, озирався, шукаючи кашкета.

— Ти йдеш?

Прокурор підійшов до дружини, ніжно погладив по натрудженій руці.

— Мушу. Розумієш, справа з банком... Начальник міліції дзвонить, що випадково напали на слід другого грабіжника. Сидить у них... Треба негайно допитати його. Може, справді тут несправедливість щодо того хлопця...

— Якого? Що? Ви ж обох арештували? А це ще хто?

— Може бути, що той Залєський ні в чому не винен, розумієш?

Жінка кивнула головою. Так, тепер зрозуміло. Ясно, треба мерщій їхати.

За вікнами засигналив автомобіль.

— Бистрі,— усміхнувся прокурор.

У своїй камері в ту мить усміхався й Едек. Йому снилася Віка — вона радісно простягала до нього руки, які вже так довго ждали його.