Тайники розкриваються вночі

Міліцейський мундир

Інна любила стояти біля дзеркала, в якому вона, мовби роздвоївшись, дивилась на себе, як на сторонню людину. В дитинстві дзеркало дивувало її несподіваною відвертістю: чорнильні плямки на щоках, варення на губах, на носику, яке ласунка їла без дозволу. Тепер воно було другом, відкривало Інні власні думки, почуття, настрої, тішило її. На щирість дівчина відповідала щирістю, не ховалася перед ним, любила подовгу дивитися в цей блискучий скляний світ, заглядати у свої очі, поки їй і справді починало здаватися, що проникає у свою сум'ятливу, бентежну душу.

Сьогодні дівчина ніяк не могла одірватися від старого дзеркала у вітальні. І не тому, що одягла новий сірий костюм, який так пасував їй до великих сірих очей. Сьогодні вона побачила у них якісь нові вогники, які надавали обличчю натхненності і незвичайності. Милувалася собою, поки не почула густих ударів настінного годинника. Тоді схаменулась і вибігла. За кілька хвилин поспіхом ішла вулицею.

Тепле надвечір'я огортало місто м'якими сувоями вечорового світла. Здавалося, що й гамір міста тихішав, сумирнішав через те м'яке світло, і люди, які наповнювали вулиці, були лагідніші, розважливіші, не такі галасливі й хапливі, як удень.

Поспішаючи, Інна не спустилася східцями в підземний перехід на розі Хрещатика, а пішла навпростець. Короткий застережливий свисток на мить зупинив її серед вулиці, але ззаду вже йшов тролейбус, і вона добігла до універмагу.

Міліціонер з погонами сержанта чекав на тротуарі.

— Громадянко!

Змушена була підійти.

— Ви порушили правила переходу.

— Я поспішаю, — почервоніла дівчина.

— Не в морг, сподіваюсь, — без тіні усмішки на обличчі промовив міліціонер.

Навколо почали збиратися цікаві.

— Жарт ваш недоречний. Беріть штраф і відпустіть мене, — сердито буркнула, розстібаючи сумочку.

— Головне не штраф, — ніби не помітивши жесту дівчини, миролюбно зауважив сержант. — Головне, щоб ви більше не порушували громадського порядку…

— Відпустіть, сержанте! — весело гукнув хтось. — Вона свого чувака прогавить…

Інна з відразою глянула у втомлене обличчя міліціонера. Відчувала себе безсилою і розуміла, що сержант уже визначив найболючіше для неї покарання: не штраф, а оця нотація серед вулиці.

— Чого ви хочете од мене?

— Щоб ніколи більше не перебігали вулиці там, де не можна… Якщо ви зрозуміли мене, — сержант зробив паузу, — тоді йдіть!

Інна окинула його недовірливим поглядом від кашкета до наваксованих, але припорошених вуличним пилом черевиків і, проштовхнувшись у натовпі, забувши від хвилювання про можливість скористатися тролейбусом, швидко пішла по Хрещатику.

За хвилину вона вже не думала про міліціонера, але неприємна пригода зіпсувала настрій, і м'яке надвечір'я втратило свою принадність.

Через майдан Ленінського комсомолу, де біля входу в парк мав чекати Юрій, Інна пройшла підземним коридором. Уже не поспішаючи, піднялася сходами на поверхню.

Віддзеркалені скляними поверхнями готелю «Дніпро» відблиски вечорового сонця вдарили в очі. Засліплено огляділася. Юрія не було. Тепер ще раз сердито згадала про сержанта.

Та ось до неї знову наближався міліціонер.

— Інно!

Коли б не була такою розгніваною, певно, розсміялася б з динного збігу, але відтак нахмурилася ще дужче.

Юрій не помітив цього. Він весь сяяв. Сяяли його очі, сяяли у відблисках сонця блискучі гудзики новенького офіцерського літнього кітеля.

Сьогодні він уперше одяг форму й відчув, наче відразу змужнів. Так ніби разом із срібними погонами на його молоді плечі лягла відповідальність за все, що відбувається навколо, — на вулицях, у подвір'ях, у будинках, відповідальність за людей, що живуть у його рідному місті, за те, щоб ніхто не скривдив і не образив їх. Кілька місяців тому кепкував би з такого почуття: хлоп'яцтво! Людина цивільна, він завжди зневажливо спостерігав те, як військові прикрашають свій одяг блискучими гудзиками, погонами, різними значками.

Тепер усе сприймалося по-іншому. По дорозі з дому не раз скоса позирав на свої погони, розпрямляв плечі, карбував крок — адже не може офіцер міліції йти перевальцем, метляючи руками, наче хлопчисько.

— Лейтенант Юрій Гармаш прибув у ваше розпорядження! — усміхаючись, відрапортував він.

— Більше нічого не могли придумати?! — процідила дівчина.

— А що таке, Інно? — не зрозумів її.

— Гадаєте, я зможу йти з вами поруч? Наче злодійка, яку ведуть у міліцію!

— Інно! — розвів руками Юрій. — Ти ж культурна людина.

— Я вже сьогодні чула це від вашого колеги-сержанта. Бери таксі, поїдемо переодягнешся… Невже не розумієш, що це якось… — Інні забракло слів. — Ну, просто… не тонко з твого боку. На нас звертатимуть увагу. Я нічого не маю проти міліції, але…

Юрій розгублено знизав плечима.

— Інакше я негайно піду додому!

— Ну, коли ти загрожуєш, — юнак теж розсердився. — Діло твоє.

Кілька секунд не зводили одне з одного гнівних поглядів. Аж ось Інна відвела очі й мовчки рушила до парку. Юрій пішов поруч. Пробував жартувати, сказав, що Інна скидається на начальство, яке попереджало, що форму йому доведеться одягати дуже рідко, але дівчина не підтримувала розмови. Так піднялися сходами в парк, минули естрадний майданчик і опинилися біля «Рів'єри».

З бічної алеї вибігла молода жінка і, побачивши Юрія, кинулася до нього.

— Товаришу міліціонер! Вони його вб'ють! Благаю вас! У них ніж!

— Кого? Де?

— Хулігани. Образили мене, чоловіка. — Схопила лейтенанта за рукав і потягла за собою.

— Юро! — Інна не встигла крикнути жінці, що він зовсім не міліціонер, що він — інженер!

— Інночко, я зараз! — Юрій зник за поворотом алеї. Інна ошелешено дивилась услід.

Коли, тяжко віддихуючись, він повернувся, дівчина стояла на тому ж місці і з тим самим стривоженим і розгубленим виразом на обличчі.

— Втекли…

Тепер по губах Інни ковзнула посмішка.

— Адже ти звичайний хімік: колби, реторти, реакції, формули… Ну який з тебе міліціонер?

Владно взяла його під руку.

— Марш додому! — і хрипко засміялась чи то від радості, що Юрій повернувся живий і неушкоджений, чи від своєї несподіваної перемоги.

Впали сутінки. На зупинці таксі не було ні черги, ні машин.

— Не дочекаємось тут, — пробурчала Інна.

І немов заперечуючи їй, до бровки тротуару підкотився автомобіль із зеленим вогником. Водій відчинив дверцята.

— Будете їхати, товаришу лейтенант? Прошу.

— На Солом'янку.

— Будь ласка.

У цьому короткому діалозі, вірніше, у тоні розмови між водієм і Юрієм Інна, попри бажання, відчула добру чоловічу повагу водія до її супутника. Згадалася розповідь, яку вона чула в інституті, про недавню трагедію. Бандити вбили й пограбували таксиста. Невдовзі міліція впіймала злочинців. Коли це стало відомо, всі водії, минаючи регулювальників, гальмували і вітали міліцію, на мить підносячи руку до картуза…

Інна недовго чекала біля дому Юрія. Він швидко повернувся і знову сів поруч. Дівчина погладила м'який рукав піджака і ніжно притулилася щокою.

— Пробач, Юрчику…

Таксі привезло їх до Дніпра. Гірлянди вогнів від пішохідного моста лягли на темну ріку. Здавалося, через неї перекинулося два мости: один у повітрі, другий — під водою, по глибокому дну. Свіжий вітрець вільно гуляв над усією долиною, посвистував у залізних фермах.

Молоді люди зупинилися на краю мосту, над пляжем. Біля берега чорніли голови пізніх купальників; згори вони скидалися на волейбольні м'ячі. Інні стало холодно, і Юрій сміливо пригорнув її. Потім перейшли на острів. На широкій, добре освітленій центральній алеї, що вела до круглої будови літнього ресторану, було людно. Вони завернули праворуч. Там на лавах у густому присмерку притаїлися закохані парочки.

Коротенька сварка, що спалахнула між ними, забулася. Опустилися на вільну лавочку. Якийсь час сиділи мовчки, відчуваючи насолоду від самої присутності дорогої людини, що на початку кохання заміняє освідчення, поцілунки і ніби допомагає гостріше відчувати ласкавий вітерець, замріяний шепіт листя, красу місячного сяйва…

Але вічно мовчати не можна, і Юрій почав розповідати про інститут, про друзів, які тепер роз'їхалися по всьому світу.

— Ах, — несподівано зітхнула Інна. — Відчуваю, як ти любиш науку, і ніяк пе збагну, чому від неї відмовився… Як ти будеш ловити людей?

— Чому ловити?

— Аякже! Ловити, судити, замикати у в'язницю, хитрувати, обдурювати, залякувати, щоб добитися зізнань… Це ж, певно, дуже важко навіть під захистом готових формул про високі інтереси, про загальне добро!.. Не заздрю тобі…

— Я боротимусь проти злочинства… — стримано відповів Юрій. — Ти цього не розумієш. Можливо, і я не до кінця все осягнув, але вже потроху починаю усвідомлювати. Це теж потрібно, Інно, необхідно… Як можна миритися зі злом?!

— Бачиш, усе на світі змінюється і змінюється наша оцінка людських учинків. Ти твердо знаєш, що таке злочин?

Зло завжди було злом, а добро — добром. І злочин ніколи не вважатиметься доброчесністю.

— Гм, — всміхнулась Інна. Юрій помітив, як заблищав у місячному сяйві білий разок зубів. — Звичайно, скажімо, вбивство…

— Так, так, — зрадів юнак. — Правильно.

— Але ж ти, здається, ловитимеш не вбивць, а звичайних людей, що спокусилися на додатковий заробіток, можливо, через бідність. Щось там купили й перепродали, недоважили огірків чи взяли зайвий гривеник за манікюр…

— Яка обізнаність! — з іронією промовив Юрій. — Але ти помиляєшся, Інно. Ми з допомогою громадськості боремося проти крупних розкрадачів народного добра, які завдають великої шкоди державі. Йдеться про речі набагато серйозніші…

Дівчина ніжно притулилась до його плеча.

— Юрку, я ж за тебе непокоюсь. Мені не хочеться, щоб ти присвятив цьому своє життя. Є люди злі, є службисти — ось нехай вони і порпаються у цьому бруді. А ти м'який, щирий. Тобі буде тяжко.

— Тут потрібні люди передусім чесні. Мені здається, що я — чесний, — він знизав плечима. — Та коли це мені тільки здається, тоді ти маєш рацію…

— Зараз ти скажеш, що я обивателька, — зітхнула дівчина.

Юрій промовчав.

— Мені здається, що все це якось брудно. Вистежувати людей, втручатися в їхнє життя…

— Ти дуже дивно говориш, — ображено відсунувся Юрій. — За чесними людьми ніхто не стежить. А коли злодій вирве з рук сумочку, в якій твоя зарплата? Милувати його?

— То інша річ.

— А злодій, який грабує не одну тебе, а всіх нас, ціле суспільство, хіба кращий? Що з того, що він одягнений у хороший костюм, ходить до театру, намагається удавати з себе інтелігентну людину і часом справді займає добру посаду?! — вже сердито закінчив Юрій.

— Ну, гаразд, годі. Я бачу, ти сердишся, — миролюбно запропонувала Інпа. — Очевидно, щоб зрозуміти все це, треба стати дружинницею або принаймні дружиною. — Вона засміялась і грайливо розкуйовдила рукою його чуб. — Ти такий милий, славний, Юрчику, і мені просто жаль тебе… Але, здається, ти вже стаєш справжнім міліціонером…

Юнак зітхнув.

— Думаєш, у мене все так просто, нічого не мучить?.. Не будемо про це говорити…

Він задивився на гарненьке обличчя дівчини.

— Мир, мир! — охоче погодилась Інна. Вона потяглася до нього, очі її заблищали, місячне сяйво ковзнуло по відкритих зволожепих вустах. — Славний мій Юрчику, — ледве чутно прошепотіла.

Він пригорнув дівчину.