Тайники розкриваються вночі

У лісі

Інна прийшла з інституту, тільки-но пообідала, як у передпокої пролунав дзвінок…

Перед дверима стояв Андрій.

Була вельми здивована. Бачила його після Криму тільки один раз, адреси своєї не давала, в гості не кликала.

Чоловік широко посміхнувся:

— Непроханий гість, Інно…

— Гість — завжди гість, — стримано відповіла дівчина, все ще не здогадуючись про причину раптового візиту. — Заходьте, прошу.

Андрій стягнув з голови берет і пройшов у вітальню. Моложава підфарбована жінка, яка, сидячи у м'якому фотелі, читала книгу, відірвалася від неї і поглянула на гостя.

— Це Андрій — мій кримський знайомий, мамо.

Гість вклонився жінці, яка ласкаво усміхнулася.

У вітальню прочинилися двері, з кабінету, заставленого книжковими шафами, показався літній чоловік. Він підозріло оглядів незнайомця поверх окулярів, щось пробурчав на його уклін і знову сховався за дверима.

— Тато, як завжди, в полоні астрофізичних марень. Вас він, можливо, прийняв за марсіанина, — з легкою іронією промовила Інна. — Сідайте, Андрію.

— Я з машиною, — відповів інженер. — Хотів запросити вас на свіже повітря. Гріх сидіти зараз у хаті…

Він усміхнувся доброзичливо й щиро, був украй гречний, і в його ласкавій покірності Інні відчулася стримана повага до неї і якась приваблива чоловіча сила. Вона раптом відчула, яке важке повітря в кімнаті, незважаючи на відчинені навстіж вікна.

— Я прогуляюся, мамо? — скоріше повідомила, ніж спитала.

— Тільки не дуже допізна. — Мати доброзичливо огляділа вишукано вбраного нового знайомого доньки і прикинула в думці, скільки йому років. Зробивши висновок, що йому не більше тридцяти двох — тридцяти трьох, і співставивши цю цифру з двадцятирічним віком Інни, задоволено всміхнулася.

Інна вийшла з Андрієм на вулицю.

— А де ж Алла? — спитала з удаваним здивуванням.

— Алла? — Чоловік винувато розвів руками. — Сьогодні мені хочеться відпочити на лоні природи. Знаєте, рідко щастить вирватися з фабрики, з гуркоту, метушні. Хочеться побути серед тиші, спокою, подалі від суєти. Так би мовити, відчути подих вічності… З Аллою це протипоказано. Своєю галасливістю вона розжене всіх мавок. Мені зараз бракує вашого товариства. Ви — незвичайна, мрійна і загадкова, як сама природа…

— О-о-о! — задоволено протягла Інна. — Я й не чекала від вас такого комплімента. — І, не даючи Андрієві виправдатися, відразу насупила брівки: — І ображаєте мою подругу…

Проте вона дозволила узяти себе під руку і повести до бежевої «Волги», що стояла навпроти під'їзду…

Незабаром опинилися в лісі за Конча-Заспою[2]. Знайшли чарівну місцину: з одного боку сосна і змішаний ліс, з другого — широка долина, що вела до старого рукава Дніпра.

Тільки-но машина зупинилася, Інна вискочила з неї і пішла між віковими соснами. Стовбури могутніх дерев відсвічували міддю, золоті промені пролягали між ними, немов хтось постелив килимові доріжки. Стара глиця, що вкривала землю, була теж як килим, м'яка й пружна. Паморочливо пахло нагрітою сосною.

Інна ступила кілька кроків і, розкинувши руки, глибоко вдихнула чисте густе повітря. У синьому-синьому небі похитувалися зелені шапки сосон. Від змішаного лісу долітало шамотіння листя. Сонце світило в обличчя, і на примружених віях дівчини зависли веселки.

— Як гарно! — прошепотіла вона.

Інна повернулася до «Волги», біля якої господар стелив величезний брезент, і, підставляючи тихому вітерцеві щоки, спитала:

— Андрію, а тиша має запах?

— Має, — впевнено відповів той. — Все, Інночко, має свій запах… Хіба ось тільки гроші не пахнуть, — хрипко розсміявся він. — Але це особлива речовина. Єдина в своєму роді. Субстрат життя. В органіці — нуклеїнові кислоти, в неорганіці й людському житті — дорогоцінний метал або їхній близький родич, паперові замінники… — Він замислився, навіть перестав стелити. — А втім, хто зна… Гроші, мабуть, теж пахнуть. Для когось — щастям, для інших — тривогою й кров'ю…

Андрій розрівняв брезент, витяг з машини два барвисті імпортні надувні матрацики, недбало кинув на один з них японський транзистор, пачку сигарет «Честерфілд».

Інна не могла не віддати йому належне. Ще в Криму її приваблювало оце байдуже ставлення до красивих речей, з якими Андрій поводився, як з дріб'язком, в той час як багато хто обожнював їх. У нього це виходило дуже елегантно, як у людини, для якої ніщо не має цінності, крім його власних, часом несподіваних і примхливих бажань.

— Тиша… — згадав Андрій слова дівчини. — Тиша має ще й звуки. Давайте послухаємо її. — Він заплющив очі, потім розкрив їх, глянув на широку улоговину, перетяту вдалині вузенькою синьою стрічкою води.

— Який простір! — розвів він руки й глибоко вдихнув запашне повітря. — Яка воля!.. Іди собі і йди, звертай куди хочеш… Воля!..

Та враз широка лугова просторінь, навіяла на нього сум. Щось гнітило, тиснуло на серце, як перед грозою. На роботі, у метушні великого міста, іноді за чаркою вина інженер проганяв це почуття. Але останнім часом і вино не допомагало; він уже не мав справжньої радості ні від вродливих жінок, ні від гарних костюмів, ні від тих дорогих дрібничок, які прикрашають побут…

Андрій ліг горілиць на брезент. Здавалося, забув за дівчину, і вона сама, без запрошення, примостилася на другому матрацику, милуючись метеликом, що літав перед її очима.

У чистому небі докірливо похитували розпатланими головами вікові сосни. Інженерові пригадалися оргії, коли в п'яному розгулі він із своїми друзями поводились, як московські купчики, і розкидалися грошима, наче половою; відчув, що йому тоскно зараз від самої згадки про це, і не тільки від того, що це було, а більше від думки, що він звик до такого життя і навряд чи зможе колись від нього одмовитись.

— Скажіть, люба, в чому смисл життя? — не повертаючи голови, спитав він. — З погляду такої ідеальної дівчини, як ви…

Інна розсміялась:

— Що з вами сьогодні?

— Ви ще мало мене знаєте, дитинко. Може, я складніший, ніж здаюся вам, і кращий… А смислу життя, — додав інженер по паузі, — немає. Народившись, ми починаємо шукати його і не знаходимо до самої смерті. І обдурюємо цим страх смерті, кінця, який завжди живе в нас. Метушимося, снуємо, як мурашки, чогось добиваємося, хвилюємось, вигадуємо ідеї, аби тільки забути, що нас усе-таки чекає кінець.

— Ну що це з вами й справді? — затурбувалася дівчина. Досі вона знала Андрія хвацьким, жартівливим, зовсім не таким, і ці песимістичні роздумування викликали до нього жаль. Підкоряючись раптовому почуттю, підсіла ближче й легенько торкнулася його голови.

Андрій рвучко схопив її руку, поцілував у долоню.

Інна відсунулась. Та інженер уже, здавалося, знову забув про неї. Так само поглядаючи у небо, промовив:

— Усе, Інночко, суєта суєт. А життя кожного з нас лише жаринка в чорному проваллі космосу. Хочеться його прожити по-своєму… як заманеться… а не виходить… Їй-богу, печерна людина була щасливіша: як хотіла, так і жила…

— Дивний ви сьогодні, — всміхнулася Інна, подумавши, що чоловік просто жартує з нею або прикидається новітнім Печоріним.

— Скажіть, якби вам наново народитися, жили б так само?

— Звичайно, так само, — ласкаво відповіла дівчина. — Я, здається, ще не наробила великих помилок…

— А я, можливо, інакше, — зітхнувши, зізнався Андрій. — Хоч, втім, не можу ручатися. Спосіб життя не людина собі визначає, а обставини…

— Неправильно, — гаряче заперечила дівчина. — Людина що завгодно може перебороти.

Обоє на якийсь час замовкли.

Інна підклала під голову руки і задивилася в небо. Картала себе за те, що її вабить цей Андрій; водночас подобаються двоє — жах! Звичайно, кожний по-своєму. Юрій, здається, більше. Своєю внутрішньою твердістю, якоюсь несамовитістю у переконаннях і водночас стриманістю, мало не дівочою соромливістю. А от Андрій захоплює чоловічою силою, яка відчувалась у кожному жесті, силою, властивою людині, що змогла завоювати собі місце в житті, якоюсь безшабашною широтою вчинків, що здавалась Інні ознакою багатої натури.

— Можливо, ви маєте рацію, люба, — повернувся до розмови Андрій. — Людина все може перебороти і витерпіти. Замкніть коня за грати, посадіть вільного орла в клітку, — і вони подохнуть… А людина виживає… Ех! — раптом підхопився він. — Годі філософствувати. А то казна-що в голову лізе! Краще вип'ємо.

— Я не люблю, ви знаєте.

— Тільки одну чарочку, задля товариства. Найкращий вірменський коньяк і вишня в шоколаді. Люкс!

Він витяг з машини невеличку валізку, в якій лежали загорнуті в целофан закуска й випивка.

Сонце хилилося до обрію, прострілюючи ліс косими променями, від чого все навколо грало червоними відблисками, немов спалахувало вогнем.

— Тільки одну чарочку, — налив їй Андрій. — За нашу дружбу.

Дівчина нарешті погодилася, випила чарку й відчула, як веселе тепло побігло по жилах. Схопилася з місця і кинулася вниз у долину.

Божко спокійно випив кілька чарок і, наливши ще одну, поніс Інні.

По високих травах пробігали золоті, червоні й зелені хвилі.

— Ні, ні, я ж сказала!

Андрій випив сам і закинув у траву порожню чарку. Очі його блищали. Спробував обійняти дівчину, але вона випручалася, втекла.

Він довго ганявся за нею і, упіймавши, силоміць поцілував. В очах його палали колючі вогники. Інна образилась, і її пройняв страх.

— Я хочу додому.

Божкові наче повністю вдалося позбутися свинцевої нудьги, яка щойно душила його. Він знову став енергійним, діяльним, маючи на думці справу, про яку дівчина й не здогадувалася.

— Ти, певно, закохана в того хлопця, з яким познайомилася в Ялті, в Юрка, — безцеремонно перейшов на «ти».

— Я ще ні в кого не закохана, — різко відповіла Інна.

— Але зустрічаєшся. Вас бачили.

— Я не збираюсь ні перед ким звітувати.

— Звичайно, — розсміявся Андрій. — Але Юрко хороший хлопець, і твій вибір я схвалюю. Я ж із ним трохи раніше від тебе познайомився… Він, здається, влаштувався в міліції?

Інна мовчала. Не хотілося про це говорити. Але Андрій був настирливий.

— Добре йому там?

Інна знизала плечима.

— Шкода хлопця. Здібний хімік — і міліція! Що йому там робити — кишенькових злодіїв ловити?

— У них, казав, і науковці потрібні.

Інна попрямувала до машини.

— Але він не наукою там займається, — в'язнув Андрій, легенько беручи дівчину під руку. — Знаєш, він мені не байдужий. Адже це мій хрещеник — я його в поїзді від смерті врятував… Треба йому допомогти. Ти, певне, теж не дуже радієш, що він міліціонер?

Дівчина криво посміхнулася.

— Не журись. Вирвемо його звідси. До себе на фабрику візьму. Але от ніяк не зустріну…

— Побачу — передам.

— Давай організуємо зустріч. Ти прийдеш із ним… Тільки не попереджай. Знаєш його характер! Образиться, що влаштовують… Зустрінемось завтра о восьмій біля «Рів'єри». Згода?

— Згода, — неголосно відповіла. — А тепер везіть мене додому. Скоро стемніє, мама хвилюватиметься.

Андрій став згортати брезент.

Те, що Божко, якому — Інна це відчувала — вона подобається, схвально поставився до її дружби з Юрієм, несподівано образило дівчину.

Так легко відступився від неї, не спробував навіть позмагатися? А це хоч і сердило, водночас і підносило інженера в її очах — благородство між чоловіками, на її думку, не часто буває. І, на свій подив, Інна раптом відчула, що їй стало байдуже до справ Юрія, бо її все дужче починає приваблювати цей сильний і владний над своїми пристрастями чоловік.

З цим почуттям вона сіла в машину, яку Андрій вивів на асфальтовий шлях і швидко погнав у місто…