Несподіваний порятунок


Останнім часом Вікторові Федоровичу Дроздову жилося тяжко. Забравши в нього справу по фабриці, Вовченко дав, на думку майора, явно безнадійне завдання — розібратися з матеріалами комісії народного контролю по жиркомбінату. Бухгалтерська ревізія, яку повторно призначив Дроздов, не виявила розходжень між кількістю продукції, виготовленої на комбінаті та завезеної у торги. Не було нестачі чи лишків і на складі. Але робітники повідомляли, що частина продукції потрапляє до крамниць, минаючи склад. Підозра впала на експедиторський цех. Дроздов зробив кілька несподіваних перевірок — і жодних наслідків. А з календаря катастрофічно швидко злітали листки. Наближався день, коли майор повинен буде, як любив висловлюватися Вовченко, «стати на килим» і звітувати…

Та це було півбіди. Справжнє лихо впало на голову Дроздова зовсім несподівано.

Після того, як стало ясно, що хтось таки попередив ділків з фабрики, Дроздов марно намагався заспокоїтися. Ланенко? Його колишній товариш, який стільки років боровся із злочинцями, непримиренний Ланенко? Ні, ця людина не може зрадити! Та, власне, що він йому особливого сказав?!

Але пам'ять поступово відновила з усіма подробицями розмову в ресторані. Вона зафіксувала й миттєве збентеження Ланенка при згадці про «Оріон», на яке тоді Дроздов не звернув уваги, і віру, яка звучала в голосі юрисконсульта, коли той запевняв, що молодий оперативник провалиться…

І чим більше міркував над цим майор — згадував улесливий вираз обличчя Ланенка і те, що колишній товариш не сказав, де влаштувався працювати, навіть під час другої зустрічі, — тим глибше усвідомлював, що саме він, Дроздов, мимоволі виказав службову таємницю.

Шукав собі виправдання, відчувши, що не зможе жити без роботи, пропаде, коли його виженуть з міліції. І хоч знову й знову чіплявся за надію, що на фабриці дізналися про оперативний задум не від нього, а з інших джерел, — бо Ланенко не продасть, що зрештою ніхто до цього не докопається: і він, і Ланенко вміють мовчати, знають, як поводитись, коли вину не доведено, — все одно душевну рівновагу він утратив, здавалося, навіки.

Спав погано. Уві сні разом з убивцями й злодіями довбав кайлом на Далекій Півночі мерзлу землю, працював у задушливих копальнях, і всі ті людці, яких він досі зневажав і судив своєю совістю, тепер зневажали й судили його, обступали з усіх боків, шипіли, насміхалися, лякали. Але найстрашніший був сон, у якому Вовченко свердлив його гострим поглядом, провіщаючи загибель з тією неминучістю і невідворотністю, яка властива тільки снам.

Працювати не міг. Бесідуючи з експедиторами і комірниками жиркомбінату, яких підозрював, мимоволі уявляв себе на їхньому місці, нервував, слухаючи, як колеги розмовляють про злочинців, відвертався, коли коридором повз нього проходили конвоїри.

З хворобливою цікавістю стежив, як ідуть справи в Юрія. Але спитати боявся. Адже, коли лейтенант навіть і не відразу виявить, якими шляхами крадіям дещо стало відомо, все одно рано чи пізно до них доберуться, і тоді все розкриється.

Кілька разів Дроздов поривався написати рапорт і зайти з ним до підполковпика. Розум підказував, що це єдиний правильний крок, який хоч і матиме неприємні наслідки, але не такі, які стануться, коли про все довідаються без нього.

Та волі на такий крок не вистачало, і він поклався на те, що час і події самі все зроблять.

У відділі помітили, що Дроздов змарнів. Товариші розпитували про здоров'я, радили звернутися до лікарів. У відповідь майор лише махав рукою, мовляв, дурниці, і ще дужче замикався в собі. Декотрі вважали, що він надто переживає критику.

Це докотилося до підполковника. Той навмисне зайшов до кімнати оперативників, коли там, крім Дроздова, сиділи Погосов і Юрій, тепло погомонів з майором, даючи відчути, що у відділі його цінять як досвідченого працівника.

Якби така розмова відбулась у кабінеті, віч-на-віч, хтозна, чи не виклав би майор усе, що було на душі. Але зараз Дроздову, як на сміх, подумалося, що оперативники, та й він сам отак завжди теплим словом привертають до себе запідозреного й домагаються зізнання. Його охопило непереборне почуття, мовби підполковник уже все знає і навмисне завів дружню розмову, чекаючи його щирої сповіді саме в присутності свідків — офіцерів відділу.

Ні, так, по-дурному, він не хотів упійматися! Коротко відповідав підполковникові, чемно вислуховував його поради, як відшукати кінці у справі жиркомбінату, і вільно зітхнув тільки тоді, коли за Вовченком зачинилися двері.

Накладні жиркомбінатівського складу, які він знову став розглядати після того, як пішов Вовченко, здалися йому зовсім незрозумілими. Цифри рябіли в очах, і оперативний уповноважений, хоч як намагався, ніяк не міг на них зосередитись.

Раптом Дроздов злякався. А що, коли це був слушний момент і він його прогавив? А що, коли Вовченко й справді прихильний до нього? Майор згадав, з яким непідробним співчуттям розпитував начальник відділу про його здоров'я, як радив звернутися до доцента, в якого сам лікується. Завтра Вовченко офіційно заявить, хто допоміг злочинцям замітати сліди, а сьогодні він іще може зважити на те, що Дроздов прохопився словом ненароком, зглянеться і погасить цю справу у відділі.

Ще якийсь час майор терзався сумнівами і врешті наважився…

Загородка, за якою сиділа секретарка відділу — літня, трохи дивакувата Ганна Іванівна, була відчинена. Секретарка реєструвала документи, що надійшли до відділу.

Дроздов, привітавшись, кивнув на двері кабінету Вовченка.

— Сам?

— Нема, Вікторе Федоровичу, — похитала головою жінка. — П'ять хвилин як вийшов.

Дроздов зітхнув і опустився на стілець. Здається, він таки прогавив свій єдиний щасливий шанс.

— Далеко?

— У прокуратуру.

— Ех, Ганно Іванівно!.. Як не щастить людині, то не щастить до кінця.

— Кому ж це не щастить, Вікторе Федоровичу? Може, вам? — пильно глянула на нього секретарка. — Що підполковника не застали? То він незабаром повернеться.

Погляд жінки чомусь злякав Дроздова. «Знає!.. І вона, мабуть, знає!.. Може, уже й наказ надрукувала! Та ні, яка дурниця!.. Казна-що! Він скоро тут і стільців боятиметься!»

— Мені до нього отак потрібно! — провів ребром долоні по горлу.

— Подзвоніть. Підполковник залишив про всяк випадок телефон… Така приємна, везуча людина, як ви, — і не щастить, — казала далі секретарка. Ці компліменти вона говорила працівникам відділу незалежно від віку й статі, бо й справді завдяки своєму лагідному характеру вважала всіх людей, крім злочинців, за приємних та везучих. Любила, щоб і їй говорили що-небудь приємне. Але Дроздову зараз було не до милих розмов. «Старе луб'я, — злісно подумав, — а сюсюкає, як інститутка». А вголос сказав:

— Та ні. Це не для телефону…

— Вікторе Федоровичу, — звернулася до нього секретарка, — ви будете чекати? Я на хвилинку в буфет… Як подзвонять, візьміть трубку. Будь ласка!..

— Гаразд, — буркнув Дроздов.

Ним заволоділо почуття, що порятунок тепер тільки у відвертій розмові з Вовченком. Усе вирішують хвилини.

Боявся відійти від кабінету, щоб не прогавити підполковника.

За загородкою тихо. На шибці дзижчала самотня чорно-зелена муха, яка хтозна-як потрапила в казенні стіни міліції, де нічого не було їстівного. І він відчував себе такою ж мухою, що летить на світло, але ніяк не може до нього прорватися.

Тим часом його увагу привернули папери, які Ганна Іванівна покинула на столі.

Зверху лежав лист із Ялтинського управління міліції — відповідь на запит Вовченка. У ньому повідомлялося, що громадянин Божко А. С. проживав на південному узбережжі Криму з початку й до кінця липня на приватній дачі професора Арнольдова разом з піаністом Є. М. Жором…

Дроздов уже хотів відсунути лист, коли згадав, що Божко — це головний інженер фабрики «Оріон».

Раптом його немов обпекло. «У різний час до товариства гр. Божка Л. С, крім гр. Жора Є. М., входили: місцевий перукар Г. В. Черкаська, співачка Київської філармонії А. П. Сухаренко, студент-випускник Київського інституту легкої промисловості Ю. С. Гармаш і креслярка Київського архітектурного інституту І. Ф. Паволоцька…»

Ю. С. Гармаш. Юрій Сергійович Гармаш! Горло здушив спазм… Майор кинув лист на стіл, потім схопив його й жадібно вчитався, все ще не вірячи своїм очам.

Знову поклав лист, насторожено оглянувся. Майнула думка: «Від такої радості буває інфаркт».

Не знаючи, що робити, підхопився, кинувся до вікна, рвучко відчинив його і випустив муху на волю.

Потім повернувся до столу, не зводячи погляду з листа, який, здавалося, не просто лежав поверх інших паперів, а волав про його, Дроздова, невинність. Простяг руку, легенько поправив аркуш пальцем.

Тепер уже майора ніщо не тримало біля дверей начальства. Забувши, що обіцяв секретарці почекати її, вибіг з прийомної і радісно попрямував коридором.

«Не винний, не винний, не винний!» — кричали йому стіни, коридорна доріжка, двері кімнат, які він минав.

«Так ось який ви, громадянине Гармаш?! Палкий борець за справедливість?!» — обурювалась і раділа його душа.

Сповнений бентежних почуттів, уявляючи собі, який вигляд матиме Вовченко, що так пошився у дурні зі своїм «молодим кадром», майор вскочив у кімнату оперативників і, гостро зиркнувши на Юрія, сів за свій стіл.

До старшого оперативного уповноваженого поверталося життя, поверталися барви речей, пахучість повітря. Коли б зараз здибався із Ганною Іванівною, що напророчила йому таку удачу, він розцілував би цю засохлу, зморщену грушу, як свою першу любов!..


Загрузка...