Тайники розкриваються вночі

Світ і справді тісний

Чорна безодня моря обривалася біля ніг. Юрій вслухався у гомін прибою, дивився на рухливі хвилі, зачеплені світлом. Здавалося, що море навколо, що воно обтікає набережну з її довгими ланцюгами ліхтарів, що вся Ялта з вогнями пливе у відкрите море, мов гігантський корабель.

Невеличка набережна тиха, безлюдна. У густій тіні дерев ховалися молоді пари. Та лавочки швидко пустіли, бо й закохані не мали імунітету проти курортної епідемії — гонитви за ранковим кримським сонцем: треба ж було завтра прокинутися вдосвіта. Юрій відійшов од пристані, біля якої дрімало кілька катерів, і попрямував додому.

Минав другий тиждень, відколи жив у ялтинському пансіонаті для сімейних. Коли смажився на сонці чи плавав у морі, відчував себе часткою велетенської родини засмаглих курортників, але ввечері, йдучи самітником у кіно або вештаючись по набережній, мав гостру потребу поговорити, пожартувати, поділитися враженням з ким-небудь.

Неподалік морського клубу Юрій почув збуджені голоси, побачив купку людей, що стояли під розлогим деревом.

— Відчепіться од мене! — благала дівчина, і юнаку здалося, що в її голосі бринять сльози. — Відчепіться! Не хочу мати з вами справи.

— Інно! — заспокоювала інша дівчина. — Чого ти образилась? Він жартує.

— Не захищай його, Алло! Ходімо додому. Час уже спати.

— Люлі, дитинко! — обурився густий чоловічий голос. — Нас чекає чудовий вечір! А ви — спати!

— Алло, я йду додому. Не торкайтесь мене, Жор! — раптом обурено вигукнула дівчина. — Я закричу, я покличу міліцію!

Юрій уповільнив крок. Може, й справді треба оборонити?

— Вереда! — розгублено бурчить той самий голос. — І який дешевий стандарт — міліція!

— Годі вам, мурашки! — втрутився інший чоловік. — Ми вас не силуємо, Інно. Проте Аллочку заберемо. За двадцять хвилин будемо в чарівному царстві, на нашій віллі. Там приготовано окремі кімнати. Це не ваші дикі кутки з блощицями…

— Алло, я йду!

Юрій уже хотів обійти компанію, коли раптом почув:

— Ех, Інно, Інно! З якою швидкістю наша планетка мчить у чорних незвіданих далях космосу! Що значить проти цього наше миттєве життя і всілякі умовності, вигадані мурашками… — Чоловік хрипко розсміявся. — Плюньте на все… Поїхали!

Юнак не тільки згадав знайомі слова, а й упізнав голос Андрія.

Хлопця помітили. Розмова затихла.

— А ось і ваш міліціонер, — ущипливо пробурчав той, кого назвали Жором.

— Андрію! — неголосно покликав Юрій.

Кремезний чоловік розсміявся:

— Міліціонер! Це ж хімік Юрко, який крутиться навколо Сонця… Ах, чорт візьми! Казав же я тобі, хрещенику, що світ тісний, навіть для мурашок! Знайомтеся, чорт візьми! Оце Жор — музикант — великий і довгий. А це — Інна, Алла…

Ніхто, проте, не виявив бажання знайомитись. Інна силоміць взяла свою подругу під руку і повела парком. Андрій не відпускав юнака. Пішли услід за дівчатами.

Юрій помітив, що приятелі добре напідпитку. Музикант басив щось про ресторан «Горку», про зарозумілих дівчаток. Розмовляючи, він кумедно нахиляв голову, і кругла лисина весело блищала під ліхтарями. Андрій на всі теревені музиканта змахував рукою і сп'яніло запевняв, що, коли схоче, наб'є дівчатами свою дачу, як бочку оселедцями.

На розі набережної і Морської вулиці зупинилися. Десь тут подружки наймали куток. Стояли під яскравим ліхтарем, і Юрій роздивився випадкових знайомих. Алла гарненька, модно підфарбована, з великою копицею світлого волосся. Вона реготала з кожного слова Андрія. Інна мовби інша, хоч теж підфарбована і закопичена. У відповідь на жарти інженера тільки сумно поглядала. «Невже вони подруги? Не може бути! — майнуло в голові. — Певно, випадок звів їх на спільній квартирі».

Інна Юрію сподобалась. Не тільки граціозністю і приємною усмішкою, хвилював сумний і запитливий погляд очей, який ніби промовляв, що й вона в цій жадібній до веселощів і пригод Ялті почуває себе невесело, самотньо.

— Все, мурашко! — сказав Андрій, обіймаючи Аллу за плечі. — На добраніч. Завтра на цьому місці о п'ятій. Сімнадцять ноль-ноль. Прогулянка на глісері. Маршрут — на замовлення прекрасних дам… І ти, хіміку, приходь, — обернувся до юнака. — Кадри є?.. Неясно? Амазонка? Немає? Дрібниці. Подбаємо, мурашко, і про тебе. Ад'ю, місдам…

Він спробував галантно вклонитися і ледь не впав.

Алла, сміючись, схилилась у глибокому реверансі.

Юрій міцно потиснув руку Інні і, помітивши, що вона скривилася від болю, розгублено пробурмотів:

— Пробачте…

— Приходьте завтра, — тихо попросила дівчина.

Другого дня, близько п'ятої години, біля причалу загойдався на легких хвилях білий глісер. На набережній зібралося все товариство. У глісері сиділа незнайома дівчина — повненька, милолиця, теж з підфарбованими віями: чорні жирні риски від тушового олівця робили очі вузькими і неспокійними.

Вона грайливо простягла Юрієві руку.

— Галка.

У човні дівчина примостилася біля нього, закинувши ногу на ногу так, що коротке плаття відкривало сонцю, вітрові й поглядам її засмаглі стрункі ноги. Поки глісер відходив од причалу, дівчина невгамовно щебетала. Помітивши, що юнак не слухає її, ображено замовкла, почала демонстративно загравати з музикантом. Юрій перехопив іронічний погляд Інни.

На відміну від подруг Інна не підмалювала очей. Одягла простеньке квітчасте платтячко. Вона сподобалася юнакові ще більше, ніж учора. Здалася по-домашньому простою, скромною, мало не рідною. Алла ж і сьогодні не справила на Юрія враження: таке собі дурненьке дівча… «Що може бути в неї спільного з Інною?»

Зате Жор з товстими масними губами і ксьондзівською лисиною викликав відразу. А про Андрія в Юрія й досі не склалося певної думки: широка душа, практичний, любить філософствувати, якийсь начальник, що вміє і працювати, і гуляти. Але й в нього є якісь свої переживання. Саме про них, можливо, він хоче забути під час відпочинку.

Поглядаючи на Інну, яка весело жартувала, Юрій відчув, як йому хочеться забрати дівчину з цього товариства, наче їй загрожує небезпека. На якусь мить уявив себе рятівником. Але нараз це здалося смішним.

Катер, відпливши від набережної, розвернувся і помчав, підстрибуючи, по синьо-зеленій просторіці моря.

Вітер і солоні бризки вдарили в обличчя. Дівчата заверещали. Ялта відпливала, мовби казковий золотаво-синій острів. Дедалі глибшою ставала панорама гір. Над ними білі хмари, а внизу темно-зелені списи кипарисів, сріблясті санаторії; вужчала золотава смужка пляжів. Глісер мчав серед безмежного виблискуючого моря.

Об'їхали все узбережжя Великої Ялти. На зворотному шляху, десь між Місхором і Лівадією, Андрій наказав пристати до берега:

— Будемо варити юшку!

Причал під самою скелею. Маленький глісер обережно торкався вилизаного каменя.

Андрій поліз до кишені. Жор зупинив його:

— Замовляв я! — подав човняреві кілька червоних купюр і легким жестом відмовився від здачі.

— А як ми повернемось? — насторожено спитала Інна, коли глісер відчалив.

— Не турбуйся, — заспокоїв Андрій. — Поряд автострада.

Юнакові стало якось боляче, що він не може тягатися з такими, як Андрій або Жор, що потрапив у становище їхнього утриманця. Але назад повертати не було як.

Від причалу видряпалися нагору стежкою. Жор і Андрій кректали, дівчата верещали, і Юрію доводилося допомагати їм долати крутизну. Врешті вибралися на невеличке плато, і очам відкрився білий двоповерховий будинок, обгороджений добротним парканом.

— Приїхали! — сказав, віддихуючись, Андрій. — Ласкаво прошу до нашого куреня.

Гравій приємно хрупотів під ногами. Довгі тіні кипарисів лягали через усе подвір'я і впиралися в гору, яка нависала над самою дачею. Людині, яка вперше потрапляла сюди, здавалося, що скелі падають на будинок. Жор, видно, знав це і голосно розсміявся, помітивши, як дівчата поглядають на гору.

— Не бійтесь. Є татарська легенда про цю скелю. Вона не впаде, доки під нею пануватиме мир і лад, не буде чвар, молодші коритимуться старшим, жінки — чоловікам… Сподіваюся, що й на нас не звалиться вона… Мрію написати музику за мотивами цієї легенди…

У будинку прибрано, але незатишно. Дивний вигляд мала вітальня: велика кімната, майже не умебльована, коли не брати до уваги овального стола осіб на двадцять, м'яких стільців навколо нього і старовинного годинника з маятником, що стояв на підлозі — великий і химерний, наче східна вежа. Довгі важкі портьєри надавали цьому просторому приміщенню якогось службового вигляду.

— Чи не тут відбувалася Ялтинська конференція під час війни? — пожартував Юрій.

— Не тут, не тут, — цілком серйозно відповів Андрій. — У Лівадії. А це приватна вілла Жорового приятеля. Він зараз за кордоном. У нас тут теж бувають конференції, щоправда не за круглим, а овальним столом, — і хитро підморгнув. — Ну, гаразд. До роботи! Варитимем рибальську юшку. — Не минуло й півгодини, як стіл заставили пляшками з горілкою, вином, усілякими закусками.

Всі зголодніли, тому їли з апетитом. Господарі пили багато і раз у раз підливали дівчатам. Ті не дуже відмовлялися. Інна випила кілька чарок міцного вина й розчервонілася. Юрій не зводив з неї очей. Можливо, через бажання показати себе сильним він теж високо підносив свою чарку і терпляче ковтав міцний напій. Спека й вино налили свинцем тіло, голову; від приголомшливої музики магнітофона думки стали важкі, злі. Сердито поглядав, як Алла цілується з Андрієм, як Жор намагається обійняти Інну. Боячись показатися смішним, він мовчав, ледве стримуючись, а в душі кляв себе, що поїхав сюди.

Немов прорвавшись крізь хисткий туман, до нього підійшла Галка й безцеремонно сіла на коліна. Юрій злісно відштовхнув її. Довготелесий Жор одним замашним рухом зсунув тарілки й чарки на край столу.

— Танцювати!

Інженер, хихикаючи, заплескав у долоні. Галка, скинувши черевики, вилізла на стіл. Жор стяг зі свого товстого пальця золотий перстень з червоним каменем і закричав, що подарує, коли вона роздягнеться.

Немов у хворобливому маренні хлопець побачив, як п'яна дівчина почала скидати одяг, як Інна хапала її за руки. Не пам'ятаючи себе від обурення, Юрій ударив кулаком по столу.

— Припиніть цю гидоту!

У метушні, за музикою і галасом, на нього не звернули уваги. Юнак замахнувся, щоб ударити по червоному обличчю Жора, який схопив Інну. Дівчина вирвалась і кинулась до дверей.

Двері були замкнені. Інна підбігла до вікна, миттю опинилася на підвіконні й стрибнула. Юрій одним ривком — за нею.

У каламутному розпливчатому світлі самотнього ліхтаря юнакові здалося, що на подвір'я падає скеля. Інну він помітив біля кипариса і, спотикаючись, підійшов до неї.

Дівчина тулилася до стовбура. Він тихенько узяв її за плечі. Паморочилася голова. Здавалося, що він стоїть серед страшної хитавиці, наче під час землетрусу, стоїть серед уламків скель і повалених дерев.

Дівчина перестала плакати. Обійнявши за плечі, Юрій повів її по стежці.

З кожною хвилиною ставало гірше й тяжче — бракувало повітря.

Вони пройшли небагато. Прогулянка на глісері, міцне вино зробили своє діло. Молоді люди опустилися на землю під розлогим деревом. Юрій притулився головою до плаского каменя і мирно заснув, як на материнських руках.

Дільничний уповноважений лейтенант Яровий вирішив зранку завітати на дачу професора, формальний привід у нього був — там уже більше тижня живуть люди, які не подають документів для прописки. Але дільничного цікавило щось більше. Двірник пансіонату «Хвилі», яка за сумісництвом виконувала обов'язки двірника на дачі професора, розповіла, що професор поїхав з дружиною за кордон, а дачу покинув на свого приятеля. До того приїхав ще якийсь друзяка, і вони день і ніч бенкетують, влаштовують гульбища. Якось уранці вона зустріла дівчину, заплакану, розпатлану, яка стожкою пробиралася з дачі на автостраду. Коли прибиральниця спитала, звідки вона йде, чому плаче, та перелякалась і втекла.

Сонце ще тільки сходило, кидаючи на берег не по-ранковому гаряче проміння. Воно прострелювало зарості лісу, висвічувало траву, гірські квіти, які мінилися райдугою барв. Лісове птаство радісно зустрічало новий день.

На повороті стежки Яровий і прибиральниця помітили людей під буком. Підійшли ближче. Одягнена в квітчасте платтячко дівчина спала. Поряд зібгався юнак і крізь сон по-дитячому плямкав губами.

Ними можна було замилуватись. Жінка зупинилась, якусь мить постояла тихо, немов боячись розбудити поснулих.

Яровий схилився над обличчям хлопця.

— П'яні, — тихо сказав він, випростуючись.

Дільничний торкнувся плеча юнака. Юрій важко підвів голову. Розплющив очі й знову заплющився від сонця.

— Вставайте, — сказав Яровий, — тут не місце для ночівлі.

Прокинулася й Інна. Злякано оглянулась, не розуміючи, де вона і хто коло неї. Потім сіла, механічно поправляючи рукою скуйовджену зачіску.

— Чому ночуєте в лісі? — спитав Яровий.

Юрій уже оговтався. Звівся на ноги і допоміг підвестися Інні.

— На дачі не було де спати, що ви в лісі розляглися?

— На якій дачі? Ніякої дачі не знаємо, — відповіла Інна.

— А де понапивалися?

— Яке вам діло, — сердито відрізала Інна, почуваючи себе вкрай незручно.

— Не грубіяньте, — строго обірвав Яровий.

— А що ми зробили, чого ви чіпляєтесь?

— Документи є?

Юрій витяг посвідчення.

— Я — студент Київського інституту легкої промисловості.

— Гармаш Юрій Сергійович, — уголос прочитав Яровий.

— А це моя товаришка Інна. Ми відпочиваємо в Ялті, приїхали сюди купатися, увечері заблукали й поснули.

— Так напилися, що й на дорогу не втрапили, — похитав головою Яровий, розглядаючи посвідчення. Потім витяг блокнота й записав прізвища Юрія та Інни, їхні адреси.

— Ну, йдіть, — пом'якшав він, повертаючи хлопцеві документ. — Метрів двісті стежкою — і вийдете на дорогу. Праворуч, біля пансіонату, зупинка автобуса. Ним доїдете до Ялти.

Юрій і Інна, ковзаючи слабкими після сну ногами по слизькій стежці, видиралися вгору, на шлях. Обом пригадувався у всіх подробицях учорашній вечір. Було соромно й гидко.

Та, всупереч логіці, перші слова Інни стосувалися не вечора чи господарів дачі, а міліції.

— Чіпляються до людей! Як я не люблю їх!

Юрій згадав, що сам має незабаром стати працівником міліції, і йому зробилося боляче від думки, що люди дуже несправедливі. Подумав, що такі, як оцей дільничний, могли б урятувати Інну чи іншу дівчину від згвалтування, смерті, пограбування, не шукаючи їх вдячності, тільки із службового обов'язку… І водночас стало прикро, що сам потрапив до компанії гульвіс…

Тим часом прибиральниця з дільничним дзвонили біля дверей дачі.

— Неподобство! Вдиратися вдосвіта у квартиру, піднімати людей. Хто дозволив? Що ми — злочинці?! Я скаржитимусь! Я до міністра дійду! Вчать вас культури, вчать…

Яровий стоячи спокійно вислуховував до кінця тираду опухлого після нічної оргії Жора і, коли той скінчив, спитав:

— Дозвольте сісти?

— Сідайте, — буркнув Жор. — А з вами я буду мати окрему розмову, — звернувся він до прибиральниці.

— Ви проживаєте тут уже давненько, а й досі не прописалися. Ваш приятель теж не прописаний, — зауважив Яровий.

— Я ж сказав двірничці, що пропишусь. Хіба не можна прийти за цим удень? Обов'язково вдосвіта?..

— Ми не тільки за цим, — відповів Яровий, спантеличивши Жора.

— А за чим іще?

Жор поважно сів у крісло і загорнув поли квітчастого халата.

— Спочатку перевіримо ваші документи, — немов не почувши запитання музиканта, відповів Яровий. — Прошу паспорти всіх, хто проживає на дачі. Де ваші друзі?..

Інженер, який, відхиливши двері своєї кімнати на другому поверсі, слухав розмову Жора з дільничним, вирішив за краще об'явитися самому:

— Добрий день! — весело привітав він зі сходів непрошених гостей. — Що тут у вас?

— Прописка… — промимрив Жор.

— Ага, правильно. Що ж ти, хазяїне, сам не здогадався! Тепер доводиться людям турбуватися…

Він зайшов у свого кімнату і за мить спустився з паспортом.

— Будь ласка… Порядок є порядок, і його треба поважати.

— Хто ще проживає з вами? — спитав Яровий.

— Ніхто, — поспішив запевнити Жор. — Нас тільки двоє.

— Значить, зараз тут більше нікого немає?

— Абсолютно!

— А де ділися Юрій Гармаш з Інною Паволоцькою? Вони не ночували?

Жор переглянувся з приятелем. Така обізнаність дільничного злякала його.

— Ні. З ними щось сталося?

Дільничний не відповів.

— Це ж ваші гості, разом з вами гуляли, і ви їх відпустили серед ночі?.. То хто іще ночує тут, крім вас і вашого приятеля?

Жор зам'явся.

— Ну, діло наше, чоловіче…

— Гей, дівчата, — гукнула нагору прибиральниця. — Виходьте! — Ніхто, проте, не показався.

— Соромляться, — мовби вибачаючись за них, промовив інженер і, змовницьки примруживши одне око, кинув Яровому: — Зараз приведу.

— Товаришу дільничний, а я протестую! Дівчата приїхали з Ялти, ми повечеряли, боялися самих відпускати додому. Нічого поганого тут нема. Кінець кінцем це не кубло, а дача Іполита Леопольдовича — знаменитого вченого. Ви розмовляєте з працівником мистецтва, мій товариш — керівник великого підприємства. Нема чого тут слідство проводити й принижувати гідність дівчат… Вони ще навіть не одягнені, сплять зараз у своїх кімнатах. Вам потрібен штраф — будь ласка.

— Ніякого слідства, — відповів Яровий. — Мене цікавить тільки одне: хто проживає на території дачі?

— Стривай, Жор, — втрутився інженер. — Це все правильно: і ти — знаменитість, і я не останнє колесо у возі — у мене, до речі, багато знайомих у вашому міністерстві, одного майора навіть узяв до себе юрисконсультом, — кивнув він до Ярового, — але все це справи не стосується. Товариш дільничний має рацію… І нічого особливого не сталося… Засиділися, дозволили дівчатам заночувати, і товариш тепер їм догани не зробить… Одну звуть Алла, відпочиває в Ялті, друга місцева — Галя…

— Підніміться до них, — сказав Яровий прибиральниці, витягаючи блокнота, — запишіть їхні прізвища, адреси…

— Гаразд, — підвівся Яровий, коли Ганна Андріївна повернулася, — сподіваюсь, що більше ви не будете затримувати своїх знайомих так пізно…

— Звичайно, звичайно, — квапливо пробурмотів Жор. — Самі розумієте — відпочинок, море, південне сонце, друзі і подруги… Але порядок, закон — насамперед…

— Так. Море, сонце, — повторив Яровий. — Це дуже добре. Не забудьте сьогодні ж прописатися. Бажаю доброго відпочинку.

— Ні, ні, ми вас так не відпустимо, — запротестував Андрій. — Ви ж іще, певно, не снідали. Ану, господарю, — повернувся він до Жора, — чого стоїш! Давай на стіл по чарці та добру закусь…

— Дякую, — рішуче відмовився Яровий, — я вже снідав.

— То хоч по чарчині заради знайомства.

— Не п'ю.

— А що там з Юрієм та Інною? — ніби між іншим спитав інженер, проводжаючи дільничного.

— Спали під дачею, на голій землі. Тепер поїхали в Ялту. А коли сп'яніла людина блукає по скелях над морем, може і нещастя статися…