Тайники розкриваються вночі

Погоня

План продумали до найменших дрібниць. Протягом кількох останніх днів Юрій стільки думав про Божка, що навіть боявся, коли б його думки на відстані не передалися інженерові. Нікому з дружинників, крім тих, що працювали на самій фабриці, він не дозволяв тепер і близько підходити до неї.

Тільки Василь Гончаренко щодня, повертаючись із зміни додому, рівно о пів на п'яту дзвонив Юрію з автомата і говорив ту саму фразу: «Дідусь гуляє на свіжому повітрі». Це означало: Божко і далі возить лівий товар у крамницю.

І ось настав день, коли Гармаш вирішив відкрити карти. З самого ранку відчував себе іменинником. Як набридло таїтися, ховатися, як хотілося відкрито сказати Божкові, що він — мерзотник і гра його скінчилась. Ледве дочекався, поки прийде Вовченко, і побіг за дозволом на операцію;

— А уявіть собі на хвилину, що цього разу інженер нічого не везтиме. Скажімо, поїде до крамниці… купити собі новий мундштук або гудзики до костюма? Що тоді?

— Такого не може бути, товаришу підполковник, — мало не обурився Юрій. — Навіть за теорією ймовірності…

— Теорія теорією, а практика практикою, — пожартував Вовченко. — Уявіть собі, що він може просто поїхати до завмага, скажімо, одержати гроші за проданий товар.

— За грішми він не у крамницю прийде, а десь на вулиці зустрінеться.

— Правильно, Юрію Сергійовичу… Що ж, — по паузі додав підполковник, — план продуманий. Час уже й шах оголосити. Дійте…

Слово честі, лейтенантові здалося, що Божко про все здогадався, хоч цього разу неподалік фабрики стояла не коричнева «Победа», а газик-всюдихід. Щось дивне виробляв головний інженер із своєю красунею «Волгою». То він зменшував швидкість і ледве повз, даючи випереджувати себе навіть вантажним машинам, то раптом зривався з місця й летів щодуху, то несподівано завертав у провулки.

— Як в'юн на сковорідці! — сердито бурчав Юрій.

Він домовився з автоінспектором, який чергував на перехресті центральних вулиць, що, коли підійде бежева «Волга» з відомим номером, той зупинить її ніби для техогляду. Потім зажадає заглянути в багажник, у якому виявляться найкрасномовніші докази злочину… Тоді Юрій зупинить будь-яку машину, що проїжджатиме, або покличе в свідки перехожих і складе акт, від якого Божкові не відкрутитися.

Тим часом, хоч і повільно, зате невблаганно, обидві машини під'їжджали до центру. І раптом Юрій із жахом подумав, що інженер може об'їхати перехрестя, де чергує автоінспектор, сусідніми вулицями, і тоді все пропаде…

Але ні. Божко не звернув убік, а виїхав на вулицю, яка мала вивести його до міліцейського поста. На серці відлягло. Оперативник мало не похвалив інженера в душі за те, що той, тепер не плутає, а їде прямою дорогого.

Ось і перехрестя. Старшина, уважно глянувши на бежеву «Волгу», робить їй знак своєю смугастою палицею.

Газик-всюдихід теж зупиняється метрів за тридцять від «Волги».

Потім автоінспектор підганяє до бровки тротуару ще одну машину і, зробивши зауваження водієві, неквапно наближається до Божка. Той простягає документи, виходить з «Волги», даючи змогу старшині самому сісти за руль і перевірити освітлення, гальма.

Юрій бачить, як солодко потягується інженер, ніби просидів за кермом не десять-п'ятнадцять хвилин, а кілька годин.

Лейтенантові здається, що Божко, оглянувши вулицю й затримавши свій погляд на газику, побачив і впізнав його, навіть посміхнувся.

Тим часом автоінспектор вийшов з машини, поштовхав носком черевика шини й спитав у господаря «Волги», чи є запасне колесо.

— Так, є, — відповів Божко. Старшина підійшов до багажника.

— Відчиніть.

— Чого ви причепилися до мене! — раптом сердито сказав інженер. — Машина в порядку. Чого ще треба?!

Юрій подумав, що час і йому втрутитись. Вийшов з газика, покликав двох перехожих.

— Товариші, на хвилинку. Свідками будете. Біля машини зупинялися цікаві.

— А чого тут народ збирати? — суворо спитав Божко автоінспектора. — Ану, розійдіться, громадяни, нема чого стовбичити, крупу даватимуть завтра, — широким жестом відтіснив він людей.

— Відчиніть багажник! — повторив старшина.

І тут Божко театрально вклонився йому.

— Ну, що ж, підкоряюсь.

Він устромив ключик у замок, потримав так кілька секунд, ніби вагаючись, відчиняти чи ні, й, повернувши його, різко підняв кришку багажника.

Юрій остовпів. Навіть здалеку побачив, що багажник порожній. Автоінспектор підтвердив це умовним знаком жезла.

— Усе? — тоном переможця, ні до кого не звертаючись, спитав Божко й різко хряпнув кришкою. — Громадяни, я ж казав, розходьтеся. Крупу завтра даватимуть, — весело повторив він.

Уже зібрався чималенький натовп. Хтось розсміявся.

Юрієві здалося, що засміялася вся вулиця, пороззявляли роти під'їзди, показало щербаті зуби каміння бруківки.

А Божко, навпаки, був суворий. Сідаючи в машину, зневажливо поглянув на автоінспектора.

— За таке можна й скаргу написати…

Натовп почав розходитись.

— Міліція! — долетіло до Юрія. — Чіпляються до людей…

«Волга» поїхала. Гармашеві здалося, що не стоп-сигнал мигнув на ній, а сам Божко злорадісно показав йому язика.

Очманілий, блукав Юрій після своєї невдачі по місту.

Повернутися з управління не мав сили. Десь після другої години опинився на схилах Дніпра.

Холодна дощова осінь добре попрацювала над парком: дуби і граби, ще недавно різноманітних червонястих відтінків — від жовтогарячого до бурякового, золотаві клени вже геть облетіли, поскидали своє вбрання на землю. Тільки подекуди молоді кленочки, що стояли проти сонця, зберегли на гілках побуріле слизьке листячко. У прозорому, вже по-зимовому чистому, наче дзвінкому повітрі парк стояв голий і якийсь безпорадний. Юрію здалося, що й він так виглядає, як оті голі дерева, або, точніше, як голий король з казочки Андерсена. Та найбільше непокоїла думка, що крадії тепер ще більше знахабніють і багато накоять, поки їх схоплять за руку. І в усьому буде винен він. Але чому винен? І досі не розуміє, як це Божко їхав цього разу без товару…

Може, хто з дружинників попередив головного інженера? Ні! Одне за одним поставали перед Юрієм відкриті обличчя його громадських помічників, він наче кожному з них заглядав у вічі, і в кожного погляд був чистий, щирий… Ні… Скоріше злочинці самі здогадалися і тепер якимсь іншим шляхом передають товар у крамниці. А може, тимчасово не вивозять?.. Це припущення Юрій теж відкинув. Знав од робітників, що наприкінці листопада на фабриці, вже виконавши план, як завше, підняли аврал. А нагромаджувати багато зайвої продукції на складі злочинці не посміють — а що, як ревізія? Отже, вивозять, але коли, як?..

З цими думками, від яких сохла голова, Юрій забрів до «Рів'єри». Там було пустельно. Перекинуті догори ніжками алюмінієві столики немов здалися на ласку переможця — осінньої сльоти. Весь ресторан втиснувся в одну кімнату зимового приміщення.

Юрій згадав, що не снідав сьогодні, й замовив пляшку пива та біфштекс.

Складені купою на веранді столики дратували його. Ні, він догори руки не підніме… Але як залагодити справі, що так ганебно провалилась?..

Десь наприкінці робочого дня Юрій опинився в районі фабрики. Не наближався, а кружляв навколо, немов притягуваний якоюсь непереборною силою. Кілька разів підходив до автомата — подзвонити Вовченкові, але рука не могла набрати номер. Що сказати, як пояснити? Завтра хай там хоч що, а сьогодні він не має сил доповідати про цей провал.

О пів на четверту, жадібно п'ючи воду в павільйончику недалеко від фабрики, — його палила непогамовна спрага, — раптом побачив крізь широку вітрину Божкову «Волгу». Вона прямувала в місто.

Щось наче підштовхнуло Юрія.

«Якщо Божко і перестав возити товар своєю машиною до крамниці, то після такого нашого провалу знову повезе. Цілком природно, подумав, що сьогодні ми вдруге не наважимося пошитись у дурні…»

Він відставив недопиту склянку й вискочив на вулицю.

Жодної підходящої машини! Вантажні, вантажні, вантажні! Та ось пробігла повз нього «Победа» — в ній повно людей.

Лейтенант кусав губи.

«Волга» з зеленим вогником швидко летіла прямо на Юрія. Він відчув себе як потопаючий, якому подали рятівний круг.

— На найбільшому газу! — кинув шоферові, швидко сідаючи поруч. — Я з управління міліції. Оперативне завдання…

Водій — молодий симпатичний хлопець з тим відкритим виразом обличчя, яке найдужче помітно в білявих, — не поспішав.

Лейтенант похапцем витяг посвідчення.

— Давай швидше!

Кожна жилочка в нього тремтіла від нетерпіння. Всі муки цього дня злилися в одному нестримному бажанні: будь-що впіймати злочинця. Чомусь навіть і на секунду не подумав: а що, як і цього разу Божко нічого не везе? Така була в нього внутрішня певність, що спіймає інженера на гарячому.

Шофер, не знати чого, зітхнув і дав газ.

— Жми на дев'яносто — сто, — нетерпляче сказав Юрій.

— По місту? — іронічно спитав хлопець.

— Який в тебе клас?

— Другий.

— Я відповідаю.

— А права заберуть мої, — меланхолічно відповів шофер.

— Слухай, друже, — гарячково заговорив Юрій. — Ми втрачаємо час. Ти чесна людина? Зрозумій, треба впіймати злодія, який обікрав людей, народ.

— Але я не можу порушувати правил. Я сам громадський автоінспектор.

— Та ти ж перший наш помічник! — зрадів Юрій. — Невже не спіймаємо?

— Ну, коли наказуєте, будь що буде! — сказав хлопець і взявся обома руками за кермо, аж зігнувся над ним.

Юрій відчув, як дужа сила потягла його вперед. Будинки миготіли обіч, миттю відлітали назад.

Глянув на спідометр. Стрілка підходила до цифри «100».

До болю в очах лейтенант зглядався в машини, що їх, сигналячи, випереджав таксомотор. Бежевої «Волги» ніде не було.

Цього разу Божко не поїхав через перехрестя, на якому його вранці перевіряли, і Юрій, минувши довгу вулицю Саксаганського, подумав, що прогавив інженера. З почуттям невимовної гіркоти признався:

— Як у воду впав.

З цим тяжким почуттям він усе-таки поклав собі поїхати на Лук'янівку до крамниці.

На майдані Перемоги, біля «Аерофлоту», коли таксі стояло в шерензі машин перед закритим світлофором, лейтенант не помітив, як звідкілясь під'їхала й стала майже поряд ще одна машина. Тільки несподівано відчув на собі пильний погляд і повернув голову.

За кермом бежевої «Волги» з кам'яним обличчям, уже дивлячись поперед себе, сидів Божко.

Гармаш мало не зойкнув.

Світлофор відкрив зелене око, і машини посунули Брест-Литовським проспектом[13].

Кілька секунд таксі і бежева «Волга» йшли радіатор у радіатор.

— Гальмуй, — зашепотів Юрій. — Він! Дай проїхати вперед.

Водій умить зменшив газ. Бежева «Волга» виповзла вперед, спочатку тільки на одне колесо, потім наполовину, та ось Божко швидко став віддалятися.

— Давай! — скомандував лейтенант. Таксистом, певно, теж оволодів азарт погоні.

Йому вже не треба було команд і вказівок.

— Усе буде гаразд! — процідив він. — Не втече.

Гармаш сподівався, що інженер заверне на міст і виїде на Повітрофлотське шосе[14]. Як же здивувався, коли «Волга» в'їхала під міст і швидко побігла далі по Брест-Литовському проспекту.

Таксі трохи не зіткнулося з іншою машиною, бо водій, побачивши, що «Волга» поїхала прямо, й собі різко завернув за нею.

Погоня тривала.

Сімдесят кілометрів на годину. Вісімдесят. Більше Божко поки що не давав, боячись, щоб його не зупинив автоінспектор.

Але куди він їде? В Святошино[15]? В Ірпінь[16]? До Гостомеля[17]? Незрозуміло! Невже він думає, що Юрієві набридне ганятися за ним?

За містом стрілка спідометра впевнено полізла за дев'яносто, дотяглася до ста, постояла, повагалася і поповзла далі… Повітря, яке обтікало машину, стало тугим і вже не свистіло, а наче ревло в шпаринах таксомотора. Зустрічні машини тільки ляскали, мов батогами, пролітаючи повз них. Юрій наче фізично відчував вади старенької, спрацьованої у таксопарку «Волги». Водій витискав все, що міг, і вона, хоч і слухалась, але скреготіла й протестувала проти такої гонитви.

Сонце почало сідати, обіч шосе, по чистому полю, вкритому порошею, по грудках стрибали від автомашин кумедні тіні, схожі на зайців.

— Добре веде машину, чортяка! — з якимсь задоволенням промовив водій. — Як справжній шофер!

«На що він розраховує? — билася в голові Юрія думка. — На те, що таксист відмовиться далеко їхати?.. Чи, може, хоче заманити в ліс і там розрахуватися?.. Адже я без зброї, а він, можливо, озброєний…»

З кожним кілометром лейтенант усе дужче впевнювався, що женеться недарма, що це вже не жарти, і така ганебна сцена, як уранці на перехресті, не повториться.

Дві машини одна за одною влетіли в ліс. Сонце застрибало по верхівках дерев.

Водій таксі поглянув на прилади й сумно сказав:

— Кінчається бензин.

Юрій не знав, що робити. Знову гіркота пойняла його. Невже все даремно?! Невже й цього разу викрутиться?!

Дерева миготіли повз них у божевільному коловороті. Юрію здавалося, що вони не просто відлітають назад, а крутяться на бігу, немов танцюють. На щастя, жодної машини назустріч. Хтозна, що сталося б при такій карколомній швидкості.

— Залишається одне, — вигукнув водій. — Спробую притиснути. Не заперечуєте?

Лейтенант погодився.

— Але це дуже небезпечно на такій швидкості. Коли в нього міцні нерви…

— Давай! Давай! — мало не закричав Юрій. — Давай, друже!..

Стрілка тремтливо присунулась до правого краю спідометра. Бідолашне таксі трусилось, мов у лихоманці. Воно насунулося на блискучу бежеву «Волгу», потім відповзло вбік і сантиметр за сантиметром вирівнювалося з нею.

Кілька разів бежева «Волга» виривалася вперед на лікоть, і знову таксі долало цю відстань.

Машини зайняли все шосе, і Юрій благав долю, щоб не трапився хто-небудь назустріч.

Потім таксист почав тіснити «Волгу» Божка до правого пруга шляху, міліметр за міліметром.

Треба було бодай трохи вибратися вперед, щоб перетяти шлях. Це скидалося на таран. Юрій був так близько від Божка, що бачив кожну зморшку на його обличчі, злякані, повні тваринного жаху очі.

— Гальмуй! — вигукнув щосили у віконце Гармаш, намагаючись перекричати шум моторів і виття вітру.

Чи почув Божко, чи сам зрозумів, що ще секунда-дві й може статися катастрофа, але бежева «Волга», немов тяжко зітхнувши, осіла, і таксі вмить вирвалося на кілька метрів.

Інженер збавляв швидкість. Таксі їхало обіч і трохи попереду, поки той не загальмував зовсім.

Юрій вискочив з машини. Після скаженого гуркоту та виття лісова тиша немов навалилася на нього. Ноги не відчували під собою твердої землі, перед очима наче ще мигтіли дерева.

Божко теж виліз із машини. Він уже, здавалося, опам'ятався і втомлено потягнувся, розправляючи груди. Весь його незворушний вигляд ніби промовляв: «Ну, то в чім річ? Чого ви, власне, від мене хочете?»

Десь далеко, з лісової дороги, гуркочучи, виповзав на шосе грузовик. Юрій вирішив почекати, поки під'їде. Немов не помічаючи Божка, став разом з водієм оглядати таксі.

Здивований тим, що оперативник не накинувся відразу, інженер витяг сигарету, опустився на сидіння, не закриваючи дверцят, запалив.

Грузовик, навантажений колодами, наблизився до них. Юрій попросив водія злізти, спитав документи. Щоб записати в протокол прізвище свідка, досить було й шоферського посвідчення.

Тоді лейтенант підійшов з понятими до Божка і коротко сказав:

— Відчиніть багажник!

— Давай, Юрку, раніше поговоримо удвох, — звернувся до нього інженер. — Відійдемо вбік.

Водій таксі від подиву закам'янів. Таке товариське звертання? Тут щось не те! А головне, оперативник погодився, слухняно одійшов убік із господарем бежевої «Волги».

— Юро, Юрасику, — почав Божко. — Ще раз прошу тебе, благаю. Не губи мене! Будь людиною. Я тепер усе зрозумів. Присягаюсь, пальцем не торкнусь чужого… Згадай, я ж тобі врятував життя. Не знаючи, хто ти, ризикував… Значить, не все в моїй душі чорне. Ти молодий, набагато молодший від мене, але ти сильний, допоможи мені стати на ноги.

— Ви вже обіцяли покінчити з цим, — суворо відповів Юрій. — А життя мені не врятували. Просто подали руку. За це — спасибі. Та якби й справді врятували мені одному, то скількох людей ви загубили, скількох покалічили, розбестили! Можливо, у вас не вся душа чорна. То знайдете в собі сили відповісти за все, а потім почати нове, чисте життя.

— Юрку, яке життя? Мене ж дев'ять грамів чекає…

— Ну, коли ви такого накоїли?!

— Юрасику, хочеш, я навколішки стану перед тобою, благаю тебе іменем матері твоєї, пам'яттю батька…

Очі юнака спалахнули ненавистю.

— Годі, ходімте до машини!

— Друже, любий, повернемось у місто, вони нічого не знають, не розуміють, не бійся, — все ще белькотав Божко.

— Відчиніть багажник! — наказав Юрій. Інженер покірно встромив ключ у замок і підняв кришку.

В багажнику лежала картонна коробка з беретами і великий мішок. Лейтенант витяг його і витрусив. На асфальт посипалися барвисті довгасті коробочки, на яких було намальовано веселого Буратіно.

— Відведіть машину вбік, — сказав Юрій водієві таксі. — Щоб був проїзд. А я складу протокол.

— Слухай, ну чого ти причепився? — проникливо, але голосно заговорив Божко. — Особисті рахунки зводиш. За дівчину мстишся! Людей посоромився б!.. А ви слухаєте його, — з докором звернувся до водіїв, — такого хлопчиська. Міліція, називається! Охорона порядку! — знову накинувся на Юрія. — Ти мене спитав, що це за товари, куди везу? Відразу — протокол! — Інженер витяг з бокової кишені папери. — Ось наряд, читай, все законно: поролонові берети, дитячі іграшки… Учити вас треба! У кожній людині злодія бачите. — Божко мигцем глянув, яке враження справляє на понятих новий поворот подій. — Я пожартував з тобою, щеня, щоб провчити, а ти вже й зрадів… Отже, хлопці, по конях. Нема чого в лісі мерзнути. Краще по сто грамів випити… Бо з такими ділами ви сьогодні багато не заробите. — І, засунувши наряд у кишеню, інженер почав збирати в мішок розкидані коробочки.

Юрій глянув на зніяковілих водіїв, підняв одну коробочку, витяг веселого пластмасового чоловічка. Глянув на фабричний штамп на іграшці. Серце його забилось дужче. Ніжки в літери «Р» у слові «Оріон» не було і виходило ніби «Ооіон». Це — знак Василя Гончаренка, який він мав зробити, збивши на штампі ніжку літери, якщо в цеху після виконання плану пресуватимуть «ліву» продукцію.

Буратіно лукаво і дружньо поглядав на оперативника, Юрію здалося, що то сам майстер Василь зараз всміхається.

— Дайте ваш наряд, — спокійно звернувся лейтенант до Божка. — Ми приєднаємо його до протоколу, а там розберемося. І Юрій почав писати протокол. Божко, мовби зів'ялий, втомлено знизав плечима, облишив збирати іграшки і притулився спиною до машини. Поки Юрій складав протокол, він курив сигарету за сигаретою з байдужим, стомленим виглядом. Так само байдуже дивився, як підписуються свідки, і розписався сам…