Тайники розкриваються вночі

Удав і кролик

Інна прогулювалася майже пустельною вулицею на Першотравневому масиві[12]. Виглядала Божка. Він сказав чекати о сьомій, а вже було чверть на восьму.

Дівчина нервово міряла вулицю сюди й туди, боячись далеко відійти від рогу, на якому мала зустрітися з коханим.

Вона не звикла чекати. Звичайно чекали її. Тепер було навпаки. Вона хвилювалася, щохвилини поглядаючи на годинника, нервово поправляла на собі капелюшок, обсмикувала коротеньке пальтечко, яке не рятувало від холодного вітру, і не спускала очей з тьмяно освітленої вулиці.

Вузьким тротуаром зрідка поспішали люди. Інна пильно вглядалася в кожну постать. Іноді їй здавалося, що бачить Божка, і тоді кидалася навздогін, але через кілька кроків розчаровано зупинялася. Машини, які вона проводжала нетерплячим поглядом, — бо Андрій міг приїхати «Волгою», — не зменшуючи швидкості, пролітали повз неї…

Не розуміла, що з нею коїться останнім часом. Отак буває перед грозою, коли щось стискає серце, так буває, коли над людиною тяжіє причіплива думка або мучить непереборний потяг. Усі думки, всі почуття, всі бажання сходилися на одному: Андрій! Після поїздки з ним на свята до Харкова відчула себе так, ніби перестала бути сама собою, Інною Паволоцькою, а вся розчинилася в особі Божка, стала його тінню. Йшла покірно, куди кликав, казала те, що йому хотілося почути, робила, що вимагав його погляд. Не могла вийти з-під чужої волі, втратила свою, свої бажання, інтерес до всього, що не стосувалося її кумира.

Іноді, на короткий час, вона немов прокидалася від цього солодкого і тяжкого сну й злякано думала: що з нею робиться, чим усе це закінчиться?! Але варто було Андрієві Севастяновичу ласкаво глянути на неї, поманити пальцем, промовити слово, як знову ладна була йти з ним хоч на край світу.

Юрія майже не згадувала. Якось спав на думку телефонний дзвінок, коли юнак намагався утримати її від поїздки в Харків. Який наївний, смішний! І якою вона сама була смішною дитиною, коли їй подобався цей прямолінійний хлопчак. Відчувала тепер, що той дитинний час уже минув для неї навіки.

Тепер, вдивляючись у дзеркало, бачила, як змінилося і її обличчя, немов ясніше визначилася кожна рисочка, бачила, якими глибокими, сповненими маячного вогню стали її колись пустотливі, безжурні очі…

Інна замислилась і мало не прогавила інженера.

— Мурашко!

Радісно оглянулась на його кремезну постать. У ратиновому пальті й капелюсі, хвацько надітому набакир, він здався їй ще більш, ніж завжди, мужнім, сильним і вродливим. Кинулася до нього і, як маленька, уткнулася обличчям у груди.

— Ну, ти, — ласкаво пробурмотів Божко, легенько відстороняючи дівчину. — Люди дивляться…

Він узяв її під руку і повів до свого будинку.

Не доходячи кілька кроків до нього, відпустив і сказав:

— Я піднімуся сам. Ти заходь за дві-три хвилини. Не треба, щоб нас бачили разом. Двері залишу незамкнені, штовхнеш і зайдеш…

Вони сиділи на широкій тахті. У напівосвітленій темно-голубим торшером кімнаті все обгорталося таємничим серпанком. З далеких кутків випливали якісь привиди, невідомі химери, на темній підлозі наче розляглися гігантські японські лотоси. Та й вони самі в цьому невиразному світлі, що дивно вирізьблювало їхні обличчя, робило руки схожими на крила, здавалися Інні незвичайними істотами. І Андрій теж був вихоплений цим таємничим голубим світлом мовби з казки, із мрії, яку вона завжди підсвідомо плекала в душі.

— Мрієш… — сказав інженер. — Про вічність, мабуть, і не відчуваєш, як усе на світі просто й дріб'язково… Вічності немає, Інночко. Для людини є тільки скороминущі втіхи. Щоб обдурити себе, вона вигадує ідеали і будує пам'ятники поетам… Кожний базікає про високі матерії, а сам намагається тихцем відшматувати від пирога чим більший кусень…

— Знаєш, яка наймудріша думка на світі?.. Одинадцята заповідь.

— Я й перших десяти не знаю…

— Перші — то дурниці… Одинадцята — смисл життя. Перші вигадали лицеміри, одинадцяту додав геній.

— Ну скажи…

— Не зівай, Хомко, на те ярмарок, — посміхнувся інженер.

— Вигадуєш… — ласкаво уткнулася йому обличчям у груди.

Божко зачекав трохи, потім легенько відштовхнув її.

— Слухай, а як у тебе з тим Юрієм Гармашем? — спитав глухувато, наче ображено.

Інна засміялась.

— Дурненький! Я тебе люблю.

— А все-таки?

— Ти знаєш. Я нічого не приховувала.

— Він у тебе здорово вклепався?

Інна знизала плечима.

— Я не питаю, як ти до цього ставишся! — роздратовано зауважив інженер.

— Здається, закоханий. Але яке діло мені! Розповідала ж, як він благав тоді не їхати з тобою.

Божко зіперся на лікоть і пильно подивився на Інну. Він затулив плечем торшер, і химерна тінь звелася на протилежній стіні.

— А мене ти дуже любиш?

— Не те слово! — Дівчина глибоко передихнула, і навіть у голубій півтемряві було видно, як заблищали її очі. — Не те слово, любий… Та, мабуть, і слів таких на світі немає!.. Ти моє життя, моє сонце, мій подих… — Вона обвинула його шию руками і намагалася притягти до себе.

— Почекай, Інночко… — визволився Божко. — А коли б мені загрожувала небезпека?..

— Всю кров, до останньої краплі… — щасливо засміялася дівчина.

— Але ж мені й справді дещо загрожує, — сказав Божко. — І, либонь, тільки ти зможеш допомогти мені.

Тривожні інтонації в голосі Андрія злякали Інну. Тінь від нього чорною хмарою — з підлоги аж до стелі — усе ще стояла над їхніми головами.

— Що скоїлось?

— Власне, нічого серйозного. Але по-всякому може повернутися… Мені збираються пришити одне діло.

Очі Інни стали округлі.

— Яке діло, хто сміє?!

— Твій колишній друг, міліціонер Юрко Гармаш!

— Це ж і твій друг, — єдине, що вихопилося цієї миті в неї.

— Раніше я саме так і думав… Навіть життя йому врятував, з-під коліс витяг… Знав би, кого рятую!.. — Божко, певно, почав входити в роль. Очі блиснули гнівом. — На роботу хотів улаштувати, жалів. З тобою познайомив, — зітхнув він. — Пригрів на грудях полоза.

Інна уявила собі обличчя Юрія. З огидою згадала, як дозволяла юнакові цілувати себе.

— Давно збирався розповісти, — вів тим часом Божко, — але все не хотілося тебе хвилювати… Знаю, ти готова навіть на жертви заради нашого щастя. Але жертв не треба… Розумієш, цей Гармаш примушує людей свідчити проти мене, писати заяви… Одне слово, пришиває діло.

Інна, здавалося, їла очима Божка.

— «Чому?» — спитаєш. Звичайно, ревнощі, помста за тебе. Може, краще було б для мене задушити свої почуття, але що мені тоді життя…

— А що ж… що він хоче, чого присікався? Яке діло? — запинаючись, питала Інна, бо не все ще второпала.

— Бачиш, — зам'явся Божко. — Вони докопуються до чогось на фабриці. Спочатку спіймали на прохідній кількох робітників з готовими виробами. Ті, рятуючись, почали писати заяви на кого попало… Можливо, в нас і справді не все гаразд. Директор чи хтось із цехових зловживають службовим становищем… Неправильний розподіл квартир, премій абощо… Особисто я до цього зовсім непричетний. У мене в руках техніка, виробничий процес. Але, з іншого боку, я теж начальство. Дивись, і не повірять, що я нічого не знав. По-різному ж і розсудити можна: чи просто з роботи зняти, чи й до в'язниці запроторити…

А тут іще директора з дружками покритикував. Нажив ворогів. Як їх притягнуть до відповідальності, валитимуть усе на мене, щоб себе обілити…

Ох, з якими негідниками доводиться працювати! Директор — зарозумілий хам! Тільки тим і тримається, що моїм горбом фабрика план виконує, та ще приятель його десь у начальстві ходить… Дружок його Марк — начальник постачання — рудий диявол, шахрай, яких світ не бачив, з піску мотузки суче… Бородкін той… — Божко схаменувся і гостро глянув на дівчину.

— Бородкін? Хто такий Бородкін?

— Та там мерзотник один… Розумієш, Інночко, давно хотів утекти. Не пускали, — працюй. А тепер отака халепа. І всі вони — вороги мої, бо я з ними жодних справ не хотів мати, навіть борюся! Мені нічого й не треба в житті. Чарку коньяку і чашку кави… Ставка пристойна, прогресивка, премії. Близько двохсот. Майже як у кандидата наук. Один як палець… Ну, прогулюю їх, не скнара… А що в мене є? Що надбав? — він обвів рукою кімнату. — Меблі? Стандарт, вісімсот карбованців за все… Машина? За десять років головний інженер фабрики хіба не може стягтися?.. В Америці он кожний робітник з машиною…

Божкові раптом здалося, що він не перед Інною виголошує цю свою захисну промову, а вже перед судом, і він злякано перевів подих. — Хоч би скільки міліція копалася, а коли по-чесному, то до мене руки короткі, — підбадьорився через секунду, протягом якої усвідомив, що він іще вдома. — Але який трагічний збіг обставин, подумай, Інночко. Вороги з фабрики і так валитимуть на мене, а тут ще цей Гармаш риє, винюхує, нишпорить…

Як вона ненавиділа зараз Юрія! Ладна була і вбити, і стати перед ним навколішки, аби врятувати свого Андрія.

Ні, не буде вона благати, підлещуватися! Знищить хлопчиська своєю зневагою, спопелить гнівом. Він-бо їй нічого не зможе зробити.

— Який мерзотник! — прохопилося в неї.

— Не треба так гніватися, Інночко, — стримав її Божко. — Вони там усі мерзотники. Коли вже людина йде на цю роботу… ловити інших… А втім, служба така, спокійно зауважив він. — Май на увазі, я не хочу дражнити гусей.

— Та хіба не знайдеться на нього управи! Хто дозволить вплутати чесних людей у всякі брудні справи!

— Але, Інно… — Інженера занепокоїла несподівано різка реакція дівчини. Не знав, як розмовляти далі. — Розумієш, справа делікатна, і мені не слід здіймати галас. Я не хотів би з ним сваритися, хоч там що… Формально він завжди буде правий… Інночко, ти моє життя, мій єдиний порятунок, єдина надія. — Божко раптом важко задихав, немов стримуючи плач.

Серце дівчини краялося.

— Але що я можу зробити?

— Треба поговорити з ним, — сказав інженер, підводячи голову. — Обережно. Крий боже, якщо зрозуміє, що я про все здогадуюсь… І не проси за мене…

Інна з подивом глянула на коханого…

— Я не хочу, щоб ти принижувалася, — гордо пояснив Божко. — Але що вдієш, — зітхнув він тяжко. — Цей монстр закоханий у тебе, і тільки ти можеш з ним поговорити.

Дівчина напружено слухала, намагаючись зрозуміти, що ж, власне, хочуть від неї.

— Тільки тобі він ні в чому не відмовить…

— Але що я маю робити? — перепитала Інна.

— Будь обережна з ним, — повторив інженер, не відповідаючи на запитання. — Він хитрий і підступний. Вони там усі живляться людським м'ясом. І Гармаш теж навчився ковтати людей, як удав кроликів… Але мною він подавиться!.. Ні слова з того, що почула зараз. Збери волю і будь з ним ласкава. Адже ти — жінка, та ще й талановита. — Божко ледь-ледь посміхнувся, Здавалося, до нього поверталася впевненість у собі. Життя — це велика гра, і кожен має бути актором, а жінки народжені для цього… Немовби ненароком довідайся, що він робить зараз, які матеріали зібрав на мене. Може, трохи згодом, коли вдруге побачишся, тоді вже відкрито попросиш, щоб був до мене справедливим. А поки що не треба… Завтра-післязавтра постарайся зустрітися, і тільки дружні жарти, ласкаві натяки… Ну, можеш дозволити поцілувати себе… Ні, ні, що я кажу, — схаменувся Божко, пригортаючи дівчину. — Ні, ні, краще нехай кинуть мене за грати, нехай безневинно стратять! Такою дорогою ціною не хочу ні справедливості, ні свободи, — він дужче пригорнув Інну. Потім відпустив, узяв з підлоги пляшки й наповнив чарочки.

— За наше щастя!.. Звичайно, якщо вони запроторять мене у в'язницю, — зітхнув інженер. — Тоді все пропало. Не чекатимеш ти арештанта…

Інна затулила йому долонькою рот.

— Мовчи, мовчи!

— Значить, спробуй хоч що-небудь дізнатися. Може, словом якимсь прохопиться… Не буду тебе вчити… — роблено посміхнувся Божко. — Треба, щоб у нього обертом ішла голова від тебе, тоді й сам не знатиме, що базікатиме. А я, довідавшись про його плани, вживу заходів і врятуюся. Якби хоч знати, що в них на мене є, що вони збираються далі робити. — Він зіскочив з тахти на підлогу і, як був у барвистих шкарпетках, почав нервово ходити по кімнаті. — Та дзуськи, не візьмуть голими руками!.. — говорив, звертаючись до Інни, яка стежила за ним тривожним, відданим поглядом. — Хто я — вільна людина чи жалюгідна жертва їхніх правил та законів?! У мене на в'язах теж не глиняна макітра!..

Він підійшов до тахти. Дівчина впіймала губами його руку і поцілувала. Потім підвелася.

— Уже?

— Дванадцята… Вдома переполох буде.

— Коли вже зможу залишити тебе назавжди! Щоб не розлучатися ні вдень, ні вночі. Щоразу, як ідеш, мені здається, що одірвалася частиночка душі… Ну, нехай, — твердо додав інженер. — Закінчаться благополучно ці тривоги, подамо документи до загсу. А там можна і майнути з Києва, переїдемо до Москви чи Ленінграда або ж оселимося біля синього моря…

Він допоміг Інні одягтися, провів до дверей, попросив, щоб вона не відкладала зустрічі з Гармашем.

На площадці ще раз поцілував і не зачиняв дверей, поки дівчина не сховалася за поворотом сходів.