Промайнули на екрані останні кадри, у залі спалахнуло світло. Глядачі загрюкали стільцями. Марина і Василь Гончаренко влилися в людський потік, що повільно рухався до вихідних дверей кінотеатру, немов виливався крізь вузеньку шийку.
Пригодницький фільм «Дівчина з банку» не справив на Марину враження. Напружено вглядалася в екран, намагаючись зрозуміти, хто ж злодій, а хто працівник карного розшуку. Все було так заплутано, герої так метушилися, що очі нічого не схоплювали, крім отієї метушні з перевдяганням, а душа залишалася байдужою до самої історії дівчини з банку. Постановники фільму ніби з шкіри лізли, аби якнайбільше наплутати глядача, і це не зацікавлювало, а дратувало…
Василь ніжно підтримував Марину під руку. Статечний майстер до нестями закоханий у красиву, веселу дівчину. Саме такою уявляв собі майбутню дружину.
Якось весняного вечора під впливом почуттів, що охопили його, пресувальник Гончаренко незчувся, як освідчився. Яке ж то було здивування, коли Марина не кинулась йому на шию, а сказала роздумливо:
— Спасибі, Василику… Почекаємо з цим…
Це був прихований гарбуз. Василь образився.
Але згодом образа минула, і він відчув, що саме від тієї хвилини, коли одержав гарбуза, покохав дівчину ще дужче.
Відчуваючи, що фільм Марині не сподобався, і не знаючи, чим потішити її, Василь нервував. З іншими було простіше. У крайньому разі — ресторан. Але Марина! Скільки разів запрошував й разу не пішла. Та, може, сьогодні!..
Він з надією глянув на веселі вогні «Столичного». Світні літери наче підморгували по-змовницькому. І гроші є. Показав би Марині, яка широка в нього душа. Та й самому захотілося випити. Було якось тоскно. Сподівався подивитись комедію, а потрапив на фільм злочинців… І в житті наслухаєшся, і в кіно все ловлять, арештовують…
— Маринко, може, зайдемо до ресторану? Послухаємо музику, потанцюємо.
— Та ні, Василику, не хочеться.
— Чого ти соромишся? Не з чужим ідеш.
— Василику, хороший мій, — ласкаво відповіла дівчина, притискаючись до міцної руки майстра. — Краще в парк ходімо, помилуємось зорями над Дніпром… Та й поговорити треба.
Серце Гончаренка стрепенулося. Поговорити?! Може, нарешті, всміхнеться доля?
Над Дніпром і справді світили великі, як стиглі яблука, осінні зорі. Знайшли вільну лавочку на краю алеї. Марина відкинулася на руку Василя.
Десь ззаду тріснула гілочка. Гончаренко здригнувся й мало не вилаявся.
Останнім часом він став дратівливий, навіть спав неспокійно. Прокинеться серед ночі й уже до ранку не може заснути. Думки стрибають, наче сполохані зайці. Непокоїло передчуття якоїсь неминучої катастрофи. Здавалося, навіки втрачає і Марину, і все на світі… Потім збагнув: тривожать фабричні справи. Іноді снилося, що заплутався в тенетах і не має сил вирватися, снилося, наче йде по тонкій кризі, яка провалюється під ногами, і страшна темна вода затягує у вир. Все поступово втрачало для нього інтерес: з друзями посварився, на роботу йшов, як на каторгу, навіть товариство Марини часом не тішило його так, як раніше. Коли б уже одружитися та одержати кімнату, покинув би цю фабрику з цим Одуром, Божком, Басистим…
Дівчина пригорнулась дужче. Ледь відчутно пахли пізні квіти на клумбі.
— Василику, — неголосно промовила Марина. — Мене викликали до міліції…
Відчула, як напружилась рука Василя.
— Чого? — спитав сухо.
— Прописка скінчилася, а Віра Кирилівна не хотіла продовжити.
— Випишуть тебе з Києва — ось побачиш, — ослаблим голосом сказав майстер.
— Ні, ще на півроку продовжать.
— Треба нам до загсу, тоді ніхто не зачепить.
— А як же з кімнатою?
— 3 кімнатою, з кімнатою, — пробурчав майстер. — Ти за кімнату думаєш заміж виходити чи за мене?.. Одержу, не турбуйся! Як до Нового року Басистий не дасть, усім їм сала за шкуру заллю!.. Тебе, рибонько, боюсь втратити, — міцніше пригорнув він до себе дівчину. — А то я їм уже давно грому наробив би! Падлюки!
— Не лайся, — випручалася Марина. — Не любиш ти мене, — сумно додала.
— Я не люблю?!
— Хочеш, щоб життя з тобою зв'язала, а криєшся. Думаєш, мені байдуже, думаєш, я не бачу, що ти мучишся?.. — Вона торкнулася долонями Василевих щік, притягла його голову до себе. — Ну, скажи мені правду, любий… Одур терзає тебе, а ти йому догоджаєш. Хіба я не бачу? Він погана людина, нечесна…
— Усі такі, зітхнув Василь. — Кожний тільки для себе…
— Ні, не всі. — Дівчина відштовхнула голову Василя від себе. — Не всі такі, як наше начальство. Я знаю, знаю, вони й тебе таким зробили!
— Що, що ти знаєш?! — несподівано скипів Василь.
Марина підхопилася з лавочки. Василь устиг схопити її за плащ. Не пускав. Шепотів гарячково:
— Мовчи. Не галасуй!.. Я не можу воювати з ними. Зітруть на порох… А так обіцяли кімнату. Для нас з тобою. Для нашого щастя!..
— Кімнату, — гірко повторила Марина. — Вони дають тільки тим, хто прислужується. — І знову в її пам'яті постала давня сцена в кабінеті директора. — Я хочу знати, якою ціною дістанеться нам кімната! І коли ти не скажеш, я піду собі, — Марина розгнівалась, вирвалася з його рук.
Василь наздогнав дівчину на алеї.
— Стривай, Маринко!
— Я пояснила, чого хочу. Ти знаєш, що вони негідники… Чесна людина піде куди слід і все розкаже.
Василь зупинився, випустив її руку.
— Купили, значить, у міліції, — сумно і якось жально сказав він. — На прописку. Ясно. — І йому здалося, що він тепер не уві сні, а насправді заплутався в міцних тенетах. — Тобі й мене не шкода…
— Василику, дорогий мій, любий, — Марина притулилася до нього, охопила руками за шию. — Я хочу, щоб у нас було світле життя, щоб ти був у моїх очах найкращий, найблагородніший… Я порятувати хочу. Як сам прийдеш і чесно розповіси, тебе не посадять… Думаєш, у міліції вовки? Вони розберуться… Ти ж не такий, як Одур чи Басистий… Ні, ні, ти хороший, ти чесний, ти мій! Може, тебе заплутали, але ти порвеш з ними. Правда ж, Василику?! Кімната!.. Якби схотіла, вже давно мала б її. Не хочу їхньої кімнати. Не діждеться Басистий, щоб гуляла з ним!
Повз Марину й Василя пробігла зграйка хлопчаків. Хтось із них свиснув, хлопчаки реготали.
Василь одірвався від дівчини. Стояв серед алеї стовпом. В голові майстра гуло, мовби хто огрів дрючком. У груди наче жару насипали.
— Як гуляла? Коли він тобі таке казав?
— Навесні.
— І ти?..
Марина знизала плечима.
— Чого ж досі мовчала? — заскрипів зубами.
У голові загуло ще дужче. І серед того нестерпного гулу підбитими птахами безладно метушилися думки.
І справді, що він такого робив?! Тільки й того, що слухався начальника цеху. Часом Одур давав йому гроші. Коли це сталося вперше, здивувався: за віщо? «Премія від мене… за добру роботу», — відповів начальник цеху. Взяв раз, другий. Вже не відмовлявся. Якось сказав Одурові про кімнату. Той повів до директора. Буде! Тепер уже не сперечався, коли Григорій Михайлович просив показати в рапортичках менше босоніжок, ніж виробив насправді.
«Шануйся, — не раз шепотів йому начальник цеху. — І тримай язик за зубами… В люди виб'єшся. Покірне телятко дві мамки ссе».
Гроші, які давав Одур, складав на меблі. Усі вони цілісінькі. Може й повернути! Шпурнути в підсліпувату морду начальника цеху!.. Але ж як його підманули! Серце Василя завмерло. Ніхто не буде розбиратися, що та як… То не тенета снилися йому, а в'язничі грати… Отам йому буде кімната… Тільки без Марини. А вона залишиться на волі, одна, беззахисна, і не ждатиме арештанта…
Голова майстра йшла обертом, серце мало не розривалося від жалю до себе, до своєї невдатної долі.
Повільно брів алеєю. Марина взяла його під руку.
— І я піду з тобою до міліції. Ти ж не злодій! Своїми руками хліб заробляєш…
Дівчина тулилася до Василя, і він відчував, що Марина піклується ним. Ні, ні, не буде вона дурити!
— І стане тобі легше, посвітліє в очах, — умовляла пошепки. — Бо ж перевівся як!.. І мені буде легше на душі. Інакше як же нам з тобою жити, Василику? Без правди, без честі, під страхом…
Великі жовті зорі проводжали їх до самого дому, Василь зірок не бачив. Його вже ніщо не радувало: ні лукаві вогні ресторанів, повз які він ішов, ні весела естрадна музика, яка гриміла з вуличних репродукторів, ні сподівання, що Марина не полюбить нікого, поки він буде у в'язниці.
Все навколо по-осінньому поморхло, все стало незначним перед тим, що чекало його. Відчував, що не зможе далі критися, а піде до чужих людей у синіх мундирах, щоб відкрити їм свою покалічену душу й віддатися на їхню волю.