Тайники розкриваються вночі

Розмова в ресторані

Того ж дня, коли відбулася нарада у відділі, Дроздов мовчки передав Юрієві папку із написом «Справа групи розкрадачів з фабрики «Оріон». Єдиною поступкою, яку майор зробив, було те, що він демонстративно викреслив з назви слово «група».

Після цього Дроздов поїхав у райвідділ. Він забіг в управління на кілька хвилин перед самим кінцем робочого дня такий же похмурий, як і вранці, і, не попрощавшись ні з ким, пішов додому.

Неподалік від управління його гукнули:

— Вікторе Федоровичу! Скільки років!..

Дроздов підозріло вглядався у невисокого огрядного чоловіка.

— А-а, Іване Васильовичу! — спершу похмуро промовив, потім радо простягнув руку. Адже колишній працівпик відділу, майор у відставці Ланенко був тією єдиною людиною, крім дружини, якій Дроздов міг звіритися і яка могла його зрозуміти. І майор зрадів цій несподіваній зустрічі.

— Прогулюєшся, пенсіонере, — напівспівчутливо, а чи то заздро промовив він.

— Не дуже нагуляєшся! Ціле життя віддав міліції, а тепер… ет!..

Дроздов мимоволі зітхнув. Скільки він сам переживав, коли в Ланенка сталася неприємність. Вихованець старої школи, яка вчила, що вже сама підозра є частковим доказом провини, Ланенко так і не зрозумів змін, які відбулися в країні. В глибині душі вважав, що всі ті розмови про законність, про права особи, про так звану презумпцію невинності лише про людське око, для широких мас; а міліція є міліцією, і її діло підозрювати, арештовувати, викорінювати. А оскільки і невинний, і злочинець однаково не хочуть признаватися, і часом важко розібратися, хто ж таки винний, а хто — ні, майор Ланенко вважав за доцільніше замкнути за грати зайвого, ніж помилково випустити з рук винуватого. Тим більше, що коли Ланенко зацікавлювався людиною, то чи є вона на всі сто процентів невинною?!

Свого часу, поглядаючи з вікна кабінету на зелену вулицю, він любив стежити за перехожими й міркувати, що то за люди. Ось поспішає гарненька жіночка з дитиною на руках. Але ж вона, мабуть, свариться на кухні з сусідами, ображає їх і може відповідати за дрібне хуліганство. Або — де придбала цей чудовий шерстяний костюмчик для дитини? У крамниці таких не дістанеш. Отже, купувала в спекулянтки… А он солідний громадянин у сірому макінтоші поважно сідає в персональну «Победу». Певно, має дачу і цілком ймовірно — шифер на неї дістав «лівими» шляхами. А те, що їздить на дачу на державній машині, не купує бензину, — це абсолютно точно…

З рук майора, як він сам вважав, ніхто не міг вислизнути. Його знали і, здається, боялися, і цим він щиро пишався… Недарма подейкували, що в нього «рентгенівський» зір. Майор любив говорити, що правопорушники відчувають його погляд навіть крізь шибки, і частенько декотрі з перехожих, яких він пильно розглядав зі свого кабінету, раптом уповільнюють ходу й злякано позирають на сіро-жовтий будинок управління.

Та ось сталося несподіване. Якийсь чоловік, що на нього Ланенко завів справу, добився реабілітації. На суді з'ясувалося, що майор, поспішаючи вкластися в строк, «натискав» на свідків… Ланенкові запропонували відставку.

Ображений до глибини душі, він спробував оскаржити в міністерстві наказ нещодавно призначеного начальника обласного управління. Але там майорові порадили подякувати полковникові, який не віддав його до суду.

Назавжди скинувши міліцейський мундир, майор відчув себе слабким, нікчемним, наче й на зріст меншим, немовби з мундиром він скинув із себе і всю свою силу. Здавався собі гірко скривдженим. Скільки злочинців знешкодив він! Скільки безсонних ночей сидів в управлінні! Від яких тільки можливостей розбагатіти відмовився, стоячи, як скеля, проти всіляких принад, спокус, величезних грошей!..

Де дівся і його «рентгенівський» зір. Перший час відставний майор не хотів навіть на вулицю виходити. Йому здавалося, все місто глузуватиме — мовляв, дослужився Ланенко!..

Але, дивна річ, коли він почав виходити з дому, у нього виявилися несподівані знайомі, які зупиняли його, віталися, співчували, нагадували, що зустрічалися в управлінні, й ганили міліцію, що втратила такого працівника. Це були саме ті, яких майор колись притягав до відповідальності або викликав як свідків.

Потім якось йому подзвонили по телефону й запросили до директора фабрики «Оріон». Там Ланенкові запропонували посаду юрисконсульта, і колишній майор знову піднісся духом.

Тепер він уже звик до цивільного життя. Було таке відчуття, ніби нещодавно народився вдруге і все почалося знову. Зарплата юрисконсульта стала добрим додатком до пенсії, а преміальні, які одержував разом із керівниками фабрики, часом дозволяли й порозкошувати, надолужити прогаяне в роки пуританської стриманості. Звичайно, він не мав права на ці преміальні, бо не брав безпосередньої участі у виробництві, але знедавна Ланенко став дещо інакше дивитись на такі речі.

Тепер майор без заздрості поглядав на Дроздова. Усе, зв'язане з міліцією, відійшло в минуле і могло лише на короткий час викликати легкий сум, як викликають у літніх людей спогади про далеке, неповторне, але наївне дитинство. Запропонуй зараз йому знову одягти мундир, хтозна, чи відчув би себе в ньому так само зручно, як у своєму м'якому сірому костюмі з блакитною іскрою.

Прогулюючись, колишні товариші вийшли на Хрещатик і завернули на схили Дніпра. Дроздов, хоч і був у полоні гірких думок, а може, саме через них з цікавістю придивлявся до Ланенка: можливо, і йому незабаром доведеться стати пенсіонером. Сьогодні вже був від Вовченка перший дзвінок…

— У тебе непоганий вигляд. Як на твою пенсію. Погладшав, навіть наче помолодшав…

— Умгу, — мугикнув Лапенко. — 3 моєї пенсії ноги витягнеш. Довелося піти на роботу. Юрисконсультом. Нашого брата залюбки беруть. Що-що, а закони й порядок знаємо… Загалом живу — не бідую… Можу запросити на чарку. Сухий закон для мене скінчився, — хихикнув відставний майор. — Для тебе, Вікторе Федоровичу, він ще, правда, існує, але сьогодні субота… Невідкладних оперативних завдань немає?

— Нема…

— Тоді звертаймо на «Рів'єру». Народу зараз там небагато…

— Не заперечую, — погодився Дроздов. Досі він думав, що йому хочеться лише поговорити, поділитись, звільнити душу від тягаря, і тому зрадів, зустрівши колишнього товариша, але після слів Ланенка відчув, що саме чарки йому не вистачає, щоб заспокоїтися.

У парку спокійно й урочисто. Рівномірне тихе шамотіння листя заспокоювало. По алеях прогулювалися люди. Зворушливо підтримуючи одне одного, походжали дідусі з бабусями. Вже з'явилися й перші зграйки юнаків та дівчаток, і перші парочки, які з нетерпінням оглядали широкий виднокрай, шкодуючи, що влітку сонце так довго стоїть на обрії.

— От присилають комсомолят, — з гіркотою в голосі продовжував про свою кривду Дроздов, — на місце таких досвідчених оперативників, як ти. З ними добре картоплю на суботниках копати, пісень співати. А наша робота — сам знаєш… І, головне, сунуть свого носа всюди, немов їх покликали переворот зробити. Кожний вважає себе найрозумнішим — аж розпирає його від того розуму!

Кілька юнаків, що, галасуючи, пурхнули з ресторану, як зграйка горобців, побачивши офіцера міліції, відразу притихли.

— Ось такі, — кивнув на них Дроздов. — Або майже такі. А наш Петро Володимирович рота роззявив, слухає їх. Мовляв, бач, який я прогресивний, з молоддю в ногу йду…

Дроздов оглянувся на двох чоловіків, які повільно йшли за ними, й замовк.

На веранді ресторану було порожньо. Товариші сіли. в затишному куточку.

— Графинчик вина. Масандрівського. І щось гарненьке закусити, — скомандував Ланенко, не заглядаючи в меню. — Баличку або кетової, або ж і те й те; салатики, заливну осетрину… А гаряче? Ти їстимеш борщ? — звернувся до Дроздова.

Той похитав головою. З подивом слухав замовлення. Ого, як розмахнувся! Наче й не був ніколи такий щедрий. Потім Дроздову здалося, що він зрозумів цей порив. Може, колись і він отак радітиме нагоді посидіти з товаришем, із свідком найкращої пори твого життя, твоєї праці, успіхів, влади. Адже такій роботі, як у них, людина віддає більшу частину життя. І кожна клітиночка душі залишається навіки біля старого канцелярського столу із звичними плямами від чорнила, біля поцяткованого пластиліновою печаткою і почорнілого від часу залізного сейфа з секретними паперами.

— Кетової, здається, немає, — відповіла офіціантка, записуючи замовлення.

— Що значить немає! — тихо, але твердо сказав Ланенко, свердлячи офіціантку поглядом. — Скажіть буфетниці — хай пошукає…

«Ну й ну! — подумав Дроздов. — Міцний ти горішок, Іване Васильовичу. Не здаєшся».

— І два лангети!

Офіціантка пішла. Коли повернулася з вином і закускою, Ланенко кинув:

— Нас не турбуйте. Самі покличемо.

Хоч Дроздов іще не все вилив, що зібралося в нього на душі, але настрій потроху кращав. Та незабаром вино вдарило в голову, почуття незаслуженої образи й кривди, якої зазнав від начальника, знову охопило його, і майор повернувся до старої теми.

— Цей хлопчисько повчає мене, а Вовченко слухає, розвісивши вуха. Невинне дівчатко. Демократ! Кінець кінцем, коли Дроздов у тебе погано працює, то де ж ти раніше був? Дроздов у відділі не рік і не два. Точнісінько, як у дешевих романах: прийшов молодий герой і зробив переворот. А хто раніше хвалив Дроздова, що стільки справ розкрив? Я йому весь відділ тяг!..

— Ну, не ти один, — досить мирно зауважив Ланенко. — І Вовченко з тебе завжди стружку знімав.

— Після того, як він тебе, Іване Васильовичу, випхав за ворота, ти, здається, збираєшся закохатися в нього, — глузливо кинув майор.

— Я вже й у дівчат не закохуюсь, — засміявся Ланенко, — а тим більше в колишніх начальників. Але, як говорили стародавні римляни: «Друг другом, а істина дорожча».

— Як ти пішов, все на мене посипалося. Так і досі. Тут горять строки по інших справах, а мені ще й «Оріон» підкидають. І все Дроздов розплутуй…

— Ну, там, певно, якісь дрібниці… — недбало зауважив Ланенко, і майор, захоплений своїми переживаннями, не помітив, як обличчя приятеля витяглося, і в спокійних досі очах заметушилися вогники.

— Спочатку були дрібниці. Прохідна. Іграшки. А тепер є серйозний сигнал. Щоправда, анонімний!

— Уже почав перевіряти?

— Руки не доходили. Думав узятися. А сьогодні Вовченко рубонув: «Справу по фабриці повністю передаю лейтенантові Гармашу». — Майор так кумедно передражнив підполковника, що іншим разом Ланенко засміявся б. Але зараз було не до сміху.

— Це хто такий? — тихо спитав.

— Оцей же юний критикан. Пасія Вовченка. Півтори п'ятниці як інженер. Побачимо, як йому хімія допоможе!

А-а, — протяг Ланенко і підлив майорові вина. Вип’ємо, Вікторе Федоровичу, за стару дружбу, за твої успіхи. Не журись. Спіткнеться хлопчик, Дроздову знову в ніжки вклоняться: виручай, Вікторе Федоровичу.

— А поки що на Дроздова всі кози стрибають…

— Ну, годі про це. Краще вип'ємо. Офіціантка! — гукнув Ланенко на всю веранду.

Колишні товариші по службі вийшли з ресторану, коли веранду почали заповнювати вечірні відвідувачі.

У Дроздова настрій явно поліпшився — палючий погонь образи наче й не пік уже. Майор виговорився, вискаржився, і з душі його впав камінь. Ланенко, здається, теж був задоволений цією зустріччю.

Він провів майора до самого дому, довго тис руку і запрошував заходити в гості, посидіти, погомоніти, згадати спільну роботу, випити по чарці…