Тайники розкриваються вночі

«Розкрадачі» з «Оріона»

Тепер Юрій Гармаш мав самостійно розмовляти з робітниками фабрики. Готуючись до цієї зустрічі, він спочатку, як і Дроздов, поставив на стіл гнучкого Буратіно, поклав барвистий м'ячик. Відступив на крок, оглянув стіл: «речові докази» весело вигравали яскравими барвами.

Юрій повернувся до столу і, підкоряючись несподіваному пориву, одним помахом руки змів іграшки в шухляду стола. Кінчик гострого носа Буратіно вистромився крізь щілину шухляди, немов лялька цікавилась, як проведе свій перший допит молодий оперативник.

У двері постукали.

— Прошу! — гукнув Юрій.

Обережно переступивши поріг, до кімнати ввійшла Чикаленко.

— Здрастуйте, Ольго Гнатівно, — сказав лейтенант. — Сідайте.

Жінка сіла. Запала мовчанка.

Юрій силкувався пригадати, з чого має починати розмову. Про що треба сьогодні говорити? Не про набридлого ж Буратіно та м'ячик! Про щось серйозніше, важливіше. З голови вилетіли слова, сплуталися думки. Згадалися тільки напучення Вовченка: пам'ятайте — розмовляєте з радянськими людьми. Одні випадково стають на слизький шлях, інші попадають у лабети досвідчених злочинців і не мають сили без нашої допомоги вирватися. Покарання є засобом перевиховання. Цей процес починається з першої розмови оперативника. Злочинець швидше повернеться до чесного життя, якщо відразу відчує, що ми не так прагнемо покарати його, як повернути суспільству.

Ці слова Вовченка вихором пролетіли в голові Юрія, але нічим не допомогли. Адже зараз бачив перед собою не злочинницю, а стару вироблену жінку.

Пауза затягувалася.

Руки жінки нервово заворушилися, пальцями вона бгала капронову сіточку.

— Мені соромно за вас, Ольго Гнатівно, — раптом промовив лейтенант, — соромно, що сидите отут, а я докоряю вам за крадіжку. В мене теж є мама. І жилося нам після війни так само нелегко. Батько загинув на фронті. Мати бралася за будь-яку роботу — прибиральниці, кур'єра… І перші роки по війні жилося нам скрутно. А хіба їй не хотілося роздобути побільше масла, м'яса, фруктів для своєї дитини. Але вона ніколи чужого не взяла. Совість була сильніша навіть від материнської любові. Минулого разу, коли я слухав розмову Дроздова з вами, мені було гірко за вас і радісно за свою матір. Я пишався нею.

Юрій не помітив, що він і Чикаленко ніби помінялися ролями, і не вона йому, а він їй розкриває душу.

Потім побачив, що жінка плаче. Нечутно, не витираючи очей. І в нього самого — чи то під впливом її сліз, чи від згадки про свою матір і від почуття синовньої любові, — зволожилися очі.

Юрій схаменувся. Цього ще бракувало лейтенантові міліції!

— Ольго Гнатівно, — твердо промовив він, — заспокойтесь!

Жінка витерла очі.

— Карайте, як хочете, — зітхнула вона, — тільки більшої кари, як оце тут, мені вже не буде…

— Каратиму не я, а ваша робітнича совість. Передамо вас на розгляд колективу.

— Нехай уже, як буде… Один раз лихий поплутав…

— Вірю, Ольго Гнатівно.

І лейтенант згадав слова Вовченка, які нараз вилетіли з голови на початку розмови: «Пам'ятайте, Юрію Сергійовичу, наші люди — чесні радянські громадяни. Злодії — виняток. Покладайтесь у своїй роботі на людей, довіряйте їм, і вони завжди допоможуть викрити справжніх злочинців…»

— Маю до вас одне запитання. Минулого разу сказали, що слід би придивитися до фабричного начальства. Що ви мали на увазі? Мені потрібно знати правду, тільки правду…

— Я не знаю. Чула тільки, тому й говорити не хочеться… Приїздять на фабрику часом якісь чужі люди. Вони біжать до директора, а тоді на склад і навантажують собі на машину поролонові спідниці, скатерті, босоніжки. Що за люди — не знаю. Може, й по закону беруть… Тільки не подобається мені, що завскладом, а інший раз і сам директор випроваджають їхню машину аж за ворота.

Чикаленко замовкла.

— Добре, — сказав Юрій. — Перевіримо. Спасибі.

Дворі за старою зачинилися. Лейтенант замислено підійшов до вікна. У коридорі чекали виклику двоє хлопців.

Гармаш взяв із шафи ласти, з якими їх затримали на прохідній фабрики, і поклав на стіл.

Хлопці увійшли до кімнати. Юрій суворо глянув на них і жестом показав на стільці. В ньому ще не стихло хвилювання від розмови з жінкою і, можливо, через це був суворіший, ніж сам того хотів.

— Ваше прізвище? — спитав у білявого кирпатого, який уже доламував козирок своєї модної кепочки.

— Бабій Юрій Петрович.

Хлопець зашморгав носом і вп'явся очима в ручку Гармаша, яка великими літерами вписувала його прізвище у протокол допиту.

— Батько є?

— Є.

— Знає?

— Ні.

— А мати?

— Теж є, — так само сумно відповів Бабій.

— Добра, значить, новина їх чекає…

— Ніколи більше в житті!..

— Скільки років?

— Вісімнадцять з половиною.

— З половиною, — повторив Юрій. — Де працює батько?

— На «Більшовику», токар…

Юрій підсунув до себе другий чистий бланк і глянув на робітника, який сидів ліворуч. Цей був старший, тримався спокійніше й похмуро слухав.

— Ваше прізвище?

— Авер'янов Ігор Павлович.

— Ким працюєте?

— Слюсарем по ремонту…

— Ну от що, хлопці, — рішуче сказав Юрій, відсовуючи й відкладаючи ручку. — Давайте домовимось, як говоритимем — по щирості чи ні? Коли ви по щирості, то і я з вами так само…

Авер'янов похмуро глянув на Юрія. Його вигляд показував недовір'я — мовляв, знайшов дурнів.

У Юрієвого тезка очі заблищали надією.

— А не посадите? — тихо спитав.

— Власне кажучи, ваша відвертість особливого значення не має, факт крадіжки встановлено. Але мені хочеться знати, як ви могли на таке піти… Я не силую. Хочете — будете говорити, не хочете — обійдемося… Комсомольці?

Він помітив, як білявий опустив голову.

— Комсомолець! Ти розумієш, що зараз не тільки тобі, а й мені тяжко. І я комсомолець. А як же товаришам вірити тобі, як надіятися на тебе, як з тобою у бій іти? «Як гартувалася сталь» читав? Якби тебе Павка Корчагін за таким ділом спіймав, він, знаєш, що з тобою зробив би? Розстріляв би на місці, як контру.

Юрій підвівся й гнівно заходив по кімнаті. Рвучко повернувся до хлопців, що не зводили з нього очей, і впритул спитав білявого:

— Кажи, не вперше крадеш?!

— Ні, — похилив голову хлопець. — Удруге.

— Розказуй!

— Влітку футбольну камеру взяв з конвейєра.

— Ще!

— Більше нічого, слово честі!

І тут наговорив старший:

— Ви, товаришу лейтенант, Юрка не лайте. Це я його підбив… Хотіли підводним спортом найнятись… Купили дві пари ластів. Бо в Юрка нога мала — тридцять восьмий, а в мене сорок третій. Я купував на Лук'янівці, а він аж на Куренівці. Дивлюсь, наша марка — «Оріон». Один раз наділи, а вони й тріснули…

— Ото не робіть браку, — удавано суворо зауважив Юрій.

— Так це ж вулканізатори винні. Через них ціла купа порепаних ластів біля складу валяється. Ми ті принесли на фабрику і теж за складом кинули.

— Хто може підтвердити?

— Ми їх так кинули, що ніхто не бачив. А собі взяли нові — гроші ж заплатили як за перший сорт.

Оперативний уповноважений райвідділу капітан Бурименко був здивований, коли заглянув до свого кабінету, де Юрій розмовляв із молодими робітниками. Авер'янов, який досі не розтулив рота і не визнавав очевидних фактів, тепер все розповідав відверто.

— Скидайте черевики, швидше! — наказав Юрій. — І ласти одягайте.

Хлопці хапливо виконали наказ.

— Добрі підводники, — посміхнувся він, — якби тільки чужого не брали…

— Ми гроші платили, — пробурчав Авер'янов.

Юрій нахилився. — Так, ласти по ногах… Але оті, що купували, можете мені показати?

— Пошукаємо. Ми їх не на купу, а під паркан…

— Ну як, Святославе Миколайовичу, — повернувся до капітана Бурименка, — будемо віддавати хлопців до суду чи ні? Може, обійдемося на цей раз? — Він непомітно підморгнув капітанові.

Бурименко, який уже знав про нараду у Вовченка, кивнув.

— Зараз поїдете на фабрику, — звернувся до хлопців Юрій, — знайдете ваші ласти. Тільки щоб саме ті, а не інші!..

Він сів до столу й закінчив протокол, в якому зазначив адреси крамниць, де було куплено браковані ласти. Юнаки підписали його. Авер'янов уже не дивився вовком, а Бабій і зовсім сяяв.

— Тільки не думайте, що вам минулося, — пригрозив Юрій. — Ще покліпаєте очима перед колективом. А тобі, тезко, — звернувся він до Бабія, — раджу Островського перечитати… Ну, йдіть. У коридорі почекаєте.

Молоді робітники вийшли. Тільки в коридорі Бабій здивовано помітив, що поламав козирок своєї кепки. Оглянувся на двері, що зачинилися за ним, і коротко зітхнув.

— Ех, Ігоре…

А в кабінеті Юрій тим часом радився з капітаном Бурименком.

— Важко сказати щось певне, — підсумував своє враження лейтенант. — Але здасться, що на фабриці таки не все гаразд. Спершу сумнівний аналіз. Дрібниця. Я навіть не звернув уваги… А тепер браковані ласти, випущені в продаж першим сортом. Треба їх знайти і теж взяти на аналіз…

Бурименко поїхав на фабрику. Залишившись на самоті, Юрій несподівано відчув утому. Але що ж важкого він сьогодні робив? Півдня сидів у статистичному управлінні, виписуючи відомості по фабриці «Оріон», і оце поговорив з Чикаленко та хлопцями.

Сів на стілець і схилив голову на гострий край шухляди, з якої крізь щілину висовував носа цікавий Буратіно. Було тільки одне бажання: щоб кілька хвилин ніхто сюди не заходив…