Тайники розкриваються вночі

Підступність і любов

Минув листопад. Настінні календарі схудли, ліпилися до картонок останніми листочками. Молодий грудень то віяв віхолами, то розтавав дощами і огортав місто туманами.

Заклопотаний Юрій цілими днями гасав по місту або сидів в управлінні і вивчав документи. Справа «хіміків» завершувалася. Наближався день, коли документів і доказів буде зібрано достатньо, і міліція від імені народу виставить перед злочинцями повний розрахунок. Вовченко не квапив, але майже щодня цікавився, як посувається справа, і цим давав відчути, що час уже завершувати її. Юрій змарнів, схуд, на обличчі дужче випнулися вилиці.

Одного сивого туманного дня на столі лейтенанта задзвонив телефон.

— Гармаш слухає.

— Юра…

Голос прозвучав мелодійно і жально, тепло і дружньо, як міг звучати тільки один голос на світі.

Лейтенант повільно відвів трубку, немов силоміць відірвав від себе, і поклав на важіль.

Телефон задзвонив знову.

Гармаш не брав трубки. Досі здавалося, що за місяць, який минув від Жовтневих свят, він вирвав з душі почуття до Інни.

Телефон уперто дзвонив, волав, вимагав.

— Чого не береш трубки? — гукнув, не підводячи голови від паперів, Погосов.

Юрій тихо зняв трубку, незграбно тримаючи, підніс до вуха, немов боявся, що вона його вкусить.

— Гармаш слухає…

— Юро, нас перервали… Мені треба з тобою побачитися, скажи, де і коли…

— Навіщо? — ледве вимовив, відчуваючи, як ураз пересохло в горлі, й розуміючи вже, що він згодиться, прийде на побачення, хоч би на край світу вона його призначила…

— Ти можеш сьогодні? — проспівала трубка.

— Навіщо? — іще раз повторив — уже тільки для того, щоб виграти час і справитися зі своїми почуттями.

— Навіщо, навіщо! Хочу тебе бачити. О сьомій біля філармонії. Згода?

Спочатку мовчки кивнув головою, але, схаменувшись, що це не відеотелефон, швидко сказав:

— Гаразд.

На протилежному кінці проводу повісили трубку, а він іще затискав свою у руці.

Погосов підвів голову і послав йому одну із своїх ласкавих посмішок.

— Підступність і любов?

Юрій здригнувся. Цей «Дрімаючий удав» неймовірний психолог! Як у воду дивився!..

— Е, — мляво посміхнувся і, швидко поклавши трубку, немов раптом обпікся нею, підвівся і вийшов у коридор, щоб там, без свідків, заспокоїтися…

Грудень того року мучив киян відлигами, вологими вітрами й туманами. Надвечір трохи виясніло, але все одно ліхтарі світили мов крізь вату, і все навколо здавалося міражем. Та ось раптом наче виглянуло сонце: все освітилося, заграло світлом.

— Добрий вечір, Юрку!

Інна була в гарному зимовому пальті; модний хутряний капелюшок насунуто на самі брови; очі блищать, як лісові озерця. Всміхалася щиро, приязно, немов вони тільки вчора розсталися.

Юрій не пам'ятав, як потиснув руку в тоненьких шкіряних рукавичках, як опинилися вони в прозорій, по-зимовому безлюдній алеї.

Сидіти на мокрих лавах не було як. Та, власне, нащо їм сидіти! Вони стояли, і розпливчасті відсвіти од ліхтаря, який вільно світив крізь голі гілки, нерухомо лежали на обличчі дівчини.

Гармаш не зводив з неї очей. Відчував, що Інна стала ще краща, ще дорожча і наче ще більше недосяжна для нього. Від цього ставало моторошно.

Про Харків вона спочатку не хотіла говорити. Поїхала й приїхала.

Хто йому сказав, що вона закохалась у Божка, що той дурить її? Просто смішно! У її Юрка вже виробилася професійна міліцейська підозріливість… Ні, вона не закохана в інженера. Просто з ним легко, весело, не так, як із Юрієм, який усе ускладнює, з усього робить світові проблеми. Андрій дотепний, щирий, з ним приємно дружити, і хоч він старший, але все ж не такий юний стариган, як декотрі.

Закохана вона не в Божка, а в справедливість. І заради цього прийшла порозумітися. Як не соромно з ревнощів губити людину, використовуючи своє службове становище! Переслідувати Андрія, вишукувати на нього матеріали, намагатися посадити у в'язницю. Раніше вона була іншої думки про Юрія… Але хай він не мститься Андрію за ту святкову поїздку. Божко нічого поганого їй не зробив. Просто був дружнім попутником до станції Харків, а свята вона гуляла в тітки.

— Інно, не треба неправди.

Гармаш добре знав, де і з ким був Божко у Харкові!

Вона на мить замовкла, відчувши в його голосі впевненість.

— Ну, гаразд, хай неправда. Але як це гидко— мститися за дівчину, та ще вигадувати якусь кримінальну справу…

— Я нічого не вигадую. Ти говориш зараз з його голосу.

— Я знаю одне: Андрій чесна й благородна людина, в іншому мене ніхто не переконає. Звичайно, ви там у себе можете причепитися до кого завгодно, сфабрикувати що завгодно… Але совість треба ж мати, совість! Юрку, невже ти її втратив?!

Гармаш мовчав. Що міг сказати їй? Через кілька днів вона все зрозуміє.

Поки Інна говорила, неяскраві відсвіти од ліхтаря нервово стрибали по її обличчю, і вона раптом здалася йому плямистою, як гієна. На зміну тому могутньому, непереборному досі почуттю любові, яке стільки часу мучило його, десь з глибини душі підіймалась важка хмара образи й гніву.

— Ти помиляєшся у Божку, Інно! — ще стримуючись, з притиском промовив Юрій. — І в мені теж.

— Тоді, може, скажеш, у чому він винен, чого ти до нього присікуєшся?.. — Вона навіть усміхнулася, — Ну, хоч у загальних рисах… Може, я й справді помиляюся…

Лейтенант тільки похитав головою.

— Юрку, Юрасику, — вона притиснулася до нього всім своїм тремтячим тілом. — Мені тяжко, обертом іде голова від усього цього… Я сама не знаю, може, я не його, а тебе люблю. Допоможи мені розібратися…

І тоді Юрій відчув, як важка свинцева хмара гніву піднялася до горла і душить його. Але він не вибухнув ні криком, ні лайкою. Відірвав від себе дівчину, відштовхнув.

— Іди геть!..

Вона ще стояла, здавалося, ось-ось заплаче.

— Іди, — глухо повторив він, уперто нахиливши голову.

І вона повільно пішла тьмавою алеєю серед голих дерев, а Юрій дивився услід, і йому здавалося, що з кожним її кроком він наче вириває з свого серця щось тверде й болюче, яке дуже глибоко сиділо в ньому.