Тайники розкриваються вночі

Загадка валютника

Ранком підполковник Вовченко приїхав до міської в'язниці. Пройшов у слідчий корпус, попросив чергового привести валютника.

— Здрастуйте, Жуков, — привітався, коли той переступив поріг.

— Здрастуйте, громадянине начальник, — мляво відповів валютник. У невипрасуваному костюмі, схудлий і змарнілий, він уже не був схожий на того випещеного й зарозумілого пасажира, якого затримали у Бориспільському аеропорту.

Окинувши поглядом слідчу кімнату, загратовану й порожню, якщо не брати до уваги стіл та дві табуретки, пригвинчені до підлоги, він кисло скривився і пробурмотів:

— План до двору або ходіння Христа в народ!

Вовченко жестом запросив сісти.

— Ну, що, Жуков, — сказав після короткого мовчання, — будемо сьогодні розмовляти чи ні?

Усі спроби підполковника «розворушити» старого валютника поки що не дали бажаних наслідків. Тиждень, протягом якого відділ міг займатися ним, минув. Вовчеикові дуже не хотілося ставити на цьому крапку. Багаторічний досвід підказував, що валютник знав багато цікавого й важливого. Та як добитися, щоби розповів?

Відтоді, коли підполковник уперше зустрівся з Жуковим, його не залишало почуття неспокою, мовби щось пригадувалося в зв'язку з цим прізвищем, але що саме — збагнути не міг. Його асоціації були якісь невиразні, аморфні, не оформлені у певну думку. І кленучи, як він вважав, свій передчасний склероз, підполковник ночами крутився в ліжку, не маючи сил прогнати з думок цього Жукова.

Іноді йому здавалося, що він раніше вже зустрічався з цим чоловіком, але на ранок переконувався, що його піддурили нічні марення. І все-таки…

Зрештою пригадав. Був у нього колись підслідний Жуков. Тільки не цей, а інший. Але чому вони так уперто асоціюються в його свідомості? Де він бачив ці широко посаджені чорні, тернові очі? І своєрідна манера дивитися на співрозмовника, злегка схиливши голову, і ще у жестах щось, в інтонаціях голосу знайоме, але невловиме, як тінь…

Підполковник розкопав в архівах справу того Жукова. Засуджений на п'ять років, він відбув лише два і вийшов на волю достроково. Звали того Жукова так само, як і цього, Іваном Петровичем. Певно, по цій лінії і формуються його асоціації: однакові імена, по батькові й прізвища, народилися в одному селі. Відбували покарання в тій самій трудовій колонії. Але чому здається, ніби він десь уже бачив цю людину? Схожі, як родичі? Брати? Ні. Однакові імена. Двоюрідні брати? Теж неможливо. А якщо це двійники? Буває ж таке на світі!..

Загадка мучила Вовченка, хоч, здавалося, не мала відношення до конкретних злочинних зв'язків валютника.

Цього разу він приїхав до в'язниці повний сумнівів, суперечливих здогадів, вже розуміючи, що Жукова так і не пощастить «розворушити». І все ж таки хотів поговорити з ним або бодай ще раз поглянути на нього.

Жуков сидів на табуретці і, сплівши ноги, потягувався, мовби підкреслюючи свою байдужість до наступної розмови.

Проте Вовченко розмови не починав. За звичкою трохи примруживши очі, мовчки спостерігав за валютником.

— Пристойно сидіти ви можете?!

Підкоряючись, Жуков випростався.

— Даремно їздите, — пробурмотів він. — Зола ваше діло.

Вовченко й далі мовчав, не зводячи пильного погляду, мовби хотів проникнути в глибину його душі.

— Слухайте, громадянине начальник, — зовсім іншим тоном заговорив Жуков. — На біса ви собі сушите голову? Адже буде скандал! Кінчайте справу або випускайте на волю. Думаєте, я законів не знаю. Завтра напишу скаргу прокуророві, й згорите на тихому вогні. Мені набридло тут припухати.

Завтра! Вовченко ледь помітно зітхнув. Те ж саме йому сказав прокурор: «Завтра передайте Жукова слідчому прокуратури». Хоч скільки доводив підполковник, що валютник йому ще потрібний: через ньою він може вийти на крупних злочинців. Прокурор був невблаганний: «Закон є закон!» Скільки енергії, часу витратив підполковник, вивчаючи біографію Жукова, запрошуючи відомості з різних міст, риючись в архівах. Ще трохи — і він докопався б до істини, знайшов би відповідь на загадку, яка мучить його.

— Ви мене навіть у свій хитрий будиночок не привозите для допиту, як інших, — незадоволено пробурчав Жуков. — І охота ж вам самому сюди їздити! Ну, я змушений відпочивати тут. Та й звик.

Власний жарт сподобався Жукову, і він мляво посміхнувся.

Дарма, що сонце підбилося високо, здавалося, Вовченко не поспішав. Розпитував валютника про його смаки, уподобання, про фільми, які бачив, про книжки, які доводилося читати.

Жуков відповідав знехотя, більше промовчував, час від часу іронічно поглядаючи на оперативника: мовляв, коли вам, начальнику, нема чого робити і хочете побавитись розмовою, — бавтесь. Мені все одно. Навіть розвага якась. Але як усе це кумедно!

Вовченко витяг сигарети й запропонував Жукову:

— Куріть… Мені здається, що ви просто умовили себе в тому, ніби звикли до цієї обстановки, — повернувся підполковник до слів валютника. — Бравада. — Він обвів поглядом голі стіни, зупинив його на загратованому вікні. — Захисна реакція душі. Інакше дуже тяжко стає тут…

З несподіваним співчуттям поглянув на вилицювате обличчя Жукова, на синці під очима, на геть сиву стерню голови.

— Знаєте, часом жаль вас.

— Пожалів вовк кобилу… — похмуро пробурмотів в'язень.

— А хіба не жалюгідні ви? Заради чого, в ім'я чого живете? Задумувалися коли-небудь над цим? Завжди переслідуваний, для всіх чужий. Здебільшого в неволі — небо у крупну клітку, примусова праця на лісорозробках. Та й воля була для вас не справжня: тяжкий, пройнятий страхом сон, невлаштоване, незатишне життя з постійним передчуттям неминучої поразки. Хіба для цього народились на світ?.. Золото? — роздумливо говорив Вовченко. — А що воно дало вам, що принесло? Скороминущі розваги, яку-пебудь хмільну розгульну ніч з випивкою до блювоти?.. Золото має в нашому житті дуже умовну цінність… У якій-небудь Америці воно править життям, але не в нас… Та й на чорний день, на старість ви нічого не могли зберегти, бо у вас завжди були чорні дні. Робота нервова, важка і, відверто скажемо, вкрай низькооплачувана. Адже ви лише зв'язковий, комівояжер, працювали на інших, на багатих валютників… Були, так би мовити, експлуатовані крупними хижаками…

В якусь мить Вовченкові здалося, що його слова проникли в душу співрозмовника. Жуков уважно слухав, і в його погляді відбилося збентеження.

Але так тривало недовго. Обпалюючи пучки, В'язень востаннє глибоко затягся сигаретою і, випустивши дим, затовк коротенький недокурок.

— Громадянине начальник, — неголосно промовив. — Не лізьте мені в душу… Політграмоту я й так знаю. Вас цікавить, хто вручив мені золото в Іркутську і кому я мав передати його у Києві. Я вам нічого не скажу. А моя душа — моя справа.

Вовченко навіть посміхнувся:

— Помиляєтесь, Жуков. Ваша душа — звісно, ваша справа. Але ж і моя… А сьогодні, до речі, я не приїхав допитуватись про золото. Просто погомоніти. А про золото, прийде час, самі розкажете.

— Невже скучили за мною? — іронічно блиснув терновими очима в'язень, схиливши голову на плече, немов хотів краще роздивитися Вовченка.

— Майже так, — у тон відповів підполковник. — І, крім того, хотів з'ясувати одну деталь з вашої біографії.

— Книгу про мене писатимете? Із серії «Життя видатних людей»?

Якийсь ледве вловимий жест Жукова знову нагадав Вовченкові щось дуже знайоме. Але що саме?..

— Не блазнюйте, Жуков. Важкувато мені з вами довелося. Уявіть себе на моєму місці. — При цих словах підполковника валютник єхидно посміхнувся. — Коли людина не хоче говорити, — вів далі Вовченко, — доводиться шукати до неї ключика. Чи не так? От і до вас шукав. Для цього й цікавився біографією.

— І знайшли? — все ще іронічно, але дещо здивований відвертістю підполковника, спитав Жуков.

— Майже, — навмисне впевнено відповів Вовченко.

— Скажіть, коли не секрет.

— Прийде час.

— Спасибі за відвертість, — ображено стулив губи валютник. Потім, хизуючись, додав — Ніякими ключиками мене не відімкнете. Я — заклепаний наглухо, намертво!

Вовченко, здавалося, не чув його слів.

— Ви, певно, самі залюбки повернулися б до нормального життя, але не знаєте, як це зробити, — сказав підполковник. — Одвикли, боїтесь. Вам здається, що все навіки втрачено. Ваші однолітки пішли далеко, їх не наздогнати… Але треба не їх доганяти, а самого себе. Треба стати людиною. Коли вже не було у вас справжнього минулого, то слід подбати хоч про майбутнє… Я розумію, починати життя заново важко, особливо у ваші роки. Розумію, бо з вами майже ровесник…

— І це ваш ключик? — звів брови Жуков. — Хочете спокусити мене гарними словами?.. Слова — полова. Тільки відповідальну посаду із ставкою в триста карбованців! Адже я нічого не вмію робити, а керувати загалом і в цілому можна було б і попробувати.

— Облиште, Жуков, — насупився підполковник. — У нас серйозна розмова. Я тому й затримався з цією справою, що хотів більше про вас довідатися. Якби самі допомогли, все пішло б швидко…

— Допомогти упакувати себе? І мотузочкою перев'язати?.. — Жуков мало не зареготав і, схиливши набік голову, з непідробною цікавістю поглянув на підполковника, який підвівся і заходив по кімнаті.

Протягом майже двадцяти років йому доводилося зустрічатися з оперативними працівниками міліції, слідчими. Були серед них люди, які мовби над силу виконували свої обов'язки; інші, здавалося, відчували насолоду, коли відправляли до в'язниці, були й такі, що підлещувалися, намагаючись «розколоти»; попадалися й ті, що не приховували своєї ненависті. Останніх Жуков найбільше поважав би, якби взагалі міг кого-небудь поважати.

Але підполковник Вовченко до жодної із згаданих категорій не належав. Тому валютник трохи губився, розмовляючи із цим спокійним, нібито по-справжньому щирим чоловіком, який часом таки проймав його своїми словами і пильним поглядом примружених очей…

А сьогодні підполковник украй здивував його, зовсім нібито не дбаючи про зізнання, заради якого, на думку Жукова, приїхав до в'язниці, розмовляючи на загальні теми, — розкіш, яку може дозволити собі оперативник під час першої, а не останньої зустрічі.

Може, він уже зрозумів марність своїх спроб? Або ж тут якась нерозгадана хитрість?

— Гадаєте, нам, оперативникам, дуже приємно морочитися з вами? — наче відповідаючи на думки Жукова, промовив підполковник. — Відмикати вас, розколювати, як ви висловлюєтесь, шукати ключиків… З огидою дивишся на купу грошей чи інших цінностей та їхнього «хазяїна» — брудного чоловіка, який про людське око бідував, у всьому відмовляв собі, носив засмальцовану ватянку, подерті черевики, ховався від денного світла. Підпільний мільйонер! Подумати тільки, яке тяжке життя він собі створив! Навіть коли ніколи не впіймався і, померши, покинув хтозна-кому свої скарби! Певно, й ви зустрічали таких, — звернувся прямо до Жукова підполковник. — Нащо йому були ці мільйони?! Тільки зажерливість, дика, невгамовна пристрасть до наживи палили його серце… По-моєму, це — хвороба, ще не визначена медициною. Правда, є серед цих ділків і головаті, і вельми хитромудрі… Але, зрештою, виявляється, що всі вони — заплішені, дурні… Дивишся на такого, і разом з огидою виникає до нього й жаль: нащо занапастив себе своїми ж руками, ради чого втратив людську подобу? Ви, Жуков, це розумієте… Вас штовхнула на слизький шлях не хвороба зажерливості, а щось інше. Я іще не знаю, що саме…

Валютник, який напружено слухав, звів на Вовченка тернові очі.

Дивився тепер якось знайомо: серйозно і вдумливо.

— От у цьому й ключик до вас, — говорив далі підполковник. — Він іще не в моїх руках, у ваших, але я вже здогадуюсь, який він, і це моя, вірніше, наша з вами перемога.

Вовченко сів на табуретку.

— Шкода, що мало часу в мене, — щиро зітхнув він. — Ви, Жуков, гадаєте, ніби міліція ваш ворог. Можливо, колись зрозумієте, що завдання оперативника не в тому, щоб посадити людину за грати. Щодо вас, як бачите, це не дуже складно… Мені хотілося повернути вас до справжнього життя. Але кінець кінцем воля ваша. — Вовченко глянув на свій годинник. — Тоді сьогодні — останнє запитання.

Жуков насторожився, ніби відчув, що починається та справжня розмова, заради якої підполковник приїхав.

— Скажіть, де ви відбували покарання у сорок шостому?

— Ви це знаєте?

— У тій колонії разом з вами відбував покарання ще один Жуков. Теж Іван Петрович. Чи не так?

Валютник змінився на лиці. Але відразу взяв себе в руки й удавано байдуже сказав:

— Не пам'ятаю. Колонія була велика, стільки людей перед очима пройшло… Та й як мені знати прізвища всіх, хто сидів. На світі тисячі Жукових, і, можливо, цілий десяток їх гнив у колоніях.

— Але такий збіг, — усміхнувся Вовченко. Він уже відчував, що йде правильним шляхом. — Де ви народилися?

— На Тамбовщині.

— Село Овражноє?

— Так.

— І ваш тезко теж звідти. Може, це ваш родич?

Жуков мовчав.

— Не родич, значить? А все ж таки як ви могли не знати його? Два роки разом, в одному бараці…

— А може, там не два Жукови, а тільки я був. Це ви щось плутаєте, громадянине начальник.

— Можливо, — мирно погодився Вовченко, відчувши, що цими словами в'язень сам підтверджує ще неясну версію, яка поступово зароджувалася в нього, і ніби дає йому в руки козирі.

— Значить, домовилися: був тільки один Жуков — Іван Петрович. А другий — це міф, вигадка. Хто ж його вигадав? Не знаєте?

— Громадянине начальник, — підхопився Жуков. Губи його тремтіли. — Чого ви хочете від мене?

— Сідайте, Жуков, — наказав Вовченко. — І не робіть істерик. На мене це не впливає.

Не кваплячись, підполковник закурив. В'язень стежив за ним злим поглядом.

— Річ у тому, — повільно промовив Вовченко, — що мені доводилося зустрічатися із тим, другим, Жуковим. Не знаю — міфічним, вигаданим або таки справжнім… Ще раз, востаннє, раджу довіритися мені і все розповісти про себе, зокрема і про ваші зв'язки… Я хочу допомогти вам, Жуков…

В'язень мовчав.

— Ну, як, Іване Петровичу?

Крізь відчинені двері у коридор долітали розмірені кроки вартового.

Старого валютника, здавалось, грець побив.

— Значить, так і будемо гратися в мовчанку? Валютник не відповідав.

— Тоді прощавайте, — підвівся Вовченко. — Вірніше, до побачення в недалекому майбутньому.

Він гукнув вартового.

Поки прийшли за Жуковим, підполковник стояв, обіпершись на одвірок, мовчки розглядав підопічного. Той і не поворухнувся. Коли за ним прийшли, не чекаючи наказу, підвівся і попрямував у коридор, навіть не глянувши на Вовченка…

Через кілька хвилин підполковник залишив в'язницю. Жадібно, на повні груди, вдихаючи свіжо повітря, він попрямував до тролейбусної зупинки.

Вовченко був задоволений сьогоднішньою розмовою. Перед його очима ще ніби стояв спочатку іронічний і байдужий, потім знічений і знесамовитілий Жуков.

Здається, він не помилився, шукаючи ахіллесову п'яту цього старого валютника. Але завтра доведеться передати справу слідчому прокуратури. Розповісти йому про свої сумніви, здогади, підозри? Ні. Адже поки що в нього нічого конкретного нема. Слідчий тільки впиже плечима. Або й зіпсує його задум. Ні, не буде він нікого стороннього вплутувати, поки не розбереться сам.