Тайники розкриваються вночі

Тіні Марка Штрома

Такий самий молодий хлопець, як і Юрій, начальник штабу добровільної дружини, слухаючи оперативного уповноваженого, задумливо куйовдив вигорілий за літо непокірний чуб.

— Треба простежити за однією людиною, — говорив лейтенант Гармаш. — Потрібна ваша допомога. Кого можете порекомендувати з дружинників?

— У нас хороші хлопці… Валентина Чернявського можна… Інженер. Сам конструює фотоапарати. У нього є такий портсигар, в якому вмонтовано апарат. Розкриє, візьме сигарету — і кадр готовий…

— Ну, технікою ми самі не бідні, — усміхнувся Юрій. — Головне, щоб людина була надійна.

— Абсолютно.

— І одну дівчину.

— Дівчину? Беріть Шевчук Надю. Студентка університету. Нещодавно сама затримала грабіжника.

— Гаразд, — записав у блокнот прізвища Юрій. — В резерв ще одного… І сьогодні зберіть, я проінструктую їх…

Наступного ранку молодий інженер Чернявський і студентка Шевчук зустрілися біля Управління легкої промисловості.

Це було людне місце. Багато легкових машин під'їжджало до високого строгого будинку з полірованими колонами. Частина автомобілів залишалася біля управління, мовчазно й значуще поблискуючи лакованими боками, поки їхні господарі вели переговори з начальством.

Чернявський і Надя вдавали закоханих, які не знайшли ліпшого місця для освідчення, ніж оцей людний під'їзд. Відомо, що закохані нікого не бачать, окрім самих себе.

Проте, розмовляючи, обоє не зводили очей з вулиці, оглядали кожну машину, кожну людину, яка входила до будинку.

Довгов'язого рудого чоловіка, фотографія якого лежала у кишені Валентина, все ще не було.

Незабаром молоді люди втомилися, і Валентин наказав дівчині посидіти в скверику.

Надя не послухалась.

Якраз коли «закохані» сперечалися, до під'їзду легко підкотила бежева «Волга». З неї виліз цибатий рудий чоловік. Хоч вони саме на нього й чекали, але першої миті якось не повірилось, що він приїхав туди, де його сподівалися побачити. Це було схоже на якесь навіяння.

Валентин ледве встиг витягти з кишені портсигар, як постачальник фабрики «Оріон» Марк Аврелійович Штром вийшов з машини й шугнув у будинок.

Тепер «закоханим» було не до розмов. Валентин поспішив за рудим, а дівчина кинулася до найближчої телефонної будки.

Вона набрала потрібний номер і, хвилюючись, сказала:

— Він приїхав! Здрастуйте, це говорить Надя.

— Здрастуйте. Спасибі, — відповів Юрій. — Зустрінемось на розі через десять хвилин.

Тим часом Чернявський наздогнав Штрома, слідом за ним вийшов на третій поверх, помітив, як той уповільнив крок біля невисоких дверей і обережно відчинив їх.

Дружинник знову витяг свій білий портсигар — один з тих легких портсигарів з нержавіючого металу, що були популярні у свій час у курців, — і двічі клацнув ним.

Після того, як двері за Штромом зачинилися, Чернявський повільно пройшов коридором, протилежними сходами спустився на перший поверх і вийшов на вулицю. Бежева «Волга» з номером приватного господаря стояла на краю валки автомобілів.

З протилежного кінця вулиці під'їхала сіра «Победа». Вона зупинилась біля Наді Шевчук. Задні дверцята відчинилися, й дівчина, не вагаючись, сіла в машину. Коли Чернявський підбіг, дверцята автомобіля знову гостинно відчинилися, й дружинник побачив Гармаша.

— Завдання виконано, товаришу лейтенант, — чомусь пошепки промовив Валентин, сідаючи й собі в машину.

Тим часом з вулички виїхала бежева «Волга». Юрій кивнув водієві, і той повів «Победу» слідом за нею.

— Нам треба документувати всі дії цієї людини, — пояснював Юрій. — Зараз постачальник вилетить до Москви. Його треба супроводжувати. Добре, якби й ви з ним полетіли… Але у вас відпустка…

— Тим краще. Я вільний. Залюбки поїду.

Юрій задоволено кивнув.

— Москву знаєте?

— Як рідний дім.

— Прекрасно.

— Тільки попередьте матір, щоб не хвилювалася.

— Давайте адресу. Я прилечу слідом за вами вечірнім рейсом. Свої координати повідомте по телефону, — Юрій вирвав аркушик з свого блокнота і написав номер. — Це в Московському управлінні міліції.

На подив Гармаша, бежева «Волга» не поїхала ні в аеропорт, ні на вокзал, а завернула на фабрику.

— Давайте зняті плівки, зарядіть нові касети, — сказав Юрій. Дружинник витяг з стінки портсигара тонкі металеві касети і вставив нові.

— Я вас залишу біля фабрики, а сам поїду в управління, — сказав Юрій, ховаючи касети в кишеню. — Будете прогулюватися неподалік прохідної. Спостерігайте непомітно, але не прогавте…

Десь за годину Надя подзвонила.

— Він вийшов з прохідної. В руках портфель. Полює на таксі.

— Візьміть машину і їдьте слідом. Коли стане ясно, куди — в аеропорт чи на вокзал, — подзвоніть з найближчого автомата.

Штром поїхав у Бориспіль. В аеропорту, кинувши водієві гроші, поспіхом вийшов з таксі й одразу побіг до каси, де взяв заброньований квиток.

Юрій, який на оперативній «Победе» випередив таксі Штрома вже неподалік аеропорту, домовився з начальником вокзалу, що дружинника візьмуть цим же рейсом.

До вильоту залишилося небагато.

— Не потрапляйте йому на очі, — ще раз попередив Чернявського Юрій. — У готелі зніміть номер через дві-три кімнати. Коли будуть труднощі, подзвоніть по тому телефону, що я вам дав. Я попереджу товаришів… Зараз поїдете до літака, поки ще не повезли пасажирів…

Закінчилася посадка в реактивний лайнер, і він заревів, вирулюючи на зльотну смугу. Ось він побіг по ній і легко відірвався від землі. Юрій і Надія проводжали літак поглядом, поки він не перетворився на білу цятку і розтанув у голубому небі…

Лейтенант і дружинниця повертались до Києва. Вони мовчки сиділи поруч у машині, яка швидко намотувала кілометри.

Надія намагалася не показувати, що її цікавить загадковий сусід — оперативний уповноважений міліції, людина, на її думку, незвичайної професії, герой невидимого фронту. Вона дивилась на довгу масну стрічку шосе, що прорізувала густий ліс, на автобуси, яких випереджали, і на зустрічні машини, що розминалися з ними, коротко й сухо хльоскаючи завихреним повітряним потоком, але краєм ока вона все одно бачила Юрія, його строге обличчя, задумливі тернові очі, затінені по-дівочому довгими стрілчастими віями.

Він подобався їй, викликав повагу і водночас невиразне невдоволення. Зовні був дуже простий, звичайний, більше схожий на рядового службовця, ніж на таємничого Шерлока Холмса. А цей його простенький стандартний костюм, уже витертий на рукавах та кишенях!..

Міцна білокоса дівчина з круглими, як у ляльки, цікавими очима, Надія була закохана в пригоди й романтичні несподіванки. Сьогодні вона чекала гонитви, пострілів, а все відбулося нудно й нецікаво: ходили, стояли, супроводили якогось рудого телепня до аеродрому і тепер повертаються додому, до лекцій, підручників і набридлих лабораторних занять.

А лейтенант, знайомство з яким так схвилювало її, тихо сидить у кутку машини і, здається, збирається задрімати.

Ні, не таким малювала уява дівчини оперативного уповноваженого, який викриває підпільних мільйонерів, розвідника схованих злочинцями золотих і діамантових тайників…

Немов відчувши, чим терзається дівчина, Юрій відірвався од своїх думок і доброзичливо всміхнувся:

— Не втомились, Надю?

— Ні, — пожвавішала дівчина. — Треба ще кудись їхати?

— Не треба, — похитав головою Юрій. — Принаймні сьогодні.

— Ви тепер у Москві будете його ловити? — по-змовницькому прошепотіла вона.

— Ми не будемо його ловити, — знову всміхнувся Юрій. — Ми тільки зафіксуємо, що він робитиме. Завтра або післязавтра він повернеться додому.

— А коли підтвердиться те, що ви думаєте про нього?

— Однаково. Наше діло не ловити, а встановити факти.

— І все? — розчаровано протягла дівчина.

— Поки що все.

Ні, й справді набагато цікавіше патрулювати вночі на вулиці і щомиті бути готовою до всіляких несподіванок, ніж підглядати, стежити не знати за ким і нащо.

Надя знову поглянула вперед, крізь вітрове скло машини. Вдалині уже зорів Київ, виблискуючи під сонцем, як жар.