— Ви повинні допомогти нам, Михайле Борисовичу. Адже добре знаєте все, що робиться на фабриці, — говорив Юрій огрядному, але рухливому чоловікові, який неспокійно крутився на стільці. — Буду з вами відвертий. Треба перевірити один сигнал. Нам потрібна допомога чесних людей. Чоловік підхопився.
— Що це значить?! — В голосі його бриніло благородне обурення. — Як вам не соромно! Хіба так роблять? Зберіть колектив і спитайте, що вас цікавить. Усі підтвердять, що на нашій фабриці немає ніяких махінацій. Було кілька дрібних злодіїв, ви їх впіймали й самі випустили…
— Ми, звичайно, йдемо до колективу, розпитуємо, звертаємося до громадських організацій, — тихо відповів Юрій. — Саме з вашого колективу і надійшов сигнал… Та не все можна з'ясувати на загальних зборах. Це ви розумієте? Нас цікавлять насамперед суто технічні питання. Тому й звертаємося до вас як до кваліфікованого працівника…
— Спасибі за довір'я, — іронічно пробурмотів чоловік. — Ні до чого це мені… А фабрика наша перевиконує план, передова. На Дошці пошани в районі…
— Все це добре, але ми не можемо не зважати на тривожний сигнал.
— Бігати до вас і тихцем виказувати я не буду! — опирався чоловік. — Це виходить — продавати людей.
— Ви боїтесь, що вам усе ж таки довелося б, як ви висловлюєтесь, продавати?
— Не чіпляйтесь до слів. Ви неправильно мене зрозуміли.
— Скажіть ясніше.
Чоловік мовчав.
— Йдеться, повторюю, про технічну допомогу, — зітхнув Юрій. Він уже відчував, що помилився, відкривши карти цьому чоловікові, але ще сподівався переконати його. — Якби ви самі помітили правопорушення і відчули, що у вас бракує сил викрити винуватців, до кого звернулися б по допомогу? До міліції чи написали б до газети. Так?
— Але я до вас не прийшов, я нічого не помітив. Ви самі мене викликали. А я нічого не знаю і знати не хочу.
— В даному разі, — терпляче пояснював Юрій, — не ви до міліції, а міліція до вас звертається. Адже це спільне наше діло — боротися проти правопорушень. Крім усього, ми боїмося помилитися. В такій роботі, як наша, помилки неприпустимі. І ви благородно вчините, допомігши нам виявити, де злочин, а де, можливо, тільки недбалість чесної, але нерозпорядливої чи над міру довірливої людини…
— Ні, ні і знову ні! І не агітуйте! Кістки моїх батьків перевернуться в могилі, якщо я сюди ходитиму. Самі розбирайтеся, ви за це гроші одержуєте…
— Ну що ж… У такому разі вас більше не потурбуємо, — з гіркою іронією погодився Юрій. — Попрошу тільки одне: не розголошувати нашої розмови. Забудьте її.
— Спробую. Хоч таке не забувається! Можна йти?
Юрій розгублено оглянувся на старшого оперативного уповноваженого Дроздова, який зайшов до кімнати й почув кінець розмови. Але майор удавав, нібито його не обходять чужі справи, і байдуже дивився у вікно.
Чоловік схопив перепустку і, не попрощавшись, швидко вийшов з кімнати.
— Хто це був? — спитав Дроздов, не відводячи погляду од вікна.
— Михайло Кочубієвський — змінний майстер «Оріона».
— Гол у свої ворота, — нещадно сказав майор. Такий прорахунок нанівець зведе всю нашу роботу. Дев'яносто із ста, що він перекаже розмову на фабриці.
Лейтенант тільки зітхнув.
— Чому ви зупинили вибір на ньому?
— Вихованець дитбудинку. Колишній комсомольський активіст. Виробництво знає. Живе скромно. Нібито не заплутаний ні в які махінації…
— Нібито, нібито, — похитав головою майор і повернувся до Юрія. — Треба ближче познайомитися з людиною, а не так відразу… Що ж будете робити?
Лейтенант похмуро мовчав.
— Ось і виходьте із цього становища… За скільки часу він добереться до своєї фабрики?
— Трамваєм хвилин тридцять — сорок.
— А якщо заради такого випадку візьме таксі?
— Ну, хвилин десять — п'ятнадцять. Може, й більше. Поки знайде машину.
— Ех, молоде-зелене! Ще й шахіст! Зробили неправильний хід, втратили цінну фігуру, король під загрозою. Противник теж зробив хід — ще один, і вам буде мат!.. Крім того, ви у цейтноті, — старший оперативний уповноважений глянув на годинника. — Маєте хвилин десять, щоб зарадити справі.
У мозку Юрія промайнули шахові задачі. Але до чого тут зараз дошка з білими і чорними фігурами?! За якихось десять хвилин мусить урятувати справу! Але як?! У такому скрутному становищі він ще ніколи не був!
Дроздов тим часом ніби забув про Юрія. Витяг зі столу папери і почав читати. Секундна стрілка на годиннику лейтенанта наче боролася за світовий рекорд швидкості.
— Вікторе Федоровичу, — тихо промовив Гармаш. — Нічого не придумаю.
Майор підвів голову.
— Таки нічого?
— Чорт його зна! Ніколи отак не доводилось…
— Бажаю, щоб не довелось… Критикувати ми вміємо… Але треба ще й працювати вміти, — пробурчав він і потягся до телефону. — Дроздов такий, Дроздов сякий, а без Дроздова ні до порога… Номер директора фабрики, ім'я, по батькові?
— Володимир Августович, — Юрій підсунув майорові аркуш з номерами телефонів фабрики.
— Володимир Августович?.. Добрий день!
З вами говорить майор Дроздов з відділу боротьби з розкраданням… Добридень ще раз. У кабінеті ви самі?.. Так. Так. Є справа до вас, точніше, прохання. Але це повинно залишитися між нами. Ми довіряємо вам…
Гармаш злякано стежив за майором. Що він робить?! Що він каже?!
— Так, добре… — тим часом вів далі Дроздов. — Нам дуже потрібний сьогодні ваш Кочубієвський. Не можемо в цех дозвонитися. Передайте, будь ласка, щоб рівно о восьмій вечора був в умовленому місці, де на нього чекатимуть. Зрозуміли? Рівно о двадцятій ноль-ноль. Тільки ніким не переказуйте. Самі. Так. Так. Спасибі. До побачення…
Дроздов повільно поклав трубку на важіль і пробурчав:
— Він міг би послати мене під три чорти!.. То як, — знову звернувся він до Юрія, — розумний чоловік цей Кочубієвський?
— Не знаю. Здається, з тих, як ви кажете, що «як один зав'яже…»
— А може, прикидається?
Лейтенант знизав плечима.
— Зараз там буде комедія… — немов сам до себе промовив майор. — А може, й трагікомедія, — додав він по паузі. — Звідти Кочубієвський неодмінно візьме таксі. — Дроздов глянув на годинник. — Приблизно за півгодини, найбільше за годину, будете мати насолоду знову розмовляти з ним.
— Як?
Юрій все ще не міг збагнути думок старшого онеруновноваженого.
— Я зробив за вас хід. Короля врятовано. Тепер хоч би й розкрив ваші карти Кочубієвський. Йому не повірять. Навпаки. Віднині його там вважатимуть за нашого близького друга. Цей ваш прорахунок навіть зможе де в чому допомогти. Відбудеться, так би мовити, психологічна перевірка і щирості Кочубієвського, і самого Басистого. Побачите, як зреагує директор… Але більш не робіть таких прорахунок, лейтенанте Гармаш! Ясно? — начальницьким тоном пробурчав Дроздов. — Думати головою треба!
Повністю задум майора Юрій зрозумів, коли й справді за півгодини подзвонили з бюро перепусток і сказали, що до нього проситься громадянин Кочубієвський.
— Як ви сміли так зробити! — мало не закричав чоловік, вихором влетівши до кімнати. — Хто вам дав право! Адже я не згодився. Я буду скаржитись!
— Заспокойтеся, Михайле Борисовичу, сядьте, — привітно запросив Юрій. — Я вас не розумію.
— Чому ви дзвонили директорові, що я вам допомагаю? Якісь таємні зустрічі, чортзна-що!
Задзвенів телефон на столі Дроздова. Майор узяв трубку.
— Єсть. Іду. — Він схопив папку і, не оглянувшись на Юрія, вийшов.
— Ви знаєте, яким чортом на мене подивився Басистий? А в мене сім'я, діти! — лементував Кочубієвський.
Лейтенант знизав плечима.
— Я нікому не дзвонив.
— Дзвонив якийсь майор. — Кочубієвський оглянувся, немов хотів побачити цього майора, але в кімнаті, крім нього і Юрія, вже нікого не було, — Це що — помста?
— Чому ви так нервуєте? Яка помста? Хіба громадських помічників міліції знімають з роботи абощо? Навпаки, їх поважають, йдуть назустріч їм. Годину тому ви запевняли, що на фабриці люди чесні. Чого ж вам боятися?
Кочубієвський затих, довго дивився на лейтенанта, кліпаючи очима.
— Але ви не турбуйтесь, — продовжував Юрій, підписуючи перепустку. — Сталося непорозуміння… Якщо хочете, я зараз при вас подзвоню директорові і скажу про це.
— Годі, годі! Досить дзвінків! — замахав руками Кочубієвський.
— Як хочете.
Чоловік узяв свою перепустку і повільно, немов тяжко хворий, почвалав з кімнати.
Коли Дроздов повернувся, Юрій переказав йому розмову з Кочубієвський. Дроздов задоволено всміхався.
— А це не жорстоко було з нашого боку? — вагався юнак.
— Не будьте манною кашею, лейтенанте!
Того ж дня Гармаш доповів Вовченку про цей випадок.
— Звичайно, — сказав підполковник. — Ви допустили помилку. Звертатися по допомогу можна тільки до людини, в якій абсолютно впевнені, що вона принципова і чесна. Випадкових осіб, кар'єристів, підлабузників або людей, які прагнуть за нашою спиною звести з ким-небудь особисті рахунки, треба остерігатись. Вони самі напрошуються і готові всіх «викривати». Нехай господь бог рятує нас від таких «громадських помічників»…
Вовченко замовк, замислився, наче й забув про Юрія.
— А от майор мене здивував, — раптом вихопилось у нього. — Здивував!.. Скільки років разом працюємо…
Підполковник не пояснив своєї думки і сухо закінчив:
— Запам'ятайте, Юрію Сергійовичу, я не прихильник сумнівних трюків, як оце утнув Дроздов. Постарайтесь, щоб вам ніколи не довелося вдаватися до таких методів…