Тайники розкриваються вночі

Дівчину звуть Мариною

Гармаш звернув увагу на людей, що сиділи в коридорі під дверима в начальника паспортного столу.

Біля вікна, нахиливши голову, тихо плакала дівчина.

— Що за люди? — спитав у капітана Бурименка. — Чого вона плаче?

— Перевіряли паспортний режим, — відповів капітан. — Це — непрописані або ті, в кого закінчилася прописка.

Юрій підійшов до вікна.

— Чого плачете? — спитав співчутливо.

— А що мені — танцювати?

— Де живете?

— Куток наймаю…

— Гм… — Юрій уважно глянув на дівчину. — Як звуть вас?

— Марина Ласкавець.

Сльози швидко висихали на її очах. У неї було миле обличчя сільської дівчини, до якого пасує і традиційна квітчаста хустка, і модний капелюшок.

— Ви не хвилюйтесь, — доброзичливо сказав Юрій. — Ходімте поговоримо, — запросив він дівчину до вільного кабінету.

Збентежено оглядаючись, Марина увійшла за ним.

— Сідайте, де вам зручніше, — показав Юрій на диван під стіною, на стільці біля столу. — Так що ж у вас із пропискою?

— Вже півроку як тимчасова прописка скінчилась.

— Чого ж не хочете продовжити? Набридло в Києві?

— Хіба я не хочу? — здивувалась дівчина. — Хазяйка відмовляє.

— Чому?

Дівчина глибоко передихнула.

— Знаєте що, Марино, — назвав її по імені Юрій. — Давайте говорити відверто. Як друзі. Адже прийшли ви сюди до друзів, не до ворогів.

Дівчина розгублено всміхнулася.

— Ну, звичайно… — нерішуче підтвердила. — Не до ворогів…

— Тільки ви в цьому не дуже певні, — і собі всміхнувся Юрій. — Правда? А слово «друзів» язик не повертається вимовити. Ну, гаразд, чому ж хазяйка не хоче більше прописувати? Це не дуже великий секрет? Розкажіть про себе, про своє життя…

Щирість цього симпатичного юнака потроху заспокоювала Марину. Напруженість перших хвилин розвіювалась.

Усе ще стримано, але вже не без природного дівочого лукавства, яке забриніло в голосі, відбилося грайливими вогниками в очах, дівчина почала розповідати про самотню, кволу, по-своєму сердечну, але водночас досить-таки хитреньку бабусю Віру Кирилівну, яка три роки тому взяла її на квартиру.

Віра Кирилівна шукала не так квартирантку, хоч п'ятнадцять карбованців щомісяця були неабияким додатком до вдовиної пенсії, як слухняну дівчину, щоб доглядала її під час недуги, прибирала квартиру, ходила до крамниці.

Тиха, доброзичлива й ласкава Марина сподобалася старій. Побоюючись, що дівчині зрештою набридне морочитися з хворою, Віра Кирилівна, охкаючи й згадуючи про близьку смерть, раз у раз обіцяла прописати постійно. Марині були неприємні ті розмови, і вона як могла заспокоювала самотню жінку.

Втім, Віра Кирилівна не зовсім була самотньою. Десь на Кавказі жив її син із сім'єю, який нагадував про себе раз або двічі на рік коротеньким листом.

Та от несподівано листи з Кавказу почастішала й Віра Кирилівна змінилася, немов на неї повіяло сухим південним вітром. Як завжди охкаючи, скаржилася, що син хоче переїхати до Києва, і просила дівчину поки що потерпіти з пропискою…

— Де ви працюєте? — спитав Юрій.

— На «Оріоні».

— Гм… — Лейтенант пильно глянув на дівчину. — Але ж на вашій фабриці є гуртожиток…

— Спробуйте попасти туди! — сумно відповіла Марина. — Я підшукаю собі інший куток, коли Віра Кирилівна не пропише…

— А може, ми вам допоможемо з гуртожитком? — спитав Юрій.

— Навряд, — зітхнула дівчина.

Сплив спогад, який би вона хотіла навіки стерти з пам'яті. Кабінет директора фабрики. Великий стіл літерою «Т», вкритий кольоровим поліетиленом. Стільці попід стінами й крісла біля столу. Телефони. Папери. Сяючі люстри, шафи із зразками продукції. М'який килим під ногами. У кабінеті тільки вона й директор. Наказав зайти після зміни.

Директор підвівся з-за столу, й вона побачила, як його звичайно похмуре обличчя стало якимось дивно солодким і від того ще неприємнішим.

— Гуртожиток… — каже Басистий, тримаючи двома пальцями її заяву. — Коли будеш розумною, слухняною… — Він підходить до неї ближче, і Марині здається, що поважний директор, якого так бояться на фабриці, наче видовжується на її очах, як у кривому дзеркалі кімнати сміху. Але їй не до сміху, їй чомусь стає страшно. Вона схоплюється з стільця.

— Згодом і окрему кімнату одержиш… — глухо, немов крізь вату, долітають слова.

Марина кидається до дверей. Тремтячі пальці ніяк не можуть упоратись із замком…

Більше про гуртожиток не думала, а розмову в кабінеті директора навіть із пам'яті, здавалося, витруїла…

— Навряд, — знову повторила дівчина.

— Тоді спробуємо поговорити з вашою хазяйкою… Ну, а як на роботі, Марино? На якому ви процесі?

— Я оверлочниця.

— Краї поролонових виробів обрізуєте і підшиваєте?

— А як ви знаєте? — здивувалася дівчина;

— Ваш колега, інженер-технолог.

Погляд Марини все ще недовірливий, розгублений, ніжні нефарбовані вуста її по-дитячому ображено скривилися…

— Що ви мене дурите, як маленьку? Ви ж тут, у міліції, працюєте.

Лейтенант замилувався дівчиною.

— А ви вчитесь?

— Збиралася цього року в інститут, та побоялася. Все забула. Піду на курси.

— Слухайте, Марино, — сказав Юрій, — я все ж таки думаю, що допоможемо вам з гуртожитком. Попрошу товаришів, і вони поговорять на фабриці.

В очах дівчини промайнув страх.

— Ні, ні, не треба. Там такі люди!

— Які «такі»? Не співчутливі, погані?

Дівчина мовчала. Потім підвела на Юрія погляд.

— Люди на фабриці хороші, — твердо сказала вона. — Але не всі. Є погані… — Марина всміхнулася. — Я не точно висловлююсь. Просто не всі мені подобаються. Це не означає, що вони погані. Може, я не тямлю в людях… Але з начальством говорити про гуртожиток марно…

— Не допоможуть?

Дівчина зітхнула.

— А з ким говорити? З начальником цеху: Одуром? Якийсь він слизький, нещирий, прикидається добрягою, а насправді… — Марина подумала й додала: — Для тих хороший, хто за нього руку тягне… — Потім замовкла і винувато посміхнулася: — Плещу язиком та й годі!.. — їй спало на думку, що й Василь, з яким вона дружить, хоч і лає при ній Одура, а в цеху, на зборах, горою стоїть за нього. Чому?

— Є старші від начальника цеху. Директор, — сказав Юрій, і Марина ледь помітно здригнулась.

Лейтенант помітив це і відкинувся на спинку дивана.

— Директор не піде вам назустріч? Працюєте ви добре?

— Браку не роблю.

— Значить, начальство підтримає вас… Чи директор вам теж не подобається?

Марина вагалася. Не зрозуміла: іронізує лейтенант чи й справді цікавиться.

— Ні, — нарешті видушила з себе дівчина. — Не подобається.

— Чому?

— Кричить на людей, лається, хоч вуха затуляй, всі його бояться. Що хоче, те й робить. Підлабузникам і добрі заробітки, і премії, і квартири. А хто слово проти скаже — хоч із фабрики тікай. Багато говорить про повагу до людини, про робітничу честь, за правду нібито виступає, а сам… Аж дивно, як це людина може так, наче дві душі в неї…

— Це ви добре сказали, Маринко: наче дві душі… — задумливо повторив Юрій. — Але двох душ не буває. Коли так здається, значить, у людини погана душа, а все інше тільки щоб відвести очі… Я так гадаю…

Дівчина механічно кивнула, проте насправді вона не слухала, думки її полинули далеко. Перед очима постав Василь. Напружувала пам'ять: що він казав їй недавно? Назвав директора шахраєм, злодієм, нахвалявся викрити, коли не дасть квартири.

Василь хоче одружитися, але вона не поспішає. З ним добре товаришувати, разом ходити в кіно, на вечори, але щоб навіки?.. Та й хіба це сім'я — вона на чужому кутку, він у гуртожитку! Але, може, вона просто вередлива? Якось навесні Василь прибіг у цех зраділий: «Володимир Августович сказав, що цього року неодмінно дасть квартиру». Обіцянки Володимира Августовича! Він за все хоче мати собі вигоду. Але яка вигода директорові від рядового майстра?..

Усе це перебігло в Марининій голові за одну мить. Несподіване прозріння, яке невблаганно наближалося, лякало її. Ні, ні, не може бути… Щоб її Василь!..

— Ви здивувалися, Маринко, чому це я — інженер — працюю в міліції, — казав тим часом Юрій, немов догадуючись про тривоги дівчини. — Мої знання потрібні зараз і тут, де борються проти нечесних людей. Час уже нам вимести все сміття з хати. Адже дай їм волю, вони всю державу розграбують… Звичайно, усяких негідників, шахраїв стає дедалі менше. Та не можна, склавши руки, чекати, поки вони самі переведуться… Біда не тільки в тому, що злочинці обкрадають народ. Вони, як кислота, роз'їдають все навколо себе, розбещують слабкодухих подарунками, грішми, а тих, хто не хоче служити їм, тероризують. — Юрій незчувся, як виголосив цей монолог, і, закінчивши, зніяковів від своєї пишномовності. — Ви згодні зі мною, Марино? — уже тихше спитав.

— Згодна.

— Я, звичайно, говорю це не про ваших людей з фабрики… Можливо, ви помиляєтесь у своїх симпатіях та антипатіях. Мені хотілося, щоб ви зрозуміли, чому я після інституту пішов у міліцію. Ви комсомолка?

— Так.

— Добре. Отож і вам треба боротися з усяким злом.

Юрій зітхнув. «Знову як на загальних зборах І» Але він, либонь, не міг знайти інших слів.

Марина залюбки слухала цього симпатичного юнака з палкими вогниками в чорних очах. Забула й про свою прописку, міркувала тільки, як приступитися до Василя. Хай розкаже їй, чому називає директора шахраєм і все ж таки тягне за нього і начальника цеху руку. Невже тільки тому, що обіцяли кімнату?..

Юрій сам нагадав.

— А тепер — прописка. Поїхали до вашої Віри Кирилівни.

— А вона не розгнівається? — розгублено спитала Марина.

— Гадаю, що ні, — заспокоїв дівчину лейтенант.

Місто зустріло молодих людей сонцем, привітним гамором бурхливого життя. Юрій і Марина немов забули, що тільки-но розмовляли про неприємні речі. Навкруги так чудово, сонячно! Здавалося, що все на світі гарне і всі люди прекрасні.

… Огрядна жінка в теплому фланелевому халаті, тримаючи руку біля серця, сердито дивилася на квартирантку.

— Мало не померла, валідол скінчився, а тебе немає. Чого тебе в міліцію тягали? За прописку?

— Оце товариш із міліції, — кивнула Марина на гостя.

Віра Кирилівна привітно посміхнулася.

— Дуже рада, дуже рада, — скоромовкою заговорила вона, запинаючи халат. — Сідайте, будь ласка. Пробачте, що не прибрано. Маринка пішла, а я хворію.

Юрій сів на потертий диван. Крізь відчинені двері трохи видно й другу кімнату, просторішу, теж майже не умебльовану. Певно, Вірі Кирилівні давно жилося сутужно, і від колишнього статку залишилися самі друзки.

— Чим же вас пригостити? — бідкалася стара біля потемнілого різьбленого буфета.

— Нічого не треба, — попередив лейтенант. — Сідайте поговоримо.

За кілька хвилин справу владнали. Господиня погодилася прописати Марипу ще на півроку. Якщо в цей час приїде син з Кавказу, квартирантка не стане йому на заваді.

— Площі у вас вистачить, — підкреслив Юрій, прощаючись, і мимовільно подумав про несправедливість життя.

Йому з матір'ю доводиться душитись у дванадцятиметровій кімнаті, а тут самотня жінка розкошує у двох великих кімнатах. Але він одразу переборов почуття заздрощів. Адже стара хворіє на серце, і їй потрібно багато повітря. Прийде час, коли всі люди матимуть просторі квартири…

Марина провела гостя до виходу.

— Спасибі вам, — сказала щиро, подаючи на прощання руку. — За півроку щось таки буде. Або, може, я знайду собі інший куток…

— Сподіваюсь, за цей час допоможемо із гуртожитком… Добре, що ми познайомились, — несподівано резюмував Юрій, затримавши теплу руку дівчини.

— Але я й досі не знаю, як звуть вас… — освітила напівтемний коридор своєю усмішкою Марина.

— Пробачте, — аж крутнув головою хлопець. — Мене звуть Юрій. Юрій Сергійович Гармаш… Ви дозволите мені колись іще до вас завітати?

Дівчина секунду подумала, потім знову всміхнулася.

— Звичайно. Прошу! Заходьте…