Тайники розкриваються вночі

Найдорожче у людини

Рапорт написано. Юрій накрив списаний аркуш папкою і відхилився на спинку стільця, мовби після важкої роботи. Й справді, це нелегко — написати рапорт про звільнення. Обвів поглядом кімнату. Погосов неквапливо занотовував у протокол розповідь свідка — літнього розхвильованого чоловіка, який, розгубившись, скинув капелюх і макінтош, але забув про шарф, що звисав із шиї, метляючись по столу.

Дроздова з самого ранку не було, і його стіл, без паперів і папок, беззахисно світив давніми чорнильними плямами.

У Юрія раптом з'явилося таке відчуття, наче він утікач. Але справу було зроблено — рапорт написано, і папка з документами по фабриці «Оріон», знайома кімната, стіл, — все ніби відійшло від нього, збайдужіло йому.

Сховав папери у сейф і, взявши рапорт, вийшов з кімнати.

— Дозвольте, товаришу підполковник!

Вовченко відірвався від роботи.

— Я вам дуже вдячний за довір'я, — промовив Юрій, заходячи до кабінету начальника. — Але… я ось приніс рапорт. Піду працювати на виробництво.

Підполковник примружив очі.

— Товаришу Гармаш, я зайнятий. Поговоримо про ваші особисті справи пізніше.

— Я тільки хотів віддати вам, — збентежений суворим тоном Вовченка, відповів лейтенант.

— Я зайнятий! — розізлившись, мало не гримнув на нього підполковник. — Йдіть працюйте. Викличу.

Лейтенантові нічого не лишалося, як вийти з кабінету.

Вовченко одразу ж подзвонив Погосову:

— Георгію Ованесовичу, о котрій годині будете розмовляти з Голубенковою? Наприкінці дня? Так. Так. Поговоріть з нею в присутності Гармаша. Хай послухає.

…Молоду худеньку жінку, яка скидалася на залякану школярку, привезли із слідчого ізолятора. Вона обережно сіла на край стільця, не зводячи з Погосова сумного погляду.

Капітан задумливо мовчав. Юрій, який не раз бував під час таких розмов, удавав, ніби зайнятий своїми справами.

Весь день він пронидів над фінансовими звітами, планами, економічними розрахунками по фабриці «Оріон», і робота ця, як ніколи, здалася йому безглуздою й непотрібною, принаймні для інженера-технолога Гармаша. Нудьгував, чекаючи, коли Вовченко викличе, не виходив нікуди, і, можливо, через це поява свіжої людини зацікавила його, і він потай почав стежити за всім, що відбувалося в кімнаті.

Жінка сиділа знічена. Погосов, здавалося, і не дивився на неї, а замріяно думав про своє.

Юрій уже здогадався, що це розмова по справі плодоовочевого складу, яку Георгій Ованесович назвав «Виноград». Заклопотаний своїми турботами, лейтенант так само, як і інші оперативники, не згадував про «Виноград», дотримуючись доброго правила — не лізти в чужі справи.

Врешті жінка почала крутитися на стільці, їй стало душно, і на білому чолі, на крильцях носа, на гарненькій, вкритій золотавим пушком губі виступив піт. Вона вже була в тому шоковому стані, що охоплює винуватця, який, опинившись у міліції, внутрішнім чуттям розуміє невблаганну логіку слідства, логіку, що неминуче приводить до встановлення істини і покарання.

Раптом Погосов пильно глянув на неї і дружньо всміхнувся. Але жінка від тої усмішки здригнулася, як від удару, і очі її наповнилися слізьми.

«Дрімаючий удав», — згадав Юрій прізвисько, яким нарекли Погосова його «клієнти». Сьогодні лейтенанта все тут нервувало і сердило, навіть Погосов, який завжди приваблював своєю сердечністю і добротою душі.

Капітан, наче не помічаючи душевного стану жінки, повернувся до сейфа, щось витяг з нього і, так само задоволено усміхаючись, кинув на стіл дві товсті пачки грошей, загорнуті у целофан.

— Вони, Олено Михайлівно?..

Жінка розридалась.

— Будь вони прокляті!.. Будь вони прокляті!.. — вихоплювалося в неї.

— Тут усі чотирнадцять тисяч. Ви сказали правду, Голубенко. Всі гроші цілі, — говорив тим часом Погосов. — І місце тайника точно вказали. Це добре.

— Я й копійки не взяла, нічого не купувала, — плачучи, говорила жінка. — Вони мені не потрібні. Вони мене тільки мучили, терзали, я втратила спокій, здоров'я, занапастила життя, сім'ю!.. Боялася і думати про них, ховала й переховувала, не знала, де діти. Я не спала, не їла, не жила!.. Будь вони прокляті!.. — І жінка знову розридалася на весь голос.

— Заспокойтеся, Олено Михайлівно, заспокойтеся, — просив Погосов, подаючи їй склянку з водою. — Я ж сказав, це дуже добре, що ви чесно все розказали, повернули гроші державі. Одне тільки запитання: чого ж відразу не прийшли до нас?

Але, видно, жінка вже не могла відповідати. Хусточка збилася з голови, відкривши кучері, які дрібно тремтіли, обличчя збіліло, і раптом, заплющивши очі, вона важко відкинулася на спинку стільця.

— Валер'янку, валідол, швиденько, — сказав Погосов Юрієві, бризкаючи на жінку водою із склянки.

…Під кінець розмови до кімнати оперативників зайшов Вовченко. Тихо сів за вільний стіл.

— Я готова зазнати кари, якої заслужила, — витираючи сльози, говорила жінка. — Більшої, ніж сама собі завдала, не буде… Та хіба я одна така. Скільки приходить у торгівлю дівчаток з усяких курсів, із сіл приїздять… Кожну шахраї можуть заплутати…

— Чесну людину важко заплутати, — зауважив Погосов.

— Я теж була чесна, але дурна, боялася прийти до вас… Вже й зрозуміла, куди мене штовхають, а все одно: і так страшно, і так боюся.

…Розмова скінчилася. Конвоїр забрав Голубенко, але в кімнаті із запахом валер'янки ще, здавалося, залишилися її схлипування і сльози, — тільки вже не на обличчі, а на підсвічених лампою мокрих шибках.

— Знову розвезло, — глянувши у вікно, порушив важку тишу підполковник.

Юрій і Погосов мовчали.

— Ну, як розмова?

— Хочете послухати? — Погосов ввімкнув магнітофон, який стояв у кімнаті.

Час немов повернувся назад: «Вони, Олено Михайлівно?» — почувся голос Погосова і ридання жінки у відповідь: «Будь вони прокляті!.. Будь вони прокляті!..»

— Шкода її? — спитав Юрія Вовченко, коли стрічка скінчилася, і сам відповів: — Звичайно, нелегко дивитися на сльози, особливо, коли плаче людина, яка опинилась у скруті через недосвідченість і трагічний збіг обставин… З вантажниками розмовляли? — звернувся він до Погосова.

— Розмовляв. Історію з виноградом потверджують, їм таки належав відгул. Тієї п'ятниці зверталися до завбази. Завбази послав їх до Голубенко, і вона відпустила.

— Треба встановити, чи знав завбази, що прибудуть вагони. Якщо знав, — Голубенко правду сказала… Інакше вся вина буде на ній і суд не повірить її словам… Ну добре, Георгію Ованесовичу, закінчуйте справу, оформляйте. А там подумаємо, порадимось…

Вовченко підвівся.

— Проведіть мене, якщо маєте час, — запропонував Юрію.

Вони вийшли з будинку. Дощу вже не було. Тільки вогкий вітер вільно гуляв у глибоких кам'яних ущелинах вулиць, видуваючи з найменших шпаринок залишки тепла.

— Чаю гарячого б! — потер руки підполковник.

Офіцери спустилися на майдан Калініна[5], повільно піднялися на Печерськ[6].

— Не дає мені спокою ця виноградна історія, — зітхнув Вовченко. — На базі звільнили з роботи комірника. Замість нього прислали Голубенко. Однієї п'ятниці звертаються до неї вантажники. Працювали в неділю, належить відгул. Вона йде до завбази: як бути?

«Самі дивіться. Є робота на завтра?» — «Немає поки що». — «То відпускайте, якщо людям належить відгул».

Вантажники пішли. А через годину прибуло шість вагонів винограду. Розвантажуйте!

Голубенко знову до завідувача. «Ви людей відпускали, — каже. — Тепер самі й розшукуйте». Вона туди-сюди, а розвантажувати нема кому. Аж у понеділок почали. Тим часом вагон винограду зіпсувався. Серпень. Спека. Торговельні організації не беруть… «Під суд підеш, згноїла державне добро… Або покривай шкоду», — лютує начальство.

Їй уже бачаться грати, а сама недавно заміж вийшла, дитя маленьке. Навколішки стає: врятуйте!.. Врешті завбази змилостився. Знайшов покупця на зіпсований виноград. Купили на вино, на переробку, за мізерну суму. А решта?

«От що, — каже завідувач, — будеш слухняна, врятую. Прибули сливи по п'ятдесят копійок за кіло, в такі й такі крамниці здавай по шістдесят. Різниця покриє нестачу».

«Операція» пройшла «благополучно». Голубенко начебто вільніше зітхнула. Вдячна «рятівникові». А той незабаром: «Прибули яблука. Ціна — сорок копійок. Оформляй крамницям по шістдесят. Прибуток ділитемеш на трьох: собі, мені, бухгалтерові». — «Не хочу, не буду, це ж тюрма!» — «А сливи — не тюрма?» — «Та то ж один раз з вашого дозволу. Щоб виноград покрити!» — «І це з мого дозволу. А не будеш робити — завтра прокурор про сливи знатиме».

І почалося. Голубенко ховалася від людей, від сім'ї, від самої себе. Свою частку тицяла по всіх закутках. Аж поки не завезла до матері в Мотовилівку й закопала в льоху… Боїться тих грошей, як чорт ладану, а прийти чесно розповісти — духу не вистачає. Врешті спіймалася на пересортуванні. Тепер має відповідати. Завбази, бухгалтер осторонь. Свідків не було, як ділилися. Загребли її руками жар, а самі сповнені благородного обурення… Але Голубенко водночас і злочинниця, хоч і повністю повернула награбоване… Отже, по якій лінії пролягає у даній ситуації об'єктивна справедливість, Юрію Сергійовичу?

За розмовою вийшли на вулицю, де у величезному будинку мешкали працівники міліції.

— Те, що я розповідав, взяте із слів самої Голубенко. Щире каяття, нерозтрачені гроші, свідчення вантажників дають підставу вірити їй. Але для суду ми повинні підготувати об'єктивні, документальні дані. І мені шкода Голубенко. Здається, вона таки жертва. Якщо це підтвердиться, становище її буде набагато легше. Але поки це не доведено, ми залишаємо питання відкритим… Складна наша робота, Юрію Сергійовичу… Бачите, скільки залежить зараз від уміння і сумлінності оперативного працівника? Погосов не буде спокійно спати, поки не встановить істину.

Біля крайнього під'їзду Вовченко зупинився.

— Заглянемо до мене? Віра Дмитрівна чайком напоїть! — Він узяв лейтенанта під руку і повів на третій поверх.

Двері відчинила дівчина-підліток, яка весело застрибала, побачивши батька, а коли з-за спини підполковника виглянув Юрій, засоромилась і втекла.

— Старшенька, — услід їй сказав Вовченко. — Семикласниця. Коза.

Юрій з цікавістю оглядав вітальню Вовченка, умебльовану хоч і полірованими, але старими, потемнілими від часу меблями: сервант якогось, видно, першого промислового зразка, важкі крісла і круглий, схожий на тумбу, стіл. Але не меблі вразили Гармаша. Здавалося, він потрапив у музей або шкільний кабінет. Два глобуси, більший і менший, на серванті, третій, величезний, у кутку на підлозі, вся стіна завішана географічними картами, інші дві оперезані стелажами.

— Сідайте, Юрію Сергійовичу, я зараз. — Підполковник вийшов на кухлю, і Юрій подумав, що начальник, мабуть, трохи дивак і, певно, тому ніколи не запрошує колег до себе, а його покликав сьогодні, можливо, на прощання.

Несподівано відчув — не хочеться думати, нібито востаннє розмовляє з Вовченком. Підійшов до книжок: мандрівки, мандрівки, географічні назви, новенькі книги й старі фоліанти, на яких давно стерлися літери, позолота…

Вовченко застав його за розгляданням книг.

— Тут багато цікавого. Від перших мандрівок Марко Поло та Афанасія Нікітіна до «Кон-Тікі» Тура Хейєрдала. Це моє «хобі» — подорожі, відкриття, географія, — сказав підполковник. — Адже за фахом я географ… Учитель. — Він перехопив здивований погляд Юрія. — Так-так. Але після університету лише рік викладав. Потім життя потекло по іншому каньйону… Я теж борюкався, мене спитали: «Воля партії для тебе закон? Виконуй, солдате, наказ». Так я опинився на курсах офіцерів міліції. Працював у карному розшуку, потім перевели у відділ боротьби з розкраданням. Але в душі, — він засміявся, — ніколи не перестану бути географом. Люблю вільної години повернутися у світ сміливих благородних мандрівників, які заради науки ладні пожертвувати життям… А ось і чай!

Юрій обернувся. В домі Вовченка його сьогодні чекали несподіванки.

З блискучим чайником у руці до кімнати ввійшла Віра Дмитрівна Якимчук — працівниця управління. Частенько лейтенант брав у цієї тихої, мовчазної жінки різні папери, віддавав їй на збереження документи і не здогадувався, що вона — дружина його начальника. Жодного разу не бачив її ні в коридорі свого відділу, ні, тим більше, в кабінеті Вовченка…

— Здрастуйте, товаришу Гармаш! Чому так дивитесь? — І привітно всміхнулася. — Не впізнаєте? Сідайте до столу.

«Чай» виявився справжньою вечерею, після якої Віра Дмитрівна непомітно зникла з вітальні, залишивши чоловіків самих.

Потроху розмова повернулася до животрепетних справ.

— Ви цього ще не знаєте, Юрію Сергійовичу, — говорив підполковник, — але коли людині минає п'ятдесят, вона з вершини років мимоволі починає оглядати своє життя, оцінювати його. Правда, іноді й молоді люди над цим серйозно замислюються. Найкращий приклад — Микола Островський. Не пам'ятаю дослівно, але яка значуща думка! «Найдорожче в людини — життя. Воно дається їй один раз, і прожити його треба так, щоб не було нестерпно боляче за безцільно прожиті роки…» Як часто замолоду над цим, на жаль, ми не замислюємося… До речі, — він засміявся якось по-дитячому щиро, ніби сам дивуючись своїм висновкам, — і крадії десь під старість оглядають своє життя. Награбовано, наховано, складено і грошей, і золота, а навіщо? Для чого жив? Для чого крав, ховав? Тільки для того, щоб переконатися, що це безглуздо, що в могилу з собою нічого не візьмеш? Декотрі міркують: для дітей, забезпечити їм безтурботне існування. А безтурботного існування не виходить! Виховані в атмосфері нечесності, лицемірства, брехні, такі діти, зіп'явшись на ноги, природно, не дуже шанують батьків… І тоді починається тяжке прозріння. Шахраї мало не виють від досади, що ризикували все життя, крадучи для невдячних діточок, а повернути ж роки не можна. Такі літні злочинці, коли їх обеззброюєш фактами, легше вдаються. В їхній душі усвідомлення безглуздості свого життя вже зробило надлом, і вони відпираються здебільшого тільки з почуття страху перед розплатою… Мені з висоти моїх, насмілюсь сказати, не безцільно прожитих років, легко говорити з такими… Але колись… — Вовченко зробив паузу, на обличчя хмаркою набіг смуток, та швидко обличчя підполковника знову проясніло. — Колись і в мене були сумніви, а може, просто тяжко було бабратися в усякому бруді. Хотілося повернутися до дітей, до географії.

Особливо потерпав у дні війни. На фронті точилися бої, лилася кров, а я морочився в глибокому тилу з розкрадачами, спекулянтами. Так було, поки не зрозумів, що ведемо війну на два фронти: один видимий, гарячий, де сунуть фашистські орди, другий непомітний, і ворог — тихий, в образі валютника, який скуповує золото, таке потрібне для оборони…

— Ну, — промовив Юрій, — війна давно скінчилася. — Він так це сказав, ніби боронився від почуттів, які викликала в нього розповідь Вовченка. Адже перед ним постала своя маленька кімната, портрет батька…

— Справді, видимого фронту, де вибухають снаряди і строчать кулемети, давно немає… Але хіба ви не ведете бій із своїми «хіміками». Де взялись вони, чому такі злочини ще є — дуже складне питання. Тут і так звані пережитки капіталізму в свідомості, і наслідки війни, і згубний подих чужого світу. Нема йому в нас поживного грунту, але у декого ще залишилися мікроби зажерливості, здирства, егоїзму, які при слушній нагоді оживають, як палочки Коха. Є чудовий вираз: «Мертві хапають живих…» Так і тут. У нашому суспільстві це ніби відгомін давньої класової боротьби конаючого світу…

Довго розмовляв цього вечора Вовченко із своїм молодим колегою.

У коридорі, коли Юрій одягав плащ, підполковник раптом схопився за голову.

— Склероз починається, — поскаржився він. — Ви казали ранком про рапорт. У чому річ? Що сталося?

— Боюсь, не вийде з мене путнього оперативника, — зам'явся Юрій. — Без року тиждень працюю, а от уже вскочив у халепу з Божком.

— Злякалися? — іронічно протяг Вовченко.

— Та ні, товаришу підполковник, — рішуче відповів Юрій. — Не злякався… Просто — наче сам не свій.

Розмовляючи з Вовченком, він не помічав, що бгає пальцями в кишені плаща складений учетверо рапорт.

— Подумайте. Тільки добренько, — погодився підполковник. — Силоміць тримати не будемо. Але, по-моєму, з вас вийде хороший оперативник… А Божко? Що ж! І не таке буває… Поки що кінчайте справу з вашими «хіміками».

Юрій попрощався.

Вже на дверях з батьківською теплотою Вовченко додав, несподівано перейшовши на «ти»:

— Тобі, Юрію Сергійовичу, буде легше працювати, ніж нам — старим. Люди стають інші, і злочинів меншає… Та й хімія твоя все-таки ближче до наших справ, ніж, скажімо, географія, — всміхнувся він. — Без знання виробництва, техніки у нас тепер не обійтись…

На вулиці Юрій витяг з кишені зібганий рапорт і повільно розірвав його. «Треба буде — написати не важко», — ніби виправдувався перед собою. Хотів викинути паперові клаптики, затиснуті в жменю, але подумав, що вітер рознесе їх по всій вулиці, й засунув у кишеню.

Піднявши комір плаща, пішов назустріч рвучкому вітру до узвозу, що вів на Бессарабку[7].