Тайники розкриваються вночі

Доповідь Вовченкові

Варвара Олексіївна не спала, з тривогою прислухалась, як крутиться син на дивані, як важко дихає. Невже Юрко напився? А може, захворів? Повернувся пізно ввечері, блідий, із такою люттю в очах, якої мати ніколи не бачила в нього. Випив нахильці кухоль води, мовчки роздягся і ліг.

Лейтенантові дошкуляло не тільки те, що так безглуздо потрапив у дурне становище і, як з'ясувалося, наче був приятелем злочинця, ображало не тільки те, що Божко хотів підкупити його, не міг же він заборонити інженерові по-своєму думати про людей, не злякався Юрій і погроз. Найбільше мучило, що Божко називався його рятівником. У вухах лящав голос Божка: «Я не шкодую… Сподіваюсь, що ти благородна людина». І хоч Юрій знав, що жест пасажира був тоді зайвим, що він і сам вскочив би у вагон, навіть більше того, схопивши за руку, інженер міг перешкодити йому, але ж той і справді кинувся на допомогу незнайомій людині… Отже, не все загинуло в його душі, збереглося і щось хороше. То, можливо, в ресторані треба було відверто сказати, що боротиметься з усією їхньою компанією до кінця, що вранці ударить на сполох. Адже тепер він переконався, що на фабриці й справді є зграя небезпечних злочинців.

А натомість, щоб приспати пильність Божка, удав, ніби поступився, збрехав, і це — підступно.

Але хіба на підступного й підлого ворога можна йти з піднятим забралом? Юрієві згадалося, як одного разу прочитав він, що німецькі фашисти на початку війни скаржились, нібито більшовики воюють не лицарськими методами, не погоджуються битися тільки вдень, щоб уночі німецькі солдати могли поспати.

Це було так цинічно, що юнак ледве повірив очам і кілька разів перечитав це місце. Убивця вимагав до себе лицарського ставлення!

А це хіба не війна, війна підступного ворога проти народного добра, проти держави, непомітна для стороннього ока, але від того не менш жорстока й кривава.

Ні, він учинив правильно. Не міг дати Божкові в руки зброю, допомогти притаїтися зі своєю компанією в підпіллі, щоб потім, коли мине гроза, знову взятися за своє.

Десь серед ночі Варвара Олексіївна не витримала, тихенько підвелася з ліжка й намацала в темряві чоло сина. Юрій завмер під цим ніжним дотиком. Пересвідчившись, що голова в сина не гаряча, жінка повернулася на своє місце.

Дотик материнської руки заспокоїв юнака. Збурені, тривожні думки наче вляглися. Перед очима постало ніжне обличчя Інни, і він став міркувати, чи догадується вона, хто такий Андрій, з ким водиться. Довго думав про це і врешті заспокоївся: Божко й компанія не такі, щоб афішувати себе. Пошкодував, що так нечемно повівся з дівчиною, не попрощавшись, залишив саму на вулиці. Охопило почуття провини, яке викликало тепер хоч і запізнілу, але ще палкішу ніжність до неї…

Звичайно, ще зустрінеться, попросить пробачення. Він не зможе пояснити свою поведінку, розповісти, що сталося того вечора між ним і Божком, але Інна й так повірить. А згодом… згодом, коли все з'ясується, вийде на люди, вона повністю зрозуміє його.

Ці заспокійливі думки поволі почали розпливатися у втомленій голові, і хлопець враз поринув у сон, немов упав у глибокий колодязь…

В управління Гармаш прийшов млявий, блідий. Ледве дочекався начальника відділу.

— Дозвольте, товаришу підполковник, — став на порозі кабінету, коли Вовченко ще навіть не встиг скинути плаща.

— У вас щось невідкладне, Юрію Сергійовичу?

— Надзвичайно.

— Ну, давайте доповідайте.

Вовченко був чимось заклопотаний і, не запрошуючи лейтенанта сісти, теж став біля столу.

— Вчора увечері головний інженер «Оріона» Андрій Божко попросив мене погасити справу. За це обіцяв віддячити…

— Гм… — підполковник пильно глянув на молодого оперативника.

— До всього виявилось, що цей Божко мій знайомий. Улітку я з ним познайомився в дорозі, гуляв якось в одному товаристві в Криму…

— Сідайте, — повільно промовив Вовченко, опускаючись у крісло. — Розповідайте докладно.

Двері кабінету знову відчинились. На порозі стояв майор Дроздов. Побачивши в кабінеті начальника Гармаша, він застиг на місці.

— У вас що? — відкинув голову Вовченко.

— Є справа, — нерішуче відповів майор.

— Через півгодини, — наказав підполковник.

Дроздов, як здалося Юрію, з полегшенням зітхнувши, зачинив двері.

Лейтенант розповідав про все, починаючи від знайомства з Божком у поїзді. Єдине, що утаїв, — свої почуття до дівчини, яку звали Інною. Та Вовченко про це й не розпитував. Нарешті Юрій замовк. Крізь відчинену кватирку долітав монотонний шум дощу і дзюркотіння води з ринви.

— Ви правильно зробили, що стрималися, — відповів Вовченко, випростуючись у кріслі. — Злочинці — люди підступні, які не гребують нічим, але ми теж не повинні бути простаками. Не завжди можна відповідати їм прямими ударами. Відверту розмову залишимо на кінець, коли зможемо документально довести їхню злочинну діяльність… Але цікаво й от що: ваш Божко вважає, що ви могли б погасити цю справу. Обиватель — а крадії теж обивателі — обиватель гадає, що все залежить від доброї або злої волі оперативного уповноваженого чи слідчого. І якщо його підкупити або знищити, їх не викриють. У цьому один з найбільших прорахунків злочинців. Адже перед тим, як узятися до них безпосередньо, ми довгий час вивчаємо їхнє життя, побут, працю, аналізуємо економіку виробництва чи установи, де вони працюють. І вже тоді ніяк не можна приховати фактів, що нагромадилися, і тому не має значення, хто веде справу. Одному завадять — доведе до кінця інший. Навіть якщо б убили оперативного працівника або слідчого, факти і документи самі волають і вимагають суду…

— По-моєму, Божка треба арештувати.

За весь час розмови Вовченко вперше осміхнувся.

— Цього не можна робити.

— Але ж тепер ясно, що він злочинець!

— Так вам уже й ясно? — з доброзичливою іронією спитав підполковник.

— Він сам признався!

— А завтра відмовиться, — спокійно зауважив Вовченко. — Та головне не в цьому. Всяк буває в житті. Навіть так, що людина сама себе обмовляє.

— Він не божевільний.

— Різні існують причини. Запам'ятайте, Юрію Сергійовичу, оперативник насамперед сам має бути глибоко переконаний, що має справу із злочинцем. Ми виходимо з того, що люди чесні. Так воно загалом і є. І тільки факти, документовані факти, свідчення, крім особистого зізнання, можуть довести протилежне. Передусім переконайте самого себе документами. Я, здається, уже говорив вам про це. Дбайливо, уважно, сумлінно, об'єктивно, без будь-якої упередженості зберіть докази, а тоді кажіть: так, стався злочин! Самої інтуїції тут замало… Недарма нас називають джентльменами міліції…

Коли людину вбито, треба тільки знайти вбивцю. Труп убитого для карного розшуку наочний, незаперечний факт, від якого розмотується часом дуже заплутаний клубок. А нам, на відміну від карного розшуку, насамперед треба встановити, чи справді завдано шкоди державі, людям. Це, так би мовити, «вбивство» незриме. Встановлення його є найскладнішим у нашій копіткій, завжди уважній, пильній і відповідальній роботі.

— А якщо не знайдемо документів, ніхто не посвідчить, то злочинці й далі крастимуть!

— У цьому й полягає завдання, зокрема ваше, встановити істину і довести її. Документи такого роду на поверхні не лежать. Злочинці всіляко ховатимуть їх, але ви мусите знайти, якщо тільки вони є. Злочин завжди залишає сліди. Треба зуміти натрапити на них… Звичайно, ви молодий працівник, досвіду мало, буде важко, будуть і промахи, які використовуватимуться проти вас…

Вовченко на хвилину замовк, замислився, пильно глянув на Гармаша.

— Вони вже почали діяти проти вас. Навіть до спроби поровумітися. І це дивно, дуже дивно, — відвівши очі від Юрія, промовив Вовченко, немов міркував уголос. — Так-от, — знову зустрівся він поглядом з лейтенантом. — Те, що ви зустрічалися в Криму з Божком, я знав.

Юрій здивовано витріщився на підполковника.

— Випивали з ним і музикантом Жором на дачі біля Ялти…

На заллятому дощем сірому вікні перед зором лейтенанта немовби постало синє море, сліпучі промені ранкового сонця, Інна, дільничний уповноважений із старою жінкою, які розбудили їх…

— Так, так. Зрозуміло, — прошепотів Юрій.

— Але не зрозуміло, чому вони кілька днів тому в управління надіслали анонімку, багато наплели, а факт тільки один… А у них же було більше фактів, про які ви зараз розповіли. І чому Божко посилає анонімку, а потім пробує порозумітися. Логічно було б зробити навпаки. Він, очевидно, не такий дурний. Це й дивує мене…

Вовченко знову замислився.

— У таких випадках, — сказав по паузі, — ми усуваємо людину від справи… І це логічно. Але начальник передав лист мені і дозволив діяти на свій розсуд. Я довіряю вам і беру на себе всю відповідальність за це рішення. Сподіваюсь, Юрію Сергійовичу, ви мене не підведете. — Вовченко відхилився і, примруживши очі, уважно дивився на молодого оперативника.

— Товаришу підполковник!..

— Сидіть, сидіть! — наказав Вовченко. — Без взаємного довір'я працювати неможливо. Я навіть хочу використати цю обставину на нашу користь. Приймемо виклик і підемо на невидиму дуель. Якийсь час будете удавати, ніби піддалися Божкові… Звичайно, для цього треба мати міцні нерви, — зауважив підполковник, помітивши гримасу на обличчі Юрія, — але витримаєте… Отже, спробуйте зустрітися з інженером і влаштувати йому сцену. Скажете, що він порушив угоду і написав донос. А можливо, це незалежно від нього зробив хтось з їхньої компанії. Це теж важливо знати.

Нам треба вивчити взаємини в цій зграї. Може, вони уже гризуться між собою. Адже їх єднає тільки несамовита жадоба грошей і страх перед розплатою. Будемо шукати їхню ахіллесову п'яту. Тільки обережно, не обмовтесь…

Юрій похмуро слухав.

— Неприємне завдання? Розумію. Але що поробиш: старий, вмираючий світ ховається в підпіллі, і нам треба спуститися туди, щоб звідти викурити його… Комусь же треба це робити… Які у вас плани на вечір?

— Збирався в кіно.

— Добре, розвієтесь трохи. Бо в нас іще є така професійна хвороба — втома від бруду; існує, так би мовити, радіація від розпаду людських душ… Ну, йдіть. У цій справі звертайтесь до мене будь-якої хвилини, без виклику.

Юрій вийшов. У коридорі зіткнувся з Дроздовим, який чекав на прийом. Майор уважно глянув на нього. Сподівався побачити на обличчі Юрія відгомін довгої і тяжкої розмови з начальником, але нічого такого не помітив. Це збентежило. Невже підполковник і далі триматиме в міліції цього приятеля крадіїв?

Коли Юрій вийшов, Вовченко витяг анонімку на Гармаша і ще раз перебіг очима. Дивний був цей, надрукований на машинці, лист. Усім своїм викладом, стилем нагадував рапорт підлеглого начальникові. Щось знайоме було в ньому для Вовченка, але що саме — підполковник не міг дотямити.

Легкий рип дверей увірвав його думки: на порозі кабінету з'явився Дроздов.

Вовченко поклав лист у сейф і запросив майора сісти.