Тайники розкриваються вночі

Хто ж ви такий, валютник Жуков?

У колонію, де після суду відбував покарання валютник Жуков, Вовченко приїхав поїздом. Разом з ним з вагона вийшов дебелий чоловік років п'ятдесяти, одягнений у темний костюм і прогумований плащ. Чоловік оглянувся і, на жест Вовченка, пішов слідом за ним.

Це був колгоспний бригадир Іван Петрович Жуков, якого Вовченко навесні сорок четвертого року, невдовзі після визволення Київщини, затримав за крадіжку посівного ячменю. Після амністії Жуков оселився під Харковом. Тепер, установивши адресу, підполковник зв'язався із своїм колишнім підопічним і запросив його приїхати.

Перейшли колію і лісовою дорогою попрямували до будівель, які визирали з-поміж високих сосон. Жуков ішов квапливим коротким кроком, намагаючись не відставати від Вовченка, і на його засмаглому обличчі все дужче проступало збентеження.

До колонії залишалось недалеко. Ось крізь дерева забовваніла сторожова вежа з вартовим, показався високий паркан, обплетений дротом.

Жуков мимоволі сповільнив ходу.

— Уже близько, — обернувся Вовченко, окидаючи його уважним поглядом. Підполковник розумів ту природну реакцію людини, яка назавжди покінчила з тяжким минулим, коли вона знову бачить загорожу з дротом.

Біля прохідної — ані душі. Черговий, упізнавши підполковника, відчинив віконце, взяв у Жукова паспорт і став виписувати перепустку.

Бригадир, насупившись, обводив поглядом оббиті залізом двері прохідної.

— Тепер, Іване Петровичу, натисніть на ось цю кнопку на одвірку, бадьоро промовив Вовченко.

Бригадир ступив до дверей і довго дивився на маленьку, непомітну з першого погляду кнопку, яка відкривала шлях тільки всередину, немов міркував, а де ж та кнопка, яка відкриває шлях назад.

— Ну, ну, Іване Петровичу, сміливіше, — підбадьорив підполковник і заспокійливо додав: — перед вами тепер усі двері будуть відчинятися. Бригадир нерішуче натиснув на кнопку — раз, другий. У дверях щось клацнуло, і вони, немов у казці, трохи прочинилися. Підполковник штовхнув їх рукою і пропустив перед себе Жукова. Пройшли у вузький загратований коридор, через який лежав шлях у зону колонії…

У невеличку кімнату оперативної частини конвоїр привів валютника.

Знайомтеся, — сказав Вовченко, кивнувши на бригадира. — Чи, може, ви вже знайомі?

Одягнений у синій робочий комбінезон, поверх якого було пов'язано фартух, пострижений, валютник тупо дивився на несподіваного гостя.

Незнайомі? Допомогти згадати? — посміхнувся Вовченко. — Я ж вам обіцяв, пам'ятаєте, що зустрінетесь із справжнім Жуковим. Отже, познайомимся ще раз, він показав рукою на бригадира. — Жуков Іван Петрович! А як вас відрекомендувати? Теж так само?..

Валютник мовчав.

— Значить, теж Жуков Іван Петрович? — Підполковник опустив руку. — А ви не впізнаєте, Іване Петровичу? — звернувся він до бригадира.

Той морщив лоба і не зводив пильного погляду з в'язня. Хвилювався. Губи його ледь-ледь ворухнулися, немов він збирався щось сказати, але не наважився.

— Пригадайте колонію. Сусідів по нарах… Та ви сідайте. — Він показав на стілець.

Бригадир сів. Звичайна обстановка кабінету: письмовий стіл, стільці, плакати на стінах, великий портрет Леніна та ще — зовсім по-домашньому — фіранки на вікнах, які затуляли грати, — потроху заспокоїла його.

— Сергій! — раптом згадав він. — Серьожо! — скрикнув він удруге радісно й водночас тужно. — Як же ти так? — похитав головою. — Знову в зоні?..

Вовченко не зводив пильного погляду з блідого обличчя валютника.

— А от прізвища не пам'ятаю, хоч убийте, — винувато поглянув на підполковника бригадир. — Здається, за золото сидів, казав, діло йому пришили…

Валютник байдужим, тупим поглядом дивився на бригадира.

— А постарів ти як, — по паузі додав Жуков. — І не впізнати, якби не роба та голова стрижена… Ех, Колима, Колима, — і тяжко зітхнув. — Помреш — не забудеш…

«Хто ж ви такий, Жуков? — напружепо думав Вовченко, поглядаючи то на справжнього Жукова, то на валютника. — Коли в'язень і далі мовчатиме, доведеться звернутися до архівів…»

— Ну, то все-таки скажете, громадянине Жуков-другий? — спитав Вовченко. — Хто ж ви насправді?

— Для чого цей театр, громадянине начальник? — опанувавши себе, перейшов на звичайний зневажливий тон валютник. — Де ви цю суку роздобували? Я його вперше бачу і дивитись не хочу.

— Може, ви не вірите, що це Жуков Іван Петрович. Покажемо і паспорт, — іронічно зауважив Вовченко і враз по тому, як заблищали очі в'язня, зрозумів, що допустив помилку.

— Паспорт? — відкопилив губу валютник. — Паспорти всі у ваших руках. Який схочете, такий і випишете. Завтра ви мені ще п'ятьох Жукових з паспортами приведете. Один скаже на мене Серьожа, другий — Іван, третій чортом назве…

— А ви будете шостим з паспортом, тільки не нa своє прізвище, — буркнув Вовченко.

— Я не служу в міліції. Сам собі не виписую. Як Жуковим народився, так Жуковим і вмру.

— Хтозна, — загадково посміхнувся Вовченко. — Як же все-таки вдалося одержати паспорт на чуже ім'я? — ніби не валютника, а себе спитав підполковник і похитав головою. — Ви так і не допоможете розібратися? знову звернувся він до лже-Жукова. — Га?

Валютник виявився твердим камінцем, і навіть зустріч а людиною, ім'ям якої він називався, на перший погляд, здавалося, не захитала його впертості. Але підполковник розумів — ця зустріч була вкрай необхідна. Вона мала допомогти самому Вовченкові пересвідчитися, що він на правильному шляху, що справжній Жуков, принаймні в обличчя, знає валютника, а ув'язненому показати, що, хоч він уже покараний за таємне перевезення краденого золота й перебуває у віданні органів, які виконують вирок суду, міліція не збирається від нього відступатися.

Треба було захитати віру лже-Жукова в те, що його мовчання сховає таємницю, показати, що й без зізнань встановлять істину, зробити пробоїну в затятій позиції злочинця.

Вовченко любив згадувати латинське прислів'я: «Вода камінь довбає не силою, а частим падінням»[8]. Крапля за краплею. Факт за фактом. Доказ за доказом. Поки злочинець не переконається, що й без нього все доведуть і його відверте зізнання нічого не змінить на гірше, а тільки засвідчить, що він усвідомив провину. Підполковник розумів, що бесіда за бесідою із лже-Жуковим уже похитнула удавану байдужість в'язня і ця зустріч теж не мине безслідно.

Іван Петрович Жуков журливим поглядом дивився на валютника і, згадуючи тяжкі дні того минулого, з яким він сам давно покінчив, тільки зітхав:

— Ех, Сергію, Сергію… І досі, значить… Ех, чоловіче, чоловіче…

У ці кілька слів він укладав такий глибокий зміст, що годі було передати його цілою промовою: в них відбилися й тяжкі спогади про Магадан, і думки про те, яке відкрилося йому тепер життя, і ті почуття, що охопили Івана Петровича, коли зайшов на територію колонії вільною людиною, добре уявляючи собі, як зараз тим, хто у зоні відбуває покарання.

Лже-Жуков намагався не дивитись на справжнього Жукова, але видно було, що його тягло розгледіти бригадира, і він раз у раз кидав на нього миттєвий чіпкий погляд.

Вовченко спершу не втручався у цей німий діалог.

Потім підвівся.

— Ну що ж, Жуков-Сергій, назву вас поки що так, — звернувся він до валютника. — Не хочете казати — самі розберемось. Це ви вже, певно, зрозуміли.

— Чого ви причепилися, що хочете від мене? — глухо сказав валютник. — Піймався, засудили, відбуваю. І квит.

— Щоб вийшли ви звідси з чистою совістю. Щоб усе розповіли. Щоб ті ваші дружки й господарі, які винні більш, ніж ви, не розкошували зараз на волі, не могли далі чинити чорних справ і повернули народові награбоване добро. Ось чого я хочу.

— Щоб я сам собі накинув на шию зашморг? Цього ви хочете? — скривився валютник. — Нічого не вийде. І яка вам різниця, як мене звуть. Іван, Сергій чи Микола? Не та ниточка, громадянине начальник.

— А по-моєму, саме та, — знову загадково промовив Вовченко. — Саме та! Думайте, Жуков-Сергій, думайте… Я ще раз до вас приїду… Дивіться тільки, щоб не надумали, коли вже пізно буде… Все добре у свій час.

Ув'язненого повели в зону.

Виходячи з території колонії, бригадир ще раз оглянувся на вежу, на вартового з вівчаркою і квапливо зайшов до прохідної.

Віддавши перепустку й одержавши паспорт, бригадир ковзнув швидким поглядом по глухих дверях на виході, шукаючи тієї головної кнопки, на яку треба натиснути, щоб вийти на волю.

Кнопки не було.

Ще зиркнув на двері — нема.

Безпорадно оглянувся на Вовченка.

Але в цей момент у дверях щось само клацнуло — раз, другий, і вони, немов святим духом, прочинилися.

— Тьху, мара… — прошепотів бригадир.

Вовченко, який знав, що двері на вихід автоматично відчиняє вартовий, вловив те легке шепотіння і непомітно всміхнувся.

Іван Петрович вийшов на вулицю і тільки тепер зітхнув на повні груди. До колонії тяглася залізнична колія; рейки радісно заблищали під сонцем, яке визирнуло з осінніх хмар, навколо вільно шумів ліс. Через станцію ритмічно простукотів електропоїзд.

Бригадир Жуков широко закрокував до вокзалу. Вовченко ледве встигав за ним.