Тайники розкриваються вночі

Ніч Нємченка

За Нємченком виїхали з Кагарлика[21] перед світанком.

Зимовий вітер люто шарпав брезент міліцейського всюдихода. Їхали мовчки, прислухаючись до свисту вітру і рівного гудіння мотора.

Юрій примостився в кутку на задньому сидінні, яке майже повністю зайняв його сусіда — огрядний капітан з карного розшуку.

Думки лейтенанта випереджали події. Вимальовувались картини затримання Нємченка, який утік з Києва. Невдовзі після втечі міліція довідалась, що він переховується в селі у свого дядька. За хатою встановили нагляд. Вичікували слушного часу, коли злочинець залишиться в хаті сам.

Сьогодні ввечері нарешті надійшло повідомлення, що дядько і дядина Нємченка поїхали в Київ…

Юрію не терпілося. Здавалося, машина не біжить, а повзе, і, поки приїдуть, Нємченко втече кудись далі.

Майор, начальник райвідділу, який сидів поруч водія, обернувся до Гармаша.

— В цьому селі сталася незвичайна подія. Чоловік просидів у ямі шістнадцять років! З війни. Уявляєте собі?! Шістнадцять років добровільного ув'язнення, у полоні тваринного страху перед розплатою. Під час окупації служив у поліції. Втекти з німцями не встиг і сховався у сараї свого брата, де викопав під дровами яму. До нього доходили звістки про амністії, про те, що щире каяття може пом'якшити його долю, але він не вірив навіть братові, який радив повинитись.

Тільки позаторік згодився. Виліз до людей неголений, у довгій полотняній сорочці… Як з домовини. Обличчя біле, воскове. Бачили, як картопля пускає паростки? Такого кольору. Очі мерхлі. Підняв угору руки й сказав: «Можете вбити. Я однаково давно вже мертвий…»

По паузі майор додав з усміхом:

— Може, й цей хоче так пересидіти.

— А що тепер з тим поліцаєм? — спитав Юрій.

— Теслярує в колгоспі. Тихий. Голови не підводить, усе в землю дивиться. Видно, боїться з людьми очима стрітися… Персонаж з роману Достоєвського!

Машина загальмувала, повернула і виїхала на грейдерну дорогу. Юрія ще дужче притисло в куток.

— Починається райське життя, — буркнув капітан.

Промінь фар намацував шлях, вкритий мокрим снігом.

— Двадцять кілометрів. Пісок і глина. Яри і горби, — поскаржився начальник райвідділу. — Але якось доберемось.

Машина обережно сповзла в долину. Мотор весело захурчав, і промінь фар знову швидко заплигав по шляху.

Кілька разів загрузали, виходили, поки водій виводив машину з чергової вимоїни. Та найтяжче довелося на крутому глинястому узвозі.

Це було фантастичне видовисько: слизький шлях у міжгір'ї, над яким височіють білі від снігу, феєрично-іскристі береги, освітлювані метушливими променями фар, чорні лаштунки ночі й люди, схожі на казкових істот, що борються із завороженою горою.

Коли нарешті вибралися на рівне, Гармаш скрушно глянув на свої черевики. Майор помітив, як оглядає він їх у світлі фар.

— Думав у чоботи взути вас! Забув!

— Буде мені наука.

Десь близько п'ятої години ранку з темряви вихопилися крайні хати села.

— Приїхали, — сказав начальник райвідділу. — Звідси підемо пішки… Шкода ваших черевиків, — ще раз сказав співчутливо.

Юрій махнув рукою. Здавалося, босий пішов би, аби тільки не дати злочинцеві втекти. Йшли через усе село. Ось від одної з хат відділилася постать і, ледь окреслена на тлі досвітнього неба, рушила до них.

— Товаришу майор, він у хаті! Не виходив.

— Добре. Що ж, будемо починати. Незабаром світанок…

Хату оточили. Майор постукав у двері.

На сусідньому подвір'ї завалував собака. Грудневий морок ставав по-досвітпьому сірим. Немов на проявлюваній фотоплівці вимальовувались обриси гостроверхого кам'яного будинку з міцними дверима, широкими вікнами, затуленими зсередини віконницями.

«Справжня фортеця», — додумав Юрій.

— Хто там? — долинуло з хати.

— Міліція! — крикнув майор, — Відчиняйте, Нємченко!

— Уночі не відчиню, — глухо пролунала відповідь. Вдень приходьте!

— Все одно ввійдемо!

— Будете ламати двері — стрілятиму!

За наказом майора Юрій став за кам'яним козирком льоху.

Світало. Наче з туману випливало велике, розкидане по пагорбі село.

— Відчиняйте, Нємченко, — умовляв начальник райвідділу.

З хати — ні звуку.

Юрій у легкому короткому пальті почав мерзнути. Про ноги годі було й говорити: намоклі черевики перетворилися в крижані колодки.

Майор заходився біля дверей.

Раптом у причілковому вікні відхилилась віконниця, брязнула рама.

«Так ось ти який, Нємченко!» Юрій жадібним поглядом уп'явся в немолодого кремезного розпатланого чоловіка, який тримав у руці пістолет.

Начальник райвідділу вийшов з-за рогу хати.

— Ні кроку далі! — скомандував Нємченко.

— Слухайте, — досить спокійно зауважив майор. — Навіщо ця істерика? Ви ж серйозна людина, Нємченко. Так чи інакше ми вас візьмемо. — Тільки гірше собі зробите… ненароком уб'єте кого-небудь, тоді вже не помилують. — Говорячи, майор зробив крок до вікна.

— Не підходь! Востаннє кажу! — крикнув Нємченко. — Я у гестапо катований, три роки під дверима крематорію жив, щоб оце ти мене серед ночі, як собаку, ловив?!

— Знаємо, — подав голос Юрій, виходячи із захистку. — Знаємо, що ви у концтаборі страждали. Все знаємо…

Нємченко тільки зиркнув на молодого хлопця у модному пальті.

— Я оперативний уповноважений Гармаш, — вів далі лейтенант. — Ви потрібні по справі фабрики «Оріон». Проти вас є серйозні свідчення. Але, щоб розмахувати пістолетом, я не бачу підстав. У вас є можливість захищатися в інший спосіб, довести свою непричетність…

— Казочки для дітей, — буркнув Нємченко.

— Ні, не казочки. — відповів Юрій. — Опустіть зброю. Давайте спокійно поговоримо…

Він ступив крок, другий.

— Стій!

Але Юрій ішов. Повільно, впевнено.

— З вами буде вчинено по справедливості, я не допущу, щоб вас обмовили, звели особисті рахунки абощо… Я маю встановити істину… Можете вбити мене. Але хіба це вам допоможе?..

Певно, ні він сам, пі Нємченко не схаменулися, як лейтенант опинився біля вікна і, неквапно підвівшись навшпиньки, одним рухом хотів забрати пістолет.

Нємченко відступив у глиб кімнати.

— Мені треба все перевірити, — й далі спокійно мовив Юрій, ламаючи в собі те внутрішнє оціпеніння, яке трималося в ньому, поки йшов під дулом пістолета. — Це мій обов'язок. Вам буде надано повну можливість спростувати обвинувачення… Відчиніть двері. Не лізти ж мені у вікно!..

Він повернувся і пішов до дверей, розстібаючи на ходу сумку, де лежали папери.

Двері були відімкнені. Нємченко стояв у кінці кімнати, біля напіввідчиненого вікна, все ще тримаючи в руці зведений пістолет. Тепер лейтенант добре розгледів його широке, сите обличчя, немов перекреслене густими зрослими бровами. Рукава сорочки попідкачувані, а нижче ліктів темно-коричневі цифри, випечені в концтаборі.

Серце Юрія стиснулося.

— Сідайте за стіл! — наказав господар. — Спитайте, що вам треба, і повертайте звідси… А ви — на порозі, і ні кроку далі, — скомандував капітанові, побачивши його в дверях.

Гармаш витягнув бланк протоколу, відкрутив авторучку.

Старшина, який залишився чатувати надворі під вікном, необережно зачепив раму.

Нємченко рвучко обернувся. Капітан карного розшуку скористався цим, кинувся через кімнату й сильним ударом вибив з його рук пістолет.

Юрій склав удвоє бланк протоколу і засунув в сумку.

— Ну, допитуй, тепер допитуй! — казився Нємченко, важко віддихуючись після нерівної боротьби. Очі його горіли. Якби не начальник райвідділу і капітан, які міцно тримали його і яких він наче не помічав, кинувся зараз би на Юрія з кулаками. — Ти ж про справедливість клявся, суко! «Поговорити треба!» Комедію ламав.

Блідий від хвилювання Гармаш підвівся з-за столу.

— Я запевняю, я повторюю, — тихо сказав він, — відповідатимете тільки за свою провину, тільки за те, що буде доведено фактами. Невинного ніхто не звинуватить… А розмовлятиму з вами не тут, не під дулом вашого пістолета…

Тепер, коли всі труднощі минули і Нємченка було заарештовано, Юрій відчув слабкість. Руки й ноги стали неслухняні. Він знову опустився на стілець…

Після обшуку в хаті, який нічого не дав, капітан вивів Нємченка на подвір'я. Сюди вже під'їхала оперативна машина.

Юрій вийшов слідом за ними. Старшина замкнув хату і випроваджував з двору цікавих.

Начальник райвідділу міцно потис лейтенантові руку.

— Ви — молодець…

Юрій немов не чув слів майора. Думав, як дивно і боляче може часом скластися доля людини. Як це сталося, що він змушений заарештувати людину, котра страждала в концентраційному таборі. Адже це факт! Найкрасномовніший документ — тавро на руці. Він щойно сам бачив. Як міг колишній фронтовик, в'язень фашистів, стати злочинцем?

Відповіді на це Юрій не знаходив.

Гармаш не знав того, що відповідь незабаром буде. Не міг здогадатися, що все швидко з'ясується і виявиться: Нємченко був не жертвою фашистів, а провокатором, спеціально підсадженим гестапівцями в табір, щоб виявити підпільну групу опору.

Але, так чи інакше, зараз молоде, щире серце Юрія боліло від такого, як йому здавалося, трагічного повороту людської долі…