Тайники розкриваються вночі

Сумніви Юрія

Великий зал Жовтневого палацу сяяв вогнями і гримів музикою. Вихор безжурного вальса крутив закохані пари, і дівчата в модних платтях скидалися на барвистих метеликів.

Юрій самотньо стояв під колоною обіч цього сяючого під люстрами людського виру. Чомусь було сумно. Поки тривала урочиста частина, він задоволено вглядався в обличчя однолітків, ніби вбирав у себе ту невимушену атмосферу молодечого комсомольського завзяття, яка сповнювала просторий зал. На час забув про всі ті тяжкі справи, які оточували його на роботі, так само забув і про своїх колег, ніби й Вовченко, і Погосов, і Дроздов були постатями з якогось іншого, примарного світу, як і всякі божки, басисті, одури, штроми…

Сидячи в залі, він час од часу обертався, сподіваючись побачити Інну або хоч когось із інститутських знайомих.

Інни не було. Навряд чи могла потрапити на цей вечір, наполовину заповнений діловою розмовою комсомольських активістів.

Відтоді, як на таксі відвіз її з «Поплавка», минуло понад тиждень. Інна не дзвонила. Він теж стримував себе, хоч кілька разів і набирав номер її домашнього телефону, немов лише для того, щоб почути її голос. Так іноді роблять завзяті курці, які, кидаючи курити, обдурюють свою жагу невинними цукерками або насінням.

Спочатку Юрій гнівався, що Інна звела його з Божком того вечора у парку, не міг простити, що її тішать увага й лестощі інженера.

Згодом розміркував — зустріч могла бути випадковою, звідки їй знати, хто насправді цей гречний баламут, прихильник епікурейської філософії.

Врешті Юрій і сам каявся, що був безпідставно брутальний, коли висадив її з таксі.

Від таких думок ставало тоскно, і він тоді прогулювався вулицею Леніна, сподіваючись ненароком зустріти дівчину біля дому. Йому не щастило. Але надія не має меж, і Юрію здавалося, що на цьому міському вечорі молоді, куди він прийшов після тривалого службового затворництва, зможе і її побачити.

Та ось гучний голос із сцени різко повернув його до справ, про які так хотілося зараз забути.

— Студент-філолог Анатолій Басистий розповість про дружбу з американськими студентами. Рукостискання через океан.

— Так! Дружні потиски через океан! — дзвінко промовив зі сцени високий чорнявий хлопець. — Ми простягаємо руку молоді всіх країн, усіх рас, усіх націй!..

Юрій, хвилюючись, вглядався в юне обличчя. Жодних сумнівів! Не однофамілець, а син. І в подвірній книзі будинку, де живе Басистий, записаний син директора фабрики — студент… Але яка щирість у голосі, який чистий, відкритий погляд! Невже хлопець не здогадується, не розуміє, що їхня сім'я живе не на трудові гроші?

З недовір'ям і незбагненним жалем дивився Юрій на запальнього юнака. Несподівано відчув, наскільки він старший од нього — і не роками, а гірким знанням зворотного боку життя, знанням, яке прийшло навально, за короткий час праці в міліції, і спочатку так приголомшило його. І в цій залі йому знову захотілося послати під три чорти всі ті справи, з якими тепер доводиться морочитись, знову стати таким, як цей, певно, іще наївний юнак.

Стоячи під час танців під колоною і не думаючи вже про Інну, він шукав поглядом сина Басистого, щоб познайомитись.

продекламував хтось майже над вухом лейтенанта.

Гармаш рвучко обернувся.

Сорочкін, Онисим Сорочкін, або, як його дражнили в інституті, Сорочка, ліз з обіймами.

— Ех ти, Сорочка, — засміявся Юрій, змушений і собі обійняти його. — Та ти п'яний, — поморщився він, відчувши запах вина.

— І не боюся нікого! У мене друг в міліції, — по-змовницькому підморгнув Сорочкін. — А для чого ми тебе послали туди?

— Облиш, Онисиме!

— А що ти мені заподієш? У витверезник потягнеш? За руки й ноги?..

Онисимові друзі, іронічно посміхаючись, з цікавістю розглядали Гармаша.

До гурту підійшов юнак з червоною пов'язкою на рукаві.

— Він п'яний?

— Все в порядку, — запевнив Юрій. — Ми зараз підемо.

— Перевірено! Ти залишився людиною, — з пафосом промовив Сорочкін. — І завжди будь на висоті! А я тільки пива ковтнув. Це невеличка контрольна реакція на стару дружбу… Треба всюди, добрі люди, — весело продекламував він із співомовки Руданського, — приятеля мати…

У лейтенанта потемніло в очах від образи.

— Знайшов чим перевіряти!

— Не ображайся.

— Як твої справи? — спитав, щоб змінити тему розмови.

— Чудово! В науково-дослідному. Нові матеріали пропонуємо промисловості. Творимо, брате!..

У Юрія стиснулося серце. З першого курсу Сорочкін вразив його тим, що напам'ять знав кожну сторінку підручника. Але, маючи таку феноменальну зорову пам'ять, він був безпорадним, коли доводилося що-небудь розв'язувати самостійно. Юрій гадав, що Онисим влаштується на викладацьку роботу і ніколи не наважиться піти в науку чи на виробництво, де часом доводиться заперечувати завчені формули й правила… І от він базікає про творчість…

— А ти, значить, воюєш? — промовив Сорочкін, набираючи поважного вигляду. — Борешся зі злом?.. Борись! Хоч і не створюєш цінностей, як наш брат трудяга, але й надбудова потрібна. Без неї не обійдешся… Заходь коли-небудь, покажу інститут… — Він зробив легкий жест рукою, мов привітав його з високої трибуни, і, оточений приятелями, зник у гомінкому натовпі.

Гармаш знову залишився сам. Уже не хотілося шукати сина Басистого. Почав пробиватися крізь юрбу до вихідних дверей.

І несподівано помітив Інну. Вона увійшла в зал, озирнулася, немов теж когось виглядала. По вустах її ковзнув замріяний усміх.

Юрій, який так хотів побачити її тут, тепер наче закам'янів. Не наважився підійти. До того ж Інна прийшла не сама — з Аллою, цією легковажною співачкою, невибагливою подружкою Божка, і він розумів, що відвертої розмови не буде.

Дівчата раптово зникли в людському вирі, а Юрій непорушно стояв біля виходу, немов купаючись у тій атмосфері осяйності, що її створила поява Інни. Потім, перемагаючи себе, він рішуче відчинив двері і вийшов на вулицю під холодний вечоровий вітер.

Час від часу заходячи з кухні до кімнати, Варвара Олексіївна тривожно поглядала на сина.

Юрій удавав, ніби читає журнал, але мати цьому не вірила.

Юнак таки нічого не бачив у журналі. Думки крутилися навколо минулої розмови з Вовченком, навколо цинічного визнання Божка. Переплутувалися з думками про Інну. І хоч би про що зараз згадував, з голови все одно не йшло, що зробив помилку, погодившись зв'язати своє життя з міліцією.

В дитинстві малий Юрко любив забитися в куток і розглядати батьків портрет, що висів над ліжком, дивитися доти, поки йому не починало здаватись, що батько ворухнувся і ожив. Цей грубо відретушований портрет молодого льотчика в шинелі й шапці-вушанці, з трьома трикутниками на петлицях, ховав у собі великі таємниці і великі відкриття.

Звіряючись йому, як би робив це живому, Юрко уявляв останні хвилини Сергія Гармаша, і часто йому здавалося, що він у літаку поруч з батьком, разом з ним летить у бій, разом кидає літак назустріч противнику. І над ним, так само, як над батьком, хитнувшись, перекидається чорна земля чужої Німеччини, горби та ліси, крутиться в небі, стає маленькою кулею, раптовим гострим вогнем влітає у серце і вибухає…

Він нишком витирав сльози і присягався помститися фашистам, як підросте.

Тепер Юрій Гармаш був у тому віці, до якого дожив його батько, і міг розмовляти з ним, як з рівнею. Але все одно до воїна, зображеного на портреті, у нього залишалося дитяче почуття шани і якоїсь підсвідомої ніяковості перед тим вічним таїнством, внаслідок якого цей молодий льотчик був його рідним батьком. Вглядаючись у портрет і мовчки розмовляючи з ним, Юрій ніби потрапив у царство античасу, де зникали земні поняття і все, що було, тривало й досі; минуле ставало сучасним, а сучасне — минулим, і він міг розмовляти з вічно живим і вічно юним своїм батьком.

Задивившись на портрет, Юрій не почув кроків матері.

Варварі Олексіївні до болю схотілося приголубити сина і своїм дотиком перебрати його болі та жалі.

Але вона боялася розсердити змужнілого сина непроханим співчуттям. Тільки спитала:

— Голова болить?

Простима материнська хитрість: вона зможе торкнутися його чола, перевіряючи, чи немає жару.

Хлопець легенько відсторонився. Знову взяв у руки журнал і схилився над ним.

Мати журливо подумала, що не знає, які турботи терзають її Юрка. «Певно, тяжко йому в міліції, і не може він ні з ким погомоніти, поділитися. А може, щось інше мучить? Може, прийшов і його час? — Варвара Олексіївна відчула легкий укол в серці. — Але нехай! — Вона непомітно зітхнула. — Аби лиш гарна дівчина… Певно, мучить його і те, що живуть так тісно, нема куди не те що сторонню людину запросити, а й самим по-людському ступити».

— Юрику, узвару тобі принести?

Хлопець невдоволено глянув на матір.

Які вони різні — його батьки. Чоловік на портреті завжди вбачався мужнім воїном. Він був легендою і таємницею, непізнаним другом-товаришем. А мати — проста і звичайна, така не схожа на вимріяного батька!

Але ці двоє людей, такі різні, як йому здавалося, насправді були найрідніші, і серце матері виразніше, ніж будь-який портрет, зберігало живий образ батька.

Уперше в житті Юрій подумав про трагедію жіночої самотності, якої зазнала мати, присвятивши життя синові. Не зміг перебороти наплину ніжності, чомусь згадав стару робітницю Чикаленко, її руки, підвівся і пригорнувся до матері.

Зворушена і навіть якось знесилена цим порухом завжди стриманого хлопця, Варвара Олексіївна відчула, як Юркові тяжко.

— Що з тобою, синку?

— Та нічого, мамо, — лагідно відповів той, бо йому й справді несподівано полегшало на серці. — Я тут одну справу обміркував. Ну, й надумав…

Він так і не сказав матері, що вирішив піти з міліції на виробництво, а коли пощастить, то й у науку, туди, де зможе принести і людям, і собі більше користі.