Мертвий дім


Із сином Басистого лейтенант познайомився на міських змаганнях. У волейбольному фіналі зустрілися команди міліції та університету.

Перемогли студенти і, вітаючи їх, Юрій міцно потиснув руку чорнявому хлопцеві, якого вперше побачив на молодіжному вечорі.

Кілька разів після того Гармаш заходив до університетського спортивного залу. Якось вони вийшли разом з Анатолієм і, розмовляючи, довго блукали київськими вулицями.

Довідавшись, що Юрій ще й шахіст, Анатолій запросив його в гості. Та лейтенантові не хотілося скористатися з цієї несподіваної нагоди потрапити в хату Басистого, яка уявлялася йому лігвом звіра. Було нелегко поєднувати в собі часом суперечливі почуття в єдиному цільному «я». Розмовляючи з Анатолієм, пам'ятав, що це син не викритого ще злочинця, а він, Юрій, працівник міліції. Часом ловив себе на тому, що слухав хлопця з підозрою, зважуючи кожне його слово, — і від цього ставало незручно, Адже, знайомлячись із молодим Басистим, менш за все збирався вистежувати його, довідуватися що-небудь про директора фабрики «Оріон».

І весь час лейтенанта не залишала неспокійна думка, чи здогадується Анатолій, хто такий насправді його батько і хто новий спортивний товариш — волейболіст і шахіст — Юрій.

Він міг, звичайно, ризикнути: відкрити юнакові карти і навіть спробувати залучити його до боротьби із злочинницькою зграєю. Хлопець, на його думку, був чесний і принциповий. Але це було б безсердечно, і Юрій вважав, що не всі засоби добрі, навіть коли мета благородна. З якимсь чисто людським співчуттям думав, що Анатолія чекає трагедія, яку ніхто не в змозі відвернути, і що тоді вже доведеться про все сказати відверто, можливо, й самому завітати в його дім трагічним вісником.

Проте якось, виходячи з Публічної бібліотеки і несподівано зустрівшись з юнаком, він погодився зайти на партію в шахи.

…Квартира директора фабрики «Оріон» — своєрідний взірець маєтності. Вже у передпокої — вмуроване в стіну величезне дзеркало, паралельний телефонний апарат на полірованій тумбочці і така ж блискуча настінна вішалка — відчувався продуманий, строгий, наче в музеї, стиль. Можливо, таке враження створювала велика бронзова голова Мефістофеля, який з свого кутка саркастично поглядав на кожного, хто заходив до квартири.

Анатолій запросив гостя у свою кімнату, і Юрій пройшов через вітальню, обережно ступаючи по товстому китайському килиму. Тепер йому і справді здалося, що потрапив до музею — стільки скульптур і картин зібралося у великій, захаращеній речами вітальні.

Несподівано набігли спогади. Давно колись мати взяла його до сусідки, якій шила плаття. Як несміливо ступав він босими ногами по килимах просторої хати, серед дзеркал, кришталю, як здивувала й приголомшила вся та пишнота дитячу душу.

Хто-хто, а Юрій тепер добре знає ціну такого багатства. Згадав, як на початку своєї роботи з олівцем підраховував достатки директора — вартість майна визначив тільки меблями, та й то прикинув приблизно, за середніми цифрами…

Це, мабуть, у десятки разів менше, ніж коштують ці унікальні твори мистецтва.

Щоправда, затримавшись у вітальні, Юрій помітив на двох картинах бронзові таблички з чорними літерами і здогадався — твори дуже давні й надзвичайно цінні.

Цілу картинну галерею і десяток скульптур, звичайно, міг придбати тільки такий пройда, як Басистий! Он картина Шишкіна[9], полотна якихось невідомих художників. Певно, господар вважає, що так зберігати гроші краще, ніж в ощадкасах і навіть тайниках…

У своїй кімнаті, повній книжок, Анатолій розклав шахівницю.

Розставляючи фігурки, Юрій знову міркував над тим, чому Анатолій не здогадується про темні справи свого батька. Про картини Басистий, напевно, вигадав для сина легенду, як рятував твори мистецтва від фашистів. Чому ж у такому разі комсомолець не подумав, що ці скарби належать не тільки його батькові, а всім людям, чому не вимагає, щоб їх віддали до музею, а німецькі твори повернули на батьківщину? Адже як зворушливо виступав він на зборах молоді, як запально говорив про дружбу народів.

Потім Юрій подумав, що він занадто суворо судить цього хлопця, який ще вчора ходив у коротеньких штанцях.

Ймовірно, в очах сина батько — найдостойніша людина. Природним Анатолію здається й те, що той одержує високу зарплату, преміальні… Має за що придбати автомобіль, гарні коштовні речі. Хто ж тоді може добре жити, як не такі, як його батько? Фронтовик, нагороджений орденом і медалями, директор фабрики, який виконує плани і про якого писали в газетах, — він був так само вшанований і в своїй сім'ї.

Хіба міг хлопець здогадатися, що все те лише маска, під якою нічого хорошого не залишилося, що старі заслуги по інерції виштовхують батька на поверхню життя до того часу, коли раптом усі побачать, що король голий, що в нього є інше, сховане від сім'ї і людей, гидке життя.

Такі, як Басистий, не розкривають своєї справжньої душі навіть у сім'ї. Синці під очима після гулянок, часом тяжкий настрій Володимир Августович вміло списує за рахунок роботи, плану, виробничих труднощів… Вдома він правовірніший за аллаха. Він і тут пересмикує карти, виголошуючи благородні істини, і забирає собі ту повагу й честь, що належать самим істинам, а не йому…

Так розумів Юрій життя родини Басистого. На мить з'явилася дивна для нього, дещо егоїстична думка: який він, Юрій, щасливий, що його не спіткала така трагедія!.. Адже діти батьків не вибирають…

І дружина, либонь, не про все догадується, думав він, хоч, звичайно, вона краще знає чоловіка, ніж син батька…

От вона увійшла до молодих людей. Постукала в двері, зупинилася на порозі кімнати.

Юрій побачив моложаву, в міру підфарбовану біляву жінку. З маленьких вух звисали довгі сережки з коштовними камінчиками.

Вона привітала гостя кивком голови і тихо спитала сина, чи не голодний він.

Анатолій, який у цей час зробив хід, похитав головою.

— Але ж ти із занять!

Юрій відчув себе ніяково. Може, його присутність зв'язує?

— А товариш твій?

— Це, правильно, — відірвався від дошки Анатолій. — Тоді давай.

— Ні, ні, дякую, — категорично відмовився Юрій. — Я щойно пообідав.

Лейтенант звернув увагу, що в дружини Басистого якийсь упокорений голос, сповільнені, обережні жести, наче вона боїться що-небудь скинути і розбити в хаті чи щось невидиме сполохати. Особливо вражали очі. Світлі, прозорі, але погляд наче пригашений. І усмішка — не просто ласкава, а запобіглива.

І Юрій подумав, що цю зовні вдоволену всім жінку, ошатно вдягнену, насправді щось гнітить. Можливо, вона здогадується про друге життя чоловіка, але не має волі порвати з ним, люблячи або терплячи його заради дітей, заради бодай зовнішньої злагоди в сім'ї.

У вітальні задзвонив телефон, і жінка пішла до апарата.

— Ні, ні, — неголосно відповідала комусь. — Немає вдома… Так… Десь на засіданні…

Лейтенант, звичайно, здогадався, про кого йдеться. Краще від усіх у цій хаті він розумів, на якому «засіданні» міг бути зараз гульвіса Басистий.

— Зітхаєте! — зрадів Анатолій, гадаючи, що партнер не може знайти правильний хід. — Це вам не з Ботвинником чи Петросяном! — добродушно розсміявся.

Юрій схилився над дошкою.

Крізь відчинені двері в кімнату прослизнула білява, схожа на матір, дівчинка років семи. Шовкові бантики смішно гойдалися на красиво вкладених кісках. Вона тихенько промовила: «Здрастуйте» і притулилася до брата, з любов'ю заглядаючи йому в очі. Анатолій, не відриваючись від шахів, обійняв її вільною рукою.

Юрій дивився на дівчинку, на замислене обличчя її брата і раптом зрозумів, що й хвилини більше не всидить тут. Ніби фізично відчув бурю, яка наближалася, женучи перед собою куряву і сміття, ламаючи звичний, злагоджений перебіг життя в цьому домі. Подумалось раптом, що потрапив у царство тіней, де все тільки здається справжнім. Навіть сміх Анатолія зазвучав примарно, дивно. І хоч розум підказував, що навколо живі люди, що того, хто винен у невідворотній трагедії, немає тут, все одно більше не міг дихати повітрям цього дому.

Зробив неправильний хід, поставивши під удар короля.

— Це помилка, помилка! — скрикнув Анатолій. — Явне самогубство!

— Але я вже пішов, — твердо відповів Юрій.

— Ну що ж, — юнак узяв короля у «вилку». Мат!

Сестричка Анатолія радісно стріпнула бантиками.

Юрій сумно всміхнувся і підняв руки вгору.

— Ти невдоволений? — співчутливо спитав Анатолій. — Давай ще одну. Можеш відігратися.

— Я поспішаю, — глянув на годинник Гармаш.

Він знову пішов через вітальню по м'яких мертвих килимах серед мертвого в його очах багатства.

Але й він, так багато знаючи того, що не було відомо мешканцям цієї квартири, теж не про все здогадувався. Тому, минаючи прочинений кабінет Басистого, він байдуже ковзнув поглядом по великому полірованому столу, не здогадуючись, що саме за цим столом обговорювалися секретні плани, накреслювалися контрзаходи і не раз недобрим словом згадувалися і Вовченко, і «щеня» лейтенант Гармаш.

Супроводжуваний саркастичною посмішкою Мефістофеля, одягся і вийшов на вулицю.

На душі було тяжко, і він дав собі слово після того, як Басистого заарештують, допомогти, чим зможе, Анатолію і його маленькій сестричці…


Загрузка...