Тайники розкриваються вночі

Ланка, якої бракувало

Перед Юрієм лежала купа паперів — акти ревізії, інвентаризаційні списки, фото. Накладні галантерейної крамниці на Лук'янівці, акти ревізорів говорили одне, а фото — інше. Перші стверджували, що в крамниці повний ажур: скільки одержано товару, стільки й продається — нема ні нестач, ні надлишків. А фотооб'єктив схопив на плівку знайому лейтенантові «Волгу» інженера Божка, яка на останньому тижні кілька разів під'їжджала до цієї крамниці, навіть заїздила у двір. Це, безперечно, свідчило про якісь прямі зв'язки, поза базою, між крамницею і ділками фабрики. Але такий дивний ажур по документах!..

Юрій ще раз почав розглядати кожну накладну. Дивився на них і прямо, і скоса, і на світло, мало не на зуб пробував. Накладні як накладні, і нічого фальшивого в них не видно…

Часом йому починало здаватися, що докази виладнюються стрункою системою, і раптом усе розліталося, немов від подуву вітру.

Вовченко сказав: у вас є матеріали, що на фабриці виготовляють невраховану, так звану «ліву» продукцію. Виходить, має існувати й шлях, яким ця продукція потрапляє до споживача. Інакше все це нонсенс, нісенітниця… Тільки наявність збуту може остаточно довести виготовлення неврахованої продукції. Шукайте цей таємний канал збуту. Поцікавтесь, які ще крамниці в місті торгують пластмасовими виробами, поролоновими беретами, панамами. Де одержують крам, на якій базі…

Отак після тривалих пошуків, після знахідок, удач, свідчень, які не залишали сумніву, що на фабриці діє зграя грабіжників, нічого, виявляється, він не зможе довести, поки не встановить, де крадії збувають продукцію…

Юрій сердито глянув на купу нудних папірців. Ні, він не занепав духом. Його вже охопив азарт, справжній мисливський азарт, бо переконався, що має справу із злочинцями, із хижим звіром, який ладен зажерти всіх і вся…

Навмання витяг із купи папірців накладну і вперто став вчитуватись у кожну цифру.

Робочий день, та умовна кількість годин, яку оперативник має безпосередньо віддавати службі, бо в нього справи ніколи не йдуть з думок, — закінчувався.

Погосова в кімнаті не було. Дроздов несподівано для всіх подав рапорт про відставку і якось тихо, непомітно зник з управління. Тільки порожній стіл нагадував про колишнього майора.

Та ось Гера Погосов повернувся з сусіднього кабінету, де віч-на-віч розмовляв з якимось «розкаяним грішником», і, всміхаючись сам до себе, ховав у шухляду папери.

Погосов давно подобався Юрію. І своєю спокійною доброзичливістю, і навіть зовнішністю: стрункий, з лагідною усмішкою, яка, народившись десь глибоко в душі, зсередини освітлювала все його обличчя. А можливо, й тим, що Погосов, хоч і старший від Юрія, поводився з ним, як рівня. Тепер, коли Дроздов пішов з міліції і вони залишилися вдвох у цій кімнаті, зблизилися мовби ще більше.

Юрій непомітно глянув на сусіда. Погосов мляво порався у шухляді стола. З обличчя його ще не зникла та задоволена усмішка, з якою повернувся в кімнату.

На думку Юрію спали розповіді товаришів про те, що злочипці дають прізвиська оперативним працівникам відділу, яких вони на своє горе знають особисто або про яких чули від інших. Вовченка вони називали просто Вовком. Дроздова — Шакалом, а Погосова — Дрімаючим удавом. За якоюсь асоціацією згадавши це, Юрій, дарма що був заклопотаний, мало не розсміявся. Здавалося, Гера зараз і справді ліниво «перетравлює чергового кролика», як любив казати в таких випадках Дроздов.

— Георгію Ованесовичу, — звернувся до нього Юрій.

Погосов підвів голову, але Гармашеві здалося, що товариш не бачить його, а все думає про щось своє.

«Я б його не Дрімаючим удавом, а Сплячою красунею назвав», — подумалося Юрієві, і від цієї думки враз зникла та незручність, яку відчував, коли змушений був звергатися по допомогу до когось із старших працівників.

— Георгію Ованесовичу, я тут заплутався, — признався він. — Ні чорта не розумію.

Капітан підсунув свій стілець до Юркового столу.

— Що там не ясно?

Гармаш коротким жестом показав на купку папірців.

— Усе не ясно.

— Так-таки — все? — перепитав Погосов.

— От дивіться, — підсунув до нього папірці лейтенант. — За документами все в ажурі. Але ж це неправда, я знаю. Надіслав ревізорів — раз, другий. Усе гаразд! Ні надлишків, ні нестачі. Скільки товару одержали з бази, стільки й продали, якщо ж не продали, то є в наявності. І за кількістю, і за асортиментом. Зачароване коло!

— Головне, не гарячкуйте, — зауважив Погосов. — Кожне діло потребує спокою. А навіщо це вам: одна ревізія, друга, третя. Тепер хоч сотню зробіть їх — усе буде в ажурі… А знаєте ви, Юрію Сергійовичу, що таке «дірка»? — раптом спитав він, і погляд його став гострий, напружений, наче оперативник докопався до провини самого Юрія.

— Дірка від бублика? — і собі сумно пожартував юнак, вважаючи, що це Погосов образно оцінив наслідки його праці.

— Нічого подібного. «Дірка» в крамниці, на полицях?

— А-а… — Юрій чув про це від Вовченка.

— А знаєте ви, що таке творчість? — допитувався далі Погосов. — Не знаєте? Творчість оперативного працівника? Здогадуєтесь? А що таке «творчість» у лапках? «Творчість» шахраїв? Адже вони теж не позбавлені кмітливості. Шукають, як уникнути відповідальності, прагнуть так прихитритися, щоб їх не викрили… Так-от, одним з прийомів шахраїв і є ця сама «дірка». Тямущий завмаг не візьме жодного «лівого» товару, коли в нього в крамниці на цей товар немає старого невикористаного наряду. Ясно?

Юрій кивнув. Але він ще не розумів Погосова повністю.

Погосов підсунув до себе папірець.

— Так. Накладна на жіночі босоніжки, поліетиленові. Ціна п'ять карбованців. Одержано триста пар… на полицях — триста пар… Якщо на полицях триста пар, значить, не продано жодної. Яка дата накладної? Перше серпня. Ревізії? Двадцяте. Як же це? За три тижні не продано жодної пари? Брехня! Але де наші докази? Поки що нема. Припустимо таке: крамниця продала сто пар. Триста мінус сто дорівнює двісті. А в накладній триста. Тоді шахрай-завмаг сміливо приймає ще сто пар «лівих» босоніжок прямо з фабрики. Сто, і не на одну пару більше. Ви робите несподівану ревізію і виявляєте в крамниці триста пар. Але й за накладною триста. Все в ажурі. «На жаль, покупці чомусь не беруть цих босоніжок, — скрушно скаржиться завмаг. — Як одержав, так і лежать». Що ви можете довести? Цічого. Шахрай чемненько проводжає вас до порога і ласкаво посміхається… У вас же стискається серце. Ви точно знаєте, що маєте справу із злодієм, але довести не можете.

Оце і є «дірка». Скільки продало, стільки й узяв «лівого» краму відповідно до старої накладної.

— Як же спіймати такого?

— Це вже, Юрію Сергійовичу, вища математика нашої оперативної служби. Очевидно, треба думати. Знайти ключик до цих, таких благополучних зовні, накладних. Єдиного рецепта немає. Як і двох однакових справ. У кожному випадку свої особливості… Тут треба і економістом бути, і експертом, і психологом. Шукайте. — Він доброзичливо всміхнувся. — Станьте на хвилину цим самим завмагом. Уявіть кожен крок злочинця, його думки, дії, навіть ночуття. Кінець кінцем спробуйте знайти різницю між тими беретами, босоніжками чи іграшками, які проходять через базу, і тими, які минають її… Хоч це майже неможливо. Але якщо знайдете — виграли справу… — дещо пишномовно закінчив свій монолог Погосов.

Юрієві здалося, що той іронізує. «Легко сказати: знайдіть різницю між босоніжками чи беретами, коли вони всі однакові!»

Тим часом Погосов згріб свої папери, замкнув стіл, сейф.

— Ну, бувайте, — сказав на прощання. — Посидьте, поміркуйте. А вона почекає… Сьогодні немає побачення? Тим краще…

Він вийшов, залишивши Юрія самого у великій кімнаті з порожніми столами і стільцями.

Лейтенант відчув нездоланне бажання підхопитися й піти слідом за ним. Але примусив себе знову взяти в руки мовчазний, простий, як хліб, і таємничий, як сфінкс, папірець товарної накладної…

Так настав пізній вечір. Давно вже стихли кроки в коридорах міліції, погасло світло в кабінетах, упоралися зі своєю роботою і пішли додому прибиральниці, а Юрій все сидів над паперами. Від утоми, від того, що ні на крок не просунувся вперед, голова аж гула. Раз у раз, дедалі частіше, кидав він чаклувати над накладними й подовгу стояв біля вікна, за яким сяяли вечірні вогні міста.

Притискаючись спаленілим чолом до шибки, ніби забувши про справи, несподівано відчув, як у його втомлений мозок пробивається новий здогад.

Юрій кинувся до столу й став гарячково креслити форму вигаданої ним раптом накладної, відмінної від звичайних. У цій своїй накладній він зробив нові графи: який крам в якому місяці одержано і продано. Занотовуючи відомості з накладних, вилучених у крамниці, він виявив дивну обставину: такі ходові влітку товари, як поліетиленові босоніжки, берети, панами, якщо вірити накладним, усі літні місяці лежали без руху на полицях. Хіба це можливо?

Це був трагічний для шахраїв прорахунок. Вони, певно, ніколи не сподівались, що комусь спаде на думку зацікавитися, як і чим вони торгували кожного місяця зокрема.

Тепер Юрій збуджено ходив по кімнаті.

Таємниця паперового сфінкса зникала під ударами логіки. Ланку, якої бракувало у ланцюгу, знайдено. В голові Юрія майнула пустотлива хлоп'яцька думка: Архімед зробив своє відкриття у ванні, Ньютон, коли лежав у садку, Уатт, гріючи воду у чайнику, а він, лейтенант Гармаш, притискаючись чолом до шибки…

Тепер, аби довести, що берети, які лежать зараз у крамниці, минули торговельну базу, треба лише встановити, продукцію якої фабрики одержали там у цей час. Адже до Києва ці товари надходять з різних міст. Зранку поїде на базу і розбереться. Треба — зробить і лабораторний аналіз поролону. Можливо, таки знайде якусь відмінність у хімічному складі виробів, скажімо, київської і харківської фабрик…

І тут Юрій згадав заяву Василя Гончаренка. Майстер писав, що в останні дні щомісяця, коли план уже виконано, начальник цеху Одур, посилаючись на завал сировини, жене душу з пресувальників. Може, саме в ці дні і виготовляється «ліва» продукція, яка потім потрапляє до крамниць поза базою.

А що, коли попросити Гончаренка, щоб, виконавши місячний план, він зробив непомітно на штампі яку-небудь позначку?

Від майдану Калініна долетів приємний дзвін годинника. Дванадцять ударів.

Юрій весело зсунув у ящик розгадані, переможені папери, які тепер жухлим листом розсипалися по всьому столу, і, полегшено зітхнувши, замкнув його.

«А ти, Сорочкін, кажеш — творчість…» — майнула в нього докірлива, беззлобна думка, наче він і досі вів суперечку з своїм колишнім співкурсником.