Тайники розкриваються вночі

Людина народжується вдруге

«Так ось хто ти такий, Жуков! Ось хто ти, Сергію! — мало не скрикнув Вовченко, натрапивши в списку колишніх в'язнів на знайоме прізвище. — Сергію Леонідовичу!..»

Від хвилювання він не міг далі читати документи колонії, які надіслали йому з архіву. Одне лише прізвище, один рядок — а скільки це відкрило йому, як може змінити долі людей!

Так ось звідки знайомі йому ці тернові очі, овал обличчя, жести… Все ставало на своє місце, все було ясно.

Але що ж робити далі з валютником? Такого випадку, як цей, ще ніколи не траплялося в його оперативній практиці…

А як шкода зруйновану сім'ю, сина! Бідолаха й не здогадується ні про що.

Була хвилина, коли Вовченко навіть пошкодував, що так зацікавився Жуковим. Адже формально свій службовий обов'язок він давно виконав, валютник відбуває покарання, і ніхто не примушував начальника відділу Київської міліції копирсатися в його далекому минулому.

Підполковник замислено міряв кроками кабінет. Потім ця хвилинна душевна слабкість, притаманна кожній людині, незалежно від віку й фаху, минула. У людей загартованих теж бувають хвилини душевної втоми, але сильні люди, на відміну від слабкодухих, вміють перебороти себе.

Так сталося і з Вовченком. Він зупинився біля вікна, нічого не бачачи за ним, скрушно похитав головою, відповідаючи якимось своїм думкам, і міцно стулив губи. Ні, він не шкодує за тим, що розкрив таємницю лже-Жукова. Чим більше розкрито таємниць, чим більше відкриється істини, нехай і дуже прикрої, тим менше буде трагедій, тим легше, ясніше житиметься на світі людям…

За годину, закінчивши невідкладні справи у відділі, підполковник викликав машину і поїхав до архіву переглянути документи часів війни…

— Ну от, Жуков Сергію, і починається у нас справжня розмова, — привітав валютника Вовченко, коли того привів конвоїр у кімнату оперативної частини. — Може, довга, а може, й коротка. Це вже як ви схочете. Але сьогодні всі крапки над «і» поставимо.

В’язень, не відповідаючи підполковникові, провів похмурим поглядом конвоїра, який вийшов за двері.

— Сідайте, — дозволив Вовченко.

Цього разу лже-Жуков був уже не в синьому літньому комбінезоні, а у ватянці і теплих штанях, як і всі ув'язнені, що працювали надворі. Він глянув на чисто вимиту, блискучу від олійної фарби підлогу, на свої чоботи і мокрий слід, який вони залишали, сів у кутку, підібгавши під стілець ноги.

— Закурюйте, — подав пачку сигарет Вовченко.

Валютник, весь вигляд якого ніби промовляв про те, що затія підполковника безглузда й марна, з подивом помітив, що Вовченко сьогодні хвилюється більше, ніж завжди.

У звичайній практиці поведінка злочинця й оперативного працівника має усталені і відомі обом риси. Оперативник прагне встановити і довести злочин, винуватець — приховати його або збити працівника розшуку з вірного сліду. Та вже коли все з'ясовано, доведено, справа пройшла через суд і злочинець відбуває покарання, оперативникові нема чого робити із своїм колишнім підопічним. Тому поведінка Вовченка з погляду валютника була більш ніж дивна, і ця особлива увага підполковника, незвичайна лінія поведінки не могла не тривожити.

Після минулої зустрічі з підполковником лже-Жуков довго не міг заспокоїтися. Вночі, лежачи на другому поверсі нар, він пригадував усі операції чорного ринку, в яких брав участь і які залишились невідомі міліції, і не міг зрозуміти, чому Вовченко добивається його справжнього прізвища і якою мірою це допоможе оперативникові розкрити його справжні зв'язки. Хоч як міркував валютник, завжди виходило, що Вовченко таки пошиється в дурні, але все одно тривога не відступала. Лаяв у думці підполковника, здавалося, ненавидів, як нікого досі, і не міг заспокоїтися.

Цей урівноважений, стриманий, з світлими очима й примруженим поглядом чоловік якось наче примушував мимоволі згадувати те, що, здавалося, навіки було поховано на споді душі, — молодість, війну, свою колишню сім'ю, інше життя, яке так нагло зламалося.

Ці спогади викликало ще й те, що валютник вперше по війні потрапив до Києва, відбував покарання поблизу міста і міг заздро спостерігати, як іншим приносять передачі, як про інших піклується знедолена родина, і тільки до нього, самотнього вовка, жодній живій душі, крім адміністрації та варти, немає ніякого діла…

— Тож почнемо, — перебив його думки підполковник. — Скажіть, що ви робили наприкінці війни, скажімо, тисяча дев'ятсот сорок п'ятого року? Якщо воювали, то де?..

Думки валютника сполохано заметушилися. Ніяк не міг пригадати, що робив Жуков під час війни. Здається, залишався на окупованій території…

— У війну під німцями був, потім у колгоспі робив. А далі колонія, глухо відповів і коротко зиркнув на Вовченка, вдовольнила його ця відповідь чи ні?

— Ви не сподівалися, що через стільки років хтось спитає, що робив у війну ваш товариш по колонії Іван Жуков, і не поцікавилися цим у свій час, — м'яко, незлобиво промовив підполковник, — От і вигадуєте…

Валютник похмуро мовчав.

Підполковник поставив йому ще кілька незначних запитань, на які лже-Жуков або відповідав невлад, або зовсім відмовчувався.

— А тепер, — раптом сказав Вовченко, — годі у схованки гратися, час марнувати. Назвіть своє справжнє прізвище. Ні, ні, не «Жуков», — швидко додав він, помітивши, що валютник відразу розкрив рота, щоб відповісти. — І тих прізвищ не згадуйте, якими ви називалися в міліціях, а те назвіть, яке у вас від батька, яке ви дали своїй дружині й синові! — Вовченко трохи відкинувся на стільці і примружив очі. — Ну!

«Дружині й синові?!» Бліде вилицювате обличчя валютника витяглося. Він завмер, втупивши погляд у свої чоботи.

— Дружині й синові? — хрипко засміявся, випроставшись. — Може, надумали мене тут, у колонії, засватати? Пізно, громадянине начальник. Дружина моя — залізне ліжко, а діти — тюремні пайки…

— Посоромтеся, — обірвав його Вовченко. — Ех, ви! Невже у вас нічого людського не лишилося?!

Підполковник підвівся і почав ходити по невеликій кімнаті. Валютник спідлоба стежив за кожним його рухом. Ось оперативник зупинився і кілька секунд вглядався у в'язня, немов уперше побачив його.

— Гаразд. Почекаємо з цим… Ще одне запитання. Найголовніше. Все інше, про що питав, я й сам знаю. Хотів лише почути підтвердження з ваших уст…

Помітивши в очах валютника зневажливу іскорку й іронічний поворот голови, додав:

— У цьому ви зараз самі переконаєтесь… Можете не поспішати з відповіддю. Я зачекаю… Чому, перебуваючи в колонії, ви, — підполковник зробив паузу, — організували для своєї дружини похоронну з фронту? Чому хотіли, щоб дружина думала, що ви загинули в бою? Логічно було б написати правду, що ви ув'язнені. Можливо, вона приїхала б, допомогла з волі, потім повернулися б у свою сім'ю… Адже дружина вас любила. Навіть коли похоронну одержала, все надіялася, що це помилка. І заміж вдруге не вийшла. — Вовченко мигцем глянув у вирячені очі валютника. — І навіщо ви організували після виходу з колонії фальшивий лист, нібито від вашого бойового друга, на очах якого загинули, та ще й для доказу надіслали фотокартку?

В'язень наче закам'янів.

Вовченко повернувся до столу, сів на стілець і витяг з кишені пожовклий трикутник. З нього випала на стіл мініатюрна фотокартка.

— Ось і вона. На ній ви у формі авіатора, старшого сержанта.

Валютник не зводив з підполковника дикого погляду. А світлі, з ледь помітною прозеленню очі Вовченка дивилися на в'язня так приязно й щиро, що здавалося, оперативник просить, аби той правильно зрозумів його, не боявся і не відпирався.

— Кого з фронтового начальства просили списати вас, як загиблого у бою, і повідомити так дружині? Чи не замкомполку Білоштана?..

Тільки тепер, здавалося, до свідомості валютника все пробилося. Очі його погасли, плечі опустилися, і весь він якось осів, наче з нього витягли стрижень.

Та через кілька секунд підхопився. На щоках забігали жовна, тернові очі спалахнули чорним вогнем.

— Що ви од мене хочете? — просичав. — Чого прив'язли?! Чого лізете в душу?!

— Давайте без істерик, — спокійно зауважив Вовченко. — Заспокойтесь. І сядьте… Сядьте на місце! — різко повторив він, помітивши, що в'язень не тямить себе.

Валютник, затуливши обличчя руками, важко опустився на стілець.

До кімнати долетів різкий звук удару об залізну рейку.

— Ідіть обідати, Сергію, — сказав Вовченко. — Подумайте про все, обміркуйте…

Валютник забрав руки від свого блідого обличчя, і підполковник побачив, як хворобливо світяться його очі.

— Який уже тут обід, — пробурмотів в'язень, не маючи сил відірватися від Вовченка і вийти з кімнати. — Кінчайте краще…

— Порядок насамперед, — ледь посміхнувшись, зауважив підполковник. — Пообідаєте, сил наберетесь, і тоді закінчимо розмову.

Коли лже-Жукова конвоїр повів у зону, Вовченко запалив сигарету. З подивом помітив, що пальці його тремтять. Але був задоволений розмовою. Виходить, не помилився, відшукуючи дошкульне місце. Можливо, таки пощастить повернути чоловіка на вірний шлях. Аж ось у довгому заплутаному ланцюгу його життя знайшлася ланка, яка свідчила, що й для лже-Жукова було щось святе й недоторканне. Вирішивши зникнути для всіх, хто раніше його знав, зробив це так, щоб про нього в сім'ї залишилася добра пам'ять, — а це вже щось означає!..

Після обіду валютник повернувся такий самий блідий, з тими ж хворобливими вогниками в очах. Вовченко подумав, що, мабуть, він і не з'їв свого скромного обіду, а хоч і їв, то навряд чи тямив, що саме.

Підполковник був недалекий від істини.

Багато разів побував лже-Жуков у тюремних камерах, на пересилках та етапах. Але завжди вмів пригасити в собі жадобу волі, забути, що за колючим дротом існує інше, справжнє життя. І чим більше звикав до цього свого, мовби ірреального існування в ув'язненні, до цього сурогату життя, тим легше було придушити у своїй покаліченій душі порив до волі.

Тепер Вовченко повернув йому болюче відчуття людського життя, яке протягом останніх років поступово мерхло в його душі, повернув той біль, який він давно навчився не відчувати. Так буває із хворим після операції, коли минає вплив анестезії…

Примусивши лже-Жукова згадати свою молодість, війну, покинутих колись дружину і сина, Вовченко ніби розсунув перед ним колючі паркани і дав дихнути вільним вітром. Від цього все то, що оточувало в'язня зараз, здалося нестерпно тяжким: і конвоїр, і грати на вікнах їдальні, і несмачна обідня юшка.

Але попереду було ще п'ять років тут, як п'ять століть. І щоб не збожеволіти, в'язень мусив на цей час забути про волю, пригасити в собі той біль, який викликав підполковник.

— А тепер дещо, мабуть, і запишемо, — сказав Вовченко, кладучи на стіл чистий папір й авторучку. — Так?

Валютник стояв серед кімнати, широко розставивши ноги, немов боксер на рингу, і мовчав.

— Сідайте, — показав Вовченко на стілець близько столу. — Ну, подумали? — спитав, коли лже-Жуков сів, щоправда, не на той стілець, на який показав підполковник, а подалі, немов так відчував себе безпечніше.

— А що думати! — стрепенувся валютник. — Що мені думати! За мене начальничок думає, — ще раз пробував він удати з себе байдужого.

— Гм, — посміхнувся Вовченко. Від його ока не сховалося, як жадібно чекає ув'язнений дальшої розмови. — Виходить, мені за вас і думати. Може, хочете, щоб і розповідав я за вас?

Він знову витяг з кишені маленьке фото, довго дивився на нього.

— На цій фотографії знято старшого сержанта Сергія Леонідовича Гармаша, — тихо промовив він, немов сам до себе. — Хочете поглянути? — звернувся раптом до співрозмовника і простяг через стіл фотографію.

Валютник тільки покосив на неї очима.

Всіма попередніми подіями був уже підготовлений до цього, зрозумів, що Вовченко розкрив його таємницю.

І після очної ставки із справжнім Жуковим, і сьогодні під час обіду в його пам'яті уривчасто зринали давні спогади.

«…Весна тисяча дев'ятсот сорок п'ятого року. Польовий аеродром. Свіжий вітер гуляє по дикому полю. Старший сержант Гармаш стоїть біля злітної смуги і розглядає розірвані кучеряві хмари… На душі ясно і легко. Війна перекотилася на чужі землі, і вже видно кінець їй. Учора довідався, що треба перегнати винищувача в Київ. Там його сім'я: дружина, синок. Звернувся з проханням до заступника командира полку майора Білоштана, щоб дозволили полетіти йому…»

— Що ж, доведеться, значить, і розповідати мені, — покірно погодився Вовченко. — Навесні тисяча дев'ятсот сорок п'ятого року Сергій Леонідович Гармаш служив у винищувальному полку… — почав він.

Спогади в'язня випереджали розповідь Вовченка.

«Перед вильотом до Гармаша підійшов майор Білоштан з невеличкою валізкою в руках.

«Старший сержант! Ось тобі бойове завдання: знайдеш у Києві мою дружину, віднесеш оцей подарунок. Тільки дивись, не виконаєш — не повертайся в полк», — пожартував заступник командира полку.

«Важкенька», — зауважив пілот, беручи валізку.

«Трофейний столовий набір: ножі, ложки, виделки».

«Либонь, на цілу сотню персон».

Майор скромно опустив очі й по-дружньому сказав:

«Однією із них і ти будеш… Нам після такої війни, якщо переживемо, і кликати треба не менше сотні».

— У березні Гармаш прилетів з фронту до Києва, — тим самим голосом, розмірено вів далі Вовченко. Аеродромний патруль перевірив багаж, який привіз із Пруссії старший сержант. У невеличкій валізці були коштовності…

«Тісна кімнатка аеродромної комендатури, старий канцелярський стіл і розкрита на ньому валізка майора. Витрушені з солдатських онуч золоті персні, браслети, медальйони, ланцюжки зловісно мерехтять у світлі хмарного дня…

«Це не моє!.. Я не знав, що в чемоданчику!..»

«Падлюка! Мародер!» — стиснувши зуби просичав комендант і різким злим рухом зірвав з його плеча погон, потім — другий…»

— Під час війни не дуже панькалися, та й слідчий трапився з тих, які не люблять сушити собі голову чужою долею, і колишній старший сержант Гармаш одержав п'ятнадцять років… Я правильно розповідаю? — звернувся Вовченко до ув'язненого.

Валютник сидів ні живий ні мертвий. Думка, яка мучила його, відколи Вовченко почав говорити, — як оперативник все знає, — вже втратила своє значення. Цей чоловік здавався йому не звичайною людиною, а чаклуном, що кожним словом, кожним фактом придушував його волю, забирав з нього сили, робив слабким, покірним, беззахисним.

Колишньому сержантові залишалося тільки кивнути у відповідь. Але йому бракувало сил і це зробити. Він тільки відвів погляд убік.

У голові в'язня спліталися дивні асоціації. Київ тисяча дев'ятсот сорок п'ятого. Тоді кімната військової комендатури і капітан з червоною пов'язкою на руці, цього літа — кабінет начальника аеровокзалу й підполковник міліції. Тоді — не винний, цього разу — винуватий. Але так само: золото, крадені коштовності і майже ті самі слова, — сказані ним обидва рази:

«Це не моє!.. Я не знав, що в чемоданчику».

Коло замкнулося. Близько двадцяти років немов провалилося крізь землю.

То, може, тепер іще триває той самий згубний для нього сорок п'ятий… Але ні! Тоді він схвильовано чекав, що йому повірять, тоді жила надія, що все з'ясується і його підпустять. Тепер такої надії не було… Тепер знав свою провину й не чекав пощади…

— Тим часом, — незворушно продовжував Вовченко, — у Гармаша в Києві жила сім'я. Є всі підстави гадати, що він любив дружину й синка, якому перед війною було лише два роки…

— Навіщо ви про це?.. — прошепотів в'язень.

— У тисяча дев'ятсот п'ятдесят четвертому році від невиліковної хвороби помер майор запасу Білоштан, — немов не чуючи слів в'язня, говорив далі Вовченко. — Перед смертю, при свідках, він продиктував лист до військового трибуналу. В листі стверджувалося, що старший сержант Гармаш не винний у злочині…

Ув'язнений заплющив очі, хитнувся, мало не впавши з стільця.

Вовченко налив з карафки води й підсунув склянку на край столу.

— Випийте… Цей же майор і надіслав похоронну.

Гармаш розплющив очі, поворухнув білими губами.

— Де лист?

— У мене. В моєму сейфі. Такий документ, як передсмертний лист при свідках, вважається цілком доказовим. Свого часу він потрапив до слідчого, той зробив запит про долю Гармаша, але оскільки колишній сержант уже звільнився по амністії і розшукати його не вдалося, лист підшили до справи.

— Ні, ні, — раптом змахнув руками ув'язнений, — брехня це все, неправда, підступна легенда!.. Я нічого не хочу знати, я нічого не скажу. Я — Жуков, Жуков і більше ніхто, відчепіться від мене!..

Обличчя валютника мінилося, очі знову блищали злим, хворобливим вогнем.

— Можна й за легенду вважати, — холодно зауважив Вовченко. — Розмова наша без свідків, бачите, і не записую нічого, — він кивнув на чистий папір і ручку, що лежала на ньому. — Легенда, то й легенда…

Тільки тепер Гармаш помітив склянку з водою. Схопив її і жадібно випив.

— Я цікавився, як ви роздобули паспорт на ім'я Жукова, після того як вийшли з колонії. Знову рився в архівах. Одержали ви тимчасовий паспорт на рік у Новосибірській області через суд… Значить, знищили свій і подали заяву, що загубили. Чому назвалися Жуковим? Це прізвище вашого сусіда по бараку. Ви дещо знали про нього, а може, й мали якусь довідку на його ім'я… Втім, зараз це не так важливо.

— Що ви од мене хочете? — твердо спитав валютник. — Ще золота?

— Я від вас нічого не хочу. Про це потім… А поки що давайте доведемо, як ви кажете, легенду до логічного кінця. Будете говорити, чи й далі розповідатиму я?

Гармаш мовчав.

— Тут починається найскладніше, — по-дружньому сказав Вовченко. — Виникає запитання, чому Гармаш не повернувся після амністії додому, до нормального життя? Єдина логічна відповідь, що в колонії його обкрутили злочинці й після звільнення він міцно зв'язався з ними. Несправедливо покараний, ображений, він не зміг перебороти цієї особистої кривди і став вдячним матеріалом для злочинців, які вміло скористалися з його слабкодухості… Повернутися до сім'ї він не знайшов у собі сили, змінив прізвище і «організував» дружині фальшивого листа, який ще раз підтвердив його загибель на фронті… Чи правдива легенда? — злегка всміхнувся Вовченко і пильно подивився на в'язня. — Але все це дається Гармашеві нелегко. Він починає пити, його закручує вир неспокійного підпільного життя з короткими гіркими радощами і тяжким похміллям.

Він робить усе, щоб витруїти із своєї душі згадки про сім'ю, про вільне людське життя, як кажуть, спалює за собою мости… Перевозить валюту, золото з Сибіру до Москви, Ленінграда, з Естонії до Грузії, але ніколи не буває в Києві… Такого міста він не знає, такого не існує на планеті…

Та ось минає майже два десятиліття після війни. Гармаш постарів, втомився, все, здається, перегоріло в душі. Він так втягся в своє примарне життя, що йому байдужа зустріч із рідним містом. Або ж він навіть відчув потребу хоч здаля поглянути на знайомі краєвиди, на рідних людей, тепер навіки відрізаних від нього… Хоч, може, були й інші причини появи Гармаша в Києві, яких я ще не знаю…

Так чи інакше, але Гармаша під ім'ям Жукова затримують в аеропорту і до міста він їде не в таксі, а в оперативній машині міліції…

Вовченко передихнув і замовк. — Для мене в цій історії ще є білі плями. Вам теж не все ясно… Ну, звичайно, насамперед, що наштовхнуло мене поцікавитись вашим далеким минулим, як удалося все розшукати… А, мабуть, найбільше — для чого це мені потрібно?! Що ж, — сказав після паузи підполковник. — Спробую роз'яснити… У моїй легенді є думка, що зв'язковий валютників Іван Жуков, точніше Сергій Гармаш, не такий розтлінний, як ті, що заволоділи ним у свій час, що під брудною шкаралупою в нього збереглися залишки совісті, яка може пробудитися…

— Чому в легенді? — пробурмотів Гармаш.

— Ми ж домовилися вважати мої міркування за легенду, — нагадав підполковник, і його відкрита, щира усмішка засвідчила, що на душі в нього легшає.

— Звичайно, Сергій Гармаш міг би зараз чесним зізнанням повернути собі справжнє ім'я і згодом вийти з ним на волю. Ви знаєте, що декотрі засуджені виходять з колонії достроково, з чистою совістю, самі розповідають про злочини, на яких їх і не спіймали, скинувши, як то кажуть, з душі всі гріхи… Але від вас і цього мало. Йдеться не тільки про те, щоб ви самі себе порятували, йдеться про більше — про долю ще однієї людини, талановитої, щедрої серцем, перед якою ви так завинили, — про вашого сина!..

Ось вам відповідь на запитання, навіщо це потрібно… Юрій виріс у тяжких умовах, без батька, який нібито загинув як герой у бою. Коли б ви знали, як свято береже він пам'ять про нього… — схвильовано промовив Вовченко. — Незважаючи на те, що ви покинули сім'ю напризволяще і Юрій ріс сиротою, він закінчив інститут, став інженером… Подумайте, Гармаш, хто допоміг Варварі Олексіївні ростити вашого сина?.. Держава. Та сама наша держава, яку ви в цей час разом із своїми друзями обкрадали, але яка все одно вчила вашого Юрка в школі, оздоровляла у піонерських таборах, лікувала у поліклініці… Та сама наша держава, яку ви колись захищали і на яку потім образились, коли вас скривдив байдужий і нерозумний слідчий трибуналу, який аж ніяк не втілював у собі всієї держави…

Юрій ваш виріс чесною і благородною людиною. Добре вчився. Міг би після інституту працювати на науковій роботі чи на виробництві. Але хлопець так ненавидить усяку погань, що пішов працювати, знаєте куди?.. Втім, ви зараз самі зможете це побачити.

З цими словами Вовченко поліз у кишеню, витяг величеньку фотографію, на якій Юрій був знятий у формі лейтенанта міліції, і подав ув'язненому.

Картка тремтіла в руках старого Гармаша. Він так уп'явся в неї очима, що, здавалося, мацав її гладеньку поверхню поглядом, наче пучками пальців.

Вовченко підійшов і поклав зверху маленьку фотокартку молодого Сергія Гармаша.

— Викапаний батько. Розумієте, який це буде для нього удар…

Підполковник узяв зі столу сигарети, почастував в'язня.

Курили мовчки. Сергій Гармаш втупився поглядом у підлогу. Вовченко дивився у вікно, за яким згасав короткий осінній день. Занепокоєно глянув на годинник: чи встигне сьогодні закінчити розмову?

З кутків кімнати виповзали тіні, і Гармаш у напівтемряві здавався у своїй ватянці громіздким, вугластим, як відколота брила. Хоч як хотілося зараз підполковникові швидше почути слово від нього, але розумів, що квапити не можна, нехай це слово перебродить у душі людини і само виллється.

Відчувши, що сигарета обпікає пучки, витяг з пачки другу і прикурив від недопалка.

— Що ж я маю зробити? — раптом глухо, якимсь наче надтріснутим голосом заговорив Гармаш.

Підполковник зітхнув. Ось коли скресла крига в серці старого валютника.

— Що зробити? — повільно, намагаючись приховати свою радість, повторив Вовченко. — Дуже багато… Насамперед відшкодувати народу заподіяні збитки, допомогти викрити погань, яка й далі обкрадає державу. Для вас це не так, може, й легко, але це єдиний шлях…

— А його я побачу?.. Хоча б здалеку…

— Певно, багато води збіжить, поки можна буде сказати Юрієві всю правду і відроджений Сергій Гармаш переступить поріг свого дому…

— Я розумію… — знову схилив голову в'язень.

— Можу обіцяти одне: якщо щиро розкаєтесь і викриєте всю зграю валютників, будемо клопотатися перед Верховним судом про пом'якшення міри покарання.

Вовченко відчув, що Гармаша зараз хвилює щось більше й важливіше, ніж міра покарання, але вважав за свій обов'язок нагадати про справедливість закону, який передбачив і таку можливість для тих, хто знаходить у собі сили відкинути ганебне минуле й стати на правильний шлях. Стомлений цією розмовою, підполковник почував себе зараз, як хірург, який повертає життя майже приреченій людині. Такі хвилини для нього були найдорожчі за все, і, можливо, завдяки їм відчував, що недаремно живе на світі. Це надавало снаги копирсатися в душах злочинців, бути нещадним до ворогів і рятувати тих, кого іще можна було врятувати. Дехто з начальства вважав його непоправним мрійником, ідеалістом у мундирі, життя іноді підставляло ногу, він спотикався, але ніколи не втрачав віри в людину. І повернути суспільству одного громадянина йому було дорожче, ніж замкнути за грати десяток.

Сергій Гармаш підвівся, клацнув вимикачем на стіні й знову сів. Кімнату залило яскраве світло.

— Пишіть! — коротко і наче зовсім спокійно сказав він. — Я розповідатиму… З чого починати? — діловито спитав, коли Вовченко підсунув ближче до себе папір і взяв ручку.

— Почнемо, як кажуть, з самого початку, — відповів Вовченко. — 3 того моменту, як вас обкрутили злочинці, як ви зв'язалися з ними…

І Гармаш став гортати перед Вовченком сторінки свого химерного життя, розповідати про валютників, з якими був зв'язаний, називаючи прізвиська, імена, адреси, місця зустрічей…

Від цієї хвилини говорив тільки він, а підполковник ледве встигав записувати. Чимдалі Гармаш дужче розпалювався, спішив, і Вовченко раз у раз просив його не квапитися.

Старий валютник розкривав зграю, яка скуповувала в Сибіру крадене золото. Розповів, як на одній з великих копалень через недостатню пильність розкрадалося народне добро. Золото потрапляло до перукаря, який виносив його з території копальні. Потім цінний метал збирався у годинникаря. Той відправляв його знайомим пілотом до Іркутська. А вже звідти крупні валютники вивозили золото за кордон, гендлювали ним по країні.

У «експедитора» Жукова-Гармаша була нескладна місія: возити золото, дорогоцінності, валюту в різні міста. Але цю справу довіряли тільки людині, яка повністю перебувала в руках валютників. Дуже багатьох із них мусив знати зв'язковий…

Двічі міліція ловила Жукова-Гармаша на гарячому, але тільки із побутовими золотими речами або з валютою. Жодного разу не впіймали з таким золотом. Засуджували. Покарання відбував не повністю: то амністія, то «друзі» добивалися, щоб його випустили достроково, зважаючи на «невиліковну хворобу» або «сумлінну» працю в колонії. І знову Жуков-Гармаш потрапляв до їх рук.

У Київ довелося їхати проти волі, оскільки, крім нього, ніхто не міг виконати доручення. З якогось часу валютники відчували пильну увагу міліції. Це було щось незбагненне, нічим ніби не підтверджуване, але в самому повітрі наче нависла небезпека для них. Вони відчували її, як відчуває мисливця насторожений звір.

Те, що вони не помилялися, Жуков-Гармаш зрозумів, коли його затримали в київському аеропорту. Адже про виліт із золотом знало лише троє.

Вовченко поклав ручку й кивнув головою на знак згоди.

— І от, — вів далі в'язень. — Я мав летіти в Київ, а звідси — поїздом до Барановичів, за Мінськом. Досі я передавав золото провідникові експреса Москва — Варшава на московському вокзалі. Тепер же наказали перехопити його в дорозі. Приліт у Київ, а не в Мінськ мав на меті збити зі сліду, якби за мною стежили… Але от не збив… — з якимсь сумним задоволенням закінчив Гармаш.

Вовченко кивнув головою. Він знав, що, на жаль, на цьому слід і обірвався. Міліцію про те, що громадянин Жуков із золотом у чемодані перебуває на борту літака, повідомили, як той уже був у повітрі. Залишалася надія, що затриманий у Києві «експедитор» викриє своїх хазяїв. Тепер ця надія почала справджуватися. Підполковник знову взявся за авторучку.

— Ви знаєте прізвище провідника?

— Ні. Він називає себе Семеном, їздить у п'ятому вагоні.

— Як він перевозить золото на кордоні?

— Не знаю. Він бере пакунок, дає мені свій, і все. Вже давно маю з ним справу, але за весь час, може, десятьма словами перемовилися.

— Так, так… — Вовченко замислився. — Ви допоможете викрити його?

Жуков знизав плечима.

— Він мене не признає: те, що я погорів, звичайно, відомо валютникам… Тепер вони надзвичайно насторожені…

Вовченко кивнув головою.

— Можу тільки показати Семена. Мабуть, замість мене присилають іншого… Що я не викажу нікого, коли навіть засипався, мої друзі, останнє слово Жуков вимовив з гіркою іронією, — певні… А канал цей для вивозу золота їм дуже потрібний…

Співрозмовники незчулися, як удар об рейку сповістив про вечерю. За вікном було зовсім темно. Підполковник дав Гармашеві підписати протокол, зібрав папери в портфель і втомлено підвівся з стільця.

— Гаразд, — коротко сказав він. — Для всіх і навіть для командування колонії поки що залишайтеся Жуковим. На все свій час… У всякому разі, я певен — і у вас ще буде справжнє життя.

— А-а… — Гармаш хотів щось спитати, але не наважився. Та Вовченко зрозумів його.

— Про це не будемо зараз говорити. Сина, якого вам виростили, ще треба заслужити… Тепер відпочивайте. — Вовченко повернувся до дверей, потім знову обернувся до Гармаша й простяг йому руку. — До побачення!

В'язень розгублено дивився то в обличчя підполковника, то на його широку долоню.

— До побачення, Гармаш! — утомлено всміхнувся Вовченко, не забираючи руки, і той, ще не вірячи споїм очам, гарячково потис так щиро простягнуту до нього руку підполковника.