Тайники розкриваються вночі

Операція «Провідник»

На пероні білоруської станції Барановичі[18] до експреса Москва — Варшава люди не товпилися. Проводжаючих теж не було, оскільки поїзд проходив транзитом і місць для станції Барановичі не залишали.

Пасажири, які вийшли на зупинці, вже поверталися у свої вагони.

Підполковник Вовченко стояв у приміщенні вокзалу і, слухаючи Жукова-Гармаша, крізь шибки станційного буфету стежив за всім, що відбувалося на пероні, особливо біля п'ятого вагона. Вздовж поїзда прогулювався з дівчиною новий працівник відділу лейтенант Чепіжний, який нещодавно закінчив школу міліції. Все, що бачили Вовченко і Жуков-Гармаш, Чепіжний непомітно фотографував.

Для цієї операції під умовною назвою «Провідник» Вовченкові необхідна була допомога ув'язненого колонії Жукова, бо тільки той знав в обличчя «провідника Семена». Тому, за клопотанням відділу, Жукова на час операції перевели до міської в'язниці. Звідти підполковник Вовченко взяв його на свою відповідальність.

Тепер Жуков-Гармаш був поряд і схвильовано показував оперативникові Семена — провідника п'ятого вагона.

Цей Семен — міцний, дебелий, у форменому пальті й трохи збитій набакир залізничній шапці-вушанці, стояв на пероні біля дверей вагона. Широке і ніби втяте на підборідді обличчя; суворі очі з-під густих брів оглядають кожного, хто заходить у вагон. Певно, Семен пильнує, щоб не пропустити сторонньої людини.

Ось уже всі пасажири повернулися і провідник піднявся за ними. Та він не закрив східців і не пішов у глиб тамбура. Стоячи нa дверях, він зиркав уздовж перону, ніби чекав когось.

Раптом Вовченко з несподіванки мало не ойкнув: уздовж вагонів поспішав завскладу фабрики «Оріон» Бородкін… Кого-кого, а Бородкіна, якого знав не тільки з фотографій, Вовченко не сподівався побачити в Барановичах. На мить майнула тривожна думка: чи не сполохали вони необережними діями «хіміків» і чи не думає накивати п'ятами Бородкін? Але ні, завскладу був без речей, коли не брати до уваги невеличкої валізки в руках.

Навпроти п'ятого вагона він різко повернув до дверей і піднявся в тамбур. Провідник відступив на крок, а через хвилину з гнівним виразом на обличчі зіпхнув Бородкіна на перон, як звичайнісінького безбілетного пасажира.

Завскладу був уже без валізки і спокійно почалапав далі, не намагаючись упроситися в інший вагон.

— Новий зв'язковий з Іркутська? — здивовано прошепотів Жуков-Гармаш, маючи на увазі Бородкіна.

— Ви його знаєте?

— Уперше бачу.

— Це не іркутський зв'язковий, — відповів Вовченко. — Це з іншої опери. Але цікаво, як він злигався з вашим Семеном?..

Експрес мав відходити. Тепловоз коротко й низько прогув. Провідник п'ятого вагона опустив ляду й зачинив двері. Чепіжний, наспіх поцілувавши дівчину, сів у сусідній, четвертий, двері якого були відчинені.

Поїзд буксував і все не відходив від перону. Вовченко і Жуков-Гармаш вибігли з буфету і вскочили в шостий вагон, як умовились.

Тоді бригадир, який все ще стояв на пероні, різко засюрчав, сам піднявся у вагон, і тепловоз, протяжно загувши, рішуче потяг за собою валку чепурних вагонів.

У голові Вовченка гарячково роїлися думки. Несподівана поява Бородкіна, його зв'язок з провідником п'ятого вагона перекреслили детально розроблений план. Підполковник зі своєю оперативною групою мав простежити за провідником від станції Барановичі до Бреста, там обшукати (ордер на це лежав у кишені) й зняти провідника з поїзда. Але тепер треба було діяти негайно — ловити злочинця на гарячому, поки той не переховав десь валізку Бородкіна.

З бригадиром експреса і Жуковим-Гармашем Вовченко пройшов у п'ятий вагон.

Підполковник постукав у двері провідницького купе. Ніхто не відгукнувся. Бригадир витяг свій ключ і відімкнув їх. Семен сидів на нижній полиці. З горішньої схилився молодий хлопець і ображено поглядав на свого напарника. Видно було, що вони сварилися.

Побачивши бригадира з незнайомою людиною, Семен ще дужче насупився, а хлопець зрадів.

— Товаришу бригадир, — поскаржився він. — Тільки-но перед Мінськом прибирав — ні пилиночки ніде. Перед Брестом — його черга, а він знову жене мене у вагон.

— Ледащо! — похмуро озвався Семен. — Зайвий раз пилосос у руки не візьме.

— Ледащо! — ображено відповів молодий, злазячи з полиці вниз. — Сам тільки й знає, що спить або в купе сидить…

Вовченко виглянув у коридор, де залишив Жукова-Гармаша, — нехай Семен поки що його не бачить. Колишній валютник притиснувся до стіни й жадібно роздивлявся навколо. Ні в коридорі вагона, ні в тамбурі нікого не було.

На мить у Вовченка ворухнулась тривожна думка: а що, як спробує тікати? Адже на терезах п'ять років ув'язнення, п'ять років життя!

І відразу схаменувся. Жуков-Гармаш, схудлий, блідий, з гострими вогниками в темних очах, наче у голодного звіра, видався підполковникові таким жалюгідним, що навіть його загартоване серце оперативника стислося. Ні, не тікатиме! Від Вовченка, від колонії та ув'язнення він ще, може, й спробував би, але від самого себе вже не втече. — І підполковник відвернувся.

Чергує, коли заманеться, а не тоді, коли треба, — все скаржився хлопець. — Всю роботу на мене звалив… Куркуляка!..

Семен сидів мовчки, опустивши голову. Та Вовченко помітив його насторожений погляд.

— Хоч би чужих посоромився, — докірливо буркнув своєму напарникові. — Он сторонні що про нас подумають? — Він підвів голову і запитливо подивився на Вовченка.

— В'ївся ти мені в душу… — вже тихше промовив хлопець, взуваючи чоботи.

Вовченко розумів, що Семен, називаючи його стороннім, добре знав, що такого пасажира в вагоні нема, чекає потвердження або заперечення своїх слів.

— Я не зовсім стороння людина, — повагом зауважив Вовченко, — я з міліції… Ви сидіть спокійно, Семене, — додав він, уловивши досвідченим оком, як напружилися руки провідника. — Так буде краще… Запросіть сюди нашого товариша з четвертого вагона, — звернувся він до бригадира.

Поки бригадир ходив за Чепіжним, в купе мовчали.

Над переніссям Семена туго стяглися брови. Молодий провідник облишив узуватися і з неприхованою цікавістю поглядав на Вовченка.

— Давайте сюди валізку, яку вам передав Бородкін, — сказав підполковник провідникові, коли в купе зайшов Чепіжний.

— Ніякого Бородкіна не знаю, — глухо відповів провідник.

— Ну, а валізку його знаєте ж? — допитувався Вовченко. — Яку він вам зараз на станції передав… Давайте, давайте!

— Я ще не знаю, з якої ви міліції, — раптом огризнувся Семен.

— З якої? — Вовченко витяг свою червону книжечку.

— То шукайте, як маєте право.

— Я лежав, нічого не бачив, але, здається, він щось у столик поставив, — сказав хлопець.

Вовченко розчинив дверцята столика. Там стояли склянки, пляшки, білі металеві підстаканники. Семенів напарник швидко вигріб їх і витяг валізку.

— Так, — сказав Вовченко, виваживши валізку в руці і поставивши її на підлогу. — А далі, громадянине Семене Рудаківський?.. Я не помилився у прізвищі?.. Ні? Ну, відкривайте всі свої сейфи.

Провідник мовчав. Він заціпенів. Здавалося, ця людина враз перетворилася на велетенську дерев'яну ляльку, в якої живими залишалися тільки очі, повні страху й люті.

— Ну, що ж, — сказав підполковник, — тоді нам допоможе ваш колишній товариш. — Він виглянув у коридор і кивком голови покликав Гармаша. — Упізнаєте?

Обличчя Рудаківського зробилося плямисто-буряковим. Він хотів підвестися, але за мить покірно опустився на лаву.

Тим часом експрес вільно мчав засніженою рівниною, гуркочучи по невисоких містках. Ніхто з пасажирів у вагоні й не здогадувався, що відбувається у ці хвилини в службовому купе.

Підполковник глянув у вікно, за яким немов віялом оберталися, поволі відпливаючи назад, білі болотисті луки, на яких де-не-де визирала з-під снігу жовта трава. Потім перевів погляд на Рудаківського.

— Раджу самому віддати, — нагадав провідникові Вовченко. — До того, як почнемо обшукувати вагон і самі знайдемо. Суд бере це до уваги…

Вагон весело простукотів містком і, знову м'яко погойдуючись, побіг по рівнині. Всі чекали.

— У тамбурі, — нарешті глухо промовив провідник.

— Де саме?

— Тайник за обшивкою…

Вовченко вийшов у тамбур і став обстукувати стінку. Тайник, якщо він і справді був за обшивкою, виявити нелегко. Після марних пошуків підполковник повернувся в купе.

Тут все залишалось так, як і перед тим, коли він вийшов. Немов у мертвому завороженому царстві. Рудаківський сидів, опустивши голову. Жуков-Гармаш мовчки стояв біля дверей. Бригадир і молодий провідник сиділи поруч, притиснувши Семена до столика. Тільки Чепіжний з виглядом досвідченого детектива обмацував очима кожен куточок.

Поїзд прогуркотів на стрілках. Наближалася станція, яку він проходив без зупинки.

— Покажіть тайник самі, — наказав Рудаківському підполковник.

Той покірно виліз з кутка і в супроводі Вовченка та колишнього валютника вийшов у тамбур.

— Ось ці гвинти зняти… — сказав Рудаківський.

Дали відкрутку. Але руки Семена тремтіли. Він ніяк не міг попасти в проріз.

Тоді Вовченко сам заходився біля гвинта. Тепловоз низько загув. Минаючи станцію, поїзд уповільнив хід…

І тут сталося несподіване. Рудаківський хитнувся вбік, сіпнув двері вагона. Тієї ж миті до дверей кинулася ще одна людина. Це був Жуков-Гармаш.

Він учепився за провідника, не даючи йому вистрибнути з вагона.

Здоровань Семен люто вдарив Сергія Гармаша головою у підборіддя. Вовченко, кинувшись до них, устиг побачити, як ослабли пальці, що вп'ялися у плече злочинця, і від різкого поштовху провідника Гармаш заточився і випав з вагона.

Коротким ударом підполковник відкинув Рудаківського в тамбур. Бригадир смикнув за стоп-кран, і під вагоном тяжко заскреготіло залізо.

Молодий провідник разом з Вовченком навалилися на Семена.

Потім Вовченко вистрибнув з вагопа й побіг уздовж експреса.

Сергій Леонідович, розкинувши руки, лежав горілиць під невисоким насипом. З розсіченої голови лилася кров.

Підполковник розстебнув ватянку, сорочку і притулився вухом до грудей Гармаша. Серце людини уже не билося…

Вовченко підвівся. Не міг відірвати погляду від мертвого обличчя, від тернових, навіки застиглих очей. Нахилимся і, тяжко зітхнувши, закрив Гармашеві очі.

Холодний зимовий вітер пролітав над долиною, порушив коротке сиве волосся колишнього валютника. Вовченко сумно дивився на мертвого, не чув, як хтось закричав: «Людина випала!» Не бачив, як з вагонів вистрибували цікаві пасажири.

Перед його очима немов перебігло все тяжке і невдячне життя людини, яка звалася Сергієм Гармашем і народилася, як і кожна, щоб бути щасливою і залишити після себе добрий слід на землі…

Молодий провідник підійшов до підполковника.

Вовченко обернувся і не впізнав його. Певно, у цей момент від думав про Юрія, який удруге і тепер уже назавжди втратив батька…